Чабан зіскочив з коня, подав дитині бурдюка із кумисом.
– Пий, гюзель.
Мальва жадібно припала до бурдюка, цілющий напій повернув їй дрібку сили, привиди зникли з-перед очей, дівчинка кволо осміхнулась до пастуха:
– Алла раз олсун, дост-ака.[90]
Парубок дзвінко засміявся.
– Дивись, яка з неї татарочка! А звідки ти, мала ґяурко?
Мальвині очі наповнились страхом, вона згадала, як у Кафі кидали в них хлопчаки камінням, обзиваючи цим словом. Обхопила маму за шию, залебеділа:
– Я не ґяурка, не ґяурка!
– Ти не бійся, – пастух погладив її по колінцях. – Християни, мусульмани – люди, чого ти плачеш?
– Я не ґяурка, я мусульманка, – не вгавала Мальва.
Юнак допитливо глянув на Марію. Вона опустила руку з бурдюком, промовила:
– Так, вона мусульманка.
– І ти? – недовірливо придивлявся чабан до слов’янського обличчя жінки.
Промовчала.
– Спасибі тобі, добрий хлопче, – сказала по хвилині. – Ми йдемо до Бахчисарая. Продай нам бурдюк кумису на дорогу і трохи каймаку[91]. Гроші в нас є.
Тим часом під’їхала двоколісна, крита войлоком кантара. Воли ліниво зупинилися перед своїм проводирем. Крізь діряве шатро виглядала молода жінка в чадрі. З-під плоскодонної шапочки, вишитої золотом, спадали змійками на плечі тоненькі косички. Чорні очі пильно зиркали крізь проріз у чадрі.
– Нам по дорозі, – промовив парубок до Марії. – Ми йдемо з худобою на яйли Бабургану і Чатирдаґу. Сідай, підвеземо. Фатімо, – повернув голову до молодої татарки, – помісти їх в кантарі.
Такої ласки і доброти Марія не сподівалася від татарина. Кланялася парубкові, зворушена до сліз, розгублена.
В душній кантарі поруч із Фатімою сидів, спершись плечем на в’юки, старший чоловік. Він підвівся, дав місце подорожнім. Марія тихо привіталася, хотіла осміхнутися до жінки, але та суворо дивилася на неї і не відповіла на привітання.
– Мені аби дитина трохи відпочила, – мовила винувато. – Ми недовго будемо вам заважати.
Татарка мовчала, переводячи суворий погляд із матері на дочку. Старий крекнув у кулак, пробурмотів:
– Не говори до неї, вона німа.
Гірко вразило Марію нещастя молодої жінки.
– Від уродження? – спитала.
– Та ні… Коли була ще маленькою, як от твоя, ми кочували за Перекопом степами Узухри[92]. Одного дня на наші кочовища напав Сагайдак із козаками. Палили і різали все живе. Я заховався у траві, а жінку мою, маму Фатіми, замучили в дитини на очах. Були б і їй голівку розтрощили, та не побачили за бебехами. Мову відібрало… Відтоді ґяурів божевільно ненавидить, а це й дивиться, чи ви не з тих.
Спазма пробігла в Марії горлом.
– Ні, ні, – заперечила, натягаючи яшмак нижче підборіддя. – Ми… ми з Кафи. До Бахчисарая до рідних вибралися…
Старий глянув на Марію спідлоба, пронизливо, і від цього погляду нудотна млість розслабила тіло. «Пропали ми, – подумала. – Він не вірить».
– А той хлопець, хто він вам? – спитала Марія, намагаючись бути спокійною.
Тим часом під’їхала двоколісна, крита войлоком кантара. Воли ліниво зупинилися перед своїм проводирем. Крізь діряве шатро виглядала молода жінка в чадрі. З-під плоскодонної шапочки, вишитої золотом, спадали змійками на плечі тоненькі косички. Чорні очі пильно зиркали крізь проріз у чадрі.
– Син мій. Від іншої жінки. Недолугий якийсь. Брати його пішли на невірних, а він із вівцями. До шаблі і торкнутися не хоче… А то, либонь, і добре. Ми, татари, незлобний народ. Нам треба кумису, бузи, каймаку, а не крові. – Він говорив це таким тоном, ніби вже знав, що Марія – козачка, і заспокоював її, аби не лякалася. – Та добувають їжу, як хто може. Воювати мусимо. Турки женуть по ясир, голод завжди дошкуляє, козаки не дають спокою…
«Голод дошкуляє, – гірко осміхнулася Марія. – Значить, сусіда грабувати треба, ніби йому життя не миле. Козаки не дають спокою! А чи не з помсти за таких, як я, напали конашевці на ваше кочовище і невинних за невинних порубали? Твоя дочка німа, і моя теж німа – мови своєї майже не знає. А вона могла б співати і водити хороводи над Дніпром. Та ви її примусили забути пісню і мову, ви відібрали їй купальські вінки, через вас я мушу виховувати її яничаркою. Хіба не чув, як відмагається вона від одного лише слова «ґяурка»?
Промовчала Марія, їй тепер судилося тільки мовчати. Навіть тоді, коли топче хреста її дитина.
Зупинилися за Карасубазаром напоїти волів у річці. Це страшне місце добре пам’ятає Марія. Тут ногайці дозволяли невільникам митися. Чорною ставала вода, мабуть, тому самі татари назвали місто Кара-су.[93]
– Зуя, – промовив старий, показуючи на річку. – Коли переселялись хани з Ескі-Кириму[94] до Бахчисарая, померла по дорозі жінка хана Хаджі-Ґірея – прекрасна Зуя. Тут поховали султан-ханим і назвали її іменем ріку.
– А тепер із неї худоба п’є воду, – сказала Марія. – Худоба, яка має людську подобу. Он, – показала рукою на невільничий базар. Саме заганяли ясир, такий знайомий лемент вирвався з-поза стін міста у степ. – Дивіться, кого продають. Не овець, не верблюдів, яких жене ваш син на яйли Чатирдаґу…
– Так… Це так… Але ти поглянь у той бік. Бачиш гору, схожу на великий стіл? Це Ак-кая. З неї турки скидають татар, що не хочуть іти на священний джихад. Вовк їсть вівцю, вівця пасе траву… Так, видно, мусить бути, жінко. А ти давно тут?
– Третій рік, – призналася.
– Горе всім, живущим на землі, – сказав татарин.
Він більше не заводив розмов, далі дивилася злими очима молода татарка то на Мальву, то на Марію, а за кантарою чвалав юнак на румаку і наспівував пісню про красуню, що чекає його на чаїрах Бабугану.
Вранці парубок відхилив войлок, заглянув до кантари, і, скалячи в добрій усмішці густі білі зуби, гукнув:
– Виходьте, ґяури! Бахчисарай он там, за цими горбами. А ми повертаємо ліворуч, йдіть прямо, не звертайте нікуди і дійдете до Мангушу. А там – рукою подати.
– Мангуш? – зраділа Марія. – Ми якраз це село шукаємо. Спасибі вам, люди добрі.
Вона вклонилася старому, той мовчки кивнув головою, промовила до татарочки:
– Бувай здорова, красуне!
Та у відповідь почувся лютий писк і белькотіння, Фатіма схопилася з місця, замахала руками.
– Заспокойся, Фатімо, – спинив сестру парубок. – Ці люди тобі нічого не винні. Ну, йдіть. А мене звати Ахмет! – І не чекаючи подяки, почвалав за отарою овець, що котилися по сірому степу, – швидше до зеленого підніжжя гір. На обрії в димовому серпанку плавала перевернена дном галера – пласка вершина Чатирдаґу.
Мальва порум’яніла, посвіжіла. Підстрибуючи на одній нозі, вона наспівувала ту саму пісню, що недавно лунала попереду кантари: про овець, про пахучі яйли, про красуню, що жде не діждеться молодого чабана зі степів.
А з уст Марії підсвідомо спливала одна й та ж пісня, що невідступно йшла за долею двох людей з України в неволю. Бродила вона пилючними дорогами по Криму, пантрувала ту долю, щоб не загубилася, бува, не пропала у розпеченому міражі чужого світу.
Мальва перестала співати, допитливо глянула на матір.
– Чому ти завжди цю пісню співаєш, мамо?
– Це пісня твоєї колиски, доню. З нею ти народилася… З нею і вмирати повинна.
Мальва не зрозуміла загадкових материних слів, вона погано розуміла й ту мову, якою мама іноді розмовляла.
– По-якому ти говориш, мамо, зі мною, коли нема чужих людей?
– Українською, дитино… По-твоєму.
– Тут так ніхто не говорить…
Марія з болю похитала головою. Боже, Боже, якою ціною вона купує дочці життя… «Чей не пізно ще сказати, що ми у ворожому краю, що ненавидіти мусимо все тут суще. Пригадати їй власне ім’я, переконати, що віра, яку ми прийняли, погана віра». І дитина повірить матері, і ціле життя ненавидітиме тих, що вбили її батька, забрали братів. І разом з тим житиме серед них. На неї кидатимуть камінням і обзиватимуть ґяуркою. У серці дівчини закипатиме жаль і в горі клястиме матір: «Чому ти мене породила іншою, ніж ці люди? Навіщо це мені? Що я маю за це? Погорду, сиві дівочі коси, непосильну працю за шматок хліба і ту Україну, якої не бачила ніколи й не знала». І ніякої надії на повернення. А так… Ні, ні, хай росте вона мусульманкою, то хоч право матиме на грамоту. А потім зрозуміє… і рідний край, і мою жертву. Думала Марія про синів-близнят. Де вони, чи живі? Якщо живі, то, певно, не пам’ятають ні матері, ні своєї мови теж. Чи вже давно їх на світі немає? А що краще? Що краще? Та на якій вазі важити сумління і материнську любов?
Дорога зіп’ялася на невисокий перевал і круто збігла вниз по вапнистому білому схилі. Далі пішла долиною, зрідка минаючи невеликі аули. Марія здалека побачила село, що сховалося внизу між горами. Догадалася, що це Мангуш, – воно було інакшим від татарських. Забіліло стінами з-поміж садів, заскрипіло колодязними журавлями – всміхнулося відслоненим обличчям, і Марія зірвала яшмака. Стояла і милувалася шматочком України, що якось забрів у Кримські гори. Правда, по дорозі він прибрався трохи по-чужинецьки: приплюснуті дахи замість високих солом’яних стріх, мечеть під горою, кам’янистий ґрунт замість пухкого чорнозему, піщані гори замість степу, та все-таки повіяло знайомим рідним вітром із чужої долини, і перехрестилася Марія.
Зійшла до села. Над бурхливим потічком, що плив низом, вона побачила гурт чоловіків. Вони сиділи на каменях, курили люльки, розмовляли. Згадала, що нині неділя, забула про неї, святкуючи з татарами п’ятниці. Підійшла, привіталася. Чоловіки привітно, проте байдуже дивилися на зайшлих. Видно, нові люди в цьому селі з’являлися часто. Заговорила до них українською, вони зрозуміли її, та відповіли чомусь татарською.
– Де можна жити? Небо над головою, а земля під ногами. Он біліють бодрацькі каменоломні. Камінь із Бодраку можна брати всім. Є з чого побудувати хатину. А захочеш, сама різатимеш камінь на продаж бахчисарайським татарам. Платять добре.
З гурту вийшов кульгавий чоловік з острішкуватими бровами і рудими прокуреними вусами, він заговорив тією рідною співучою мовою, якої давним-давно не чула:
– Ходіть зі мною, земляки безталаннії. Притулю вас, поки обзаведетесь. Я каменяр Стратон. Може, й до мене пристанеш у помічниці. Аби шия, а хомут знайдеться. Не журися, жінко: перетреться, перемнеться та й минеться…
Від щастя схлипнула Марія. Усі непевності і страхи, які мусила переносити мовчки, бо ні з ким було поділитися, лишилися позаду. Вона нарешті вільна! І не знайде її тут ні люта хазяйка, що нахвалялася продати Мальву на кафському базарі, ані підступний Мурах-баба.
А в серці затеплилася надія: завтра ж вийде до Стратона на роботу, надриватиметься, день і ніч працюватиме, а заробить грошей і купить грамоту. Чудодійне ханське письмо, що виведе її на ясні зорі, на тихі води, у край веселий.
Розділ восьмий
Розважність, мудрість, справедливий лад
Нехай завжди панують там, де влада,
Бо царство, де невіглас управля,
Господнім добрим намірам завада.
Затихли вулиці, відбенкетував Стамбул. Розколоте на три частини Босфором і Золотим Рогом місто пріло під сонцем, життя в ньому поверталося до свого буденного ритму. Кишіла Палата купцями, волоцюгами й послами, що прибували з різних країн на прийом до нового султана; брязкала зброя на Скутарі – рихтувалися яничари до нових походів; награвали сумні арабські мелодії єгипетські мандрівні скрипалі й флейтисти, розсівшись біля кафеджіїв у тінях платанів.
Нічого не змінилося, хоч незвичайні події промчалися смерчем тривоги і тріумфу над столицею імперії. Так само дзвеніло в майстернях, так само сиділи на вулицях ліниві бородані за кальянами: куріли мангали під чинарами, галасували купці в крамничках.
Хіба що в душах людей щось змінилося, але цього ніхто не помічав під сонцем Аллаха. Злягла Нафіса, та знав про це лише Хюсам. Старий ювелір, як і кілька днів тому, горбився над срібним браслетом, якого ніхто не купить, і знову думу думав про найстрашніше: що станеться з народом, коли його охороняють чужинці, яким цей народ дав віру і зброю, а любові дати не зміг. Та про ці думи знав лише один Хюсам. Сиділа в сералі самотня валіде і придумувала каверзи проти кизляра-аґи Замбула. Тривога лягла борознами на високому чолі великого візира Аззема-паші: з ким порадитися, де знайти філософа, астролога, пророка, що вгадав би, звідки йде загроза упадкові імперії, бо цю небезпеку відчуває він тільки інстинктом, а осягнути розумом не може. Муштрував яничарів Алім. Непотрібні спогади розвіялися разом із хмелем. Струнчився чорбаджі перед яничаром-аґою, випрошуючи поглядом у нього найнесподіванішого наказу. Hyp Алі, порозумівшись із Замбулом, плів свої сіті навколо великого візира.
Падишах Ібрагім почав царювати за третьою брамою Біюк-сарая.
Царювати… Це було дивне слово, яке поки що існувало поза ним, окремо від нього, десь поза мурами нової розцяцькованої тюрми, що називалася тронним залом. Це було всесильне поняття, до якого він, незважаючи на коронування, ще не мав доступу. Та машина, що створила вчора його, працювала поза ним і, хоча обрала Ібрагіма своїм призвідцем, ще не розкривала таємниці, як управляти нею.
А може, не обрала? Хтось цими днями втратив владу, хтось узяв її до рук і влаштував на радощах виставу театру Кара-ґез[95]? Його пишно вбрали, посадили на султанського коня, не питаючи про це його згоди, як і не питали тоді, коли запроторювали до тюрми. Шейхульіслам навчив його ролі, і він виголошував цю роль на підказках Hyp Алі. Його, Ібрагіма, возили по місту, дали йому гроші, щоб він шпурляв ними у натовп, яничар-аґа з позірною ввічливістю знімав із нього взуття перед входом до мечеті Еюба, а потім за це здер із нього плату. Великий візир Аззем-паша, що керував державою за сильного Амурата, відверто посміювався із вистави, але Реґель наполягає, щоб Ібрагім слухав Аззема-пашу. Хто ж, власне, прийшов до влади, і що повинен робити Ібрагім, якого нарекли султаном?
Ібрагім не виходив із тронної зали, боячись, що двері зачиняться і він не зможе їх відчинити знову. Хвилинне блаженство від розкоші, що так раптово прийшла на зміну тюремній безпросвітності, минула. Ібрагім нервово ходив по залу, подеколи дотикаючись до алмазного поруччя трону, а в голові вкладалася і вкластись не могла страшна думка про нестійкість султанського становища. Адже те, що вчора було зневажене, зганьблене, нині має найвищу хвалу, те, що вчора було святим, нині шельмують. А хто може впевнити його в завтрашньому дні? Чей же і Амурата величали тінню Аллаха на землі!
Вузький коридор провадив із тронної зали до бібліотеки. Ібрагім нерішуче подався коридором. Попід стіною в низьких шафах лежали книги. Багато книг. Вони таємничо дивилися на султана пергаментовими корінцями, оправленими в срібло і дорогоцінне каміння. Може, в них Ібрагім знайде пораду, може, там написано, як керувати державою? Але ж їх так багато, а йому стільки пропало часу в тюрмі, і він так мало знає! З якої почати? А далі що? Гайнувати дні, тижні, місяці на читання, а за мурами палацу простяглася величезна імперія, кордонів якої він не уявляє. Десятки народів живуть у ній, а що це за народи? І є десь Персія – скорена, але не вбита, і є Крим, готовий завжди вжалити гадючим жалом у найвразливіше місце – Кафу, гуде непокірний Азов, а зрештою, – цілий світ довкола ворожий і незвіданий.