– Ти моя права рука, – заговорив спокійно, – та замість допомоги я чую від тебе тільки ущипливі зауваження і, якщо хочеш знати, відчуваю погорду до особи султана.
Аззем-паша опустив голову, і зрадів Ібрагім, що кориться йому нині й великий візир. Та не слова каяття долинули до вух султана, а річ, що примусила б кожного в Турецькій імперії замислитися, насторожитися, злякатися.
– Держава наша набагато більша, ніж султанський палац, Ібрагіме. А тому дорога вона не тільки родині Османів, а кожному туркові. Міцно зшив нашу державу Мухаммед Завойовник, ще краще одягнув її в золоту парчу Сулейман Законодавець. Та крізь дорогі шати видно, як розлазяться шви. І болить за те мені сива голова. Султани міняються, держава залишається. А хто ж дбає про неї, як про свій власний дім? Яничари, що деруть із неї лико і журяться тільки своїми власними вигодами, прикриваючись вірністю султанові і Корану?
– Що ти говориш, Аззем-пашо? – насторожився Ібрагім. – Не смій проти яничарів… То устої…
– А якщо ті устої не витримують більше проби часу, султане, то чи не краще їх викинути на сміття і поглянути, що роблять інші народи? Ні, ти не лякайся… Це тільки думки мої…
Ібрагім заспокоївся. А, це його філософські теревені. На твоє, візирю, і на моє життя вистачить того, що є… А прийдуть інші, хай думають…
– Але я повинен тобі розповісти, – продовжував Аззем-паша, – не про свої міркування, що сушать мозок, а про інше, що є важливим на нинішній день. Скарбниця порожніє, а думати треба, звідки дістати грошей, щоб не піти завчасу на жебри до сусідів. Якщо ти будеш так платити і далі яничарам, то швидко нам доведеться зривати золоті написи з тюрбе султанів.
Ібрагім напружено думав, що відповісти візирові, щоб блиснути перед ним розумом, і несподівано засміявся, переможно, злорадно:
– Великий візирю, дав тобі Аллах гадючий розум, а хитрості змія пошкодував. Бо знає і дитина: джихад дає турецькому народові й султанській скарбниці золото! Азов не взятий, військо нудиться, а ти квасишся в роздумах, невгодних ні богові, ні султану.
– На Азов піде похід. Наступного року, навесні, я пошлю туди султанське і ханське військо. Та не в тім річ, султане. Від перемоги чи поразки під Азовом не зміниться становище. Треба подумати, чому нема прибутків із глибин нашої імперії. А чекати скрутної хвилини, щоб здобути прихильність підданих, збагативши їх награбованим добром, це велика помилка. Коли народові стане краще жити за рахунок грабунків, то він дякуватиме не тобі, а твоєму ворогові.
Ібрагім позеленів від люті. Цей старець розмовляє з ним, як із отроком. Та, на щастя, спливла в султановій пам’яті стара приказка, і він вигукнув її, наперед святкуючи перемогу у словесному поєдинку:
– Сказав пророк: «Голові думати, рукам виконувати, а язикові хвалити Бога». Султан подумає, піддані виконають, а імами випросять в Аллаха для нас удачу. Можеш іти, візирю.
Аззем-паша поклонився і мовив:
– Добра приказка, Ібрагіме. Та велика жура, коли хвалять Бога всі, навіть ті, що не вірять у нього, рук для праці малувато, а голів, щоб думати, не дарував нашій добі Аллах.
Він не дивився, як подіють його слова на падишаха. Повернувся і вийшов, несучи гордо голову. Знав – недовго її носити. І було дивно байдуже. Що з неї за хосен, коли вона уже не в силі допомогти його державі, яку він сам споруджував, зміцнював, вірячи в її велике призначення на землі.
Розділ дев’ятий
Коли чуєте крик ослів, просіть захисту в Аллаха, бо осли кричать тоді, як побачать шайтана.
Років тридцять або сорок тому покинули греки своє старовинне село Мангуш і поселилися в печерах Маріян-поля навпроти Успенського собору біля Чуфут-кале. Предковічну церкву Успіння Пресвятої Богородиці вони назвали кримським Афоном, спровадили сюди священиків і ченців, а тоді потяглися до неї всі християни Криму. Ба й хани ставилися до святого місця із забобонною богобоязливістю. Ходили чутки, що деякі, лаштуючись у похід, ставили біля ікони Марії свічку.
Грецькі папаси[100] розповідали, що заснував собор апостол Андрій, зупинившись у Криму по дорозі із Синопу до Скіфії. Проповідник Христової науки, який опісля на дніпровських горбах поставив хреста і провістив благодать на скіфських землях, заїжджав до Херсонесу, охрестив його і, йдучи далі на північ, побачив поблизу нинішнього Бахчисарая печеру, вириту підземними водами. Над печерою на скелі він повісив чудотворну ікону Богоматері і освятив місцевість.
Ходить по людях легенда, що в печері тій жив змій, що пожирав дітей з довколишніх сіл. Виповз він подивитися, що за відчайдушна жінка поселилася по сусідству з ним, з ікони глянула на дракона живими очима Марія, і він здох від її погляду. Минали століття, скеля обросла лісом, і забули люди про ікону. Аж якось один пастух із Біасали, де теж християни живуть, натрапив на неї, блукаючи за отарою. Зняв її зі скелі й поніс до себе в колибу. Вранці прокинувся – нема ікони. Пішов знову до скелі – висить вона, як і вчора, ніби й не знімав ніхто. Здивований юнак розповів про цю пригоду мурзі, в якого служив. Три рази знімав мурза зі скелі ікону, три рази вона поверталася на своє місце. Тоді увірував татарський багатій у християнське чудо, одягнув рясу і заснував у печері церкву.
Греки впорядкували собор і проголосили відпуст у день Успіння святої Марії, а Мангуш спорожнів.
Та ненадовго. У затишну долину між горами, де дзюрчить холодний потічок, приплентав кульгавий парубок Стратон – відпущений невільник із Карасубазару. Забрали його в ясир з України, коли ще був хлопцем. Йому пощастило. Через кульгавість не взяли Стратона ні в яничари, ні на галери, купив його на базарі багатий баринський бей до коней. Грошей заплатив за невільника мало, а взяв собі робітника із золотими руками. Мабуть, він таки вродився конюхом – погладшали, побуйнішали бейські аргамаки з добрих рук Стратона. Крім цього, він знав столярську справу – від батька навчився, а від матері – ворожки – пізнавати цілющі зела.
Напевно, ніколи не бачив би Стратон волі, якби не щасливий випадок. Захворів у бея син – єдиний його спадкоємець. Коли вже всі знахарки прирекли хлопчину на смерть, зайшов до бея Стратон і сказав, що вилікує хворого, але в заплату зажадав волі. І сталося диво: видужав баринський спадкоємець від чудотворних трав, а бей дотримав слова.
Про повернення в Україну навіть не мріяв Стратон. Пропав кінь, то й узду кинь… його домівку на очах зруйнували, старих батька і матір убили – до кого вертатися? Дехто утікав, пробираючись через Сивашські болота, та Стратон навіть не пробував. До ходу був нездалий, то й не важив тією волею, що має. А тут не пропаде – усе вміє робити.
Пройшов степи, ніде не знайшов місцини, де б міг заховатися від злого ока. Манили степовика до себе гори. До спорожнілого Мангушу прибрів випадково. З грецьких поселень залишилися лише купи каміння, зарослі бур’янами, та сліди городів, – зупинився Стратон, не можучи второпати, чому люди покинули таку благодатну долину. Глянув оком майстра на білу скелю, що виднілася над річкою Бодраком, і подумав, що греки – нерозумні люди. За цей камінь, тільки зумій його різати, багачем станеш. Та що кому…
Знав Стратон татарський земельний закон за шаріатом[101]: хто оживляє мертву землю, той бере її у власність. Якщо ти викопав криницю на пустирі, то володієш землею на сорок кроків і всі чотири сторони світу, дерево посадив – на п’ять кроків, а знайшов протічну воду – то аж на п’ятсот.
Потічок Стратон назвав по-татарськи Узенчиком[102], обгородив ділянку землі камінням, зробив залізний шпунт і почав різати бодрацький камінь. На дерев’яних полозах тягав його до Бахчисарая і продавав вірменам; добротний будівельний матеріал помітили татари. Небавом до Стратона в Мангуші навідався один бахчисарайський мулла умовитися, щоб Стратон доставляв йому камінь для мечеті. Отоді посипалися гроші до кишені: купив собі коня, вибудував хату, і почали сюди стікатися з різних кінців Криму ґяури.
Не забарився провідати Стратона власник земель, що біля Бахчисарая, нефортунний яшлавський бей. Серед усіх кримських – найбідніший. Ширіни захопили родючі землі біля Кафи і митницю кафського базару. Ширінський бей диктував волю ханові, і перед ним розступалися вартові, коли в’їжджав у ханський двір. Мансури володіли прибутним Перекопом, Барини – невольничим Карасубазаром, а Яшлави, притулившись біля ханського порога, ниділи на незаселених горбах, що не давали прибутків.
Дізнавшись про дорогий бодрацький камінь, що його відкрив ґяур Стратон, він добився в хана ярлика[103], який дозволяв вільним християнам поселятися в Мангуші, а щоб невірні не стали надто свавільними, наказав довколишнім татарам перейти до нового села.
Новий Мангуш виріс за кілька років. Швидко з’явився в селі татарський кет-худа; баскаки[104] здирали харадж і джіз’є[105] від господарств і від виробітку каменю – покотилися круглі алтини до скарбниці Яшлавів, а в Бахчисараї виростали нові будинки й мечеті з бодрацького вапняку.
Дехто йшов до Стратона вчитися каменярської справи, інші розробляли кожен свій кар’єр. Татари не ходили до каменоломень – вони воліли торгувати городиною на бахчисарайському базарі, може, тому ніколи не було неприязні і сутичок між християнами й мусульманами. Татарів у Мангуші було небагато. Розселилися вони вперемішку з ґяурами і по-сусідськи зжилися, наче ніколи й не було ворожнечі між цими народами. Тільки дивне диво: християни, яким здавалося спочатку, що ніхто їх у цій видолині не знайде, відчули себе раптом комірниками в чужій хаті і почали пристосовуватися до господарів. Умерла пісня, що гомоніла в селі вечорами, – адже мусульмани не виходять із хат після заходу сонця; почала стихати українська мова на вулиці – розмовляти нею стало незручно перед татарами; татарки вороже дивилися на дівчат і молодиць, що ходили з відкритими обличчями, тож, ідучи до Бахчисарая на базар, українки закутувалися в чадри, щоб не дратувати правовірних.
Боліла душа в Стратона, дивлячись, як поглинає татарва православні душі – непомітно, крадькома, без крику, і задумав церкву побудувати; може, вона не дасть людям забути своє. І якраз, дуже до речі, з’явився в Мангуші колишній запорізький дяк – буде кому правити богослужіння. Порадилися старші громадою, почали будувати гуртом. Кет-худа не перечив, та коли вже зводили баню, він прискакав на коні і закричав:
– Мінарет!
Опустилися в людей руки. Де ж то видано, щоб у поганському храмі возводити хвалу християнському Богові? Занехаяли роботу. А потім підійшла молода поросль, якій уже було байдуже, якому богові молитися. Татари побудували на розпочатій церкві мінарет, і нині з нього мулла закликає ґяурів навертатися у магометанську віру.
Замучило Стратона сумління: його ж руки доклалися до небожого діла. Перестав торгувати каменем із бахчисарайськими імамами, і заробітки помізерніли. А серце стискалося від болю. Щораз більше й більше людей ходять по п’ятницях до мечеті, а до Успенської церкви вибираються по неділях лише старі. Щораз менше й менше чути рідну мову на вулицях, сам Стратон розмовляє татарською, хіба ото колись на престольні свята розговіється в гостях за піснею. Це одне, що залишилося. Татари за пісню не сердяться, мало того – самі перейняли козацькі думи.
Старів Стратон, і туга за рідним словом, за людиною, яка б розмовляла з ним матірньою живою мовою і йому самому не дала її забути, щораз то більше в’ялила душу.
Річ-річно приходили до Мангушу люди, відпущені, а інколи і втікачі, та все якісь зламані, ущерблені, злякані. Відрікалися од своєї віри, щоб не платити подушне і харадж. Мусульманський податок – ушр – був набагато меншим. Хотілося іноді Стратонові кинути чужину, перебрести Сиваш, але тоді згадував лядську неволю, що гірша за татарську. Нема куди подітися козакові…
Не сподівався вже й не чекав: з’явилася в селі стомлена красива жінка з дитиною. Вона заговорила тією чистою, не зіпсованою татаризною мовою, яку чув ще в дитинстві. Хлюпнулись у грудях і біль, і радість, туга і щастя. Чей не все ще пропало, є ще свої люди на світі. Пригорнув блукачів, пригостив, та й відмолодів якось Стратон, наче свою рідну сім’ю знайшов на вигнанні.
Життя в Мангуші розпочалося для Марії несогірше. Жили з Мальвою якийсь час у просторій Стратоновій світлиці, та не захотіла Марія бути йому тягарем, почала поруч ліпити собі хатину. Стратон допомагав так ревно, ніби робив для себе. Замислювалася не раз Марія, чому такий добрий для неї цей ледь похилий рудовусий чоловік, та здогадатися було неважко.
Марія посвіжішала, зацвіла останнім цвітом її краса, ота, задля якої колись запорожець Самійло покинув Січ. Задивився Стратон на молодицю, полюбив. І думалося Марії, чи не доживати удвох віку. Обох же їх звела в чужій стороні та сама доля, яка на золу перетерла-перемолола все, що було їм дороге колись. Та одна перешкода стала на заваді: Стратон не думав повертатися до України. «Там каша з молоком, де нас нема», – говорив він. А Марії й подумати було страшно старітися і вмирати в Криму.
Марія дозволила йому прийти до неї, втішила його і свою самоту, та вінчатися в Успенській церкві не погодилася.
– Добрий ти, Стратоне, полюбила я тебе. Але ж я покину тебе. Ти вмиратимеш тут, я таки в Україні.
Мальву полюбив Стратон, як рідну дочку. Радилася з ним Марія, як їй бути з дитиною. На зголоднілий ґрунт дитячої душі впали слова чужої віри, та віра дала їй спокій, перші дитячі радощі й хліб. Думалося, що тут, у Мангуші, серед своїх людей дитя забуде науку підступного Мураха-баби, – та як забуде, коли майже всі розмовляють татарською і до мечеті ходять. Можна б заборонити, та рота дитині не затулиш – скаже десь, і до кет-худи дійде, а тоді вже й не думай, щоб присвідчив ханові, коли купуватиме грамоту, що вона мусульманка. А чужа віра й мова так міцно запали у свідомість дитини, вона не вміє навіть думати матірньою мовою, хоч і розуміє її. Іноді хіба перекривить Стратона або Марію і засміється – дивіться, мовляв, і я вмію по-вашому.
– Помремо ми, Маріє, і все з нами загине, – сказав Стратон. – Там ляхівщина, тут татаризна. Вмерла наша Україна…
Наприкінці серпня перед святом Успіння Богородиці, коли до Успенського собору сходилися з усіх кінців Криму християнські прочани, якось пожвавішав Стратон.
– Підемо й ми на відпуст, – мовив. – І Мальву візьмемо із собою. Нехай почує праведне Боже слово, хай дрібненька зернина впаде в душу, колись, може, таки проросте. Наука в дитинстві – різьба на камені, кажуть імами.
Дотепер Марія не виходила з Мангушу, хіба ото що зі Стратоном у каменоломні різати камінь. Бентежна радість пройняла її: та невже це таки правда, що тут, у поганському краї, є православна церква, куди вільно ходять люди, і священики в ризах співають хвалу Христові?
– Як же це так, Стратоне? Тож коли налетять до українських сіл, каменя на камені не залишать від церкви. А тут, під самими стінами Бахчисарая…
– Ге, то не спроста… – хмикнув Стратон. – На наші землі вони йдуть війною, а джихад заповідав сам Магомет. Тут вони мирно живуть, дітей годують, урожай плекають і тому бояться гніву нашого Бога. Надто багато християн у Криму, було б кому випросити в Бога помсту, якби наважилися зруйнувати храм. Татари хитро борються з нами на своїй землі. Не церкви руйнують, а душі людські. Чого ж, думаєш, так ревно напосівся дервіш навернути вас на бусурманство? Бо коли не стане ні одного християнина в їхньому краю, тоді і храми не страшні. Бог без пастви безсильний. А її щоразу меншає і меншає…
…Мальва бігла попереду Стратона і Марії, зупинялася і, розпромінена, перепитувала раз у раз:
– Мамо, в Бахчисараї сам хан живе? І ми його побачимо? Самого хана побачимо?
Марія промовчувала, не втерпів Стратон:
– Дитино, не до хана, до Ісуса йдемо до Бахчисарая.