– О Україно… О діти мої!
Засвистіла таволга, пробіг ключник між рядами, лупцюючи направо й наліво, верещав; і вирвалась раптом нерівна пісня – здалося, що це він, ключник, примусив людей заспівати:
Таволга шмагала по обличчях, закипалися криваві басамани на голих спинах, бризкала кров, а пісня не вгавала:
Почувся плач дітей. Обличчя доброго ефенді налилося кров’ю, він прискочив і почав бити хлопців кулаком по обличчях – тих, хто плакав.
Андрій здригався всім тілом при кожному свисті пружної перекопської лозини, суворі вусаті обличчя гребців нагадали йому козаків-сусідів, батька, пісні кобзарів згадалися, та він закусив до крові губи, стримуючи плач. Знав, що від того, покотиться чи не покотиться по його обличчю сльоза співчуття і жалю, залежатиме його доля на довгі роки. Треба витримати, бо ж треба жити. А його сльози не допоможуть цим людям. І їхні сльози не допоможуть йому. Є кісмет – доля. Від неї все залежить, і їй треба коритися.
Розлючений мубашир підбіг і до нього, рука в розмаху зупинилася. Вимовив:
– Добрий будеш яничар!
Позаду завмирала пісня, стихав таволжаний свист, хлопчики йшли берегом до воріт султанського палацу.
У дворі їх вишикували в довгий ряд, і тоді вийшов до них сивобородий чоловік – великий візир – у супроводі білих євнухів.
Євнухи розбіглися уздовж ряду, приглядалися до облич хлопців, запитували імена, принюхувалися, мов голодні пси, і кидали коротко: «До медресе», «на човни», «до саду». Хапали за руки, групували і швидко виводили за ворота.
Підійшла черга до Андрія. Він виділявся серед хлопців зростом, міцною поставою, вражав характерно закроєний ніс, чорні широкі брови. Євнух наблизив до нього безбороде обличчя, єхидно придивлявся до козацького сина, батько якого, певно, палив Трапезунд або Скутарі. Спитав:
– А тебе як звати, козак?
Чекав погордливої відповіді від степового орляти, щоб потім помститися страшним присудом: «До німих».
Завагавшися на мить, Андрій відповів чітко по-турецьки:
– Я називаюся Алім.
Євнух здивовано звів брови, задоволено хмикнув мубашир.
– У сім’ю на виховання, – кивнув великий візир.
Вервечка картинок-спогадів обірвалася. Перед очима постала стара жінка, яка вчора проривалася крізь ряди субашів із зойком, що може вихопитися тільки з грудей матері: «Аліме, синочку мій!»
Нафіса… Алім колись любив її. Він був ще малий, потребував ніжності і мав її. Алім вдячний Нафісі – вона навчила його своєї мови і віри, впровадила в нове життя, яким він живе сьогодні. А це не прийшло так легко.
Алім добре пам’ятає молитви, яких вчила рідна мати. Вони були зрозумілі й милозвучніші, спочатку він потайки шепотів їх перед сном. Нафіса не лаяла за це, але щодня, свято переконана, що її віра справедливіша, вчила його Корану. Бачила, що хлопець довіряє їй: ретельно молиться п’ять разів на день, виконує мусульманські обряди. Та не здогадувалася вона, не знала, що діється в душі юнака.
Алімові потрібні були нова віра і мова, він розумів це. Тому перестав молитися по-материнському. Бо що з них, тих молитов, коли тут інший бог, і від цього бога він залежний? Проте весь час відчував роздвоєння в душі: двох богів він знає, і обидва чужі. Той, християнський, тепер над ним невладний, тож немає потреби звіряти йому свою душу. А мусульманський бог зовсім чужий. Однак він є, керує людським життям на цій землі, де Алім живе, і з цим богом треба рахуватися. Треба коритися йому, як колись мубаширові на галері. Та разом з таким прийняттям нової віри зникали святощі з душі хлопця. Все в цьому світі підпорядковане користі, тож і він, Алім, мусить якось скористатися з життя. Хюсам заробляє на хліб ювелірними виробами, колишній батьків сусід в Україні – ралом, йому ж необхідно погодитися з новою вірою, щоб міг колись жити з меча. Усе це просто і зрозуміло. А тому мусульманський бог потрібен йому настільки, наскільки вимагає цього меч, мова – теж, материнська любов Нафіси – також. Тепер меч уже є. Тож хай не сердиться Нафіса. Її любов стала нині такою ж непотрібною, як колись добрий християнський Бог. А мова й віра – стає в пригоді.
Алім швидко сприймав науку Хюсама і Нафіси, все рідше снився рідний степ, а потім і зовсім забувся, як забуваються речі, без яких легко можна обійтися.
Старий Хюсам, милуючись степовою вродою юнака, полюбляв іноді називати його козаком, та морщився від цього слова Алім, усе здавалося йому, що між ним і родовитими мусульманами вмисне роблять якусь різницю, що звучить це наймення погірдливо. Глуха ненависть до Придніпровського краю засівалася в серце, адже саме через ту землю, де народився, не може він дорівнятися новим співвітчизникам, хоч знає Коран не гірше за них і знаменито розмовляє турецькою.
Нафісу називав мамою, та прийшов час, коли поняття «мама» стало таким же тягарем, як колись сни про степ. Аліма взяли на військовий вишкіл до яничарських орт. Заплакана Нафіса провела юнака до самої казарми і на прощання почепила йому на шию амулета. Цей срібний ромбик із зерниною мигдалю всередині любовно вирізьбив Хюсам. На очах у яничарів Нафіса обійняла Аліма, поцілувала і тихо заплакала. І тут пролунав регіт – глузливий, злий.
Розчервонілий від сорому хлопець вбіг до казарми, яничари смикали за амулета, шарпали поли кафтана і, замість шаблі, дали йому різьблену з дерева ляльку.
Цілу ніч простогнав юнак на своєму лежаку – осміяний, принижений, а вдосвіта тихо піднявся, зірвав із шиї амулета і викинув його до відхожої ями.
Алім швидко змив із себе ганьбу Нафісиного поцілунку. Він добре стріляв із лука, з яничарки[75] і пищалі[76], переганяв своїх однолітків у шалених перегонах на Ат-мейдані. Слухняно виконував накази, бо непокірних били палицями в п’яти; ретельно вивчав військову справу, бо бездарних посилали до цеху м’яти шкури. Ріс мовчазним, бо знав, що в того життя довге, у кого язик короткий: уночі біля кожного п’ятого учня лежав євнух і підслуховував, хто про що і якою мовою перешіптується, щоб потім вільнодумців покарати голодом.
Алім прагнув стати воїном. Чекав з нетерпінням того дня, коли його назовуть яничаром і запишуть до орти.
Минуло кілька років, поки цей день настав. На площі перед казармами вивісили криваво-червоне полотнище зі срібним півмісяцем і кривим мечем. Весь стамбульський булук[77] вивели на майдан. Навпроти яничарів вишикували аджем-оґланів[78]. Імам прочитав молитву, виголосив проповідь:
– Ви гвардія султана. Ви охорона імперії. Будьте гідними звання йені-чері і не забувайте, що найлютіші ваші вороги – болгарські гайдуки, сербські ускоки, грецькі клефти і українські козаки.
Високий чорновусий Алім стояв на правому фланзі. Він нині, нарешті, отримав яничарські регалії – це означало, що йому повністю довіряють. Та останнє слово імама неприємно шпигонуло в серце – здалося, що на нього, саме на нього зиркнули сотні очей. Повів головою ліворуч і заспокоївся: аджем-оґлани дивилися на яничара-аґу, що підходив до їхніх рядів.
І тут почувся злобний шепіт ззаду, мабуть, адресований сардарові[79], та спалахнули рум’янцями смагляві щоки Аліма…
– Байда…
Це хтось із ляхів. Ім’ям Байди Вишневецького, що загинув, підвішений гаком на мурі фортеці Едікуле, ображали польські яничари українських. Це була найтяжча образа. Алім стиснув ефес шаблі і насилу стримався, щоб не освятити її кров’ю.
– Байда… – повторив чорбаджі Алім, і тоді спалахнула в мозку найстрашніша згадка. Він випив ще одну чашу вина, щоб залити, втопити небажаний спогад, але безголова постать у закривавленому фередже не вступалася з-перед очей, стояла перед ним, як недавно у снах. Від цієї примари хотілося втекти з казарми, та насторожилися яничари, побачивши, як зблід їхній чорбаджі-баша. Алім напружив сили і глянув на привида упритул. А тоді відчув, що більше його не боїться. Вчора сталася в його житті подія, що виправдовувала, видно, непростимий гріх, і цей привид з’явився тепер не для докорів, а для утвердження Алімової влади, сили і жорстокості. Бо віднині ці якості, а не жалюгідні муки сумління, вестимуть його в житті.
То сталося в Багдаді. Рано-вранці Амурат, вислухавши від меддаха Омара зловісне тлумачення сну, очманів. Та замість стяти віщунові голову, він наказав штурмувати стіни міста і сам кинувся в бій.
Алім між першими видряпався на мур. Чи то повела його жадоба битви і слави, чи то з персами хотів звести рахунки – але за що? А може, гнали його до бою пильні очі чаушлара[80], що гасав позаду орти на фарбованому коні і приглядався, як б’ються воїни, щоб потім доповісти яничарові-азі. Добираючись по драбині до гребеня муру, звідки вже котилися додолу безголові яничари, Алім ще раз оглянувся: так, чаушлар не зводить саме з нього погляду. І тільки з нього. А в тому погляді – старе недовір’я, а той погляд мовчки вимовляє найогидніше слово: «Козак, козак, козак!» Алім відчув тепер гостріше, ніж будь-коли, як він ненавидить те плем’я, що його породило! «Козак», – говорив Хюсам, милуючись вродою юнака; «козак», – дражнили його в сварках товариші; «козак!» – гримав на нього імам, коли Алім збивався на якійсь сурі Корану. Це слово іноді доводило юнака до сказу, він не раз вихоплював ятагана із піхви, щоб… Та не було під руками того козацького племені, яке хотілося вирубати дощенту.
А чаушлар ось стежить за ним пронизливими очима, бо не вірить у його щиру ненависть! То йди, скачи на фарбованому коні і поглянь, як Алім воює за найсправедливішу віру безбатченків.
Він видряпався на мур і оскаженіло кинувся на противників. То козаки чи перси? А, однаково!
«Дивися, чаушларе, пильно дивись і оціни ж нарешті справжнього яничара!»
Наглядач на зеленому коні помітив його старання. Він прискакав до яничара-аґи і показав на Аліма булавою. А коли перське військо було розбите і куріли руїни Багдада, коли яничари розбивали підвали і виносили скарби, їжу і напої, Hyp Алі покликав до себе Аліма і сказав:
– Ти хоробрий воїн, і я хочу призначити тебе на місце загиблого в бою чорбаджія першої султанської орти. Та щоб тобі назавжди повірили, що ти до кінця відданий ісламу і його величності падишаху, мусиш… Сюди її! – махнув рукою, і зброєносці привели перед Аліма молоду жінку з розпущеним русим волоссям у білому фередже. – Це наложниця гарему шахського сановника. Вона родом із того поганого краю, що плодить бандитів, розбійників, грабіжників нашої священної землі. Ця козачка зарізала нині двох яничарів, що хотіли зблизитися з нею. Ти мусиш її скарати.
Алім ще не вбивав жінок, а ця, на диво, нагадувала ту, яку колись, у ті малопам’ятні часи, називав мамою. Рука з ятаганом опустилася, і почув Алім мову, яку – о прокляття! – ще пам’ятав:
– Козаче, соколе, – промовила тихо дівчина. – Мені, орлиці, теж обрізали крила, як і тобі. Але в мене ще залишилися руки, і я ними викупила ганьбу. Чей і тобі не пізно. Зрубай голову хоч одному ворогові, і Бог, і люди простять тобі.
Війнуло від цих слів запахом скошеного степу, гірким полином, вечірньою м’ятою, щебетом жайворонка над весняною ріллею, а в синьому небі два вершники помчали за татарвою… Нахлинуло це так раптово, що – мить, і він втратив би все. Та дівчина, побачивши вагання яничара, підступила до нього і мовила голосно, твердо, люто:
– Твій предок Байда три дні на гаку висів і не зрадив, а ти боїшся смерті, що станеться в один мент? Три дні…
Не доказала. Свиснув ятаган, покотилася дівоча голова. Тіло впало Алімові до ніг, кров бризнула на шаровари.
– Вітаю тебе, чорбаджі-баша, – почув Алім голос Hyp Алі, та не побачив сердара за червоною каламуттю, що залила очі.
Вона приходила до нього вночі і говорила завжди: «Козаче, соколе…» Ці слова вже не навівали запаху скошеного степу, а тільки лють на докори сумління, яких не сміє бути в чорбаджія. І за що докори? За той дитячий короткий сон, який давно розвіявся, який тепер став зовсім зайвим?
Яничари бенкетували. Підпилі, заводили тягучих турецьких пісень, потім несміливо зазвучала на лютні сербська мелодія, хтось затягнув українською. Чорбаджі Алім не звертав на це уваги. У яничарському оджаку співати рідною мовою дозволялося.
Розділ сьомий
Перше, ніж увійти, подумай, як вийдеш.
За Карантинною Слободою тягнеться вниз до моря західне передмістя Кафи. Весною, коли перепадають дощі, тут буяють бур’яни і полин, влітку вони збиваються в клоччя і тліють на вітрах; тріщать без угаву цикади і ліниво визирають із тріщин голодні ящірки.
Димове повітря тремтить над вигорілим побережжям, а сонце вже хилиться з полудня і не так пражить. З низьких мазанок вибігають голомозі татарчуки, збігають до моря, кидають у воду галькою, верещать, тлумляться. Нараз зупиняються вражені, зчудовані. Над бухтою під кручею стоїть на камені шпичкувата дівчинка: вітер розгонить її довге хвилясте волосся, лопотить малиновим сарафаном, а вона вдивляється в голубі озерця, що розкидалися по морській гладіні, і не чує гамору хлопчаків. Сріблистий пруг потягнувся за байдаком – ось він зникає за горизонтом, далеко, в порту, стоять величні галери, схожі на казкових гігантських лебедів, тихо дихає море, ледь торкаючись хвилею до підніжжя каменю.
Хлопці знають усіх мешканців передмістя – від найстарішого до малого, всіх турецьких дервішів з такіє, навіть поважних ходж зі Слободи, але звідки взялася ця дівчинка з чорним волоссям і з брунатним чарівним личком?
– Ти хто?
Вона незворушно дивиться поверх їхніх голів. Чи не бачить?
– Хто ти така?
– Я – Мальва, – відповідає спокійно дівчинка, замріяні очі опускаються на поголені голови татарчуків і виливають синяву, ніби вони начерпнули її тільки що з моря і щедро морю віддають.
Бешкетники торопіють, вони не знають, що сказати, – такої дівчини ніхто ніколи ще не бачив на цьому передмісті. Та хто ж вона?
– Ти звідки? – знову спитали, та вже без хлоп’ячого нахабства.
Дівчинка розвела руками, зірвала білу квітку клематису, що звис гадючкою по скелі, і кинула їм униз.
– Не знаю! – гукнула, пострибала кізкою по приступках скелі і за мить опинилася на верху, а потім зникла, наче й не було її тут ніколи.
– Гурія… – прошепотіли хлопці в побожному страху.
Марія чекала на дочку перед брамою такіє, нетерпляче виглядаючи. Вона тільки-но зварила вечерю для монахів, зараз оголосять передвечірній намаз, і знову Мурах-баба гніватиметься, що дитина не вчиться впору ставати до молитви. Обплутав її дервіш, наче павук комаху, і вирватися вже несила.
Того вечора, коли вони обидві, побиті, злякані й голодні, повернулися до монастиря, Мурах-баба повів їх до передсіння кухні й викинув їм дервішські недоїдки. Марія не торкнулася до їжі, дитина ж вилизувала миски, як собача, і забила Марія в розпуці головою до кам’яної долівки.
Мурах-баба вийшов у сіни, підвів їй босою ногою голову.
– Якщо Аллах захоче що-небудь дати, – сказав, – то він не питає, чий ти син чи дочка. Але тільки шукачі знаходять щедрого бога. Тож слухай мене, Маріям. Тобі пощастило, що сьогодні зустріла мене, божого чоловіка, слугу Блискучої Порти. Інакше здохла б між цими шолудивими татарами, що є пилюкою ніг османів. Я дам тобі науку і хліб, твоїй дочці знайду колись багатого жениха, і ти будеш купатися в розкошах, які ніколи й не могли приснитися в поганому твоєму краю. Але мусиш бути покірною й сповняти заповіт Магомета-пророка: третину доби спати, третину працювати, третину молитися богові. Молитимешся в такіє, працювати на кухні, а спати зі мною.