Вілбур Сміт
Сонячний Птах
Передмова
Рукопис, знайдений в Опеті
Цивілізації, що безслідно зникли, таємниці Давнього Єгипту, боротьба з терористами, війни, повстання, трагічне та щасливе кохання, зрада й вірна дружба, містичні переселення душ – усе це ви знайдете на сторінках романів Вілбура Сміта, письменника з Південно-Африканської республіки, чиї твори перекладені 26 мовами й видані у 38 країнах, за сценаріями знято 10 фільмів, кожен із яких – захоплива історія, сповнена пригод і небезпек.
Вілбур Сміт належить, здається, до числа найстарших письменників світу, адже народився він 1933 року в Північній Родезії (тепер – Замбії) у родині етнічних британців. Хоча ще з юності Вілбур мріяв стати письменником, батько-вікторіанець наполіг, щоб син здобув більш практичну професію бухгалтера. Змушений займатися тим, до чого не лежить душа, та переживаючи проблеми в особистому житті, Вілбур Сміт тікає від гнітючої реальності у світ творчості – так з’являється його перший роман «Коли леви бенкетують» (When the Lion Feeds), що відразу здобув прихильність читачів. Відтоді, із 1964 року, він займається лише улюбленою письменницькою справою і на сьогодні є автором понад 30 романів.
Досить часто в основу сюжетів його книг покладено не лише вигадану колізію, але й серйозну наукову працю, ретельні дослідження та опрацювання з історичних, археологічних, культурологічних і релігійних джерел. Саме тому частину творів Вілбура Сміта (увесь єгипетський цикл, найвідомішими з якого є романи «Божество ріки» (River God) та «Сьомий сувій» (The Seventh Scroll) відносять до жанру криптоісторії, тобто таємної історії. Одним із перших творів цього напрямку був написаний 1972 року роман «Сонячний Птах» (The Sunbird), який ви зараз тримаєте в руках.
Місцем дії в романі є батьківщина письменника – Африка. Хоча у своїй творчості Вілбур Сміт зачіпає безліч тем та змальовує різні часи й країни, проте саме Африка надихає його найбільше. Саме тут, у віддалених місцинах Чорного континенту, існувало колись місто Опет. Його мешканці розмовляли і писали стародавньою пунічною мовою Карфагена, воювали із варварами та торгували золотом… Пошук цього міста був справою життя археолога Бена Кейзина, великою і, здавалося б, нездійсненною мрією. Коли його добрий друг, мільйонер Лорен Стервесант, запропонував негайно вирушити в експедицію, ні він, ні Бен не знали, як завершиться ця подорож.
Події, описані в романі, розвиваються швидко, історія переплітається з міфами, а містичний досвід давніх цивілізацій фатальним чином впливає на долі персонажів. Автор вірить у магічний вплив подій, які відбулися десятки століть тому, – інакше чим пояснити те, що археолог Бен Кейзин насправді виявляється сучасним утіленням душі поета й верховного жерця Ваала Гая Бен-Амона? Рукописи жерця знаходять на руїнах Опета, стертого ворогами з лиця землі, і одним із цих текстів є ода, присвячена осяйним крилам сонячного птаха – його бойової сокири. Сонячний Птах – так звали Гая Бен-Амона, і так називає свого друга Лорен Стервесант, життя якого раптово забирає надприродна сила…
Яким чином кохання, що завершилося трагічно, проходить крізь простір і час, долаючи зло, котре також не змінилося протягом століть?
Розгадку цих та багатьох інших таємниць кожен із читачів може знайти у книжці, котра вже лишила слід у сучасній культурі. Скажімо, відому метал-групу зі Швеції «Opeth» названо на честь загадкового міста з роману Вілбура Сміта. А будинок самого автора в Південній Африці має назву «Пагорб Сонячного Птаха» (Sunbird Hill), ніби щоб нагадати: у світі є ще багато непізнаного та цікавого, варто лише не боятися його знайти…
Ельвіра Грач
Цю книжку я присвячую своїй дружині Мокінізо, найкращій людині, яка зустрілася в моєму житті
Частина перша
Воно пролетіло крізь занурену в чорну пітьму кімнату й безгучно вибухнуло, вдарившись об екран, – і я не впізнав, що то було. Я чекав цього явища п’ятнадцять років, а коли нарешті воно відбулося, я його не впізнав. Зображення було розвихреним і туманним, і воно не мало для мене ніякого сенсу, бо я чекав появи на екрані фотографії якогось малого предмета; можливо, черепа або якогось гончарного виробу чи артефакту, або якоїсь золотої речі, якихось кульок чи намистин – але, безперечно, не цього сюрреалістичного краєвиду сірого, білого та чорного кольорів.
Голос Лорена, що тремтів від хвилювання, дав мені ключ, який я потребував:
– Фотографію зроблено з висоти тридцять шість тисяч футів[1] о шостій сорок сім четвертого вересня, – тобто вісім днів тому. – Експозиція тридцять п’ять міліметрів. Лейка.
Отже, аерофотографія. Мої очі пристосувалися, й майже відразу я відчув, як наростає в мені збудження, тоді як Лорен провадив тим самим переконливим тоном:
– Я замовив для чартерної компанії, щоб вони здійснили аерофотозйомку всіх територій, на які я придбав концесії. Моя ідея полягає в тому, щоб пильно обстежити всі географічні формації. Ця фотографія лише одна з близько двох тисяч знімків даної території. Штурман навіть не знав, що саме він фотографує. Проте ті, хто аналізував результати його роботи, звернули на неї увагу й передали мені. – Він обернув до мене обличчя, бліде й урочисте в сяйві проектора. – Ти ж сам усе бачиш, так чи не так, Бене? Трохи вбік від центру. У тій чверті, що вгорі праворуч.
Я розтулив рота, щоб відповісти, але голос застряв у горлі, й довелося обернути звук, який мав вилетіти з мене, на кахикання. З подивом я виявив, що все тіло в мене тремтить, а нутрощі закипають сумішшю надії й страху.
– Перед нами класична картина! Акрополь, подвійний мур і фалічні башти.
Він перебільшував, на знімку були лише обриси, слабкі й невиразні, подекуди вони зникали, але загальна форма й конфігурація були правильними.
– Північ! – вихопилося в мене. – Де тут північ?
– Нагорі світлини – північ там, де їй і треба бути, Бене. Будівля дивиться на північ. Башти, як і всюди, орієнтовані за сонцем.
Я знову не сказав нічого. Моя реакція тепер сформувалася швидко. Ніщо в житті не давалося мені так легко, тому сьогоднішня інформація викликала підозру, і я намагався знайти в ній слабкі місця.
– Стратифікація, – сказав я. – Либонь, вапняк перебуває в контакті з тамтешнім гранітом. Лінії їхнього доторку виходять на поверхню.
– Нісенітниця! – урвав мене Лорен, його голос досі тремтів від збудження. Він одним стрибком подолав відстань до екрана, схопив ебенову указку з кафедри й скористався нею, щоб показати на низку чарунок, які тяглися понад тією лінією, що здавалася йому лінією головного муру. – Скажи мені, де ти бачив такі географічні обриси?
Я не хотів із ним погоджуватися. Не хотів знову обманювати себе марною надією.
– Не пригадую, – сказав я.
– А щоб ти пропав! – Він тепер засміявся, і його сміх був для мене приємний, бо він не часто сміявся останніми днями. – Мені слід було здогадатися, що ти сперечатимешся. Немає сумніву в тому, що ти найпаскудніший і найнікчемніший песиміст в Африці.
– Це може бути що завгодно, Ло, – заперечив я. – Гра світла, форми й тіней. Навіть якщо ми припустимо, що це обриси чогось, створеного людиною, то можуть бути недавно насаджені сади або городи…
– За сто миль від найближчих поверхневих вод? Забудь про це, Бене! Ти знаєш так само, як і я, що йдеться про…
– Не кажи цього, – майже викрикнув я й, підскочивши з м’якого, обтягнутого шкірою стільця, перетнув темну кімнату й схопив його за руку, перш ніж до мене дійшло, що я до нього підбіг. – Не кажи цього, – повторив я. – Бо інакше нам не пощастить.
Я завжди заникуюся, коли збуджений, але це найтерпиміша з моїх фізичних вад, і я давно перестав про неї думати.
Лорен знову засміявся, але з відтінком того неспокою, який завжди охоплює його, коли я рухаюся надто швидко або виявляю силу своїх рук. Він нахилився наді мною й розігнув мої пальці, що загрузли в його передпліччі.
– Пробач – я тобі зробив боляче? – запитав я, послабивши хватку.
– Ні.
Але він розтирав своє передпліччя, коли підійшов до панелі приладів і вимкнув проектор, потім натиснув на вимикач у стіні, й ми стояли й кліпали очима, дивлячись один на одного в яскравому електричному світлі.
– Мій маленький єврейський гномику, – усміхнувся він. – Ти мене не одуриш. Ти так хвилюєшся, що намочив у штани.
Я подивився на нього, засоромлений силою свого нервового зриву, але досі схвильований і збуджений.
– Де це, Ло? Де ти знайшов цю картину?
– Я хочу, щоб ти спочатку визнав мою знахідку. Піди на ризик бодай один раз у житті. Я хочу, щоб ти мені сказав «так»… А потім і я скажу тобі щось іще, – піддражнив мене він.
– Ну, гаразд. – Я відвів погляд убік, добираючи слова. – На перший погляд, твоя знахідка здається цікавою.
Він відкинув назад велику голову з золотавим волоссям і гучно зареготав.
– Ти маєш сказати мені щось переконливіше. Спробуй-но ще.
Його регіт я витримати не можу, й відразу засміявся й сам. Хоч я чудово усвідомлював, що мій пташиний сміх був майже нечутний на тлі його реготу, лункого, мов іржання жеребця.
– Мені здається, – засопів я, – ти, схоже, знайшов те, що ми давно шукаємо…
– Ти мій розумник! – заволав він. – Мій чудовий маленький розумник!
Минуло чимало років, відколи я бачив його таким. Урочиста маска банкіра спала з його обличчя, усі турботи фінансової імперії Стервесантів були забуті в цю мить обіцянки й тріумфу.
– А тепер скажи мені, – запитав я благальним голосом, – де ти його знайшов?
– Ходи зі мною, – сказав він, і ми підійшли до довгого стола під стіною.
На ньому була приколота на зеленому сукні велика мапа. Стіл був високий, і я швидко заліз на стілець і нахилився над ним. Тепер я був майже на одному рівні з Лореном, який стояв поруч зі мною. Ми уважно роздивлялися мапу.
– Аеронавігаційна зйомка серії А. Південна Африка. Мапа номер п’ять. Ботсвана й Західна Родезія.
Я швидко її оглянув, шукаючи якоїсь позначки, – можливо, хрестик або риску, зроблену олівцем.
– Де вона? – запитав я. – Де?
– Ти знаєш, що я маю двадцять п’ять тисяч квадратних миль мінеральних концесій тут, на південь від Мона…
– Не мороч мені голову, Ло. Не намагайся продати мені акції компанії «Стервесант мінерал». Де воно, в біса, є?
– Ми побудували тут посадкову смугу, на яку можуть сідати реактивні «ліри». Її щойно закінчено.
– Це не може бути так далеко на південь від золотих копалень.
– Воно й справді не так далеко від них. Відсунься назад, ти пошкодиш собі що-небудь.
Він вочевидь утішався, мордуючи мене.
Його палець ковзнув по мапі й несподівано зупинився – моє серце, здавалося, зупинилося разом із ним. Місцевість ставала дедалі кращою. Широта була саме тією, що треба, усі ті ознаки, що їх я з такими труднощами збирав протягом років, показували саме сюди.
– Ось тут, – сказав він. – За двісті дванадцять миль на південь від Мона, – за п’ятдесят шість миль від південно-західного маяка заповідника тварин Венкі, у вигині низеньких пагорбів, заховане серед диких скель і сухого чагарника.
– Коли ми зможемо вирушити туди? – запитав я.
– Он як! – похитав головою Лорен. – Ти в це повірив. Ти справді повірив!
– Хтось іще може на нього натрапити.
– Воно лежало там протягом тисячі років – ще один тиждень нічого не змінить…
– Чекати ще цілий тиждень! – з гірким розчаруванням вигукнув я.
– Бене, я не зможу виїхати раніше. У п’ятницю відбудуться річні загальні збори компанії «Англо-Стервесант», а в суботу в мене справи в Цюриху. Але задля тебе я спробую закінчити усі свої нагальні справи якнайшвидше.
– Скасуй їх узагалі, – попросив я. – Відправ туди когось зі своїх здібних молодиків.
– Коли хтось позичає тобі двадцять п’ять мільйонів, то чемність вимагає, щоб ти сам підписав чек, а не доручив це конторському хлопцеві.
– Господи, Ло. Та це ж тільки гроші. А тут ідеться про те, що справді важливо.
На хвилину Лорен прикипів до мене здивованим і замисленим поглядом своїх блакитних очей.
– Двадцять п’ять мільйонів – лише гроші? – Він похитав головою повільно, а потім із подивом, так ніби почув якусь нову істину. – Певно, ти маєш слушність. – Він усміхнувся тепер уже лагідною усмішкою, яка виражала щиру прихильність до найкращого друга. – Пробач мені, Бене. У вівторок. Ми вилетимо на світанку, обіцяю тобі. Ми зробимо повітряну розвідку. Потім приземлимося в Моні. Ти знаєш Пітера Ларкіна?
– Так, дуже добре.
Пітер мав у Моні велику контору з організації сафарі. Я двічі користувався його послугами у своїх експедиціях по Калахарі.
– Добре. Я вже у нього був. Він організує експедицію. Ми виїдемо туди за дня й дуже швидко – один лендровер і дві або три трьохтонні вантажівки. У моєму розпорядженні буде лише п’ять днів – та й ті з великими труднощами. Я маю чартерний гелікоптер, щоб вилетіти звідти, й залишу тебе колупатися там у землі.
Розмовляючи, Лорен вивів мене з темної кімнати в довгу галерею.
Сонячне світло проникало туди крізь довгі вікна, заливаючи золотим сяйвом картини та скульптури, що прикрашали галерею. Тут твори провідних південноафриканських художників змішувалися з картинами та скульптурами великих митців усього світу, живих і мертвих. Лорен Стервесант і його предки вміли витрачати гроші розумно. Навіть у такий напружений момент мій погляд не оминув м’якого світіння оголеного тіла однієї з Ренуарових жінок.
Лорен ступав легкими кроками по східних килимах, що приглушували будь-який звук, а я намагався не відставати від нього. Ноги в мене такі самі довгі, як і в нього, й такі самі сильні.
– Якщо ти знайдеш там те, на що ми сподіваємося, ти дістанеш змогу працювати на повний розмах. Постійний табір, злітно-посадкова смуга, помічники, яких ти сам обереш, повна команда й будь-яке обладнання, що ти замовиш.
– Дай Боже, щоб так і сталося, – лагідно промовив я, й нагорі сходів ми затрималися.
Лорен і я усміхнулися один одному, наче змовники.
– Ти знаєш, скільки це коштуватиме? – запитав я. – Можливо, нам доведеться копати п’ять, а то й шість років.
– Мабуть, не менше, – погодився він.
– Може обійтися в кількасот тисяч.
– Це ж тільки гроші, як сказав мені один чоловік.
І знову на мене накотився його бичачий регіт. Ми спускалися сходами, сміючись та регочучи кожен у власній манері. Веселі й перенапружені, ми подивилися один на одного в холі.
– Я повернуся о пів на восьму вечора в понеділок. Ти зможеш зустріти мене в аеропорту? Рейс «Альіталія» 310 з Цюриха? А тим часом ти там усе приготуй.
– Мені потрібна копія тієї фотографії.
– Я вже наказав зробити в інституті збільшену копію. Ти зможеш милуватися нею протягом тижня. – Він подивися на золотий «піаже» в себе на зап’ястку. – Чорт! Я запізнююся.
Він обернувся до дверей саме в ту мить, коли Гіларі Стервесант увійшла з патіо. Висока жінка в короткій тенісній сукні з золотаво-брунатним волоссям, блискучим і м’яким, що спадало їй на плечі, мала довгі й навдивовижу гарні ноги.
– Любий, невже ти кудись зібрався?
– Пробач мені, Гіл. Я хотів тебе повідомити, що не залишуся на ланч, але Бен вимагає, аби хтось його заспокоював.
– Ти показав йому фотографію?
Вона обернулася й підійшла до мене, нахилилася, щоб поцілувати мене в губи легко й природно, не виявивши найменшої відрази, а потім відступила назад і з усмішкою подивилася мені просто у вічі. Щоразу, коли вона так робить, я стаю її рабом на ще сто років часу.
– Що ви думаєте про це, Бене? Це можливо?
Але, перш ніж я зміг відповісти, Лорен обняв її за стан, і вони обоє з усмішкою подивилися на мене згори вниз.