Якусь мить ми дивилися у вічі один одному, а потім, наче сполоханий птах, маленький манекен зник, ніби розчинився в темному проході між скелями.
– Що там сталося? – запитала Саллі, ворухнувшись навпроти мене.
– Бушмен, – відповів я. – Він проник у печеру й спостерігав за нами.
Вона швидко сіла й перелякано розглянулася довкола.
– Де він?
– Він пішов. Одягайся – швиденько.
– Він небезпечний, Бене? – запитала вона хрипким голосом.
– Так. Дуже!
Я поквапно натягував на себе свої лахи, обмірковуючи наші подальші дії та слова, які я йому скажу. Хоч трохи й забута, але я виявив, що мова досі була в мене на язиці завдяки практичним урокам з Тимоті Маґебою. Бушмени, які тут траплялися, були бушменами з півночі, а не з Калахарі. Вони розмовляли схожими, але різними мовами.
– Вони не нападуть на нас чи нападуть, Бене? – запитала Саллі.
Вона вже одяглася.
– Якщо ми припустимося якоїсь помилки, то нападуть. Ми не знаємо, наскільки священним вони вважають це місце. Нам не слід їх лякати, їх переслідували й полювали на них протягом двох тисяч років.
– О, Бене! – Вона пригорнулася до мене, і хоч я сам неабияк стривожився, проте мені було надзвичайно приємно, що вона так покладається на мене. – Вони нас не вб’ють, правда ж, не вб’ють?
– Вони дикі бушмени, Саллі. Якщо ти погрожуватимеш дикій людині або надокучатимеш їй, вона нападе на тебе. Я повинен знайти можливість поговорити з ними.
Я розглянувся навколо в пошуках чогось такого, що можна було б використати як щит для захисту від очеретяної стріли з отруйним наконечником. Така отрута спричинить повільну, але невідворотну смерть із агонією, яку я навіть уявити собі не міг.
Я обрав шкіряний футляр для теодоліта, розірвавши його по швах руками й розгорнувши, щоб здобути максимальну площу захисту.
– Ходи за мною в тунель, Сал. Тримайся якнайближче.
Вона поклала руку мені на плече, і я повільно повів її крізь скелястий тунель, присвічуючи собі ліхтарем на чотирьох батарейках, щоб обстежити кожен темний закутень або заглибину, перш ніж рухатися далі. Світло лякало кажанів, і вони пурхали й пищали над нашими головами. Рука Саллі боляче стискала моє плече, але ми добулися з нею до стовбура дерева, яке затуляло вхід до печери.
Ми пропхалися крізь вузьку щілину між скелею та стовбуром дерева, і сонячне світло боляче вдарило по моїх очах. Я пильно обдивився кожен стовбур дерев у гаю, кожен жмут високої трави, кожну заглибину або нерівність у землі – й не помітив ніде нічого. Але я знав, що вони десь тут, ховаються й чекають із терпінням і зосередженістю найуміліших на землі мисливців.
Ми для них здобич, сумніватися не випадало. Загальні правила поведінки не мали сили тут, на кордонах Калахарі. Я пригадав долю команди з літака «дакота» Південно-Африканських військово-повітряних сил, змушену приземлитися в пустелі десять років тому. Родину бушменів, які це вчинили, спіймали, і я полетів до Ґабороне, щоб перекладати на суді. На лаві підсудних вони сиділи вдягнені в парашутний шовк, і вираз їхніх облич був по-дитячому довірливий, без тіні провини, будь-якої підступності чи лукавства, коли відповідали на запитання.
«Так, ми їх повбивали», – сказали мені вони.
Замкнені в сучасній в’язниці, як дикі птахи в клітці, вони через рік померли – усі до одного. Пригадавши цю історію, я похолов від жаху й спробував відразу її забути.
– А тепер вислухай мене уважно, Саллі. Ти повинна залишитися тут. Не знаю, що може статися, але я повинен вийти до них. Поговорити з ними. Якщо… – я подавився словами й мусив прокашлятися, – якщо вони влучать у мене своєю стрілою, я матиму з півгодини або десь так, – я перефразував речення, – я матиму цілком досить часу, щоб дістатися до лендровера й повернутися по тебе. Ти вмієш водити машину. Ти не матимеш проблем із тим, щоб проїхати по сліду, який ми залишили в улоговині Макарікарі.
– Бене, не ходи туди. Будь ласка, Бене.
– Вони чекатимуть, Сал. Чекатимуть, поки не споночіє. Я повинен вийти звідси за дня.
– Бене…
– Чекай тут. Хоч би що сталося, чекай тут.
Я відтрутив її руки й вийшов на відкрите місце.
– Мир, – гукнув я до них їхньою рідною мовою. – Ми не хочемо воювати з вами.
Я ступив крок під сонячне світло.
– Я друг.
Ще один повільний крок над покрученим корінням дикої смоковниці з розпростаним шкіряним футляром біля стегна.
– Друг! – повторив я знову. – Я належу до ваших людей. Я з вашого племені.
Я повільно спустився вниз, до мовчазного ворожого гаю. Не було ніякої відповіді на мої слова, ніякого звуку, ніякого руху. Попереду мене лежало повалене дерево. Я став наближатися до нього боком, мої нутрощі від страху перетворилися на тверду напружену кулю.
– У мене немає зброї, – гукнув я, а гай відповів мені зловісною тишею, що зависла в жаркому полуденному повітрі.
Я вже майже дійшов до поваленого дерева, коли почув, як бренькнула тятива лука, й пірнув униз під захист мертвого стовбура. Стріла просвистіла зовсім близько від моєї голови, порушивши тишу, а я впав на землю. Моє обличчя притиснулося до сухої землі, моє серце захололо від страху й від того, що я мало не став жертвою такої огидної смерті.
Я почув тупотіння ніг за собою й перекотився на бік, готовий захищатися.
Саллі кинулася бігти до мене від коренів дикої смоковниці, знехтувавши мої розпорядження. Її обличчя перетворилося на бліду маску смертельного жаху, рот розтулився у мовчазному зойку. Вона побачила, як я впав і лежав нерухомо, і думка про те, що я мертвий, укинула її в паніку. Тепер, коли я заворушився, вона зрозуміла свою помилку й спіткнулася, несподівано усвідомивши власну вразливість.
– Вернися, Сал, – заволав я, – вернися!
Її непевність перетворилася на моторошний жах, і вона зупинилася на півдорозі між входом до печери й мертвим поваленим стовбуром дикої смоковниці, не знаючи, у який бік їй бігти.
Куточком ока я побачив, як маленький жовтий бушмен підвівся над кущем безбарвної трави. У його лук була закладена стріла, й, цілячись, він притиснув її опереним кінцем до щоки. Він був за п’ятдесят кроків від того місця, де зупинилася Саллі, й узяв її на приціл, затримавши свій постріл на якусь секунду.
Я кинувся бігти через ту відстань, що відокремлювала мене від Саллі, й у ту саму мить бушмен пустив свою стрілу. Стріла полетіла, я біг, намагаючись її перейняти, й ми утворювали дві сторони трикутника, на вершині якого була Саллі.
Я побачив, як розмазаний слід від стріли дзижчить, наближаючись до Саллі, і я знав, що не встигну добігти до неї, перш ніж отруєний гостряк стріли вгородиться їй у тіло. Я з усіх сил шпурнув обернутою вгору долонею роздертий наполовину шкіряний футляр, водночас пірнувши в її напрямку. Він ліниво перекинувся кілька разів у повітрі – і стріла влучила в нього. Смертельний залізний наконечник із обмазаним отрутою гостряком застряв у грубій шкірі футляра. Стріла й футляр безпечно впали під ноги Саллі, і я підхопив її на руки й, обкрутившись на підборах, перегнувшись під її вагою, побіг під захист поваленого мертвого стовбура.
Бушмен досі стояв навколішки у траві попереду мене. Він простіг рукою через плече й дістав нову стрілу зі свого сагайдака; одним практично натренованим рухом він поклав її на лук і натягнув тятиву.
Цього разу мені не було як пригнутися, і я похмуро біг уперед. Тятива лука дзенькнула, стріла полетіла, і я відразу відчув сильний удар у шию. Я знав, що стріла у мене влучила, і з Саллі на моїх руках ми впали за стовбур мертвого дерева.
– Думаю, він влучив у мене, Сал. – Я відчув, що стріла теліпається в мене на грудях, і відкотився від неї. – Зламай держак – гляди, не зачепися за вістря.
Ми лежали, дивлячись одне на одного, наші очі були лише на відстані кількох дюймів. Дивно, але тепер, коли я став чоловіком мертвим, я не відчував страху. Діло зроблено, й навіть якби у мене влучили ще з десяток разів, моя доля не змінилася б. Мені залишалося тільки допомогти Саллі безпечно забратися звідси геть, перш ніж отрута почне діяти.
Вона з тремтінням простягла руки й узяла тонку очеретяну стрілу, обережно піднявши її, і тут обличчя її проясніло.
– Твій комір, Бене, вона застряла в комірі твоєї куртки. Гостряк не доторкнувся до тебе.
Я відчув величезну полегкість, коли пробіг пальцями по держаку стріли, й зрозумів, що смерть мене обминула. Обережно лежачи на боку, поки Саллі тримала отруєний гостряк стріли якнайдалі від мого тіла, я вивільнився зі своєї легкої куртки хакі. За кілька секунд я з огидою дивився на саморобний залізний наконечник на кінці стріли, обліплений отрутою, схожою кольором на іриску, потім викинув куртку та стрілу геть.
– Господи, як близько від мене була смерть, – прошепотів я. – Послухай-но, Сал, я думаю, що тут є лише один із них. Це молодий хлопець, він панікує, либонь, він не менш наляканий, ніж ми з тобою. Я спробую поговорити з ним іще.
Я підповз упритул до мертвого стовбура, що давав нам надійний притулок, і заговорив гучним голосом, який тільки міг видобути зі свого пересохлого горла, намагаючись надати йому якнайбільшої переконливості.
– Я твій друг. Хоч ти й стріляєш у мене отруйними стрілами, я не хочу воювати з тобою. Я жив із твоїми людьми, я один із вас. Бо інакше хіба міг би я розмовляти твоєю мовою?
Мертва, непроникна тиша.
– Бо як інакше навчився б я розмовляти мовою твого народу? – знову запитав я і напружив слух, чекаючи відповіді.
І тоді бушмен нарешті озвався тонким голосом, схожим на музику флейти, що уривався клацанням і кудкудаканням.
– Лісові дияволи розмовляють багатьма мовами. Я не хочу слухати твій обман.
– Я не диявол. Я жив серед твого народу й був одним із вас. Хіба ти ніколи не чув про чоловіка, якого називали Сонячний Птах, – бушмени справді дали мені таке ім’я, – який жив із родиною Ксаї і став їхнім братом?
Запала ще одна тривала мовчанка, але тепер я відчував, що малий бушмен утратив свою рішучість, він був спантеличений, більше не наляканий і вже не становив загрози.
– Ти знаєш старого, якого звуть Ксаї?
– Я знаю його, – визнав бушмен, і я зітхнув із деякою полегкістю.
– А ти чув про чоловіка, якого вони називали Сонячним Птахом?
Знову тривала пауза, потім неохоча відповідь:
– Я чув, як говорили про нього.
– Це я.
Тепер мовчанка затяглася хвилин на десять або й довше. Я знав, що бушмен обмірковує моє твердження під усіма можливими кутами. Нарешті він заговорив:
– Ксаї і я полюємо разом у цьому сезоні. Навіть сьогодні він прийде, він буде тут раніше, ніж споночіє. Ми його зачекаємо.
– Ми його зачекаємо, – погодився я.
– Але, якщо ти ворухнешся, – я тебе вб’ю, – остеріг мене бушмен, і я йому повірив.
Ксаї, старий бушмен, дістає мені лише до плеча, а небо знає, що я не велетень. Він має характерно сплюснені риси обличчя з високими вилицями й очима азіатського типу, але шкіра в нього суха й поморщена, як старий жовтий виноград. Зморшки помережили все його тіло, так ніби він обтягнутий ламким пергаменом. Рідкі кучеряві волосинки на його черепі з віком стали димчасто-сірими, але губи залишилися сліпучо-білими й досконалими, а очі – чорними й блискучими. Я часто думав, що такі очі, пустотливі, осяяні виразом розумної цікавості, мають бути в ельфів.
Коли я розповів йому, як його друг намагався вбити нас, він сприйняв мою розповідь як дотепний жарт. Молодшого бушмена звали Ґал, і він був одружений із однією з дочок Ксаї, тому старий вважав, що може висміювати його нещадно.
– Сонячний Птах – білий диявол! – із присвистом вигукував він. – Підстрель його, Ґале, швидко! Поки він не полетів геть!
Розвеселений власним гумором, Ксаї закружляв, спотикаючись, намагаючись показати, який вигляд матиме привид, коли він полетить геть. Ґал дуже збентежився й дивився на свої ноги, якими човгав у пилюці. Я слабко хихотів, посвист летючих отруйних стріл досі зберігався в моїй пам’яті.
Несподівано Ксаї урвав сміх і стривожено запитав:
– Сонячний Пташе, ти маєш тютюн?
– О Боже! – вигукнув я англійською мовою.
– У чому річ? – запитала Саллі, стривожена моїм тоном, подумавши, що знову сталося щось жахливе.
– Тютюн, – сказав я. – У нас його немає.
Ані Саллі, ані я не користувалися цим зіллям, але для бушменів воно неоціненний скарб.
– Лорен залишив у лендровері коробку сигар, – нагадала мені Саллі. – Вони зможуть задовольнитися ними?
І Ґал, і Ксаї вельми зацікавилися алюмінієвими циліндрами, в яких були запаковані сигари «Ромео і Джульєтта». Коли я показав, як їх відкривати й діставати з них тютюн, вони радісно затуркотіли й защебетали. Потім Ксаї понюхав сигару, наче був справжнім знавцем цих виробів, схвально кивнув головою й надкусив її. Він трохи пожував надкушений кінчик, узяв у рота всю сигару й обслинив, а тоді запхав її під верхню губу. Те, що туди не помістилося, він віддав Ґалові, який устромив у тютюн зуби й наслідував приклад Ксаї. Обидва присіли навпочіпки, щасливо всміхаючись, і, коли я дивився на них, моє серце відтануло. Як мало було треба для того, щоб зробити їх щасливими.
Вони переночували з нами, зготувавши на нашому вогнищі вечерю з підсмажених пацюків, яких настромили на рожна, наче шашлик, і підсмажували над жаром, не витягши з них нутрощі й не обдерши шкіру. Шерсть сичала, згораючи над розпеченим вугіллям, і смерділа, немов обпалені ганчірки.
– Боюся, я зараз блюватиму, – промурмотіла Саллі, збліднувши і спостерігаючи, з яким апетитом вечеряли двоє наших друзів, але вона витримала.
– Чому вони назвали тебе Сонячним Птахом? – запитала вона згодом, і я повторив запитання, звернувшись до Ксаї.
Він підхопився на ноги й майстерно наслідував політ нектарниці, смикаючи головою й зображуючи руками пурхання крил. Наслідування було дуже точним, бо бушмени є чудовими спостерігачами природи.
– Вони кажуть, що так я поводжуся, коли дуже збуджений, – пояснив я.
– А й справді! – вигукнула Саллі, захоплено сплеснувши руками, коли уявила собі мене, й усі разом вони засміялися.
Уранці ми пішли до печери, всі четверо, й там маленькі чоловічки почувалися, як удома. Я сфотографував їх, а Саллі намалювала, коли вони сиділи на каменях біля басейну. Вона була зачарована їхніми маленькими делікатними руками й ногами і їхніми непропорційно великими сідницями, відомою анатомічною особливістю, що називається стітопігія і дозволяє їм накопичувати їжу, як верблюд накопичує воду, борючись у такий спосіб із випадковостями та несподіванками життя в пустелі. Ґал розповів Ксаї, чим займалися Саллі і я біля басейну, коли він побачив нас тут учора, й це спричинилося до купи жартів приземленого характеру та до сміху. Саллі захотіла знати, про що ми розмовляємо, й, коли я їй пояснив, вона почервоніла, як призахідне сонце, й для мене це стало приємною переміною, адже зазвичай червонів тільки я.
Бушменам надзвичайно сподобалися малюнки Саллі, й це допомогло мені цілком природно перейти до теми наскельних розписів.
– Ви дивитеся малюнки мого народу, – похвалився Ксаї. – Ця місцевість була нашою від самого початку.
Я показав йому портрет білого царя, і Ксаї пояснив мені все відверто, без будь-якої стриманості або ухилянь, як я і сподівався.
– Це цар білих привидів.
– А де він жив?
– Він живе з армією привидів на Місяці, – пояснив Ксаї.
А мої критики звинувачують мене в надмірній схильності до романтики!
Ми досить довго поговорили на цю тему, і я довідався, як привиди літають між Місяцем і Землею, як по-дружньому вони ставляться до бушменів, але їм треба пильнувати, бо звичайні лісові демони маскуються під білих привидів. Ґал подумав, що я один із них.
– А чи білі привиди були коли-небудь людьми? – запитав я.
– Ні, звичайно. – Моє запитання трохи збило Ксаї з пантелику. – Вони завжди були привидами й завжди жили на Місяці та на цих пагорбах.
– А ти коли-небудь бачив їх, Ксаї?
– Мій дід бачив їхнього царя.
Ксаї з гідністю ухилився від мого запитання.