– А тобі не здається, Сал, що нам треба підкопатися, неглибоко, звичайно, під один із фундаментів? Лише для того, аби переконатися, що ми не клеїмо дурня?
– Бене, ти знаєш найголовніше правило. Ніколи не рийся в землі безсистемно. Ти можеш зруйнувати щось дуже важливе. Ми мусимо зачекати, поки зможемо організувати розкопки впорядковано.
– Я знаю, Сал. Але не можу втриматися. Лише один маленький підкіп, гаразд?
– Гаразд, – усміхнулася вона. – Лише один маленький підкіп.
– Гадаю, нам треба бодай трохи поспати. Уже третя година ночі.
Перш ніж ми остаточно відійшли до сну, Саллі промурмотіла, пригорнувшись до моїх грудей:
– Я досі не можу зрозуміти, що сталося з нашим містом. Якщо бушмен намалював нам правильну картину, тоді його мури й башти просто злетіли в повітря.
– Схоже на те. Буде надзвичайно цікаво з’ясувати, що ж там насправді сталося.
Виявивши ту силу характеру, яку мені іноді вдається виявити, я рішуче відкинув спокусу викопати траншею в загорожі храму й натомість обрав місце біля підмурку зовнішнього муру, де я сподівався завдати найменшої шкоди.
Саллі жадібно стежила за моїми приготуваннями, досить-таки набридаючи мені своїми порадами та втручанням. Я помітив клаптями, відірваними від сорочки, обриси майбутньої траншеї. Вона мала всього три фути завширшки й двадцять футів завдовжки, викопана під прямим кутом до підмурку, щоб перетнути його там, де він проходить.
Ми зробили позначки на майбутній траншеї через кожен фут, і Саллі намалювала цю схему у своєму блокноті. Я приніс із лендровера фотоапарати, інструменти й клапоть брезенту. Наша траншея проходила лише за тридцять ярдів від намету. Отже, ми отаборилися майже над самим давнім муром.
Я розстелив брезент так, щоб на нього можна було складати землю, яку я викопуватиму з траншеї, а тоді зняв сорочку й відкинув її вбік. Я більше не соромився показувати Саллі своє голе тіло. Поплював собі на долоні, переступив через натягнену стрічку, підняв кирку й подивився на Саллі, яка сиділа на брезенті у великому капелюсі з трохи обвислими крисами й не відривала погляду від моїх рухів.
– Окей? – усміхнувся я, подивившись на неї.
– До кінця, партнере, – сказала вона, і я заціпенів від подиву. Її слова прозвучали різким дисонансом, адже вони належали тільки Лоренові й мені. Ми не говорили їх іншим людям.
Потім у мене раптом промайнула думка – які дурниці! Адже я люблю і її.
– До кінця, дівчино, – погодився я й замахнувся киркою.
Було приємно відчувати легку, як пір’їнка, кирку у своїй руці – лезо легко увійшло в піщаний ґрунт. Я працював наполегливо, раз у раз міняючи кирку на совкову лопату, незабаром піт, що струмочками скочувався по моєму тілу, намочив мені штани. Потім я став вигрібати землю з траншеї і кидати її на брезент, а Саллі ретельно її просіювала. Працюючи, вона весело базікала, але моєю єдиною відповіддю було хрипіння за кожним помахом кирки.
До полудня я прокопав траншею на її повну довжину завглибшки в три фути. На глибині вісімнадцятьох дюймів піщаний ґрунт перейшов у червонясту глину, яка досі зберігала вологу від недавніх дощів. Ми зробили перерву, і я поїв консервів із бляшанки й випив пляшку намібійського пива, щоб відновити частину втраченої вологи.
– Ти знаєш, – сказала Саллі, замислено подивившись на мене, – коли я звикла до твого тіла, воно набуло в моїх очах своєрідної краси.
Почувши ці слова, я почервонів і відчув, як мої очі зволожилися від сліз.
Я працював ще годину, а тоді несподівано гостряк кирки забарвився в чорний колір. Я вдарив удруге – знову чорне. Я випустив кирку з рук і став навколішки в траншеї.
– Що там таке? – запитала Саллі, вмить наблизившись до мене.
– Попіл! – сказав я. – Деревне вугілля!
– Стародавня піч, – здогадалася вона.
– Можливо. – Я не погодився з нею відразу, залишивши для себе можливість посміятися з її припущення, якщо раптом воно не виправдається. – Візьмімо кілька зразків для датування.
Далі я працював набагато акуратніше, намагаючись відкрити шар попелу, не порушивши його. Ми взяли з нього зразок для дослідження і з’ясували, що він має товщину від чверті дюйма до двох дюймів і накриває весь горизонт траншеї. Саллі записала його глибину від поверхні й зазначила місце, з якого ми взяли вугільні зразки для дослідження, а я тим часом сфотографував траншею та стрічки.
Потім ми випросталися й подивились одне на одного.
– Надто великий для печі, – сказала вона, і я кивнув головою. – Ми не повинні копати глибше, Бене. Принаймні не так, як тепер, угризаючись у ґрунт киркою та совковою лопатою.
– Я знаю, – сказав я. – Ми зупинимося на половині траншеї й залишимо шар попелу не зрушеним – я зроблю цю поступку правилам, але нехай мене чорти візьмуть, якщо на решті траншеї я не доколупаюся аж до скельного дна, якщо зможу!
– Я рада, що ти так налаштований, – сказала Саллі, зустрівши моє рішення оплесками. – Я теж так думаю.
– Ти починай працювати на найдальшому кінці, я почну тут, і ми рухатимемося назустріч одне одному, – розпорядився я, й ми почали знімати шар попелу на середині траншеї.
Я виявив, що відразу під попелом був шар із твердої глини, й, хоч я цього не сказав, я здогадався, що то будівельний наповнювач. Цей шар глини був сюди завезений, а не утворився тут природно.
– Будь обережна, – застеріг я Саллі.
– Сказав чоловік із киркою та лопатою, – саркастично промурмотіла Саллі, не підводячи голови, й майже відразу вона зробила перше відкриття в руїнах Місячного міста.
Коли я це пишу, у мене перед очима лежить її записник зі сторінкою, обмацаною вимазаними в глину пальцями, на якій школярським письмом записано:
Траншея 1. Знак АС. 6.ІІ.4. Глибина 4’ 2½”.
Предмет: Одна скляна намистинка. Овальна. Синя. Окружність 2½ мм.
Проколота. Злегка спотворена вогнем.
Примітка: Знайдена в шарі попелу на рівні 1.
Номер знахідки 1.
Цей лаконічний запис не може дати жодного уявлення про наш захват, про те, як ми обіймалися й сміялися під сонцем. Це була типова торговельна синя фінікійська намистина, і я затиснув крихітну скляну кульку в руці.
– Я хотів би запхати цю кульку їм у зад, – пригрозив я, звичайно, маючи на увазі своїх критиків.
– Якщо їхні зади так само вузькі, як і їхні мізки, Бене любий, то тебе чекає нелегка робота.
Я поколупався в землі маленькою киркою і через п’ятнадцять хвилин зробив нове відкриття – обпалений уламок кістки.
– Людська? – запитала Саллі.
– Можливо, – відповів я. – Шийка людського стегна, а саме стегно згоріло у вогні.
– Канібалізм? Кремація? – почала гадати Саллі.
– Ти надто поспішаєш із висновками, – сказав я.
– А що тоді думаєш ти? – з викликом запитала вона.
Я довго мовчав, а тоді нарешті зробив припущення:
– Я думаю, що в цей період Місячне місто було взяте штурмом і спалене, його жителі перебиті, мури розвалені, а будинки стерті з лиця землі.
Саллі тихо присвиснула, поглянувши на мене з насмішкуватим подивом.
– Зробити такий висновок на підставі однієї крихітної намистини та уламка кістки – подібної фантазії світ, либонь, ще не знав!
Того вечора на крикливі розпитування Ларкіна я відповів:
– Дякую, Пітере. У нас усе гаразд. Ні, нам нічого не треба. Атож, не треба. Будь ласка, перекажіть містерові Стервесанту, що в нас немає ніяких змін і повідомити йому щось нове ми не можемо.
Я вимкнув рацію й уникнув погляду Саллі.
– Не дивно, що ти на мене не дивишся, – суворо сказала вона. – Після такої нахабної брехні людина не може не почувати себе винною.
– Ти ж сама сказала, що одна крихітна намистина й одна обгоріла кістка ні про що не свідчать.
Але через два дні надвечір я не мав такого виправдання, бо коли я поглибив траншею на сім футів і п’ять дюймів, то наштовхнувся на перший із чотирьох шарів кам’яного мурування. Прямокутні камені майстерно обтесані. Місця стиків між ними такі тонкі, що я не зміг просунути й лезо ножа. Камені більші, аніж у фортецях Зімбабве, вони, вочевидь, мали підтримувати вагу великої будівлі. Їхній середній розмір – чотири фути на два й на два. Витесані з червоного пісковику, схожого на пісковик пагорбів, і, коли я уважно роздивився мурування, у мене не залишилося жодного сумніву, що йдеться про роботу майстрів, які належали до могутньої й багатої цивілізації.
Того вечора я знову сконтактувався з Ларкіном.
– Як швидко ви зможете передати повідомлення містерові Стервесанту, Пітере?
– Він має прилетіти з Нью-Йорка сьогодні. Увечері я зможу зателефонувати йому.
– Будь ласка, перекажіть йому, щоб він прилетів сюди негайно.
– Ви хочете сказати, щоб він покинув усі свої найнагальніші справи і примчав до вас. Сміх та й годі.
– Будь ласка, перекажіть йому мої слова.
Гелікоптер прилетів о третій годині наступного дня, і я побіг зустрічати його, на ходу вдягаючи сорочку.
– Який сюрприз ти тут наготував мені, Бене? – запитав Лорен, великий і білявий, коли вибрався з кабіни.
– Сподіваюся, мій сюрприз припаде тобі до вподоби, – сказав я йому, коли ми потиснули руки.
П’ять годин потому ми сиділи біля вогнища, й Лорен усміхався через край свого келиха до мене.
– Ти мав рацію, хлопче, твій сюрприз мені дуже сподобався.
Це була перша думка, яку він висловив після прибуття. Він ходив за Сал і мною від розкопаної мною траншеї до печери, потім – на вершину скелястого пагорба, уважно дослухаючись до наших пояснень, із жалем хитаючи головою, коли я пояснював йому нашу теорію про скісні промені світла, які падали на руїни, іноді ставлячи запитання тим самим тоном, яким він розмовляв на зборах директорів своїх компаній. Щоразу його запитання було глибоким, проникливим і доскіпливим, так ніби він оцінював фінансові можливості ділової угоди.
Коли говорила Саллі, він підходив до неї, дивився їй в обличчя, його чудові класичні риси виражали захват. Одного разу вона доторкнулася до його руки, щоб надати більшої переконливості своїм словам, і вони усміхнулися одне одному. Я зрадів, що вони нарешті подружилися, бо це були ті двоє людей у світі, яких я любив.
Він опустився зі мною навколішки в траншеї й погладив долонями обтесаний камінь, узяв у руки обгорілу кістку, затиснув у пальцях скляну намистину й подивився на них пильним поглядом, ніби намагався витиснути з них таємниці силою своєї зосередженості.
Перед заходом сонця за наполяганням Лорена ми повернулися до печери й підійшли до задньої стіни. Я увімкнув скляний ліхтар і розташував його так, щоб світло падало на малюнок білого царя. Потім усі ми троє сіли навколо нього півколом й оглянули його в усіх подробицях. Голова царя була намальована в профіль, Саллі вказала на її прикметні риси – довгий і прямий ніс та високий лоб.
– Обличчя з такими рисами не могло належати африканцеві, – сказала вона й для контрасту показала на інше обличчя, намальоване далі на стіні. – Погляньте ось на цього чоловіка. Він банту, й помилитися тут не можна. Наш художник володів достатньою майстерністю, аби бачити різницю між різними типами облич.
Проте ніщо не могло відвернути увагу Лорена від роздивляння білого царя. Знову здавалося, що він намагається витиснути з нього таємниці, але цар був байдужісінький до його зусиль, і зрештою Лорен зітхнув і підвівся на ноги. Він уже наготувався йти геть, коли його погляд упав на постаті жерців у білих одежах нижче від царя.
– А це хто такі? – запитав він.
– Ми назвали їх жерцями, – сказав я йому, – але Саллі вважає, що вони могли бути арабськими торговцями або…
– Постать у центрі… – він показав на ту постать, і його голос пролунав різко, майже стривожено. – Що він робить?
– Вклоняється цареві, – припустила Саллі.
– Хоч він і вклоняється, але вивищується над усіма іншими, – із сумнівом сказав Лорен.
– Через розмір постаті художник-бушмен показував важливість зображеного персонажа. Подивися на розміри царя, та й себе вони завжди зображують велетнями, хоч вони й пігмеї. Тому розміри центрального жерця, певно, означають, що він верховний жрець або вождь арабів, якщо Саллі має слушність.
– Якщо він кланяється, то лише третьою верхньою частиною тіла, й робить це лише він. Усі інші стоять прямо. – Лорен усе ще не був переконаний. – Це майже так, ніби він… – його голос замовк, і він похитав головою.
Потім несподівано він затремтів, і я побачив, як гусяча шкіра проступила на гладенькій засмаглій шкірі його рук.
– Тут стає холодно, – сказав він, склавши руки на грудях.
Я не помітив якоїсь зміни в температурі, але також підвівся на ноги.
– Ходімо назад до табору, – сказав Лорен і лише після того, як я роздмухав вогонь до жаркого іскристого полум’я, він заговорив знову.
– Ти маєш рацію, хлопче! Твій сюрприз мені дуже сподобався! – І він ковтнув солодового віскі. – А тепер поговорімо про гроші, – запропонував він.
– Розкажи нам про них, Ло, – погодився я.
– Я сконтактуюся з урядом Ботсвани. Спробую трохи натиснути на них. Ми повинні укласти з ними формальну угоду, певно, знахідки доведеться розділити порівну, зате вони гарантуватимуть нам доступ сюди й виключне право на розкопки. Одне слово, все таке.
– Гаразд. Ці формальності можеш залагодити лише ти, Ло.
– Знаючи тебе, Бенджаміне, я не сумніваюся, що ти вже склав список своїх потреб, кількість людей, обладнання й усього такого – я не помиляюся?
Я засміявся й розстебнув верхню кишеню.
– Звичайно, не помиляєшся, – погодився я й подав йому три аркуші списаного паперу.
Він швидко їх переглянув.
– Дуже по-спартанському, Бене, – похвалив він мене. – Але, я думаю, ми можемо піти далі, ніж це. Принаймні я хотів би побудувати тут бодай простеньку злітну смугу, щоб ми могли користуватися «дакотою». Наближається спека. Ви помрете, якщо й далі спатимете під брезентом. Нам треба оселитися тут солідно, потрібні також будуть будівлі для офісу та складів із кондиціонованим повітрям. Це означає, що ми не обійдемося без потужного генератора, який би забезпечував освітлення й помпування води з басейну.
– Ніхто не зможе звинуватити тебе в надмірній скнарості, Ло, – сказав я, і всі ми засміялися.
Саллі наповнила мій келих. Я торжествував і був надзвичайно задоволений собою в той вечір. Мені було чим пишатися, адже я підібрався зовсім близько до розгадки таємниці, схованої протягом тисячі років, і Лорен мав намір весь час підтримувати мене, бути моїм партнером. Віскі вливалося мені в горло, наче вода.
Я звик пити багато віскі. Це був спосіб забути про чимало речей, а інші сприймати легше. Років шість тому я зненацька усвідомив, що майже рік не працював над книжкою, що моя пам’ять й інтелект були неясними й ненадійними, а мої руки вранці тремтіли. Я досі вранці випиваю чарку або дві міцного трунку, а іноді влаштовую справжню пиятику. Але сьогодні я напився тому, що я щасливий, а не тому, що мені сумно.
– Пий, Бене, пий. Сьогодні нам є, що відсвяткувати, – сказала, сміючись, Саллі й налила мені ще одну добру порцію.
– Обережніше, лікарю, – слабко запротестував я, але цього вечора я напився з великою приємністю, напився майже до повної втрати пам’яті.
Я з гідністю відмовився, коли Лорен запропонував мені допомогу, й сам-один добувся до намету, в який Саллі делікатно переселила мене після прибуття Лорена. Я впав на своє ліжко одягнений і відразу провалився в сон. Я напівпрокинувся, коли увійшов Лорен і попхався через весь намет до свого ліжка. Пам’ятаю, як розплющив одне око й побачив, як проникає світло щербатого місяця крізь відкидне полотнище намету – чи то було перше світло світанку? Тоді я не надав цьому ніякого значення.
Набрати персонал для проекту було найважливішим завданням, і тут мені пощастило. Пітер Вілкокс наготувався піти у річну відпустку з Кейптаунського університету. Я полетів до Кейптауна, щоб побачитися з ним, і за шість годин розмови переконав його, що розкішне життя в Європі йому зовсім не сподобається. Трохи важче мені було вплинути на Гізер, його дружину, та все змінилося, коли я показав їй фотографію малюнка білого царя. Як і для Саллі, наскельні розписи – одне з її головних захоплень.
Для розкопів вони справжні фахівці. Мені вже довелося працювати з ними разом під час дослідження Сленґкопських печер. Обом було вже за тридцять. Він пузатий і лисий, в окулярах у сталевій оправі й у штанях, які щохвилини загрожували упасти вниз, через що йому доводилося постійно підсмикувати їх. Вона тонка й вугласта, з широким сміхотливим ротом і кирпатим носом, густо всіяним ластовинням. Вони мають дитячу вдачу, веселі, добре обізнані й працелюбні. Пітер добре грає на джазовому акордеоні, а Гізер має голос, який легко входить у гармонію з моїм.