Я сів до піаніно. Роза вже давно чекала на це. Вона, як і всі ці дівчата, любила музику. На прощання я ще раз зіграв усі її та Ліллині улюблені мелодії. Спочатку «Молитву діви». Хоч назва не надто пасувала до нашої кав’ярні, зате це була гучна, бравурна п’єска. Потім зіграв «Вечірню пісню пташок», «Альпи палають», «Коли вмирає кохання», «Арлекінові мільйони», а наприкінці «Серце прагне в рідний край». Остання була улюбленою Розиною піснею. Бо ж повії – найчерствіші й водночас найсентиментальніші з людей. Підспівували всі. Гомосексуаліст Кікі вторував.
Нарешті Ліллі підвелася з-за столу. Їй треба було зайти по нареченого. Роза щиро розцілувалася з нею.
– Щасти тобі, Ліллі! Не піддавайся!
Несучи купу подарунків, Ліллі пішла. І Бог його знає чому, але обличчя її зовсім змінилося. Жорсткі риси, що вирізьбляються в кожного, кому доводиться спізнати людську підлоту, наче стерлися, обличчя полагіднішало, на ньому прозирало щось молоде, дівоче.
Ми вийшли на вулицю й помахали вслід Ліллі. І раптом розридалася Мімі. Вона сама була колись одружена. Чоловік її помер на війні від запалення легенів. Якби його було вбито, вона мала б хоч якусь пенсію і їй нічого було б іти на вулицю. Роза поплескала її по спині.
– Ну, Мімі, тільки не розкисай. Ходімо, вип’ємо ще кави!
Усе товариство повернулося до темного приміщення, як кури на сідало. Але гарний настрій уже минувся.
– Заграй-но, Роббі, нам іще щось на прощання! – попросила Роза. – Щоб підняти нам дух!
– Гаразд, – відповів я. – Давайте вріжемо «Марш давніх друзів»!
А потім розпрощався і я. Роза тицьнула мені пакет із печивом. Я віддав його «матусиному» синові, який готував уже на вулиці казан із ковбасками.
Я роздумував, куди б його податися. Іти в бар мені ніяк не хотілося, у кіно – теж, хіба що до майстерні? Нерішуче глянув на годинник. Була восьма. Кестер, мабуть, уже повернувся. А при ньому Ленц не стане знову теревенити про дівчину. Я пішов.
У майстерні горіло світло. Не тільки в приміщенні – воно заливало й усе подвір’я. Кестер був сам.
– Що сталося, Отто? – запитав я. – Може, ти продав «кадилак»?
Кестер засміявся:
– Ні, це Готфрід улаштував невеличку ілюмінацію.
Світилися обидві фари «кадилака». Машина стояла так, що снопи світла падали крізь вікно на двір, просто на вкриту цвітом сливу. Вона відсвічувала у світлі фар крейдяною білістю, видовище було чудове. А в темряві обабіч дерева, здавалося, гомоніло море.
– Яка розкіш! – сказав я. – А де ж він?
– Пішов купити щось попоїсти.
– Блискуча ідея! Мене щось наче похитує. Може, це просто через те, що я зголоднів.
Кестер кивнув.
– Поїсти ніколи не завадить. Основний закон усіх старих вояків. А мене сьогодні ввечері теж довго похитувало та й хитнуло – записав «Карла» на перегони.
– Як? – вихопилося в мене. – На шосте?
Він кивнув.
– Бий його сила Божа, Отто, але ж там беруть участь класні машини!
Він знову кивнув.
– Я пустив його по класу спортивних машин такого типу, як у Браумюллера.
Я засукав рукава.
– Тоді до роботи, Отто. Промиємо як слід мастилом нашого улюбленця!
– Стій! – гукнув останній з романтиків, саме входячи до приміщення. – Спершу нам самим треба заправитися!
Він виклав на стіл вечерю: сир, хліб, тверду, як камінь, копчену ковбасу, шпроти. Було й холодне пиво. Ми їли, як загін зголоднілих молотників. Тоді взялися до «Карла». Години зо дві морочилися з ним, перевірили й помастили всі підшипники. Потім ми з Ленцем повечеряли вдруге. Готфрід увімкнув світло й на «форді». Під час аварії одна з його фар випадково вціліла. Тепер вона стирчала на задертому вгору шасі, кидаючи шмут світла кудись у небо.
Ленц, задоволений, обернувся.
– А тепер, Роббі, неси-но сюди пляшки. Справимо Свято квітучого дерева!
Я поставив на стіл коньяк, джин і дві чарки.
– А ти? – запитав Готфрід.
– Я не питиму нічого.
– Як це так? Чого?
– Бо в мене пропала охота до цієї проклятої пиятики.
Ленц уважно глянув на мене, а тоді, звертаючись до Кестера, сказав:
– Наш малий з’їхав з глузду.
– Дай йому спокій, якщо він не хоче, – відповів Кестер.
Ленц налив собі повну чарку.
– Хлопець уже з якогось часу трохи звихнений.
– Це ще не найгірше, – промовив я.
Над фабричним дахом, навпроти нас, викотився великий червоний місяць. Якийсь час ми сиділи мовчки.
– Скажи-но мені, Готфріде, – почав я, – ти фахівець у справах кохання, правда ж?
– Фахівець? Я старий майстер у справі кохання, – відповів скромно Ленц.
– Добре. Я хотів би знати, чи завжди закохані поводяться по-дурному?
– Як це так, по-дурному?
– Та от так, ніби ти напідпитку. Базікають казна-що, плетуть дурниці, брешуть…
Ленц зареготався:
– Слухай, малий! Кохання – це омана. Чудесна омана матері-природи. Глянь на цю сливу! Вона саме тепер обманює нас. Причепурилась, удає з себе гарнішу, ніж буде потім. Було б жахливо, якби кохання мало хоч якийсь стосунок до правди. Хвалити Бога, проклятущі моралісти не все ще змогли підкорити собі.
Я підвівся.
– То ти вважаєш, що без домішки омани цього взагалі не буває?
– Не буває, малий.
– Але ж тоді можна здорово в дурні пошитися…
Ленц усміхнувся.
– Запам’ятай, хлопче: ніколи, ніколи, ніколи в світі не пошиєшся ти в дурні перед жінкою, якщо робитимеш будь-що заради неї. Навіть коли б грав найбанальнішу комедію! Роби, що хочеш – ходи на голові, плети дурниці, пишайся, як павич, співай їй серенади, тільки одного не роби: не будь із нею діловим, не будь розсудливим!
Я пожвавішав.
– А ти як думаєш, Отто?
Кестер засміявся:
– Мабуть, так воно й насправді…
Він підвівся й відкрив капот на «Карлі». Я приніс пляшку рому, ще одну чарку й поставив на стіл. Отто завів машину. Мотор захурчав глухо й спокійно. Ленц поклав ноги на підвіконня і втупився поглядом у ніч. Я підсів до нього.
– Тобі доводилося коли-небудь напитися в присутності жінки?
– І не раз, – відповів він, не поворухнувшись.
– Ну й як?
Він скоса глянув на мене.
– Ти хочеш знати: що робити, коли щось накоїв? Ніколи не перепрошуй, малий! Нічого не кажи. Посилай квіти. Без листів. Самі квіти. Вони покривають усе. Навіть могилу.
Я глянув на нього. Він сидів нерухомо. Очі його виблискували в яскравому світлі, що заливало наш двір. Мотор усе ще працював, стиха похуркуючи; здавалося, ніби під нами легенько двигтіла земля.
– Отепер і я випив би чогось, – сказав я, відкорковуючи пляшку.
Кестер вимкнув мотор. Потім звернувся до Ленца:
– Місяць уже добре світить, Готфріде, і чарку можна й так знайти. Погаси ілюмінацію. Зокрема, на «форді». Цей мотлох нагадує мені своєю навскісною фарою війну. Коли такі штуки намацували вночі літака – не до жартів було.
Ленц кивнув.
– А мені це нагадує… ну, та однаково… – Він устав і вимкнув фари.
Місяць високо підбився над фабричним дахом. Він дедалі яснішав і висів тепер на гілках сливи, як жовтий лампіон. Гілки ледь погойдувалися на слабкому вітрі.
– Дивна річ, – сказав, трохи помовчавши, Ленц, – чого це ставлять пам’ятники різним людям, а чому не місяцеві або такому ось усіяному цвітом дереву…
Я рано пішов додому. Відчинивши двері до коридора, почув музику – грав грамофон секретарки, Ерни Беніг. Тихенько співав ясний жіночий голос. Потім глухо забриніли скрипки й пічикато на банджо. І знову той самий голос, проникливий, ніжний, ніби сповнений щастя. Я прислухався, щоб розчути слова. Тихий жіночий спів якось зворушливо звучав у темному коридорі, поміж швейною машиною пані Бендер і валізами подружжя Гассе. Мій погляд упав на опудало голови дикого кабана над дверима до кухні, де чути було, як служниця брязкотить посудом.
«Як жити могла я без тебе?…» – співав голос за кілька кроків од мене, за дверима.
Я знизав плечима й пішов до себе в кімнату. Знову почув, як поруч сваряться сусіди. За кілька хвилин до мене постукав і зайшов Гассе.
– Я вам не заважатиму? – стомлено спитав він.
– Аж ніяк, – відповів я. – Може, чогось вип’єте?
– Либонь, ні. Ось тільки трохи посиджу…
Він утупив очі в підлогу.
– Вам добре, – сказав він раптом, – ви собі сам-один…
– Дурниці, – заперечив я. – Завжди сидіти самому – це теж не велике щастя… Можете мені повірити…
Він якось зсутулено сидів у кріслі, в сутінках кімнати очі його здавалися скляними – в них відбивалося світло вуличних ліхтарів. Плечі вузькі, похилі…
– Я зовсім інакше уявляв собі життя, – сказав він, помовчавши.
– Як і всі ми… – підтримав я.
За півгодини він пішов до себе, щоб помиритися з дружиною. Я дав йому кілька газет і півпляшки лікеру «Кюрасо», що давно вже стояла в мене на шафі, – нудотно-солодке питво, але йому згодиться, бо в напоях він нічогісінько не тямив. Тихенько, майже нечутно вийшов він від мене, наче тінь, наче він уже згас. Я причинив за ним двері. З коридора наче майнуло шовковими клаптями – хлюпнула музика: скрипки, приглушені банджо… «Як жити могла я без тебе…»
Я сів біля вікна. Цвинтар заливало блакитне місячне сяйво. Барвисті вогні світлової реклами шугали на верхів’ях дерев, у темряві маячили надгробки. Сумирні, нічого моторошного в них не було. Неподалік, сигналячи, мчали автомашини, світло фар ковзало по їхніх посічених негодою написах.
Я сидів досить довго, снуючи різні думки. Про те, як ми повернулися з війни, молоді, втративши віру в будь-що, наче шахтарі із заваленої шахти. Ми хотіли вирушити в похід проти брехні, егоїзму, жадоби й душевної інертності, бо все це змусило нас до того, що ми пережили: ми були суворі, вірили тільки найближчому товаришеві, тільки конкретним речам, що ніколи не зраджували нас, – небу, тютюну, деревам, хлібові й землі… Але що з цього вийшло? Усе стало брехнею, забулося. А хто не міг забути, тому залишилися тільки безсилля, розпач, байдужість і горілка. Часи великих мрій, мрій людських і навіть суто чоловічих, канули в небуття. Тріумфували заповзятливі. Корупція. Злидні.
«Вам добре, ви собі сам-один», – каже Гассе. Що ж, це справді так, хто був сам-один, того ніхто не міг покинути. Але інколи вечорами штучна будівля добробуту розвалювалася, життя перетворювалося на якусь нестримну мелодію-схлип, на вир шалених поривань, нестримних бажань, туги й надії – вирватися все ж із цього безглуздого запаморочення, із безтямної нудоти одноманітності звуків цієї одвічної катеринки. Будь-куди, аби вирватися! О, ця жалюгідна людська потреба – хоч трохи тепла: дві руки і схилене до тебе обличчя – чому ж ні? Хіба й це теж було тільки ілюзією, самозреченням, втечею? Хіба ж буває щось інше, крім самотності?
Я зачинив вікно. Ні, справді нічого іншого не буває. На все інше у нас надто хиткий ґрунт під ногами.
Але наступного ранку я підхопився раненько і, перш ніж піти до майстерні, зайшов на квартиру до квіткаря, а тоді до його крамнички, вибрав собі букет троянд і попросив зараз же їх віднести. Мені було трохи дивно, коли я неквапливо написав на картці адресу й ім’я Патриції Гольман.
V
Кестер, одягнувши свій найстаріший костюм, поїхав до управління фінінспекції. Хотів добитися, щоб нам знизили податки. Ми з Ленцом залишилися в майстерні.
– Готфріде, – сказав я, – давай-но візьмемося до товстого «кадилака».
Напередодні в газеті з’явилося наше оголошення. Отже, вже сьогодні можна було сподіватися покупців, якщо взагалі це могло когось зацікавити. Хоч би що, а машину треба було підготувати.
Насамперед ми пройшлися по лаку ще й політурою. Від неї машина заблищала, як ніколи, й наче аж подорожчала на сотню марок. Потім ми залили в мотор найгустіше з усіх, що тільки може бути, мастило. Поршні були вже не першокласні й трохи постукували. Густе мастило компенсувало цей дефект, і машина працювала напрочуд спокійно. Коробку швидкостей і задній міст ми теж змастили тавотом, щоб і вони працювали безшумно.
Потім ми виїхали з подвір’я. Неподалік був шмат вибоїстої дороги. Ми поїхали нею зі швидкістю п’ятдесят кілометрів. У деяких місцях кузов постукував. Ми зменшили тиск у балонах на чверть атмосфери та спробували ще раз. Пішло трохи краще. Спустили ще чверть атмосфери. Тепер усе йшло як по маслу.
Ми вернулися до майстерні, змастили скрипучі шарніри капота, втиснули туди ще гумову прокладку, залили в радіатор гарячу воду, щоб мотор умить заводився, і ще раз обприскали машину зісподу з гасового розпилювача, щоб і там усе блищало. Після всього Готфрід зняв руки до неба:
– Тепер явися нам, благословенний покупцю! Явися, любий володарю напханого гаманця! Ми чекаємо на тебе, як жених на наречену!
Проте наречена не квапилась. Отож ми пересунули на оглядову яму пекареву тарадайку й заходилися демонтувати передню вісь. Кілька годин спокійно, без зайвих балачок працювали. Аж ось я почув, що Юп, який стояв біля бензоколонки, почав насвистувати мелодію пісні: «Чуєш! Хто це йде до нас».
Я виліз із ями й виглянув у вікно. Навколо «кадилака» походжав маленький присадкуватий чоловік. На вигляд – цілком солідний буржуа.
– Поглянь, Готфріде, – прошепотів я, – може, це наречена?
– Безперечно! – сказав Ленц, глянувши на гостя. – Але подивись на обличчя. Ні з ким іще не розмовляв, а вже сповнений недовіри. Швиденько йди до нього! А я залишуся в резерві. Підключуся, якщо ти сам не впораєшся. Не забувай про мої прийоми.
– Добре. – Я вийшов до покупця.
Гість дивився на мене розумними чорними очима. Я відрекомендувався:
– Локамп!
– Блюменталь!
Це був перший Готфрідів прийом: неодмінно відрекомендуватися. Він запевняв, що це одразу ж створює інтимнішу атмосферу. Другий прийом полягав у тому, щоб починати розмову дуже стримано, вислухати уважно покупця, а тоді вже вчепитися там, де це було б вигідно.
– Ви з приводу «кадилака», пане Блюменталь? – запитав я.
Він кивнув.
– Ось він, – сказав я і показав рукою на машину.
– Бачу, – озвався Блюменталь.
Я кинув на нього швидкий погляд. «Увага, – подумки застеріг я себе, – це хитра бестія!»
Ми перейшли подвір’я. Я відчинив дверцята машини й запустив мотор. Робив усе мовчки, щоб дати Блюменталю час оглянути машину. Безперечно, він знайде до чого прискіпатись, отоді я перейду в наступ.
Та Блюменталь нічого не оглядав. Ні до чого не прискіпувався. Він і собі мовчки стояв переді мною, як стовп. Мені нічого не лишалося, як тільки розпочати наступ навмання.
Неквапливо й детально почав я описувати «кадилак», як, певне, мати розповідає про свою дитину. Говорячи, я намагався вивідати, чи тямить цей чоловік хоча б щось у таких речах. Коли це фахівець, то треба чимбільш розводитися про мотор і шасі, а коли він нічого не тямить – про комфорт та інші витребеньки.
Та він і далі нічим не виказав себе. Він не перебивав мене, аж поки я сам не вичерпав своїх мовних ресурсів.
– Для чого ви купуєте машину? Щоб їздити в місті чи для подорожей? – спитав я нарешті, сподіваючись за щось зачепитися.
– Для всього, – відповів Блюменталь.
– Ага! А їздитимете самі чи з водієм?
– Як коли.
Як коли. Відповіді він давав, як папуга. Може, він належав до ордену ченців, що дали обітницю мовчання.
Щоб якось пожвавити розмову, я вирішив добитися, щоб він сам щось випробував. У таких випадках покупці завжди стають приступнішими. Я занепокоївся, що він от-от засне.
– Верх машини, як для такого великого кабріолета, дуже легко відкидається й закривається, – сказав я. – Прошу, спробуйте закрити його самі. Ви зробите це однією рукою.
Але Блюменталь сказав, що це ні до чого, мовляв, він і так це бачить. Я, грюкнувши, розчинив і зачинив дверцята, а тоді поторсав за ручки.
– Ніщо не розгойдане. Усе непохитне й надійне. Прошу, перевірте самі…
Та Блюменталь знову відмовився. Він уважав, що інакше й бути не може. Ну й твердий у біса горішок!
Я показав йому, як опускаються й підіймаються шибки у вікнах.