– Я й сам це знаю. Я не ідіот.
Нам нічого відповісти на це. Тільки ідіоти завжди таке твердять. А їм перечити – безглуздо. Я знаю це зі своїх недільних відвідин будинку для божевільних.
Генріх витягає блокнот.
– Ми купили цей надгробок за п’ятдесят тисяч. Як тобі здається, три чверті мільйона – не пристойний зиск?
Генріх знов купається в хвилях сарказму. Він гадає, що повинен при мені завжди вдаватися до нього, тому що я колись був учителем. Це було зразу після війни. Я працював у глухому селі дев’ять місяців, поки не втік, переслідуваний зимовою самотністю, що, як злий собака, хапала мене за п’яти.
– Був би ще більший зиск, коли б замість чудового хреста продати отой проклятий обеліск, що стовбичить перед вікном, – не витримую я. – Кажуть, що ваш покійний батько шістдесят років тому, коли засновував фірму, купив його ще дешевше – за якихось там п’ятдесят марок.
– Обеліск? При чому тут обеліск? Його ніхто не купить. Це знає навіть мала дитина.
– Саме тому його й не шкода було б, – пояснюю я, – а хреста жаль. За інший такий тепер нам доведеться заплатити великі гроші.
Генріх тільки сопе. У нього в носі поліпи, і тому йому завжди важко дихати.
– Ви, може, хочете сказати, що цей хрест зараз нам коштував би три чверті мільйона?
– Про це ми скоро дізнаємось, – каже Ґеорґ Кроль. – Завтра тут буде Ризенфельд. Нам треба зробити нове замовлення Оденвальдському гранітному заводові, бо на складі вже мало товару.
– У нас є ще обеліск, – лукаво зауважую я.
– Чому ви не продасте його самі? – спалахує Генріх. – Значить, завтра приїздить сюди Ризенфельд? Гаразд, у такому разі я залишусь тут і сам поговорю з ним. Побачимо, які тепер ціни!
Ми з Ґеорґом перезираємось. Ми знаєм, що Генріха треба тримати від Ризенфельда якнайдалі, навіть коли б довелось напоїти його чи підлити йому в кухоль із пивом касторки. Чесний старомодний комерсант нагнав би на Ризенфельда смертельну нудьгу своїми воєнними спогадами і розповідями про добрі часи, коли ще гроші були грошима, а вірність – душею честі, як влучнр сказав наш любий фельдмаршал. Генріх дуже високої думки про такі банальності. А Ризенфельд – ні. Для нього вірність – це те, чого треба вимагати від інших, коли їм це не вигідно, і від себе самого, коли тобі з цього є якийсь зиск.
– Ціни міняються щодня, – каже Ґеорґ. – Про це нічого й говорити.
– Он як? То ти, може, вважаєш, що я продав задешево?
– Побачимо. Ти привіз гроші?
Генріх витріщує на Ґеорґа очі.
– Гроші? Що ви ще вигадаєте? Як я міг привезти гроші, коли товар ще не доставлено? Це ж неможливо!
– Нічого неможливого тут немає, – заперечую я. – Навпаки, тепер тільки так і роблять. Це зветься платнею наперед.
– Платня наперед! – Генріх презирливо морщить свого товстого носа. – Що ви, класний наставнику, розумієте в цьому? Як можна в нашому ділі вимагати наперед платню від засмучених родичів покійника, коли на могилі ще не зів’яли вінки? Правити гроші, коли товар навіть не доставлено?
– Звичайно. А коли ж іще? Люди тоді змучені, і з них легше взяти гроші.
– Змучені? Дуже багато ви розумієте! Тоді вони твердіші за крицю! Після всіх витрат на лікаря, на труну, на священика, на могилу, на квіти, на поминки – та вам не дадуть наперед і десяти тисяч, чоловіче! Людям треба спочатку трохи відійти. І перш ніж платити за товар, їм треба побачити його на кладовищі, а не в каталозі, хай навіть ви власноручно намалюєте ті надгробки китайською тушшю і справжнім сусальним золотом, яким роблять на пам’ятниках написи, та ще й додасте кілька зображень засмучених родичів.
Знову закид на мою адресу. Та я не звертаю на нього уваги. Це правда, я не тільки малюю надмогильні пам’ятники для нашого каталогу і розмножую малюнки на ротаторі, але ще для більшого ефекту розфарбовую їх і надаю відповідної атмосфери – домальовую плакучі верби, клумби, кипариси і вдів у траурних вуалях, що поливають квіти. Конкуренти вмирали з заздрощів, коли ми виступили з цим нововведенням; вони самі не мали нічого кращого за звичайні фотографії складів товару, Генріх теж тоді вважав ідею чудовою, особливо подобалось йому застосування золотої фарби. Справа в тому, що для повноти враження я робив на пам’ятниках у каталозі написи розведеним у олії сусальним золотом. Це давало мені величезне задоволення; всіх, кого я ненавидів, я прирікав на смерть і малював їм надгробок – наприклад, своєму унтер-офіцерові з часів солдатчини, який ще й сьогодні живий і здоровий: «Тут спочив після довгих нестерпних страждань, після того, як він провів у домовину всіх своїх близьких, поліцай Карл Флюмер». Для такої епітафії я мав підстави – цей негідник добре намучив мене, а на фронті двічі посилав у дозор, звідки я лише випадково повернувся живим. Тому я від щирого серця бажав йому такої долі.
– Пане Кроль, – кажу я, – дозвольте ще раз коротко пояснити вам, які тепер часи. Принципи, на яких вас виховано, благородні, але сьогодні вони ведуть до банкрутства. Заробити гроші тепер може кожен, а зберегти їхню вартість не може ніхто. Тепер важливо не продавати, а купувати, та ще якомога швидше одержувати платню за товар. Ми живемо в епоху реальних цінностей. Гроші стали ілюзією, всі знають про це, однак не всі ще вірять. А тим часом інфляція триває далі, гроші скоро будуть абсолютно нічого не варті. Людина живе на сімдесят п’ять відсотків своєю фантазією і лиш на двадцять п’ять відсотків – фактами; в цьому її сила і в цьому слабість, і через те цей пекельний танець цифр все ще несе одним виграші, а інших призводить до втрат. Ми знаємо, що не можемо належати до тих, хто виграє від інфляції, але й не хочемо бути серед тих, кому вона завдає самі лише збитки. Три чверті мільйона, за які ви сьогодні продали надгробок, через два місяці, якщо їх тільки тоді виплатять, будуть варті не більше, ніж зараз п’ятдесят тисяч. Тому…
Генріх густо червоніє й перебиває мене.
– Я не ідіот! – знову заявляє він. – І годі читати мені безглузді нотації! В практичному житті я розуміюсь краще, ніж ви. Я волію загинути з честю, аніж удаватись до сумнівних спекулянтських методів, щоб вижити. Поки я відповідаю за продаж товару, я вестиму справи за давнім порядним звичаєм! Я знаю те, що знаю, і поки що цього вистачало і вистачить надалі! Підло псувати людині радість від вдалого продажу! Чом ви не залишились краще зачуханим учителем?
Він хапає капелюх і вибігає з кімнати, грюкнувши дверима. Нам видно крізь вікно, як він важко перетинає подвір’я своїми товстими кривими ногами. Велосипедні защіпки на холошах надають йому напіввійськового вигляду. Генріх поспішає до ресторанчика «Квітка», куди він завжди вчащає.
– Цей обиватель, цей садист хоче мати радість від торгівлі! – сердито кажу я. – Як можна торгувати такими речами, як ми, інакше, ніж з благочестивим цинізмом, коли бажаєш уберегти свою душу? А цей лицемір хоче мати радість від спекуляції покійниками і вважає це своїм законним правом!
Ґеорґ сміється.
– Бери гроші й ходімо. Ти ще не передумав купувати собі краватку? Тоді поспішаймо. Сьогодні тобі вже не підвищать платні.
Ґеорґ бере чемодан з грошима і байдуже ставить його в кімнату поруч з конторою, в якій він ночує. Я складаю свої пачки в коробку з написом: «Кондитерська Келлера – найкраще печиво, з доставкою додому».
– Ризенфельд справді приїде? – питаю я.
– Так, він прислав телеграму.
– А чого він хоче? Грошей? Чи запропонувати нам товар?
– Побачимо, – відповідає Ґеорґ і зачиняє двері.
II
Ми виходимо надвір. Навальне квітневе сонце заливає нас, ніби випліскує з гігантської золотої чаші світло й вітер. Ми зупиняємось. Сад палахкотить зеленню, весна шелестить у молодому листі тополь, на кущах бузку розцвітають перші китиці.
– Інфляція! – кажу я. – Ось тут теж вона – і найбурхливіша з усіх! Здається, навіть природа знає, що тепер рахують лиш десятками тисяч і мільйонами. Поглянь, які тюльпани! Який чистий білий колір, і який червоний, і скільки жовтого! А запах!
Ґеорґ киває головою, принюхується й затягується бразильською сигарою: природа для нього вдвічі краща, коли він милується нею з сигарою в зубах.
Ми дивимось на цю пишноту, відчуваючи на обличчях сонце.
Сад за домом править нам одночасно й за виставку товарів. Там вишикувались надгробки, ніби рота бійців на чолі із струнким лейтенантом – чорним обеліском, що зайняв пост біля самих дверей. Це та сама річ, яку я радив Генріхові продати, – найдавніший пам’ятник фірми, її прикмета і чудовисько несмаку. Відразу за ним стоять дешеві маленькі надгробки з пісковика й цементу – пам’ятними для бідняків, що чесно й пристойно жили, тяжко працювали і, звичайно, залишилися ні з чим. Далі йдуть трохи більші надгробки, уже на цоколях, однак все ще дешеві. Це товар для тих, хто хотів досягти чогось кращого бодай у смерті, коли не зміг у житті. Таких пам’ятників ми продаємо більше, ніж зовсім простих, і невідомо, чи це запізніле честолюбство родичів померлого слід вважати зворушливим чи безглуздим. Потім стоять надгробки з пісковика, в які вправлено плити мармуру, сірого сієніту або чорного шведського граніту. Ці речі вже надто дорогі для тих, хто живе з праці своїх рук. Їх купують дрібні торговці, майстри й ремісники, котрі мають власні майстерні, і, звичайно, вічні невдахи – дрібні чиновники, яким завжди доводиться показувати з себе більше, ніж вони є насправді, цей хоробрий пролетаріат з стоячими комірцями, що невідомо як умудряється ще проіснувати тепер, коли підвищення платні весь час відстає від інфляції.
Але всі ці пам’ятники – то ще дрібнота. Тільки за ними починаються мармурові й гранітні брили. Спочатку йдуть поліровані з одного боку – спереду гладенькі, з боків і ззаду грубо обтесані, цоколь теж з усіх боків необроблений. Це товар для заможнішого середнього стану – роботодавців, комерсантів, власників більших крамниць і, звичайно, для мужніх невдах – вищих чиновників, яким, так само як і дрібним, щоб не принизити своєї гідності, доводиться витрачати на смерть більше, ніж вони заробляли за життя.
Однак аристократами надгробків є поліровані з усіх боків велетні з мармуру та чорного шведського граніту. В них кожна стінка, незалежно від того, видно її чи ні, відполірована до блиску, навіть цоколі гладенькі, причому їх не тільки по одному чи по два, а часто є ще й третій, скошений, а зверху ця блискуча річ увінчана ще й масивним хрестом з такого самого матеріалу. Сьогодні такі пам’ятники можуть купити лише багаті селяни, власники великих реальних цінностей, спекулянти та спритні ділки, які працюють на довгострокових векселях і таким чином живуть за рахунок державного банку, котрий завжди платить новими, незабезпеченими золотом асигнаціями.
Ми разом поглядаємо на один із цих пишних надгробків, який ще чверть години тому належав фірмі. Ось він стоїть, чорний, блискучий, ніби щойно полакований автомобіль, весна огортає його своїми пахощами, бузок вклоняється йому, а він, як велична дама, холодна, незворушна, ще на якусь годину незаймана, – потім на його вузькому животі позолоченими латинськими літерами по вісімсот марок за кожну буде написано прізвище його володаря Генріха Фледерзена.
– Щасливої дороги, чорна Діано! – гукаю я, здіймаючи капелюха. – Поети споконвіку не могли збагнути, що навіть довершена краса підлягає законам долі й приречена на жалюгідну смерть! Щасливої дороги! Ти станеш тепер безсоромною рекламою для душі шахрая Фледерзена, що здирав з бідних удів нашого міста останні десятитисячні за надто дороге масло, в яке він домішував маргарин, не кажучи вже про грабіжницькі ціни на шніцелі з телятини, котлети з свинини і печеню з яловичини. Щасливої дороги!
– Ти викликав у мене голод. – заявляє Ґеорґ. – Ходімо у «Валгалу». Чи тобі треба спочатку купити краватку?
– Ні, я ще встигну купити, поки зачиняться крамниці. В суботу після обіду долар більше не піднімається. Від сьогодні з дванадцятої години аж до ранку в понеділок наша валюта стоїть на місці. А чому власне? Хтось діє тут, мабуть, дуже ледачий. Чому вартість марки не падає в кінці тижня? Бог її загримує чи що?
– Тому що біржа в цей час уже не працює. Є ще запитання?
– Є. Людина живе, керуючись насамперед своїми внутрішніми нахилами, а потім уже зовнішніми умовами чи навпаки?
– Людина живе й годі. У «Валгалі» сьогодні гуляш з картоплею, огірками й салатом. Я бачив меню, коли повертався з банку.
– Гуляш! – Я зриваю примулу й встромляю її собі в петельку. – Людина живе, твоя правда. А хто хоче знати більше, той пропав. Ходімо, подражнимо трохи Едуарда Кноблоха.
Ми входимо в просторий ресторан готелю «Валгала». Хазяїн готелю, Едуард Кноблох, гладкий велетень у коричневій перуці і розстебнутому чорному сюртуці, побачивши нас, так кривиться, ніби йому з ніжною олениною на зуби попала дробина.
– Добрий день, пане Кноблох! – каже Ґеорґ. – Сьогодні чудова погода! Така погода викликає вовчий апетит.
Едуард нервово знизує плечима.
– Їсти багато шкідливо. Шкідливо на печінку, на жовч і на все.
– Тільки не у вас, пане Кноблох, – ласкаво заперечує Ґеорґ. – У вас обіди корисні для здоров’я.
– Це так. Але надто здорова їжа теж може зашкодити. Згідно з найновішими науковими даними, той, хто споживає багато м’яса…
Я перебиваю Едуарда, злегка плеснувши його по м’якому животі. Він відсахується, наче його вдарили в пах.
– Дай спокій і скорися долі, – кажу я. – Ми не об’їмо тебе. Що поробляє поезія?
– Пішла жебрати. Мені ніколи. Адже такі часи!
Мене не смішать його безглузді фрази. Едуард не тільки хазяїн готелю, але й поет; однак так легко спекатись мене йому не пощастить.
– Де сісти? – питаю я.
Кноблох оглядається. Зненацька його обличчя прояснюється.
– Дуже шкода, панове, але всі столики зайняті.
– Нічого, ми почекаємо.
Едуард озирається ще раз.
– Скидається на те, що жоден столик не звільниться швидко, – сяючи, заявляє він. – Панове ще тільки починають їсти суп. Може, ви сьогодні підете в «Альтштедтергоф» або в ресторан на вокзалі? Там теж можна сяк-так попоїсти.
Сяк-так! Здається, нам сьогодні судилося бути об’єктом для сарказму. Спочатку Генріх, а тепер Едуард. Але ми будь-що боротимемось за гуляш, коли б навіть довелось чекати цілу годину. Гуляш – це вершина меню в ресторані «Валгала».
Однак Едуард не тільки поет; він, виявляється, ще й уміє читати чужі думки.
– Даремно чекаєте, – каже вій. – У нас мало гуляшу, і його завжди дуже швидко розбирають. Чи, може, ви з’їсте німецький біфштекс? Тоді розташовуйтесь тут, біля стойки.
– Краще вмерти, – кажу я. – Ми матимемо гуляш, навіть коли б довелося порубати тебе самого.
– Справді? – сумнівається Едуард. На його жирному обличчі проступає тріумф.
– Авжеж, – відповідаю я і знову плескаю його по животі. – Ходімо, Ґеорґу, у нас є столик.
– Де? – швидко питає Едуард.
– Он там, де сидить пан, схожий на шафу. Еге ж, отой рудий, з елегантною дамою. Той, що підвівся й киває нам. Мій друг Віллі, Едуарде. Пришли кельнера, ми будемо замовляти!
Ми прямуємо до Віллі. За спиною в нас розлягається такий звук, ніби лопнула автомобільна камера, – то Едуард шипить від злості.
Причина всієї цієї комедії, яку нам улаштував Едуард, дуже проста. Раніше в нього можна було їсти по абонементах. Відвідувачі купували книжечку з десятьма талонами, і потім кожний обід зокрема коштував трохи дешевше. Едуард запровадив абонементи, щоб принадити клієнтів. Однак останніми тижнями лавина інфляції сплутала його розрахунки; якщо обід на перший талон ще відповідав ціні, яку за нього було заплачено, то вартість останнього талона виявлялась значно нижчою за вартість обіду. Через це Едуард скасував абонементи: він надто багато втрачав на них. Але тут у нас виникла блискуча ідея. Ми вчасно довідались про його намір і шість тижнів тому витратили всі гроші від продажу пам’ятника полеглим воїнам на абонементи у «Валгалі», які ми закупили оптом. Щоб не дуже впасти у вічі, ми використали для цього різних людей: трунаря Вільке, сторожа міського кладовища Лібермана, нашого скульптора Курта Баха, Віллі, ще кількох фронтових друзів, товаришів по торгових справах і навіть Лізу. Вони скупили для нас у касі книжечки з талонами. Переставши продавати абонементи, Едуард сподівався, що за десять днів усі талони скінчаться, бо в книжечках їх було тільки по десятку, а він гадає, що жодна розсудлива людина не придбає собі більше, ніж одну книжечку. Однак ми з Ґеорґом мали їх понад тридцять кожен. Через два тижні після скасування абонементів Едуард захвилювався, бо ми все ще розраховувались талонами; коли минуло чотири тижні, його почала охоплювати паніка. На той час ми вже їли за півціни; після шести тижнів обід нам коштував не дорожче як десять сигарет. Ми з’являлись день у день і розраховувались талонами. Едуард запитував, скільки в нас їх ще є, – ми ухилялися од відповіді. Він спробував не брати талонів – ми наступного разу привели з собою адвоката, запросивши його на віденський шніцель. За десертом адвокат прочитав Едуардові цілу лекцію про контракти та зобов’язання і заплатив за їжу нашим талоном. Лірика Едуарда набула похмурих рис. Він спробував домовитись – ми відхилили його спробу. Він написав повчальний вірш «Вилазить боком кривдою нажите» і послав його до газети. Редактор показав вірша нам. У ньому було повно ущипливих натяків на могильників народу, згадувалось про надгробки й траплялося слово «Кроль-лихвар». Ми запросили свого адвоката на свинячі котлети у «Валгалу», і він пояснив Едуардові, що таке публічна образа та які вона може дати наслідки, знову ж таки розрахувавшись нашим талоном. Едуард, який раніше був ніжним ліриком і оспівував тільки квіти, почав писати вірші, сповнені ненависті. Однак це було все, що він міг зробити. Боротьба триває далі. Едуард щодня сподівається, що наші запаси скінчаться; він не знає, що у нас талонів більше, ніж на сім місяців.