Оксен замотав віжки за залізну драбину, поліз у кишеню за кисетом, скрутив цигарку і, повернувшись спиною до вітру, прикурив; клубочок диму, вдарений вітром, відразу ж зник. Виїхавши на горб, Оксен помітив чоловіка, що йшов обіч шляху. Високий, сутулий, у полотняній сорочці на випуск і босий, він ступав ногами швидко і дженджуристо, так, ніби граючись. На палиці – торба з харчами, з-під солом’яного бриля сиве волосся кудлиться, як у попарозстриги. «Батько, – з якимось острахом визначив Оксен. – Куди ж це він чимчикує посеред дня? Натурально – на Ступки в церкву. Сьогодні якесь релігійне свято. До вечерні хоче поспіти. От не думав, що зустрінуся», – і він нарочито припинив коня, надіючись на те, що старий зникне за бугром.
Життя обох – батька і сина – склалося так, що вони весь час ходили по різних стежках, які майже ніколи не схрещувалися. Після того як Оксен одружився проти волі старого і батько вигнав його з хати, Оксен не заглядав до нього у двір, і старий не заглядав до синового; єдина істота, яка в якійсь мірі родичалася з сім’єю Оксена, була мати. Часто, щоб не знав дід, приходила до Оксена провідати онуків, приносила їм у пазусі домашніх моторжеників і дешевих цукерок або кілька грудочок цукру, розпитувала, як іде синове господарство, прихлипуючи, жалілася на своє тяжке одиноке життя та нещадний, без милості, характер Інокентія. Потім мати померла, і Оксен зовсім втратив потяг до рідного дворища. Після смерті старої Інокентій прожив у самотині один рік, а тоді привіз собі із хутора молоду вдову Горпину. Вона виявилася господинею тямущою, моторною, так що дід завжди ходив обіпраний, обшитий і нагодований. По характеру була балакучою і товариською, але дід заборонив їй виходити з двору, крім хіба в лавку за сіллю або милом, і не пускав на посиденьки до сусідів.
Баби, вжалені цікавістю, цілими годинами стовбичили біля колодязів, домірковуючись, чого це Інокентій так суворо стереже свою жінку від чужого ока, і вирішили, що із-за ревнощів. Це відкриття ще більше підносило Інокентія в їхніх очах, бо хоч він і при літах, а все ж справжній мужчина.
Коли він проходив селом, баби проводжали його поглядом, повним поваги. Але на цьому бабська мука не кінчалася. Найсміливіші з них бігали вночі до Інокентієвого двору, тулилися попід вікнами, щоб хоч одним оком глянути, як пригортає та голубить свою хутірську красуню сивий дід, і вигадували про нього всяке. Одні били себе кулаками в груди та присягалися, що на власні очі бачили, як Інокеша стояв посеред хати на колінах у сльозах і молився на свою жінку, як на ікону. Інші добавляли, що бачили, як він сидів із нею на порозі хати, дивився на зорі, і борода його блищала, як риза, а очі горіли, як золотий папір на іконостасі. Одним словом, брехали, що кому в голову влізло.
Оксен батькове женихання розцінював хоч і не зовсім доброзичливо, проте і без особливого осудження. Він розумів, що одному старому буде жити важко, що треба ж комусь за ним доглядати, варити їжу, прати білизну, вести нехитре домашнє господарство, і коли до старого в хату прийшла нова людина, Оксен не заперечував. Але старий не вірив у те і вважав, що син схвалює женихання тільки про людське око, а в душі ненавидить і осуджує його. І в старого ще більше, чим раніше, росла неприязнь до сина. Ця неприязнь особливо посилилася після того, як одного разу Оксен, зустрівши батька, сказав:
– Може, вам, тату, допомогти чим-небудь? Дров привезти на зиму чи соломи корові на підстилку? То я, натурально, допоможу.
– Я вік прожив – ні в кого допомоги не просив і вмиратиму – не попрошу, – скипів старий. – А тобі ріже око, що я чужу людину в хату прийняв? А з ким мені жити, коли в мене син – поганець?
Важка образа ворухнулася тоді в серці Оксена, він хоч і промовчав, але забути її не міг. Пам’ятав її і тепер і тому так розгубився, побачивши старого, бо знав, що зустріч для обох не бажана і добром не закінчиться. Проте робити було вже нічого, і Оксен, натягаючи віжки, притримав коня.
– Сідайте, батьку, підвезу, – запросив він, не глянувши на старого.
Старий перекинув патерицю з торбою на друге плече, сердито зиркнув з-під сивих брів.
– Сам дійду. А ти куди їдеш?
– Глянути, як сіють.
– Погано сіють. Тобі ціна копійка. А без хазяїна й двір плаче.
– Ви мудріші – підкажіть.
– А хто тепер старих слухає? Вони багато знали, а ще більше забули. Спини, я сяду. В мене ноги хоч і дурні, зате носили, де я хотів.
Оксен зупинив коня. Батько сів на друге крило лінійки, вузлик поклав у ящик.
– Не думай, що коли батька везеш, так він тобі дуже радий. Радий, коли з воза, а не на віз.
– Я нічого не думаю.
– Тим же й діла катма, що ти нічого не думаєш. Посіяли на піщаниках пшеницю, вона там зроду не родила. Посадили б кавунів – довгі рублі в дурну кишеню.
– Ви, я бачу, також мудрець за чужою спиною.
– Еге, курча, навчи півня, як в гної гребтися…
Оксен замовк і непомітно для самого себе посміхнувся. «Невже і я на старість зроблюся отаким противнющим? Треба змовчувати, а то ще накладе по гамалику отут серед степу. Здоровий же. Он як ресори під ним поскрипують, як під архієреєм».
Намагаючись розчулити старого, Оксен запитав:
– Як же там Горпина Трифонівна поживають? Хоча б коли до нас у гості прийшли, онуків відвідали…
– Тонку нитку сучиш. Обірветься.
– А що сукати? Миритися нам треба. Усе життя як люті вороги живемо. Умиратимете – піп причастя не дасть.
– Мені плакати, а не тобі. Ти своїм розумом живеш? – Живу…
– Але як? Як?! – закричав старий і сердито заворушив бородою. – Латають тебе згори і знизу, а ти все з людей, а не для людей. На шиї правління везеш, воно тобі покаже карбованець, а в кишеню візьме десять. Та хто ж ти такий, голова чи хвіст?
Оксен підсунув на потилицю картуз, залисини біліли двома латочками.
– Ти, батьку, в це діло не лізь. Тут і без тебе розберуться.
– Наказуй комусь іншому, а не мені.
– А чого це вам не можна?
– Цить, сучий сину!
Обидва сопли, як бики в плузі, в гніві на диво були схожі один на одного: очі ширяють по-яструбиному, брови насуплені, ніздрі збіліли і тихо ворушаться.
– Тобі видали червону книжечку не для того, щоб ти нею затулявся, а щоб працював разом із нами так, щоб шкіра на руках лопалася, тоді й буде п’ятирічка…
– Тату, замовкніть…
– А як не замовкну, що ти зробиш? Від батька відмовишся? Як Гнат Рева? Батько в нього був паламарем, так він через газету від батька відмовився, прізвище змінити хотів. Та хіба ж то чоловік? Він заради вигідної служби з відьмою побратається. А думаєш, за людей вболіває? За себе! За свою шкуру боліє!..
– Гнат – голова сільради. Виборна одиниця. І я прошу… – Що ти просиш? Щоб я Гната не чіпав? А що ж він за цяця, що його чіпати не можна? Подумаєш, міністри, мать вашу за пуп! Та щоб я при нашій радянській владі та не вилаяв якогось Гната, що нічого не тямить, а бігає по селу та заливає з відра вогонь у печах?
– Він допомагає встановлювати трудову дисципліну.
– Прийшов би він до мене, я б його встановив догори штаньми.
– Ви говоріть, та знайте міру.
– Знаємо. Отой портфель у Гната віднімуть і віддадуть розумнішому. А тобі кажу: сам горобець, а десяток – зграя… Ну, спини. Мені на толоку треба. Биків там пасу.
– Хіба ви не в церкву?
– Ніколи тепер по церквах ходити…
Старий узяв торбу і широкою ступою пішов у Данелевську долину, де паслися воли. «Ні, не можу я його зрозуміти, хоч він мій батько, – думав Оксен, дивлячись старому вслід. – То молиться в кутку цілими вечорами, то нападає на нього такий сказ, що не тільки люди, а й боги в хаті не вдержаться…» Ще як була жива мати, пам’ятає Оксен: прибігла вона, вся бліда, заплакана, тремтить, ніби її лихоманка трясе: «Іди, синку, іди, голубчику, старий зовсім з глузду з’їхав, ікони вилами побив, із хати повикидав». Прибіг Оксен, бачить: старий сидить під грушею в садку, підперши обличчя кулаками, а біля ніг потовчені ікони валяються. Питає його Оксен, що таке, що трапилося; він мовчить, очей на нього не підводить. Аж потім уже мати розповіла, що складав старий стіжок соломи за хлівом, цілий день старався і вже вершити почав, як прийшло йому в голову чогось у хату сходити. Тільки він туди зайшов, бачить у вікно: зірвало вихором вершняк, закрутило понад садом і понесло к лихій мамі. Прибіг старий, схопив вила, наставив їх у небо, очі божевільними стали: «Я по соломинці збирав, а ти мені, розтаку твою перетаку, одним духом розкидав?» Ускочив у хату, брязь вилами по іконах, брязь, аж стекло свище, а тоді чобітьми з хати, з хати, аж святі бородами долівку метуть! Місяць на коліна не становився, ступського попа галушником дражнив, Євангелію на горище закинув. Потім найшло на нього смирення тихе, за бороду себе рвав, ікони притяг нові, дерев’яні, Євангелію з горища зняв і знову за неї всівся.
«Так, дивний старий. Пішов і не попрощався. Як з чужим. Ні, мабуть, не вийде у нас із ним миру. Так і будемо ходити один від одного стороною».
Сонце підбилося вище і пригрівало. Вдалині синіми смугами виднілися довжанські ліси, а ближче із густих чагарів проступало білими хатами село Ступки. З-поміж крайніх хат в’юнилася грунська дорога. Ось уже Оксен побачив і поле своєї артілі, що межувало із ступськими землями, але сівачів своїх не бачив, вони ховалися за схилом у до-лині. Раптом із-за схилу, як з-під землі, виринув вершник і закушпелив Оксенові назустріч. Коли він наблизився, Оксен пізнав бригадира другої бригади Прокопа. Він сидів охляп на коні, довгі ноги в важких черевиках бовтаються в коня попід пузом, сорочка розхристана, піт промиває доріжки на закіптюженому обличчі, в руці оривок, яким він підганяє коня.
– Чого женеш, як на пожежу?
– Що ж вони, гади? Знущатися наді мною захотіли?
– Говори толком.
– Що говори? Казав же їм – неполадки, викличте коваля. Кажуть – усе добре. А тепер їх чотири, а в наявності тільки три. А-а! Що там балакать, – він махнув оривком і поскакав далі.
Бачачи, що з розповіді Прокопа нічого второпати не вдасться, Оксен рушив до сіячів. Із-за пагорба він побачив, що одна сівалка стоїть на обочині, а три в загоні, але чомусь теж не рухаються. Біля воза чорніє купка людей. «День рік годує, а вони баєчки брешуть. Здорово!» Запримітивши Оксена, сівачі, як по команді, розійшлися до своїх сівалок.
«Для кого ж ви працюєте? Для самих себе працюєте», – гірко подумав Оксен і зіскочив із лінійки.
– Чого стоїте? – запитав він Северина Джмелика, що лежав біля сівалки на розстеленому мішку.
Джмелик ліниво підвівся, солодко потягнувся, синя сатинова сорочка з білим заслоном ґудзиків тісно обтисла широкі груди.
– Сівалка поламалася, товаришу голова, – труснув він білими кучерями і примружив голубі з нахабинкою очі.
– Чого не сів на коня і не поїхав у двір за ковалем?
– Мені на конях не можна їздити. Пригузок болить, – вискалив зуби Джмелик.
Гаряча кров давонула Оксена за горло. Затисши в руці батіг, він кинувся до Джмелика, але той стояв, усміхаючись, взявшись руками в боки:
– Ну-ну, це тобі не в економії. А за таке діло… – Відчайдушні очі його стемніли, як море в передчутті бурі, ніздрі тонкого носа весело заграли. – Дав би я тобі в пику, предсідатель, та жалко – жінка в тебе ще молода.
І не встиг Оксен отямитись, як Джмелик сів на коня й, побрязкуючи мішком з зіпсованими сошниками, потрюхикав на Троянівку.
Оксен розстебнув піджак і довго стояв, спершись спиною об сівалку. Вітер ворушив його ріденький чуб, грався в залисинах. «Ху, чорт! Трохи не зірвався. Джмелик – сволота. Кат з ним! Але якщо помітили інші колгоспники, що я на нього з батогом кинувся, то що вони подумають? Натурально, трохи в мене навиворіт вийшло». Долоні в нього спітніли, пальці не слухалися, він на превелику силу згорнув цигарку і довго стояв, жадібно ковтаючи махорковий димок. Пішов до сіячів тільки тоді, коли зовсім заспокоївся. Попросився до Бовдюга за помічника і проходив за сівалкою до самого обіду, задуманий і мовчазний.
Обідали в степу, на роздоллі. Дружно обсіли казанок з кулешем, тільки що знятий із вогню. Бовдюг, як найстарший, вийняв запасну ложку, витер її об ворчик із пшоном, передав Оксенові.
Бовдюг – дядько в кості широкий, вуса жовті, обкурені тютюном і завжди ворушаться так, ніби він завжди чимось незадоволений і сердиться. Насправді ж він чоловік хоч і неговіркий, проте добрий і тихий, фізично сильний. Розповідають, що коли він служив у економії Бразуля, то засперечався із прикажчиком, що спинить на ходу маховик від паровика. Зодяг сірячину стару, поклав на плече скруток соломи, вперся ногами в землю, а кілком у маховик – і зачмихав благенький паровичок, скорився могутній степовій силі.
Біля Бовдюга сидів Хома Підситичок – плоскогрудий і жилавий, як не працює – на спині ані капельки поту не виступить, характером привітний, але скупенький. Зустріне оце кума на вулиці і каже: «Завтра свята неділенька. Прихопіть же із собою пляшечку горілочки та приходьте до нас у гості, та, дасть бог, посидимо». У розмовах ввічливий і не лихослов. Ніколи не скаже: «Чорти б тебе взяли», а як захоче кого полаяти, говорить: «Хай йому тямиться» або: «А щоб його дощик намочив». У його мові переважають пестливі слова: гусятко, поросятко, вербичка, насіннячко, картопелька, пшінце. І досі в селі жартують, що коли він оженився, то комусь там із своїх знайомих похвалився так:
– Оце взяв собі жіночку. І гарненька, і моторненька, тільки один невеличкий зянок.
– Який?
– На одно очко сліпенька.
Біля Хоми сидів Андрій Блатулін, по-вуличному Латочка. Є в нього на лівій щоці родиме п’ятенце з копієчку завбільшки, ніби хтось, граючись, шевської смоли приліпив для розваги; та не відмивається воно, навіки прикипіло, через те і прозвали його Латочкою. Є ще в нього й інша особливість: праве око завжди примружене, ліве дивиться на світ проникливо, з холодним блиском. Дома в Андрія п’ятеро дітей, як він каже, відьма через бовдур наносила, тому на запитання: «Як живеш, Андрію?» – він відповідає своїм односельчанам: «Та воно, блат, не так, як люди, а так, як побіля людей».
Як тільки Оксен узяв ложку, всі інші також озброїлися ними і поближче підсунулися до страви. Першим поліз ложкою до казана Охрім. Бовдюг поглянув на нього скоса і сердито заворушив вусами. Охрім нехотя потяг свою довбанку назад, винувато закліпав маленькими, як у мишки, очима.
– Хай йому тямиться, яке гаряче, – засичав Хома, опікшися кулешем.
– Студи, дураче, – порадив Латочка.
– А пшінце розкипіло та й добреньке. Коли б ще дав бог курятинку, а ще краще перепелятинку, то вже б справжнісінький чумацький був кулешик.
– Е, блат, який ротатий! Чого захотів.
У Охріма вушка вгору – вниз, вгору – вниз, швидкошвидко, як у кролика; ложкою гребе, як лопатою.
– Коли б до роботи такий, як до їжі, – гуде на нього Бовдюг.
На його вусах зависло розварене пшоно, тремтить, як росиночки.
– А скажете – ні? Я більше всіх посіяв, – виправдовується Охрім.
Бовдюг їсть поважно і більше не вступає в розмову. Сергій Золотаренко сміється очима, спостерігаючи, як у німому двобої Охрім і Гарасько віднімають один у одного шматочок сала, горнучи кожен до себе ложкою. Боротьба їх марна: Латочка загріб собі.
– Які проворні, – дорікає він і світить оком на Охріма та Гараська.
– Раз на фінській війні… – починає Охрім, видимо, щось пригадавши, але Бовдюг перебиває його, звертається до Оксена:
– Ти, голово, не журися. Через день-два закінчимо.
– Як так сіятимемо, – до осені вистачить.
– Істинно. Раніше було сніжок із землі, – ячмінець в грязь – і князь.
– Натурально. Як ви цього не розумієте?
– Та ми розуміємо… Тільки…
Бовдюг ворушить підвусниками, тупо дивиться в казанок із кашею, ніби не знає, що далі сказати.
– Тільки більше на присадибні ділянки дивимося, чим на артільне. Несвідомість наша.
– А я тобі кажу, – говорить Латочка, облизуючи ложку і потім ховаючи її в торбу, – від натури все. Яка в кого натура, така й совість. Один бідний, та чужого не візьме, другий по горло має, а краде. Зустрічає мене якось Гнат, дивиться-дивиться на мою худорбу, а тоді й питає: «Навіщо ти, Андрію, на світі живеш? Яка з тебе користь громаді? На тобі, знаєш-понімаєш, карбованець, купи кулю і застрелися». А я йому й відповідаю…
Латочка став на коліна, одне око в нього ще дужче примружилося, друге засвітилося недобрим вогнем, лице зробилося знущально-насмішкуватим.
– А я й кажу: на тобі три карбованці, купи три кулі, побий сім’ю і себе, дурака, до спілки.
Біля казанка всі вибухнули дружним реготом.
– Якби він був розумний, такого б не сказав. А за присадибні ділянки – все правда. Ти гарантуй мені трудодень, тоді й побачиш, як я працюватиму. А даром, брате, музика не грає, піп молебня не служить.