У широкій улоговині їх підстерегло сонце, занози заблищали, шерсть на биках запарувала, ратиці залишали на мокрій землі чіткий слід, від бичачих морд віяло теплом. Йонька блаженно розстебнув кожух, показав люлькою за синіючі горби:
– Уже й Троянівка недалеко.
Від цих слів ніхто в танець не пішов, бо всі знали, що дерево крадене і ще невідомо, чим ця подорож закінчиться. Гаврило ліниво шкутильгав, спираючись на ясенову ковезку та пощипуючи вуса, схожі на припечені сонцем кукурудзяні чубики. Тимко щулився від вранішньої прохолоди і, щоб зігрітися, збивав батогом святу землицю. Улоговина дедалі звужувалася, і нарешті вони в’їхали в глибокий яр із крутими високими стінами. Тут було холодніше і вологіше, сонце не досягало, із глиняних нір цілими зграями вилітали пічкури, ширяли у биків попід животами і зникали у свіжому прозорому ранковому повітрі. Раптом попереду почулося кінське іржання. Йонька завмер із люлькою в зубах, дав знак зупинитися. Все виразніше чувся тупіт копит, потім зовсім близько брязнула вуздечка, і з яруги виїхав широкоплечий вершник з похмурим, дикуватим обличчям і чорною смолистою бородою.
– Що за ліс везете? – запитав він, спинивши коня. – В колгосп, чи що?
– Ні, добрий чоловіче, собі на хлівчик, – бовкнув Йонька.
– Та-ак. – Вершник обміряв очима колоди, нахилившись із коня, поцокав по них вербовим прутиком. – Завертай назад.
Йонька хижо наставив угору борідку:
– А ти хто такий, що командуєш?
Вершник, не відповідаючи, зліз з коня, дужою рукою легко відсторонив Тимка від биків і розвернув підводу назад. Його вчинок був такий несподіваний і наглий, що всі були приголомшені і не могли сказати й слова. І тільки тоді, коли вершник знову сів на коня і поїхав попереду, Йонька з дивною для його літ шустрістю кинувся вслід за ним.
– Управитель який вилигався! – закричав він, забігаючи наперед і намагаючись завернути биків. – У мене син при двох кубиках у Червоній армії служить, то маю я право чи не маю?
Гаврило смикав батька за рукав, щоб затих, а він на те не зважав, люто бубнявів очима і ліз на бійку. Шапка, перекручена задом наперед, була аж на потилиці, як у спійманого на базарі баришника.
Здоровань не звертав ніякісінької уваги на крики та сварку старого, їхав собі, опустивши голову і ніби придрімуючи; широка спина його, обтягнута потрісканою шкірянкою, рівномірно похитувалася на сідлі.
В хутір Ковбики приїхали в траурному мовчанні, один Тимко весело підморгував хутірським дівчатам, що, розпалені цікавістю, п’ялися на тини, та чарував їх своїми бісячими очима. Хутір проїхали б без пригод, якби не дід у сірячині, що пас на вигоні кіз. Побачивши процесію, він підтягнув штани, журливо закивав головою:
– Умів, значця, вкрасти, та не вмів заховати.
– А ти чого гавкаєш, бубурішок овечий? – люто накинувся на нього Йонька і залопотів кожушиною. – Хочеш, щоб я тобі наклав на старість?
Гаврило і Тимко насилу відтягли осатанілого батька. Здоровань лісничий заставив скидати стояки на те саме місце, звідки вони були взяті, склав акта і поїхав геть, не сказавши ні слова.
Йонька плювався всю дорогу, бив себе батогом по спині, потім, щоб полегшити своє горе, всю вину звалив на хлопців:
– Через вас, белебнів, у халепу вскочив. Казав – їдьте степом, так вам у долину захотілося! Мекнули мої стояки!
Як приїхали додому – старий мов сказився: ускочив у клуню, викинув звідти дві лопати.
– Копайте мені яму, прокляті ледацюги!
Тимко обміряв очима сухеньку постать старого, розкреслив вістрям лопати прямокутник приблизно для його росту.
– Що ти мітиш? Що ти мітиш, щоб тобі руки посудомило! На стояки яму.
– А я думав, на вас.
Старий тільки махнув рукою, побіг із двору. Тимко відігнав у артіль биків, а після сніданку вийшов з Гаврилом копати ямки.
– Давай вириємо йому одну, під нужник. Старий посидить над нею з пряжкою в зубах і вгамується, – порадив Тимко, але Гаврилові було не до жартів.
– Через його дурацькі витребеньки на роботу не пішов і дома нічого не зроблю.
Надвір вийшла мати з торбинкою насіння в руках, старі калоші ляпали її по п’ятах.
– Город не саджений, корова не нагодована, а він хлів будує. Здурів. Зовсім здурів на старість.
Йонька між тим чвалом біг до сільради, його так і тіпало, так і шматувало, щоб поскаржитися владі, як з ним не по-чесному сьогодні вчинили і яка несправедливість його спіткала. Але і в сільраді його чекало розчарування: на дверях висіла табличка з написом: «Прийома нєт. Нахожусь по служебних ділах».
Йонька понюхав табличку і вискочив назад. Кузьма, який по своєму звичаю дрімав під конюшнею, на запитання Йоньки, де голова сільради, почухав перенісся і відповів, що «немаєть, поїхав на совіщання». Йонька потоптався біля Кузьми, пошкварчав люлькою і, крутнувшись на місці, гайнув полтавським шляхом прямо в Зіньків – скаржитися в райвиконком. На Беєвій горі його наздогнав Прокіп Тетеря, що їхав дрожками в район, і милостиво, хоч і з деякою понурістю, дозволив і старому під’їхати разом із ним до району. Про що вони говорили дорогою – невідомо, ясно тільки те, що вже аж біля липки, що росла собі самотньо в степу і по якій троянчани, які йшли на базар чи на ярмарок, визначали, що пройдено якраз півдороги, старий зіскочив із дрожок і побіг назад на Троянівку. Він біг так, що коли вскочив у село, то кози, що паслися на вигоні, повиривали прикорні, і двох із них знайшли після цієї події аж у сусідньому селі. Ускочивши в двір, старий схопив вірьовку, що висіла на тину, і, розмахуючи нею, як киргиз арканом, побіг на хлопців, що спокійненько собі говорили, поспиравшись на лопати. Старий підлетів звірюкою і, ні слова не говорячи, угилив Тимка по боку. Той гикнув від удару і впав на купу свіжої землі, але потім схопився і, згрібши лопату вобіруч, сіконув нею на два сантиметри вище голови старого.
– Р-ря-туй-те-е, вбивають! – закричав не своїм голосом Йонька і з переляку впав.
З городу прибігла Уляна і, побачивши, що старий сидить собі і нікого не чіпає, вирішила, що б’ються між собою брати, бо якраз Гаврило із серйозним обличчям ватлав на землі Тимка. Мати хапала старшого сина за руку, примовляючи: «Гаврюшо! Що-бо ти робиш? Гаврюшо!» Але Гаврило не слухав її, доки не одволік Тимка в хлів і там закрив його. Бачачи, що небезпека минула, Йонька встав і накинувся з кулаками на жінку і таки побив би її, якби не Гаврило, якому тільки й судилося сьогодні, що розмиряти перебойців.
– Це ти навчила його, відьма голохвоста, на людей із смертю кидатися! – репетував на весь двір Йонька.
– Господи, та що тут у вас скоїлося? – все більше блідла Уляна, притискуючи руки до грудей.
– А-а, ти не знаєш! Ти все дурочкою прикидаєшся? Тобі вуха позакладало? Не чуєш, що люди балакають?
– Господоньку святий, та що ж?
– А те, що твій сопляк трохи мені голови лопатою не зрубав. На два вершки від смерті був. Якби не Гаврило, завтра б і ховали. Тільки що зустрів Прокопа Тетерю, каже, що всовіщав Тимка, щоб Орисю з ума не зводив, так він на нього із залізною занозою налетів. Так ні ж! – затупотів ногами Йонька, сварячись на хлів, де відсиджувався замкнутий Тимко. – Я тобі цього не прощу. Я тобі виведу лінію, сибіряка проклятий!
Уляна, плачучи, пішла в хату. Йонька дременув із двору, Гаврило, відхекуючись, озирався навколо, чи ніхто не бачив із сусідів їхньої сварки. Потім сів на дривітню, витер рукавом піт. Кури, задоволені веселою інтермедією, розгрібали гнойок і дружно цокотіли із жвавістю ярмаркових спекулянток.
Брати мовчали. Один сапав за стіною, другий сидів, задумавшись, надворі.
– Не буде з тебе доброго чоловіка, Тимку. Отак і зогниєш у тюрмі через свій дурацький характер.
Павло Гречаний, пихкаючи цигаркою-бичем, підійшов до Гаврила і сів поряд. Сорочка в нього була розхристана і висмикана, на м’язистій шиї висихав піт, видно, Павло тільки що випустив лопату з рук. Він не сказав «здрастуйте», не сказав, чого прийшов, а просто сів, пихкаючи цигаркою, і мовчав. Так пройшло з півгодини. Потім він виплюнув із рота недопалок і сказав:
– Як був я на Донщині, так спересердя одному козакові двері вилами пробив. Повіриш, як садонув, так і загнались по держак… Н-я-а-а.
Гаврило взяв лопату і побрів до свого двору, а Павло сидів пеньком, пускав дим під чужу стріху. Уляна, що вийшла з хати вилити помиї, сказала, проходячи мимо:
– Ішов би ти, Павле, додому, а то ще хлів спалиш.
– Не спалю, – ліниво обізвався Павло, не рухаючись із місця.
Як тільки Уляна зайшла в сіни, із хліва виринув Тимко. – Дядьку, дайте закурити.
Павло вийняв кисет і мовчки передав його Тимкові.
– Ти, парубче, свого не попускай. Так-то.
Тимко мовчки кивнув головою і довго ворушив у задумі густими бровами, потім перестрибнув через тин і пішов городами до Ташані.
Верби кидали на леваду широкі тіні, біля потічка го-робці пили воду, мережали лапками густу грязючку. Тим-ко кинув на них палицю, і вони з шумом злетіли, густо обсівши осокір. Петляючи поміж лозами, Тимко вийшов у горішній кінець села. Марка застав вдома. Він сидів за столом і сьорбав борщ. Руде волосся на голові горіло мідним дроттям.
– Пішли зі мною. Діло є, – похмуро сказав Тимко, сідаючи на лаву.
Марко, здавалося, не розчув його наказу, бо дістав із мисника стручок перцю і заходився м’яти його ложкою.
– Кажуть, перець кров розбиває. А я його змалечку їм. Може, через те й рудий?
Тимко вирвав із його руки ложку, швиргонув під стіл.
– Ти чув, що я тобі сказав?
– О, диви! – наїжачився Марко. – Сказ на тебе напав, чи що? – і, витерши губи, поліз під стіл за ложкою.
– Ти йдеш чи ні?
Марко заблимав повіками і деякий час здивовано дивився на Тимка. Побачивши холодну каламуть у очах товариша, зрозумів, що трапилося щось надзвичайне, і якимось несмілим, мученицьким тоном, в якому почувалася вся гіркота відданого рабства, сказав:
– Іду вже, чого кричиш? – і, згрібши зі столу крихти, вийшов надвір. – Дурна голова що не придума, а ногам робота. І куди ти мене оце ведеш? – допитувався Марко.
Тимко не відповідав. Швидко пройшли через Марків город, спустилися до Ташані. На них війнуло запахом ряски, тихим шелестом очеретів. На Горобцевій кладці жінки, виставивши напоказ голі литки, дружно гупали праниками, і те гупання гарматними пострілами віддавалося за Ташанню. Тимко, жадібними принадами досмоктуючи цигарку, поп’явся стежечкою, що вела до Прокопа Тетері. Маркові відібрало ноги, руде волосся підняло картуз.
– Що ти задумав?
Тимко не відповів. З деяким острахом відкрили хворостяні ворітця, зайшли в двір. Червоний півень, схожий на сердитого турка в чалмі, побачивши незнайомих людей, сердито затрусив сергами і, високо піднявши голову, щось тривожне крикнув на курячий гарем; кури перестали гребтися в гною, попіднімали голови.
Зайшли в сіни. Тимко топтався попереду і ніяк не міг знайти клямку від дверей. Марко переминався з ноги на ногу, як лис у капкані: раптом він почув, як щось капнуло йому на картуз. Він зняв його з голови і побачив руде п’ятенце: угорі на драбині сиділа курка і насмішкувато дивилася вниз.
«Кепська приміта. Чи його крутнуть назад, доки не пізно?» Але в цей час Тимко відкриває двері і каже голосно:
– Здрастуйте!
– З п’ятницею будьте здорові, – підпрягається й собі Марко, ховаючи за спину картуза.
Тимко сідає на лаву, а Марко ліпиться до одвірка.
За столом саме обідають: Прокіп Тетеря, червоний і спітнілий, не встигши донести ложку до рота, дивиться на хлопців такими виряченими очима, ніби перед ним не сільські парубки, а сатанинське наводження; Одарка, як різала ножем хлібину, притисши до грудей, так і держить її, отетерівши; Орися, бліда і злякана, побачивши Тимка, рвучко встала з-за столу, відкрила рот, ніби хотіла щось сказати чи крикнути, потім затулила його фартушиною і не сказала нічого, а мовчки опустилася на лаву, похнюпивши голову. Нарешті секунда загального оціпеніння пройшла. Прокіп доніс до рота борщ, проковтнув його і зупинив на Тимкові шорсткі очі:
– В чужій хаті питаються, чи можна сісти, а не лізуть на покуття по-свинячому.
– Нічого, ми й непрошені сядемо.
Тимко кладе біля себе на лаві картуз, трусить кучерями, а вони – блискучі, смоляні, шовкові – так і розкочуються по голові пружними кільцями. Смугле лице його незалежне, дихає завзяттям і нахабством.
Западає гнітюча мовчанка. Всім стає незручно, і кожен не знає, як себе поводити, що говорити. Тетеря знову бере в руки ложку і починає сьорбати борщ, тяжко рухаючи щелепами; Одарка із страхом і покірністю на обличчі крає хліб; Орися сидить принишкло, нервово перебирає пальцями оборочку фартушка, блідість поволі зникає з її обличчя, щоки рожевіють, вушка її з золотими сережками горять, як пелюстки троянди.
– Ну, чого прийшли? – питає нарешті Прокіп, витираючи рушником спітнілого лоба.
– Дільце в нас є невеличке. Ви, дядьку, хочте сердіться, хочте ні – а Орисі я нікому не віддам. І якщо ваше слово, то й женився б.
Тетеря встає з-за столу, важкою ходою іде в хатину і повертається звідти з макогоном у руці.
– Ану, вискакуйте по одному!
Марко хватається за клямку. Тимко говорить тихо:
– Силою нічого не вийде. Давайте краще по-доброму. – Чула? – кидається раптом до жінки Прокіп. – Та щоб отакий бандитюга був моїм зятем? Та ніколи в світі! Краще в труну ляжу!
– Заспокойся, Прокошо, не гарячись, – сокорить біля нього Одарка. – Тимко парубок, мо, й гарячий, але роботящий. Любов та совіт, житимуть не гірше других.
– Що-о? – кричить Прокіп і зозла швиргає макогін у кочерги, так що вони торохтять там, як кості мерців. – Затули собі рота і не пащекуй! Ніколи цього не буде!
Орися зіскакує з лави, очі її туманяться слізьми, лице горить, як у вогні, груди напинають кофтинку. Вона швидко підходить до Тимка, хапає його за руку і, змивши віями сльози, своїми голубими очима, в яких горить нескорена рішучість, як роздратована кішечка, вставляється на батька:
– Хоч і трісни, хоч і лопни, бий, виганяй, а Тимко любий мені – і все тут! З ним хоч на край світу піду, скориночку хліба їстиму, аби з ним, аби вдвох! Оце тобі моє слово.
– Геть, проклята, геть! – заревів на всю хату Прокіп і, вчепившись Орисі в коси, смикнув її до себе, щоб викинути з хати, як щеня. Але Тимко спокійно виступив наперед, одірвав Прокопові руки од густих кіс коханої, сказав, посіпуючи губами:
– Не чіпайте дівчини. Вона хоч і ваша дочка, а бити її не дозволю.
Потім надів картуз і ступив до дверей, біля яких завмер від страху Марко.
– Що ж, дорогий тестечку, – сказав Тимко, затри-муючись у дверях. – Не хочеш по-доброму, візьму силою, – і, переступивши поріг, гримнув дверима. Вслід йому гарячим молотом ударив у серце повний жалю і розпуки крик Орисі.
В контору артілі вбіг Прокіп: картуз на потилиці, черемхове пужално так і в’ється в руках, обличчя розгублене, піт очі заливає.
– Посівматеріал вийшов, – видихнув він за один раз і важко сів на стілець.
Оксен, що саме розмовляв із рахівником, затих, очі його зробилися суворими.
– Як нема? Тобі ж давано!
– Що ж, що давано! Висіяли!
– В тебе завжди не так, як у людей. Скільки не засіяно?
– Гектарів десять.
Гуртом стали радитися, що робити. В артілі посівматеріал вийшов, з району позичали два рази і сказали, що більше не дадуть. Як бути? Оксен, похмурий і сердитий, поїхав у сільраду ще раз дзвонити в район.
Гнат сидів за столом і, порипуючи стільцем, перечитував телефонограми, прислані з району за ніч.
– Чого прибіг? – запитав він, не відриваючись від паперів.
– Зерна просити.
– Дохазяйнувався. Сажать вас за такі штуки…
Оксен, не вступаючи в розмову, став сердито крутить ручку телефону. Головний агроном відізвався не скоро, потім, коли його нарешті викликали, довго мекав щось невиразне і під кінець сказав, що не дасть ні зернини. Оксен, скрипнувши зубами, повісив трубку.
– Розбазарив зерно, а тепер, знаєш-понімаєш, у телефон гуркаєш? – знову обізвався Гнат, відсуваючи від себе книгу телефонограм.