Він розповів їй про свою нову роботу і про те, що збирається писати для заробітку, а заразом і вчитися. Але був дуже розчарований, не знайшовши в ній співчуття. Рут не поділяла його запалу.
– Бачите, – сказала вона відверто, – література таке саме ремесло, як і всяке інше. Я, звісно, мало розуміюся на цьому, а просто висловлюю загальну думку. Адже ж не можна стати ковалем, не повчившись років зо три, а то й усі п’ять. Ну, а що письменники заробляють краще, ніж ковалі, то існує куди більше охочих до писання, таких, хто… пробує писати.
– А може, у мене особливий хист до літератури? – запитав він, потай радіючи, що так добре сказав. І враз його буйна уява кинула на широкий екран усю цю сцену, а поруч тисячу інших сцен з його життя, суворих і диких, брутальних і тваринних.
Але все це промайнуло перед очима з швидкістю світла, ні на мить не урвавши розмови і не порушивши спокійного плину його думок. На екрані своєї уяви він побачив себе й цю милу гарну дівчину, вони сиділи одне проти одного, розмовляючи доброю англійською мовою, в затишній кімнаті, серед книжок і картин, де панувала цілковита гармонія й культура, де все пройняте яскравим, рівним світлом. А водночас спалахували й відпливали в темні кутки екрана зовсім інші сцени, і кожна – ціла картина, а він глядач, що може дивитися на яку схоче. Він бачив ці сцени крізь імлу й клуби сірого туману, що танули перед пасмами яскравого червоного світла. Ось ковбої в шинку п’ють вогняне віскі, у повітрі лунає непристойна, сороміцька лайка, і він теж із ними п’є й лається найкрутішими словами, тут-таки, за тим самим столом; чадять гаснички, стукотять фішки, ляскають карти. А от він, скинувши сорочку, б’ється з Рудим Ліверпульцем на баку «Сасквеганни». А ось закривавлена палуба «Джона Роджерса» того похмурого ранку, коли вибухнув заколот: помічник капітана корчиться в передсмертних муках, револьвер у капітановій руці бухає вогнем і димом, а навколо падають матроси, вигукуючи дикі прокльони, і їхні звірячі обличчя перекривлені від люті. Нарешті знову центральна картина, овіяна чистотою й спокоєм, осяяна рівним світлом: Рут розмовляє з ним серед книжок та картин, виблискує рояль, на якому вона трохи згодом гратиме йому, чути його власні слова: «А може, у мене особливий хист до літератури?»
– Хай навіть людина має і особливий хист до ковальства, – засміялася вона, – але перше ніж стати ковалем, вона повинна побути підмайстром.
– То що ж ви мені порадите? – спитав Мартін. – Тільки майте на увазі, що я справді відчуваю здібність писати. Я не можу цього пояснити, а проте знаю, що це так.
– Вам треба вчитися, – відповіла Рут, – учитися незалежно від того, будете ви письменником чи ні. Хоч яку кар’єру ви собі оберете, вам однаково треба вчитись, і не абияк, а систематично. Треба вступити до середньої школи.
– Так… – почав він, але дівчина перебила його.
– Звісно, ви могли б водночас і писати.
– Я мушу, – похмуро відповів Мартін.
– Чому?
Рут здивовано глянула на нього, їй не подобалося, що він так затявся на своєму.
– Тому, що коли не писатиму, то нічого й думати про навчання. Треба ж мені на щось жити, купувати книжки, одежу.
– Я й забула про це, – засміялась вона. – І чого ви не народилися з готовим прибутком?
– Ні, краще вже мати здоров’я й уяву, – відказав він. – Гроші заробити можна, а от тих речей… – він мало не сказав «ви не заробите», – не заробиш.
– Тільки не кажіть «тих речей не заробиш!» – вигукнула вона. – Це некрасиво.
Він спалахнув і пробурмотів:
– Це правда. Будь ласка, поправляйте мене завжди.
– Я… охоче, – нерішуче промовила вона. – У вас так багато гарного, що мені хотілося б бачити у вас його ще більше.
Мартін став глиною в її руках і палко жадав, щоб вона ліпила з нього, що хоче, а вона прагнула зробити його образом і подобою свого ідеалу. І коли вона сказала, що в найближчий понеділок починаються вступні іспити до середньої школи, він відповів, що складатиме їх.
Потім вона грала й співала йому, а він жадливо дивився на неї, упоєний чаром її жіночності і дивуючися, чому коло неї нема сотень обожнювачів, які б слухали її й жадали так само, як слухає й жадає він.
РОЗДІЛ Х
Того дня Мартін лишився обідати у Морзів і, на велику радість Рут, справив добре враження на її батька. Вони розмовляли про мореплавство як про кар’єру, а цю справу Мартін знав, як свої п’ять пальців, і містер Морз згодом зауважив, що він – хлопець з головою. Уникаючи грубих виразів і добираючи відповідні слова, Мартін мусив говорити повільно і через те краще формулював свої думки. Він почував себе далеко вільніше, ніж рік тому, коли вперше обідав у цьому домі, а його соромливість та скромність подобались навіть місіс Морз, яка була приємно вражена його успіхами.
– Це перший чоловік, що привернув до себе увагу Рут, – сказала вона містерові Морзу. – Вона досі була така байдужа до чоловіків, що я вже почала турбуватися.
Містер Морз здивовано глянув на неї.
– То ти хочеш за допомогою цього матроса розбудити в ній жінку? – спитав він.
– Я хочу, щоб вона не лишилася в дівках. Якщо цей Іден збудить у ній взагалі інтерес до чоловіків, це буде добре.
– Дуже добре, – погодився він. – Але припустімо, – а іноді, моя люба, ми повинні припускати, – що він збудить у неї інтерес тільки до себе?
– Це неможливо, – засміялася місіс Морз. – Вона на три роки старша від нього, та й просто це неможливо. Нічого поганого не буде. Можеш на мене покластися.
Отже, роль Мартінові була визначена поза його волею, тим часом як він сам, під впливом Артура й Нормана, зважився на щось надзвичайне. Вони сказали йому, що в неділю вранці збираються поїхати на велосипедах за місто, але це зовсім не цікавило Мартіна, поки він не довідався, що Рут також має велосипед і їде з ними. У нього не було велосипеда, і він не вмів на ньому їздити, та коли Рут їздить, то йому теж треба навчитися, нічого не вдієш. Тим-то по дорозі додому він зайшов у магазин і купив за сорок доларів велосипед. Це було більше, ніж він заробляв за місяць важкою працею, і така покупка помітно зменшила його ресурси. Але коли він додав сто доларів, що мав одержати від «Оглядача», до майбутніх щонайменше чотирьохсот двадцяти від «Друга молоді», то відчув, що тільки зменшить собі клопіт з надміром грошей. Не дуже засмутився він і тоді, коли, спробувавши поїхати на велосипеді додому, подер собі костюма. Того ж вечора з крамниці Хігінботема він зателефонував кравцеві і замовив собі новий костюм. Потім проніс велосипед вузенькими сходами, що, мов пожежна драбина, тулилися до задньої стіни будинку, і, коли відсунув ліжко на середину кімнати, побачив, що в його комірчині стане ще місця тільки на нього й велосипеда.
У неділю Мартін мав намір готуватися до іспитів, але нарис про ловлю перлів так захопив його, що він провів цілий день у гарячковій праці, відтворюючи ту красу й романтику, які буяли в ньому. Те, що й у цьому недільному номері «Оглядача» не було його нарису про шукачів скарбів, не зіпсувало йому настрою. Він витав так високо, що навіть не чув, як його двічі кликали їсти. Так і пішов, не покуштувавши недільного обіду, яким містер Хігінботем незмінно прикрашав свій стіл. Для містера Хігінботема такі обіди були доказом його життєвого успіху та процвітання, і він супроводив їх коротенькими заяложеними проповідями про американські звичаї, які всякому, хто не боїться праці, дають змогу вийти в люди. І при цьому ніколи не забував нагадати, що сам він із крамарчука став власником крамниці.
У понеділок вранці Мартін, зітхнувши, глянув на незакінчену «Ловлю перлів» і поїхав до Окленда в школу. Коли через кілька днів він пішов довідатися про наслідки іспитів, йому сказали, що він нічого не склав, крім граматики.
– Граматику ви опанували чудово, – мовив професор Гілтон, дивлячись на нього крізь великі окуляри, – але з інших предметів нічого не знаєте, абсолютно нічого. Що ж до історії Сполучених Штатів, то тут ваша безграмотність жахлива, – іншого слова не підбереш, – просто жахлива. Я порадив би вам…
Професор Гілтон замовк і глянув на Мартіна неприязно й байдуже, як на одну з своїх пробірок. Він викладав фізику в школі, мав велику родину, мізерну платню і певний запас знань, затовчених напам’ять.
– Так, сер, – покірно озвався Мартін, якому хотілося, щоб замість професора перед ним опинився його знайомий бібліотекар.
– Я порадив би вам ще років зо два повчитися у початковій школі. На все добре!
Мартін не дуже був пригнічений своїм провалом і здивувався, побачивши, як засмутилася Рут, коли він розповів їй про пораду професора Гілтона. Її розчарування було таке явне, що йому теж стало жаль, але не так самого себе, як її.
– Бачите, я казала правду, – промовила вона. – Ви знаєте далеко більше, ніж учні, що вступають до середньої школи, а от іспитів не склали. Це тому, що знання у вас непослідовні й поверхові. Вам потрібна систематична освіта, а її можуть дати тільки досвідчені викладачі. Вам треба як слід підготуватися. Професор Гілтон має рацію, і я на вашому місці пішла б до вечірньої школи. За рік-півтора ви закінчили б дворічний курс. Крім того, вдень ви мали б змогу писати, а коли б це не давало заробітку, то могли б де-небудь служити.
«Але якщо я буду вдень працювати, а ввечері вчитися, то коли я зможу бачитися з вами?» – хотів сказати Мартін, однак стримався. Замість того відповів:
– Надто вже це було б по-дитячому – ходити до вечірньої школи. Я б то згодився й на таке, якби вірив, що це справді піде мені на користь. Але не вірю. Все те, чого мене навчатимуть, я міг би швидше опанувати сам. Там тільки змарную час, – тут він подумав про Рут і про своє прагнення здобути її, – а в мене його й так не вистачає. Ні, я не можу марнувати ані хвилини!
– Але вам треба знати так багато, – вона ласкаво глянула на нього, і він у душі назвав себе тварюкою, що посмів їй суперечити. – З фізикою й хімією ви ніяк не впораєтесь без занять у лабораторії. Вивчаючи алгебру й геометрію, так само не дасте собі ради без керівника. Вам потрібні кваліфіковані педагоги, які добре володіють мистецтвом передавати свої знання і іншим.
Мартін хвилину помовчав, старанно обдумуючи, як відповісти, щоб це не видалося нескромним.
– Не подумайте, будь ласка, що я вихваляюся, – почав він. – У мене цього й на думці немає. Але я почуваю в себе природний нахил до навчання. Можу вчитися сам. Мене тягне до науки, мов качку до води. Самі бачите, як мені далася граматика. А я ще багато чого навчився, ви навіть не уявляєте, як багато. І це ж я тільки беруся до діла. А ось почекайте, коли я почну працювати… – він спинився на слові «інтенсивно», не певний, що вимовляє його правильно. – Я ж тільки виходжу на курс.
– Що значить «виходжу на курс»? – перебила вона його.
– Ну, тямити, що до чого, – пояснив Мартін.
– Це такий негарний вислів, – сказала Рут. Тоді він вирішив висловитись інакше:
– Я тільки тепер починаю розуміти в собі напрям.
Вона пожаліла його й промовчала цього разу, і він мовив далі:
– Наука для мене – це наче штурманська рубка з морськими картами. Те саме відчуваю я і в бібліотеці. Вчителі повинні поступово ознайомити учнів з усіма картами. Вони провідники, і тільки, їм нічого не треба брати з своєї голови. Вони нічого самі не вигадують, нічого не творять, їхнє діло знати всі карти і роз’яснити їх новакові, щоб він не збився з дороги. А я не зіб’юсь, у мене є почуття орієнтації. Нюхом чую, де я… Знов щось не так?
– Не кажіть «нюхом чую».
– Маєте слушність, – сказав він вдячно. – Але про що це я? Ага, про морські карти. Є такий народ…
– Є такі люди, – поправила вона.
– Ага, є такі люди, яким потрібні проводирі, і таких найбільше. А я, мені здається, можу й сам собі раду дати. Я вже довгенько пробув серед карт, знаю, які мені потрібні, які береги я б хотів дослідити. І коли вже візьмуся до цього, то сам досліджу їх далеко швидше. Ви знаєте, що швидкість флотилії залежить від швидкості найтихоплавнішого судна. Отак і з школою. Вчителі повинні рівнятися на своїх відсталих учнів, а я сам візьму куди більший розгін, ніж вони з цілим класом.
– «Хто йде один, той буде перший», – процитувала вона.
«Але з вами я йшов би швидше!» – мало не вихопилось у Мартіна. Перед його очима нараз розкинувся безмежний світ сонячних рівнин і зоряних просторів, якими він лине разом з нею, тримаючи її в обіймах, і її золотаве волосся має круг його обличчя. І в ту хвилину збагнув усе безсилля людської мови. Боже! Якби він міг добрати таких слів, щоб і вона побачила все те, що бачить він. Мартіна пройняло гостре бажання намалювати їй ті образи, що несподівано спалахнули в дзеркалі його уяви. Ага, от воно що! Знайшов розгадку. Це і є той дар, який мають великі митці – письменники й поети. У цьому секрет їхньої величі. Вони вміють вбирати в слова свої думки, почуття й видива. Собаки, дрімаючи на сонці, часто скавчать і гавкають, але не можуть розказати, що їм приснилось і чому вони скавчать. Його не раз дивувало це. Отже, і він – мов той пес, що спить на сонці. Бачить чудовні казкові сни, а ні на що більш не здатний, як тільки заскавчати перед Рут. Годі вже спати на сонці! Він встане й буде боротися, працювати й учитися, аж поки не прозріють очі і не розв’яжеться язик, щоб поділитися з нею скарбами своєї фантазії. Збагнули ж інші люди тайну слів, зробили їх своїми слухняними рабами, навчилися сполучати їх так, щоб укупі вони набирали глибшого змісту, ніж кожне зокрема. До глибини душі вразив його промінчик цієї тайни, і він знов полинув сонячними рівнинами й зоряними просторами… як раптом спостеріг, що запала тиша, і побачив Рут, яка з усміхом в очах дивиться на нього.
– Велике видиво я щойно бачив, – сказав він і відчув, як забилося його серце.
Звідки взялись у нього такі слова? Вони так влучно пояснили цю мовчанку. Це просто диво. Ніколи не надавав він такої чудової форми своїй думці. Але ж він ніколи й не пробував це зробити! Авжеж. Тепер усе ясно. Він просто ні разу не пробував. А от Суінберн пробував, і Теннісон, і Кіплінг, і всі інші поети. Мартін пригадав своїх «Ловців перлів». Він ніколи ще не зважувався на велику річ, не брався напоїти її красою, що горіла в ньому. Його вразила безмірність краси, що таїлася у нього в душі, і він запалився сміливою думкою. Чого б йому не оспівати цю красу в гарних віршах, як робили це великі поети? А таємнича розкіш і чудо його неземного кохання! Чого б йому не змалювати й це, як інші поети? Вони ж бо оспівують кохання! І він зробить так само, хай йому чорт!..
У вухах Мартінові пролунав його власний вигук. Захопившись видивами, він почав мріяти вголос. Кров ударила йому в обличчя, і він почервонів по саме волосся під бронзовою засмагою.
– Я… я перепрошую, – пробурмотів він. – Я задумався.
– Це прозвучало як молитва, – спробувала вона пожартувати, хоч усередині в ній усе якось стислося, заніміло. Це ж вона вперше почула лайку з уст знайомої людини і була глибоко вражена – не тільки тому, що це суперечило її поглядам та вихованню, а більше тому, що це був дужий повів життя, який раптом залетів у заповідний сад, де в захистку цвіло її дівоцтво.
Але вона пробачила йому і навіть сама здивувалася, як легко це було зробити. Зрештою, йому можна було все пробачити. Умови не дозволили Мартінові бути схожим на інших чоловіків, але ж він працював над собою, і не без успіху. Їй і на думку не спадало, що її вибачливість може мати якусь іншу причину. Вона відчувала до нього справжню ніжність, але сама про це не здогадувалась. Та й звідки було їй знати? Проживши до двадцяти чотирьох років спокійно й безтурботно, без ніяких любовних захоплень, вона не навчилася глибше розумітись на своїх почуттях і, ані разу не запалившись коханням, не могла збагнути, що запалилась тепер.
РОЗДІЛ XI
Мартін знов узявся до своїх «Ловців перлів», яких, певно, давно б уже скінчив, якби раз у раз не перекидався на писання віршів. Він пробував складати любовні поезії, навіяні почуттям до Рут, але жодної не закінчив. Він побачив, що оспівувати кохання в чудових віршах за один день не навчишся. Опанувати риму, розмір і будову вірша не так легко, а тут ще треба осягти щось незбагненне й невимовне, що він відчував у творах великих поетів, але неспроможний був надати своїм. Це був невловний дух поезії, якого він прагнув і шукав, та ніяк не міг ухопити. То він займався перед ним яскравим полум’ям, то слався тремткою поволокою, і все був недосяжний, хоч іноді йому щастило впіймати його уривки і вплести їх у фрази, які лунали у нього в голові наче музика або проносились в уяві імлистими образами небаченої краси. Це боліло йому. Ревне бажання поривало до слова, але він міг лопотіти саму буденщину, як і всі інші люди. Він читав свої вірші вголос. З розміром усе було гаразд, рима й ритм теж звучали бездоганно, але той запал і піднесення, що були у нього в душі, годі було відчути. Мартін не розумів, чому так, і, пригнічений та розбитий, знов брався за свого на-риса. Проза, безперечно, давалася куди легше.