І потиснув мені руку.
Санітарки тулили мокрі хустинки до носа і кліпали очима.
Після цього пан бурґомістр обвів радісним поглядом усіх присутніх вар’ятів і сказав ще раз:
– Панове! – Так до нас ще ніхто не звертався. – Панове! Наближається вирішальний день: бути чи не бути нашій неньці Україні. І день цей настане післязавтра. В неділю весь свідомий народ у єдиному пориві кине свій голос за своїх обранців. Усі на вибори! – таким є гасло кожного патріота, і я звертаюся до вас, тих, хто волею долі вирваний із щоденного виру життя. Ви все ще залишаєтеся громадянами України, а тому повинні виконати свій священний обов’язок. У неділю сюди приїде телебачення і зарубіжні спостерігачі. Вам надається висока честь відкрити в себе виборчу дільницю.
Оця промова дещо ошелешила лікарів.
– Знаєте, пане бурґомістр, – сказав головний лікар, – у нас тут ніколи дільниці не було… Ми для цього не маємо жодних умов.
– А це тому, що раніше їх за людей не мали! – радісно проголосив бурґомістр. – А я в них вірю, як у самого себе. Нинішній і завтрашній день можете з успіхом присвятити впорядкуванню дільниці. Слава Україні! – гукнув він на прощання і покинув нас.
Відпровадивши гостей, стурбовані лікарі повернулися до читальні:
– Всі хворі вільні, крім вас, пане Штунда, і вас, – тицьнув у мене пальцем головний, а за хвилю продовжив: – Маємо неабияку проблему. Наша лічниця якось не пристосована для святкових подій. Мусимо подумати, як її оздобити.
– Тепер така хвиля по цілій Галичині, щоби ставити всюди пам’ятники і вішати портрети, – сказав пан Гольцман, спеціаліст з жіночих хворіб. Недавно він запустив козацькі вуса і почав учити українську мову. – А ми мусимо бути на хвилі, інакше нас змиє…
– Воно то так, – зітхнув головний, – але в нашому закладі будь-який портрет виглядатиме, як насміх. Повісимо Шевченка – прийде УНСО і наб’є нам писки, повісимо Хмельницького – те саме нам зробить УНА.
– Треба когось не такого значного вішати, – сказав доктор Філюсь. – Може Марка Вовчка?
– Ой, ні! – скрикнув головний. – Тоді будемо мати справу з Союзом Українок.
– Певно ліпше б якогось політичного діяча повісити, – сказав я.
– І щоби був трохи пришелепуватий, – доповнив Штунда. – Бо інакше не буде сюди пасувати.
Тоді всі почали думати, хто в нас трохи вар’ят, а трохи політик.
– Мені здається, що таких дуже багато, і можна сміливо замовляти цілу галерею, – сказав головний.
– Зачекайте! – ляснув себе в чоло доктор Філюсь. – Та в нас же лікувався депутат Цвібак!
Усіх враз пересмикнуло, наче від струму.
– Боже мій! – закотив очі Штунда. – Сам пан Цвібак! Гроза комуняків! Тут! У цих стінах!
– Чудово! – втішився головний. – Повісимо портрет Цвібака. Народ його любить. Десь у нас має бути його фотографія. Жіноче відділення настриже витинанки, стрічки, прапорці і почепить гірлянди. А крім того розучить виконання національного гімну. І все це під вашим чутливим керуванням, Влодзю, – тицьнув він пальцем у мене.
– Нам конче бракує якогось пам’ятника, – сказав я. – Пам’ятник перед входом до лікарні справив би на телевізію фантастичне враження.
– Гм… Маєте рацію, – кивнув головний. – Взагалі в нас десь валяється дівчина з веслом. Але без голови.
– Є вихід, – продовжив я. – Можна поставити живого пам’ятника. В моїй палаті є такий Шопта. Його улюблене заняття – завмерти в якійсь театральній позі.
– А-а, знаю. Він же отак може стояти цілими годинами. Але кого б він мав зображати?
– Та ж того самого депутата Цвібака! В чорному гарнітурі, при краватці і в напуцованих мештах. Тоді всі побачать, які великі люди виходять із цих стін.
– Стривайте, – втрутився пан Гольцман. – Наскільки я пригадую, депутат Цвібак був невисокого зросту… Щось біля метра шістдесят…
– Метр п’ятдесят вісім, – уточнила санітарка Оля.
– Одним словом, метр з капелюхом, – сказав пан Гольцман. – А наш Шопта – це двометровий бицюра з кабанячою головою.
– Ну і що? – стенув плечима пан Філюсь. – То не є проблема. Лєнін і Сталін так само були курдуплями, а ми на постаментах виділи мурових хлопів. Скульптура – це теж мистецтво, яке покликане прикрашати нашу задрипану дійсність.
– Воно то так, але де ми для такого циклопа знайдемо костюм?
– А чому б йому не стояти в класичній позі? – підказала Оля. – Я маю на увазі римську тогу. Як у Цезаря.
– О! Власне! – втішився пан Філюсь. – Він буде стояти загорнутий у простирадло, з миртовим віночком на голові. Ліва рука біля грудей, а в правій – сувій паперу. Як то ми бачимо на античних скульптурах.
– Маю одне уточнення, – сказав пан Гольцман. – То має бути не просто свистик паперу. Він щось має означати. В нашому випадку нехай то буде історія хвороби.
– Все це чудово, – кивав головою головний. – Але у нас ще мають бути на виборчій дільниці кабіни зі скриньками для бюлетенів. Бюлетені – дурниця, самі намалюєм. А от скринька і кабіна…
– Пане дохтор, – засяяв радісно Штунда. – На задвірку є наш старий дерев’яний кльозет, котрий має якраз дві кабіни. Ніхто до него вже не ходе і він дурно стоїт. Я би-м го помалював на синьо-жовто, почепив би-м прапірці і була би перша кляса. І скриньки вже не треба, бо в тім кльозеті є дві дзюрки у формі серця, куди дуже зручно опускати бюлетені.
Після цього кожен дістав свою ділянку праці і нарада закінчилась. Я подався до жіночого відділення, куди моя душа давно вже рвалася за нестримним покликом тіла.
Частина жінок, що лікуються на Кульпаркові, – це перестарілі пантофлі, котрі не пам’ятають, як їх звати і в якому напрямку міститься кльозет. Інші мають на своєму дубовому писку намальоване приречення на вічний життєвий кайф і не розлучаться з ним до скону.
Я обійшов їхні палати і зі смутком визначив, що для хорової капели можна відібрати не більше десяти молодичок. У цих принаймні були симпатичні обличчя.
– Виділіть для мене покій, де я спокійно зможу прослуховувати хористок, – попросив я санітарку Олю, котра мене супроводжувала. – А почнемо з оцієї, – показав я на одну гарненьку панночку з відсутнім поглядом. – Який у неї діагноз?
– Dementia praecox.
– Перепрошую?
– Вона уколошкала свого чоловіка і на цьому суттєвому пункті на даху в неї розповзлася черепиця.
– Нічого. Аби комин був теплий, а я вже сажу протру.
– Що-що ви сказали? – не второпала санітарка.
Я збагнув, що, захопившись привабами молодички, бовкнув зайве.
– Я маю на увазі її горло. Його треба прочистити. А вже після цього вчити співу.
– О, її вчити не треба. Вона й так чудово співає.
– Тоді я навчу її слів. Де ми можемо спокійно попрацювати?
– Тут є одна порожня палата.
– Чудово. Одне лише прохання – стежте, щоб ніхто мені не заважав.
Я завів молодичку в палату, і, не довго мудохаючись, розщіпнув халатика, щоби прискіпливим оком обстежити альпійський пейзаж.
– Мене цікавить діафрагма, – сказав я, обмацуючи повні налиті перса.
Мій погляд ковзнув нижче: живіт був надійно запакований в рожеві панталони. Востаннє такі самі я бачив на своїй покійній бабці, коли її на той світ споряджали. Стягнув я з неї цей лікарняний інвентар і зрозумів, що око маю набите – все було на місці, як книжка пише, навіть більше.
Далі вже не зоставалось мені нічого іншого, як покласти її до ліжка. Панночка не опиралася, а тільки щось невиразне муркотіла, весь час усміхаючись. Я й так не дуже любив, аби мені баба в ліжку пашталакала, і такий стан справи цілковито задовольняв. Звичайно, було б куди ліпше, аби оця одаліска взагалі виявилася німою, але така вже наша хлопська доля, що ніколи не передбачиш, який ґандж вигулькне в обранці твого серця.
Головне, що мені подобалося, це виразне вдоволення тої вар’ятки від любощів. Вона й очі закочувала і язика вистромляла і мукала, мов корова, котру забарилися видоїти. Перед самим завершенням процедури я на секунду завагався, чи не варто вискочити завчасу, але помислив собі, що яке мені діло – завагітніє вона чи ні, коли вже за місяць-два по мені й сліду тут не зостанеться. Ну, ощасливлю я цей світ на ще одного придурка – хай собі голову мастять. І от, коли вже я ось-ось мав її напомпувати безцінним коктейлем своїх секрецій, зненацька ця безнадійна дурепа, в черепку якої, здавалося, не лишилось ані краплі олії, з-під мене штудерно висковзнула, і все, що я старанно накопичив за три місяці тюремного слідства, комісій і лікарняного режиму, вистрілило туди, де могло запліднити хіба що тарганів.
Я не знаю, що за вар’яти працюють в медичній комісії, коли вони повірили в безнадійне божевілля цієї зозульки.
– Ну, що? – засміявся я. – Може, не будемо вдавати з себе причмелених? Я ж бачу, що ти маєш не менше здорового глузду, ніж я.
– А я вже й не збираюся вдавати. Мені так сподобалося те, що ти зі мною зробив, що я тепер від тебе не відстану.
Люблю мудрих бабів.
Вдягаючись, вона спитала, як мене звуть.
– Влодзьо, – сказав я. – Моїй родині не повелося, і вся вона вигинула. Доля на мене поклала важко спокутувати всі їхні гріхи. А тебе як звати?
Її звали Ганулькою, і мала вона дев’ятнадцять літ.
– І давно ти тут лікуєшся? – поцікавився я.
– Вже півроку. Але скоро мене випишуть.
– Випишуть? І ти вернешся додому?
– Аякже. На поруки батьків. Я по чоловікові дістала такий-сякий спадок. От вони й заплатили кому треба.
– Розкажи мені, як ти овдовіла.
– Спочатку я тобі оповім, як віддалася за того бузувіра. Мої батьки займаються дуже поважним бізнесом. Мама робить аборти, а тато – горілку.
– То ти маєш золотих батьків! – зрадів я за неї. – Твоя мама гінеколог?
– Звідки? Моя мама скінчила штири кляси і не вірить, що земля є кругла. Але вона має делікатні руки і робить аборти навіть на дев’ятому місяці.
– Зачекай, Ганульцю, – труснув я головою. – Я є вар’ят, але не настільки, щоби не знати про дев’ятий місяць. Який тоді може бути аборт?
– Ну який – звичайний. Коли хтось не хоче родити, то робить собі шкробанку. А як при тім можна вишкребти цілу дитину – то є проблема пацієнтки, а не моєї мами. Мама на то дивиться зимно. Робить свою справу, а всі незаконні плоди кохання віддає нашому сусіді. Тут нам із сусідою дуже пофортунило, бо він працює на цвинтарі старшим гробарем. От він тих янгеликів ховає, ще й над ними отченаш відспівує.
– Ага… Ну-ну, далі… – наставив я вуха, бо люблю я людей, котрі киплять творчою енергією.
– Тато мій робив горілку зі всього, що під руку попало, а коли якось нічого ліпшого не знайшов, то вигнав з лайна.
Я відразу аж очима блиснув:
– Яке ж це мені рідне! Та ж моя родина так само гнала самограй з коров’ячих млинців, конячих пампухів і курячих галушок. Але щоб таки-так з лайна?! Цього ми не додумались.
– Бо татові кізяків забракло. Ну, от він потім той самогон через мамині майталеси проціджував, додавав туди глюкози, марганцю, сипав карбіду і виходила горілка, як сльоза. Але треба було її ще файно запакувати, аби продати дорожче. І висватав мені тато одного хлопця, котрий на горілчанім заводі електриком робив. Татові конче треба було мати корки і наліпки. Але тато не сказав мені, що то є запропащий пияцюра. І от коли він напивався і ліз до мене з обіймами, я тікала до батьків. А коли тато його випихав за двері, то погрожував, що засадить нас до цюпи. Тоді ми задумалися і побачили, що іншої ради нема. Бо колись та свинюка зіправді заявить на нас, і плакала вся наша праця. Одного разу, коли він припхався до батьків, тато вмовив його сісти за стіл і підпоїв так, що той звалився без задніх ніг. Потім ми його поклали на тачку і завезли до сусіда. Той тільки глянув і тяжко зітхнув: «Нічого собі вишкребок! Покажіть мені ту піхву, з якої це чудо вилізло! Та й ще в гарнітурі і в мештах». Мій тато його заспокоїв: «Не переживайте. Я вам заплачу». «Та добре, – каже сусід, – жи я бачу, що тому абортові не дев’ять місяців, а тільки тридцять разів по дев’ять». «А ми вам заплатимо за кожен місяць окремо». На тім і зійшлися, і гробар завіз мого п’яницю на цвинтар та й поклав коло якоїсь старої дримби.
– Так-таки живцем і поховав? – перепитав я.
– А хіба та свинюка вартувала ліпшої долі?
– Правду кажеш. Але за що тебе сюди запроторили?
– Бо його родина почала ґрандувати, де пропала їхня дитина. Свекор прийшов до нас і сказав, що все про нас знає і коли ми не скажемо, де його син, то піде в міліцію. Що було робити? Моя мама вдарила його по голові пательнею.
– І ви знову завезли тачку до сусіда?
– Ні. Спочатку тато пішов і сказав гробареві, аби той забрав від нас тачку і те, що в тачці. А той спитав: «Але скажіть ми правду: чи то є немовля?» «Так, – сказав мій тато. – Вже немовля. І то таке, що нігди рота не розкриє. Або що?» «Та нічого, – каже гробар. – Бо той ваш попередній аборт дуже вже матюкався, як я його глиною засипав. Чи цей не такий самий буде?» «Нє. Того разу писка вже не розкриє». Гробар сказав, що як стемніє, то забере. Але тим часом свекруха пішла шукати свого чоловіка і влетіла нам до хати, якраз коли ми свекора клали в тачку. Ми не вспіли зашкодити, як вона вилетіла на вулицю, репетуючи, мов дурна. Ну і таки привела міліцію. Ми з батьками домовилися, що вони все на мене звалять, бо я ж таки молода, а щоб не витягли з мене, куди мій чоловік подівся, я прикинулася вар’яткою. Батьки на якийсь час мусили згорнути наш бізнес і перечекати. Але скоро все стане на свої місця.
Мені її оповідь припала до душі, і я зрозумів, що нарешті натрапив на своє щастя.
З десяти молодичок, які претендували на хористок лише завдяки своєму пристойному вигляду, одна Ганулька могла співати. Решта здатна була хіба ворушити губами.
– Хор у піжамах справляє сумне враження, – сказав я Ганульці суботнього ранку.
– Давай з простирадел поробимо для них грецькі туніки, – запропонувала Ганулька.
– Добре, це я покладаю на тебе. А що ви заспіваєте? Крім національного гімну.
– Може, «І шумить, і гуде»?
– Ну ти ж їх навчи бодай приспів, якщо вже всієї пісні вони не запам’ятають.
Ганулька зайнялася хористками, а я подався роззирнутися, як кипить робота.
Жіночий відділ, захопившись витинанням гірлянд, порізав усі фіранки і штори і почав витинати прапорці з власних піжам. Ледве вдалося ініціативу зупинити.
В коридорі на стіні вивісили для оглядин портрет депутата Цвібака. Близнюки-дауни – автори шедевру – стояли поруч, побравшись за руки. За зразок їм дісталася світлина з історії хвороби. Пан Цвібак був зображений у розщіпнутій до пупа піжамі та ще й обмакогонений ручною машинкою. Затуманілий погляд славного депутата не кликав ані вперед, ані назад. Ніхто від близнюків, чиє національне походження було вельми темним, не чекав такого яскраво вираженого патріотизму: піжама пана Цвібака мала синьо-жовті смуги.
– Це знахідка! – похвалив доктор Філюсь. – У ті важкі колоніяльні часи, коли вся наша країна умлівала під кирзаками окупантів, ми – щирі українські психіатри і пацієнти – вихлюпували свій гнівний протест у вигляді синьо-жовтих піжам. Тепер усі побачать, де кувалися ключі нашої незалежності.
– М-м-м… е-е… – задумався пан Гольцман. – Мене турбує його погляд. В його очах нема… як би це сказати…
– Нема вогню? – здогадався пан Філюсь.
– Еге… Якийсь туман в очах… Чим ми кололи хворого Цвібака?
– Цими… ну, як його… – наморщила чоло санітарка Оля.
– А-а, ну то не дивно, – кивнув пан Гольцман. – Тому й нема вогню.
Братики-дауни кивали голівками, скалячи зуби.
– Як їм тепер витлумачити, що від них вимагається? – замислився пан Філюсь.
– Дуже просто, – сказала санітарка, – вони цілком ручні. Коли з ними по-хорошому, вони дуже чемні. А я з ними по-хорошому. Ось дивіться.
Вона підійшла до братиків і погладила їх по мармизах.
– Любі мої, в очах має бути вогонь! Спалах! Іскра! Фух! Фух! Розумієте? Це ж герой! Він пориває маси у наше з вами світле завтра. А тут – затурканий, пригноблений пацієнт. Дайте йому іскру в очах, і він оживе!
Близнюки визнали її рацію ритмічним потрясанням голів.
Трохи далі біля дзеркала ми побачили Шопту, який працював над образом депутата Цвібака. Шопта був закутаний у простирадло, мов римський патрицій. Збоку це виглядало на вправи кунґ-фу. З тим, що після кожного різкого руху Шопта завмирав і уважно приглядався в дзеркало.
– Ціле щастя, що він нічого не знає про карате, – сказав пан Гольцман. – Такий би міг стіну проламати.
Тим часом Місько Штунда тяжко працював над оздобленням самої виборчої дільниці. Сюди вже притарабанили старого дерев’яного кльозета, обклеїли його білим папером і вивели напис «кабіни для голосування». А нижче красувалися віршовані творіння тутешніх пацієнтів.