4
Я знову й знову гортаю ці жалюгідні спогади й невтомно перепитую себе, чи, бува, не там, у мерехтінні того віддаленого літа, тріснуло моє життя. А може, та надмірна жага, яку я відчував до дитини, була першим свідченням вродженої особливості? Намагаючись проаналізувати свої колишні прагнення, бажання, дії й таке інше, я віддаюся на поталу якоїсь ретроспективної уяви, що живить аналітичні здібності безмежними альтернативами, тож будь-який зображений у думках шлях невпинно розгалужується в божевільно складній перспективі пам’яті. Утім, я впевнений, що якимось чарівним та доленосним чином Лоліта почалася з Аннабелли.
А ще я знаю, що шок від смерті Аннабелли зміцнив невдоволення тим страхітливим літом та перетворив її на перешкоду для подальших романтичних пригод у роки моєї холодної юності. Наші духовні й фізичні начала так досконало переплелися, як це навіть не снилося сучасним неотесаним діловим підліткам із нехитрими почуттями та стандартними мізками. Після смерті Аннабелли минуло чимало часу, а я продовжував відчувати, як її думки ширяють серед моїх. Задовго до нашого знайомства ми бачили однакові сни. Ми порівнювали записи в щоденниках. Помічали дивне споріднення. У червні одного й того ж року (1919-го) до її будинку та мого у двох віддалених країнах залетіла чиясь канарка. Ох, Лоліто, якби ти мене так кохала!
Розповідь про нашу першу невдалу спробу влаштувати побачення я притримав на кінець історії про мій «аннабелльний» період. Якось уночі їй вдалось ошукати жорстоку пильність батьків. У гайку нервових, тонколистих мімоз, позаду вілли, ми влаштувалися на руїнах кам’яного пристінка. У темряві крізь ніжні деревця виднілись арабески осяйних вікон, котрі, злегка підфарбовані кольоровим чорнилом чуттєвої пам’яті, тепер нагадують мені гральні карти (напевно, через те, що наш ворог у будинку був зайнятий грою в бридж). Вона здригалася й посмикувалася, коли я цілував її в кутик розтулених губ та гарячу мочку вуха. Угорі над нами, серед силуетів тонкого видовженого листя, блідо сяяло скупчення зірок: ці сповнені життя небеса видавалися таким ж оголеними, як вона під своєю легкою сукенкою. Я бачив на тлі неба її обличчя, таке навдивовижу чітке, наче воно випромінювало власне світло. Її ноги, прекрасні жваві ніжки, не надто притискались одна до одної, а коли моя рука знайшла те, що шукала, на її дитячому личку з’явився вираз якоїсь марновірної замріяності – напівзадоволення, напівболю. Вона сиділа трохи вище за мене й, щоразу нахиляючись у своєму самотньому екстазі, щоб поцілувати мене, слабким, дрімотним, м’яким, майже скорботним рухом нахиляла голову, а її колінця ловили й стискали моє зап’ястя, щоб потім знову розслабитися; її рот тремтів і кривився від гіркоти якогось чарівного трунку і, хрипко дихаючи, наближався до мого обличчя. Вона намагалася втамувати любовну муку, спершу грубо потерши своїми сухими вустами мої; потім моя мила відсахувалася, нервово відкидаючи волосся, а тоді знову загадково прихилялася ближче й дозволяла мені напитись її відкритими вустами, а я був готовий щедро запропонувати їй усе – моє серце, моє горло, мої нутрощі. Я дозволив їй тримати в незграбному кулачку скіпетр моєї пристрасті.
Пригадую, як від неї пахло якоюсь пудрою, котру, гадаю, вона вкрала в материної іспанської покоївки, – солодкавий дешевий мускусний парфум. Він сплітався з її власним бісквітним ароматом, і раптом чаша моїх почуттів наповнилася по вінця; вилитись їм завадила несподівана метушня в сусідньому кущі, і ми відсахнулись одне від одного та з болем у жилах прислухалися до того, що, мабуть, було котом-нишпоркою. Із будинку пролунав материн голос, що кликав її з наростанням нестямних ноток, а доктор Купер важко прокульгав до садка. Однак ті зарості мімози, мерехтіння зірок, тремтіння, полум’я, медова роса та біль залишилися зі мною, а маленька дівчинка із засмаглими на морі ногами та пристрасним язиком відтоді завжди переслідувала мене, аж поки нарешті, двадцять чотири роки по тому, я не розсіяв чари, втіливши її образ у іншій.
5
Дні моєї юності, коли я озираюся на них, здаються мені блідим вихором повторюваних клаптиків, що летять геть, наче ранкова заметіль використаних серветок, що кружляє за вікном останнього вагона, з якого дивиться на неї пасажир потяга. У своїх гігієнічних зв’язках із жінками я залишався практичним, іронічним та стрімким. У студентські роки в Парижі та Лондоні я задовольнявся продажними кралями. Учився я ретельно та старанно, однак не надто результативно. Спершу планував отримати ступінь із психіатрії, як вчинило чимало manqué17, але виявився ще більшим manqué, ніж вони; жахливо виснажився, почувався таким пригніченим, що вирішив навідатися до лікаря; так я перейшов до вивчення англійської літератури, котрим завершує свій шлях не один зневірений поет, перетворившись на професора у твідовому костюмі та з люлькою в зубах. Париж мені пасував. Я обговорював радянські фільми з емігрантами. Сидів з ураністами18 в кафе «Deux Magots»19. Публікував звивисті есеї в нікому не відомих журналах. Я писав пародії:
Над однією моєю статтею під назвою «Прустівська21 тема в листі Кітса22 Бенджамінові Бейлі» посміювалося шість-сім читачів-учених. Я сів за «Histoire abregée de la poésie anglaise»23 на замовлення одного відомого видавництва, а потім узявся укладати підручник із французької літератури для англомовних (із порівняльними прикладами з англійських творів), котрим займався впродовж сорокових років та останній том якого був майже готовий напередодні мого арешту.
Я знайшов посаду викладача англійської для дорослих у Отей24. А потім на кілька зимових семестрів мене найняла чоловіча гімназія. Час від часу я користувався знайомствами серед психотерапевтів та соціальних працівників, аби навідуватися разом із ними до різноманітних закладів, наприклад сиротинців чи виправних шкіл, де міг витріщатися на блідих юнок зі сплутаними віями з абсолютною безкарністю, що дарована нам у снах.
А зараз я хочу познайомити вас із такою ідеєю. У віці від дев’яти до чотирнадцяти років трапляються дівчатка, котрі відкривають зачарованим мандрівникам, вдвічі чи більше старшим за них, свою справжню суть – не людську, а німфічну (тобто демонічну); і цих обраних істот я пропоную називати «німфетками».
Читач помітить, що часові поняття я підміняю просторовими. Насправді мені б хотілося, аби він побачив ці «дев’ять» та «чотирнадцять» як межі зачарованого острова із дзеркальними пляжами та рожевими скелями, заселеного цими моїми німфетками та оточеного просторим туманним морем. Та чи всі дівчатка в цих вікових рамках німфетки? Звісно ж ні. Інакше б ми, ті, хто володіє таємними знаннями, самотні мандрівники, ми, німфолепти, давно б утратили глузд. Краса – теж не обов’язковий критерій; тоді як вульгарність (чи принаймні те, що називається так у деяких колах) не завжди шкодить їхнім певним загадковим рисам – казковій грації, невловимій, мінливій, підступній принадності, що руйнує душу й відрізняє німфетку від її ровесниць, котрі незрівнянно більше залежать від просторового світу одночасних явищ, ніж від того незбагненного острова зачарованого часу, де Лоліта грається з такими ж, як вона сама. У цьому віці справжніх німфеток значно менше, ніж умовно звичайних, чи просто гарненьких, чи «милих», чи навіть «чарівних» і «привабливих», пересічних, повненьких, безформних, холодношкірих, людських за своєю суттю дівчаток із округлими животиками та кісками, тих, хто може чи не може перетворитися на справжніх красунь (подивіться-но на потворну пампушечку в чорних панчохах та білому капелюшку, яка перетворюється на приголомшливу зірку екрана). Якщо дати звичайному чоловікові групову світлину школярок чи ґьорл-скаутів і попросити вибрати наймиловиднішу, він не обов’язково зупиниться на німфетці. Слід бути митцем і божевільним, сповненим безмежної меланхолії створінням, із бульбашкою гарячої отрути між стегон та надсластолюбним вогнем, який ніколи не згасає в чутливому хребті (ох, як нам доводиться щулитися та чаїтися!), аби одразу помітити за невимовними прикметами – злегка котячими обрисами вилиць, тонкістю та пухнастістю кінцівок та іншими ознаками, перелічити які мені забороняють розпач, сором і сльози ніжності, – маленького смертоносного демона з-поміж усіх дітей: вона стоїть серед них невпізнана та несвідома своєї фантастичної сили.
І на додачу, оскільки ідея часу відіграє в цій справі таку визначну роль, учений повинен без здивування взяти до уваги, що між дівчиною й чоловіком необхідна певна вікова різниця в кілька років (я б сказав, не менше десяти, а зазвичай – тридцять-сорок та аж до дев’яноста в кількох відомих випадках), щоб той міг пізніше піддатися чарам німфетки. Тут ідеться про підлаштування кришталика, особливу відстань, котру внутрішнє око долає з нервовим тремтінням, певний контраст, який мозок осягає, задихнувшись від порочного задоволення. Були ми дітьми обоє тоді25, моя маленька Аннабелла не стала для мене німфеткою; я був їй рівнею, самостійним фавником, мешканцем того ж зачарованого острова часу; однак сьогодні, у вересні 1952-го, коли спливло двадцять дев’ять років, я гадаю, що можу впізнати в ній первісну фатальну плутанину в моєму житті. Ми кохали одне одного передчасним коханням, із тією шаленістю, що часто руйнує дорослі життя. Я був міцним хлопчиною й вижив, однак отрута залишилася в рані, а рана назавжди зосталася роз’ятреною, незабаром я виявив, що подорослішав у лоні цивілізації, котра дозволяє двадцятип’ятирічному чоловікові цікавитися шістнадцятирічною дівчиною, але не дванадцятирічною дівчинкою.
Не дивно, що моє доросле життя в європейський період виявилося жахливо подвійним. Зовні здавалося, що я мав так звані «нормальні» стосунки з численними земними жінками з грудьми-гарбузами чи грушками; а глибоко всередині мене зжирало горнило пекельної печі зосередженої хтивості до кожної зустрічної німфетки, до якої я, як законослухняний боягуз, не наважувався наблизитися. Жіночі самиці, котрими мені дозволяли оволодіти, були лише заспокійливим. Я готовий повірити, що відчуття, отримані під час природного статевого зв’язку, не надто відрізнялися від знайомих нормальним великим чоловікам у спілкуванні зі своїми нормальними великими подругами в рутинному ритмі, що рухає світ. Проблема в тім, що тим джентльменам не довелося, а мені довелося пізнати мерехтіння невимовно гострішого блаженства. Найтьмяніший із моїх снів, що закінчувалися полюцією, засліплював у тисячу разів більше за все, що міг собі уявити наймужніший письменник-геній чи найталановитіший імпотент. Мій світ розколовся. Я усвідомлював існування двох статей, жодна з яких не була моєю; а анатом назвав би обидві жіночими. Та для мене, того, хто дивився крізь особливу призму почуттів, «вони відрізнялися так само, як серп і серпанок»26. Усе це я раціоналізую тепер, однак у двадцять чи ближче до тридцяти я не так чітко розумівся на власних муках. Тіло чудово знало, чого жадає, але мозок відхиляв усі його благання. Щойно я був переляканим і присоромленим, аж раптом робився безтямно оптимістичним. Табу душили мене. Психоаналітики улещували мене псевдозвільненням від лібідіотизму. Те, що єдиним об’єктом любовного захвату для мене були сестри Аннабелли, її служниці та прислужниці, подекуди здавалося мені провісником божевілля. А іноді я казав собі, що вся справа в точці зору й немає нічого поганого в тому, що малолітні дівчатка цікавлять мене до потьмарення розуму. Дозволю собі нагадати читачеві, що згідно з ухваленим у 1933 році законом «Про дітей та молодь» «малолітньою дівчинкою» вважали «дівчинку від восьми до чотирнадцяти років» (а після цього, від чотирнадцяти до сімнадцяти, статут називав її «юнкою»). З іншого боку, в Массачусетсі, США, «непутящою дитиною» технічно вважається та, «котрій від семи до сімнадцяти років» (і до того ж вона звично спілкується з розпусними та аморальними суб’єктами). Г’ю Броутон, письменник часів правління Якова Першого27, стверджував, що Рахав була блудницею вже в десятирічному віці. Усе це надзвичайно цікаво, і я припускаю, що ви вже бачите, як піна тече в мене з рота, але ні, не тече, я просто змахую блошки приємних думок до крихітного горняточка. Ось іще кілька картинок. Приміром, Вергілій, котрий «німфетку співав у єдиному фоні»28, перевагу, однак, віддав промежинам хлопців. Ось дві з іще не дозрілих нільських доньок короля Ехнатона29 та його королеви Нефертіті30 (у подружжя таких було шестеро) – голенькі, лиш на шийках безліч яскравих намист, розкинулися на подушках, не торкані після трьох тисяч років, зі своїми м’якими брунатними щенячими тільцями, з підстриженим волоссям і видовженими ебеновими очима. Ось кілька десятирічних наречених, яких змушували сідати на фасцинус – фалічну слонову кістку – в храмах класичної науки. У деяких провінціях Східної Індії шлюб та подружнє життя з дітьми, що не досягли статевої зрілості, досі не така й дивина. Вісімдесятирічні старигани з народу лепча31 злягаються з восьмилітніми дівчатками, і всім байдуже. Зрештою, Данте шалено закохався у свою Беатріче, коли їй було лише дев’ять, така блискуча дівчинка, розмальована, чарівна, в багряній сукеночці, прикрашеній коштовностями, і сталося це в 1274 році у Флоренції на приватному застіллі у веселому травні. А коли Петрарка втратив голову від своєї Лаурини, вона була білявою дванадцятирічною німфеткою й бігла крізь вітер, пилок та цвіт, сама схожа на крилату квітку серед чарівної рівнини, на яку відкривався краєвид із Воклюзьких пагорбів32.
Утім, залишаймося манірними та цивілізованими. Гумберт Гумберт ретельно намагався бути хорошим. Справді щиросердно намагався. Він понад міру поважав звичайних дітей, їхню чистоту і вразливість і за жодних обставин не зіпсував би невинну дитину, якби існував хоч найменший шанс на скандал. Та як калатало його серце, коли серед невинного натовпу він помічав демонічну дитину, «enfant charmante et fourbe»33, – туманний погляд, яскраві вуста, десять років ув’язнення, якщо продемонструєш їй, що дивишся на неї. Так минало життя. Гумберт чудово міг кохатися з Євою, але жадав саме Ліліт. Груди рано починають бубнявіти бруньками (у віці 10,7 року), і це лише одна з низки соматичних змін, що супроводжують перехідний період. Наступна корисна ознака дозрівання – поява першого багатого на пігмент лобкового волосся (11,2 року). Блошки переливаються через вінця мого горнятка.
Кораблетроща. Атол. Я наодинці зі змерзлою дитиною котрогось із пасажирів. Люба, це просто гра! Якими розкішними були мої вигадані пригоди, коли я сидів на твердій лавиці в парку, вдаючи, наче заглибився у книжку, від якої перехоплює дух. Навколо спокійного вченого безтурботно гралися німфетки, наче він був знайомою статуєю чи частиною світлотіні під старим деревом. Якось маленька досконала красуня в картатій сукеночці гупнула важкоозброєною ногою по лавиці поруч зі мною, щоб занурити в мене свої тонкі голі рученята й затягнути зав’язку на роликовому ковзані, – тоді я розчинився в сонячних променях, замінивши книжкою фіговий листок, її каштанові кучері падали на подряпане коліно, а тінь від листя, яку я з нею розділив, пульсувала й танула на нозі, що сяяла так близько від моєї хамелеонової щоки. Іншим разом наді мною в метро зависнула рудоволоса школярка, і червонястий пушок у неї під пахвою став одкровенням, що кілька тижнів залишалося у мене в крові. Я можу перелічити чимало таких односторонніх мініатюрних романів. Закінчення деяких із них було приправлено щедрим ароматом пекла. Траплялося, наприклад, що з балкону я помічав у освітленому вікні щось схоже на те, як роздягається німфетка перед послужливим дзеркалом. Ця ізольованість, ця віддаленість, це видіння набувало небаченої пікантної чарівності, що змушувала мене щодуху мчати назустріч самотній насолоді. Але раптом ніжний візерунок оголеності, якою я вже захоплювався, жорстоко перетворювався на огидну освітлену лампою голу руку чоловіка у спідньому, що читав газету біля відчиненого вікна спекотної задушливої безнадійної літньої ночі.