– Коли щось із двигуном, так тут можна допомогти. Степане, – звернувся він до Лукова, – ти глянув би, що воно там таке. Він у нас на тракторі працює, – пояснив голова льотчику. – Будь-яку машину розбере і знову збере.
– Ламати – не будувати, – підтвердив Луков і, діставши з бокової кишені своєї засмальцьованої куртки розвідний гайковий ключ, рішуче посунув до літака.
– Е-е, не треба, – поквапно зупинив його льотчик. – Це не трактор, а літальний апарат.
– Різниці немає, – все ще не полишав надії Луков. – Що там гайки, що тут. В один бік крутиш – закручуєш, в інший бік крутиш – відкручуєш.
– Вам треба було не тут сідати, – сказав голова, – а біля Старо-Клюквиного. Там і МТС, і МТМ – ураз би полагодили.
– Коли змушений сісти, – терпляче пояснив льотчик, – вибирати не доводиться. Побачив – поле не засіяне, і сів.
– Травопільної системи дотримуємося, тому й не засіяно, – сказав голова, виправдовуючись. – Може, хочете оглянути поля чи перевірити документацію? Прошу до контори.
– Та навіщо мені ваша контора! – розсердився льотчик, завваживши, що голова до чогось хилить, а до чого збагнути не міг. – Хоча зачекайте. У конторі телефон є? Мені подзвонити треба.
– Чого ж одразу дзвонити? – образився Голубєв. – Ви б спершу поглянули що до чого, з людьми б погомоніли.
– Послухайте, – заблагав льотчик, – що ви мені голову морочите? Навіщо мені говорити з людьми? Мені з начальством поговорити треба.
«Он яка розмова почалася, – відзначив подумки Голубєв. – На «ви» і без матюків. І з людьми балакати не хоче, а зразу з начальством».
– Діло ваше, – сказав він приречено. – Тільки, я гадаю, з людьми погомоніти ніколи не завадить. Люди, вони все бачать, усе знають. Хто сюди приїжджав, і хто що казав, і хто кулаком по столу грюкав. Ет, що там казати! – він махнув рукою і запросив до себе в бідарку. – Сідайте, одвезу. Дзвоніть, скільки хочете.
Колгоспники знову розступилися. Голубєв послужливо підсадив льотчика в бідарку, відтак виліз сам, від чого ресора з його боку геть прогнулася.
2
Черговий по частині капітан Завгородній у розстебнутій гімнастерці і давно не чищених, укритих товстим шаром пилу чоботях, змучений спекою, сидів на ґанкові штабу і спостерігав за тим, що відбувалося перед входом до казарми, де розташувалася комендантська рота.
А відбувалося там от що. Червоноармієць останнього року служби Іван Чонкін, маленький, кривоногий, у гімнастерці, що збилася під паском, у пілотці, насунутій на великі червоні вуха, і в обмотках, які сповзали, стояв струнко перед старшиною роти Пєсковим і злякано дивився на нього запаленими від сонця очима.
Старшина, вгодований рожевощокий блондин, розсівся на лавочці з нефарбованих дощок і, заклавши ногу на ногу, посмоктував цигарку.
– Лягти! – неголосно, наче знехотя, скомандував старшина, і Чонкін слухняно гепнувся на землю.
– Відставити!
Чонкін зірвався на ноги.
– Лягти! Відставити! Лягти! Товаришу капітан! – гукнув старшина Завгородньому. – Ви не скажете, скільки на вашому золотому?
Капітан поглянув на свого великого годинника Кіровського заводу (не золотого, звичайно, старшина пожартував) і ліниво відповів:
– Пів на одинадцяту.
– Так рано, – пожурився старшина, – а спека, хоч вмирай. – Він обернувся до Чонкіна. – Відставити! Лягти! Відставити!
На ґанок вийшов днювальний Алімов.
– Товаришу старшина! – гукнув він. – Вас до телефону!
– Хто? – запитав старшина, невдоволено озираючись.
– Не знаю, товаришу старшина. Голос такий хрипкий, наче застуджений.
– Запитай хто.
Днювальний зник у дверях, старшина обернувся до Чонкіна.
– Лягти! Відставити! Лягти!
Днювальний повернувся, підійшов до лавки і, з жалем дивлячись на розпростертого в пилюці Чонкіна, доповів:
– Товаришу старшина, з лазні дзвонять. Запитують: мило самі будете отримувати чи пришлете когось?
– Ти ж бачиш, я зайнятий, – стримуючись, сказав старшина. – Скажи Трохимовичу – хай отримає. – І знову до Чонкіна: – Відставити! Лягти! Відставити! Лягти! Відставити!
– Слухай, старшина, – поцікавився Завгородній, – а за що ти його?
– Та він, товаришу капітан, нехлюй, – охоче пояснив старшина і знову поклав Чонкіна. – Лягти! Службу вже закінчує, а вітати не навчився. Відставити! Замість того щоб як належить честь віддавати, пальці розчепірені до вуха приставить і йде не стройовим кроком, а як на прогулянці. Лягти! – старшина дістав із кишені хустинку і витер спітнілу шию. – Стомишся з ними, товаришу капітан. Марудишся, виховуєш, нерви збавляєш, а толку катма. Відставити!
– А ти його мимо стовпа поганяй, – запропонував капітан. – Хай пройде десять разів стройовим кроком туди й назад і привітається.
– Це можна, – сказав старшина і поплював на цигарку. – Це ви правильно, товаришу капітан, кажете. Чонкін, ти чув, що сказав капітан?
– Чонкін стояв перед ним, важко дихаючи, і нічого не відповідав.
– А вигляд який! Весь у пилюці, замурзаний, не боєць, а тюхтій. Десять разів туди й сюди, рівняння на стовп, кроком… – старшина витримав паузу, – руш!
Ось так, – пожвавішав капітан. – Старшина, накажи: хай носок тягне краще, сорок сантиметрів від землі. Ех, роззява!
А старшина, заохочений підтримкою капітана, командував:
– Вище ногу. Руку зігнути в лікті, пальці до скроні. Я тебе навчу вітати командирів. Кругом…арш!
У цей час у коридорі штабу задзвонив телефон. Завгородній покосував на нього, але не підвівся, йти не хотілося. Він гукнув:
– Старшина, ти поглянь, у нього обмотка розмоталася. Він же зараз заплутається і впаде. Просто зі сміху померти. І навіщо тільки таке одоробло в армію беруть, га, старшина?
А телефон у коридорі дзвонив щораз наполегливіше і голосніше. Завгородній неохоче підвівся і пішов у штаб.
– Слухаю, капітан Завгородній, – мляво, спроквола сказав він у трубку.
Відстань між селом Красне і місцем розташування частини була кілометрів сто двадцять, а можливо, й більше, чути було кепсько, голос лейтенанта Мелешка забивали якийсь тріск, музика, і капітан Завгородній насилу зрозумів, у чому річ. Спочатку він не надав повідомленню лейтенанта належного значення і намірився додивлятися попереднє видовище, але дорогою від телефону до дверей збагнув сенс почутого. І, усвідомивши, що сталося, застебнув комір гімнастерки, витер чобіт об чобіт і пішов доповідати начальникові штабу.
Постукавши кулаком у двері (начальник штабу був трохи глухуватим), Завгородній, не чекаючи відповіді, прочинив їх і, переступивши поріг, закричав:
– Дозвольте ввійти, товаришу майор?
– Не дозволяю, – тихо сказав майор, не підводячи голови від своїх папірців.
Але Завгородній не звернув на його слова ніякої уваги, він не пригадував випадку, аби начальник штабу комусь щось дозволив.
– Дозвольте доповісти, товаришу майор?
– Не дозволяю, – майор підвів голову від паперів. – Що це у вас за вигляд, капітане? Неголені, ґудзики і чоботи не начищені.
– Пішов ти… – впівголоса сказав капітан і весело поглянув майору в очі.
По губах капітана начштабу зрозумів приблизний зміст сказаного, але не був певен цього, оскільки взагалі не міг собі уявити, аби молодший за званням грубив старшому. Тому він удав, що не зрозумів капітана, і вів своє:
– Коли вам нема за що купити крем у військторзі, я вам можу подарувати баночку.
– Дякую, товаришу майор, – ввічливо сказав Завгородній. – Дозвольте доповісти: в лейтенанта Мелешка відмовив двигун, і він змушений був сісти.
– Куди сісти? – не зрозумів начальник.
– На землю.
– Облиште жарти. Я вас запитую, де саме приземлився Мелешко.
– Біля села Красне.
– Що ж робити? – він розгублено подивився на Завгороднього.
Той стенув плечима.
– Ви начальник, вам видніше. На мою думку, треба доповісти командирові полку.
Начальник штабу і раніше не відзначався великою сміливістю по відношенню до вищих командирів, а тепер, через глухоту, боявся їх ще більше, пам’ятаючи, що його будь-коли можуть звільнити в запас.
– Командир зараз зайнятий, – сказав він, – керує польотами.
– Вимушена посадка – льотна подія, – нагадав Завгородній. – Командир мусить знати.
– Отже, ви гадаєте, зручно відривати командира для цієї справи?
Завгородній змовчав.
– А може, Мелешко сам якось справиться з цим?
Завгородній поглянув на нього зі співчуттям. Начштабу перевівся сюди з піхоти і мало розумівся на льотній справі.
– Дозвольте відлучитися з частини, товаришу майор. Я сам доповім командиру.
– От і гаразд, – зрадів майор. – Ви самі йдіть і доповідайте йому від свого імені. Ви черговий по частині і маєте право. Постривайте, Завгородній. Як же ви підете? А раптом у частині щось трапиться?
Але Завгородній уже не чув його, він вийшов і щільно зачинив за собою двері.
Приблизно через годину він повернувся у штаб із командиром полку підполковником Опаликовим та з інженером полку Кудлаєм. У штабі на той час виявився ще й підполковник Пахомов, командир батальйону аеродромної обслуги. Він з’ясовував із начальником штабу якісь свої справи і, коли з’явився Опаликов, хотів піти, але той його затримав. Стали обговорювати, як бути. Кудлай сказав, що на складі запасних частин немає, а в дивізії раніше, ніж за тиждень, не одержиш. Завгородній запропонував відстикувати крила, повантажити літак на автомашину і привезти сюди. Начальник штабу запропонував тягти літак на буксирі, чим викликав презирливу посмішку Завгороднього. Пахомов мовчав і щось відзначав у своєму блокнотику, виявляючи сумлінність у службі.
Опаликов слухав радників насмішкувато. Відтак підвівся і пройшовся з кутка в куток.
– Заслухавши й обговоривши всі ці нісенітниці, які кожен з вас виклав згідно зі своїми здібностями, я дійшов висновку, що літак ми залишимо на місці до прибуття двигуна. Якщо тягти його сто двадцять кілометрів на автомашині, від нього зостануться самі дрова. А поки що там треба поставити караул, хоча б від пацанів, аби не розтягли дошку приладів. Це тебе стосується, – він махнув рукою в бік Пахомова.
Підполковник Пахомов поклав блокнот на підвіконня і підвівся.
– Даруйте, нічого не вийде, – несміливо сказав він.
Хоча він за званням був рівний Опаликову, віком старший і безпосередньо йому не підкорявся, проте відчував перевагу Опаликова, знав, що той ближче до начальства, раніше за нього стане полковником, і тому звертався до нього на «ви».
– Це чому ж не вийде? – нетерпляче запитав Опаликов. Він не любив ніяких заперечень.
– Уся комендантська рота другий тиждень у караулі, і змінити ніким. – Пахомов узяв блокнота і зазирнув у нього. – Семеро в лазареті, дванадцять на лісозаготівлі, один у відпустці. Усі.
– Ну хоча б одного можна знайти? Хоча б завалящого котрогось. Хай він там поспить біля машини, лише було б з кого спитати.
– Жодного, товаришу підполковник, – при цьому Пахомов так жалісно кривився, що не повірити йому було просто неможливо.
– Так, справи кепські, – замислився Опаликов і враз вигукнув: – Ура! Знайшов! Послухай-но, пошли ти цього… як його… боєць у тебе є такий зачуханий, кіньми їздить.
– Чонкін, чи що? – не повірив Пахомов.
– Звичайно, Чонкін. До чого ж усе-таки я розумний чоловік, – здивувався Опаликов і ляснув себе долонею по лобі.
– Так він же… – спробував заперечити Пахомов.
– Що – він?
– На кухню дрова нікому буде возити.
– Незамінних людей у нас немає, – сказав командир полку.
– Ця теза була апробована. Підполковник Пахомов не насмілився заперечувати.
3
Любий читачу! Ви вже, звичайно, звернули увагу на те, що боєць останнього року служби Іван Чонкін був маленький на зріст, кривоногий та ще й червоновухий. «І що це за недоладна постать! – скажете ви обурено. – Де тут приклад для молодого покоління? І де автор побачив такого (в лапках) героя?» І я, автор, притиснутий до стінки і впійманий, що й казати, на гарячому, змушений буду зізнатися, що ніде я його не бачив, а вигадав, і зовсім не для прикладу, а просто знічев’я. «Припустімо, це так, – скажете ви недовірливо, – але навіщо ж вигадувати? Невже автор не міг узяти з життя справжнього воїна богатиря, високого, стрункого, дисциплінованого, відмінника навчально-бойової і політичної підготовки?»
Міг би, звісно, та не встиг. Усіх відмінників розхапали, і мені ось дістався Чонкін. Я спершу засмутився, потім змирився. Адже герой книги – наче дитина: яка вийшла, така і є, у вікно не викинеш. В інших, можливо, діти й кращі, й розумніші, а своє все одно дорожче від усіх, тому що своє.
У попередній біографії Чонкіна не було надто вже яскравих сторінок, на яких варто було б затримати вашу увагу, але хоча б у двох словах розповісти, звідки він родом, як жив і чим займався раніше, наче й треба.
Отже, в одному приволзькому селі жила свого часу якась Мар’яна Чонкіна, звичайна сільська жінка, вдова. Її чоловік Василь Чонкін загинув у чотирнадцятому році під час імперіалістичної війни, що, як відомо, потім перейшла у громадянську і тривала дуже довго. У той час, коли йшли бої за Царицин, село, де жила Мар’яна, опинилося на перехресті військових доріг, через нього проходили то червоні, то білі, просторий і порожній дім Мар’яни подобався й тим, і іншим. Якось у будинку Мар’яни цілий тиждень квартирував прапорщик Голицин, котрий мав якесь вельми далеке відношення до знаменитого роду російських князів. Потім він поїхав із цього села і, напевне, про нього забув, але село про нього не забуло. І, коли через рік, а може, й більше (ніхто не рахував), у Мар’яни народився син, у селі почали підсміюватися й подейкувати, що тут не обійшлося без участі князя. Щоправда, ще мали підозру на місцевого пастуха Сергійка, але Сергійко рішуче заперечував.
Сина Мар’яна назвала Іваном, а по батькові став він Васильович, бо так звали Мар’яниного загиблого чоловіка.
Перші шість років, про які в Івана не зосталось ніяких спогадів, він прожив у злиднях. Мати його слабувала, господарство геть занехаяла, жила сяк-так, перебиваючись з хліба на воду, доки не потонула якось у річці. Пішла на початку зими полоскати на Волзі білизну і провалилася. Саме до того часу і належать перші спогади Чонкіна про себе й навколишній світ.
Іван не зостався сам, його прихистили бездітні сусіди й однофамільники, а можливо, навіть родичі, – Чонкіни.
У них не було дітей багато років, вони навіть подумували, чи не взяти кого з притулку, а тут трапилася така нагода.
Чонкіна одягли, взули, а коли він трохи підріс, стали помалу привчати до господарства. То сіно пошлють перевертати, то картоплю в льоху перебирати, то ще щось по господарству. За це й поплатилися.
Певного часу стали шукати в селі куркулів, та жодного не змогли знайти. А наказано було знайти неодмінно, хоча б для прикладу. Тоді знайшли Чонкіних, які експлуатували чужу, а до всього ще й дитячу, працю. Чонкіних заслали, а Іван потрапив до дитячого будинку, де його більше двох років марно мучили арифметикою. Спочатку він усе це покірно терпів, але, коли дійшло до ділення цілих чисел із залишком, не витримав і дременув у своє рідне село.
До того часу він уже трохи підріс і в нього вистачало сил, аби затягти супоню. Йому дали коня і послали працювати на молочнотоварну ферму. І, не забуваючи про високе походження Чонкіна, казали:
– Князю, запряжеш Чалого, поїдеш гній возити.
В армії його так не звали, бо не знали цього прізвиська, а у вигляді його нічого княжого не було. Командир батальйону Пахомов, зустрівши вперше Чонкіна, сказав, не замислюючись:
– На стайню.
Сказав, ніби вліпив. Саме на стайні й було місце Чонкіна. Відтоді він і їздив весь час конем – возив на кухню дрова й картоплю. До служби своєї він призвичаївся і швидко засвоїв її основні закони, як, приміром, «Боєць спить – служба йде», «Не квапся виконувати наказ, його можуть відмінити» і т. д. і т. ін. І хоча за всю службу він не став, як його однолітки, ні механіком, ні мотористом, життям своїм, коли б не старшина, Чонкін був би задоволений цілком. Його не посилали в наряди, не примушували мити в казармі підлогу, звільняли від стройової підготовки. Він навіть у казармі майже не бував, узимку звичайно спав на кухні, а влітку в стайні на сіні. Маючи пряме відношення до кухні, харчувався за нормою № 5, тобто за льотною нормою. Лише від одного загального обов’язку він не був звільнений – від політзанять.