– Так ось я тобі кажу, – мовив Борисов уже іншим тоном, – не можна, Іване Тимофійовичу, недооцінювати політичне значення наочної агітації, і прошу тебе подружньому, ти вже про це поклопочись, будь ласка.
– Гаразд, поклопочуся, – похмуро відказав Іван Тимофійович, кваплячись піти.
– От і домовилися, – зрадів Борисов, він узяв Голубєва під руку і, проводжаючи до дверей, сказав, притишуючи голос: – І ще, Ванюшко, хочу тебе як товариша попередити, врахуй – за тобою ведеться пильне спостереження.
Голубєв вийшов на вулицю. Стояв, як і досі, сухий і сонячний день. Голова відзначив це невдоволено – час уже б і дощу бути. Його кінь, прив’язаний до металевої огорожі, тягся до куща кропиви, але не міг дістати. Голубєв заліз у бідарку, відпустив віжки. Кінь пройшов один квартал і сам, без будь-якої принуки, за звичкою зупинився навпроти дерев’яного будинку з вивіскою «Чайна». Біля чайної стояла підвода з бідонами з-під молока, голова одразу визначив, що підвода з його колгоспу. Кінь був прив’язаний до стовпа. Голубєв прив’язав до того ж стовпа і свого коня, піднявся хисткими сходинками ґанку і відчинив двері. У чайній пахло пивом і кислим капусняком.
Жінка, яка нудьгувала за прилавком, одразу звернула увагу на прибулого.
– Здрастуйте, Іване Тимофійовичу!
– Здоров, Анюто, – відповів голова, зиркаючи в куток.
Там Плечовий допивав своє пиво. Коли з’явився голова, він підвівся.
– Нічого, сиди, – махнув йому Голубєв і підождав, доки Анюта наллє йому звичну порцію – сто п’ятдесят горілки і кухоль нива. Горілку, як звично, вилив у пиво і попростував у куток до Плечового. Той знову спробував підвестися, але Голубєв притримав його за плече.
– Молоко здавав? – запитав голова, відсьорбуючи з кухля.
– Здавав, – сказав Плечовий. – Жирність, кажуть, замала.
– Переб’ються, – махнув рукою Голубєв. – А чого сидиш?
– А я тут Нюрку зустрів, поштарку, та й пообіцяв її підвезти, – пояснив Плечовий. – Ось і очікую.
– Що, живе вона зі своїм червоноармійцем? – поцікавився Іван Тимофійович.
– А чого ж їй не жити, – сказав Плечовий. – Він у неї замість домогосподарки, атож. Вона на пошту, а він води наносить, дров нарубає, капусняку наварить. Фартух Нюрчин надіне і ходить, як молодиця, порається по господарству, атож. Я сам не бачив, а народ базікає, наче він серветки ще хрестиком вишиває, – Плечовий засміявся. – Їй-богу, ото скільки живу, а такого, аби чоловік у жіночому фартуху ходив та ще й вишивав би, не бачив. І от що цікаво: прислали його начебто на тиждень, півтора минуло, а він і не чухається, атож. Я ось, Іване Тимофійовичу, не знаю, може, це все від темноти, але народ думку таку має, що недарма він, цей червоноармієць, сидить тут, а деякі прямо вважають – провадить слідство.
– Яке слідство? – насторожився голова.
Плечовий знав про підозріливість Голубєва і зараз зумисне його під’юджував і з задоволенням помічав, що слова його мають потрібний ефект.
– А хто його зна яке? – сказав він. – Тільки ясно, що задарма його тут не триматимуть, атож. Якщо ероплан поламаний, значить, його треба лагодити. А коли він у такому стані, що й лагодити не можна, значить, викидати треба. Чого ж дарма людину тримати? Отому люди, Іване Тимофійовичу, і сумніваються. Чутки ходять, – Плечовий заговорив тихіше і нахилився до голови, – що колгоспи розпускатимуть назад.
– Ну, це ти облиш, – сердито сказав голова. – Не буде цього ніколи, і не надійся. Працювати треба, а не плітки збирати.
Він допив свого «йоржа» і підвівся.
– Ти, Плечовий, ось що, – сказав він наостанок, – якщо Бєляшової довго не буде, не жди, нічого. І своїм ходом дійде, невелика пані.
Попрощавшись з Анютою, він вийшов, сів на бідарку і поїхав додому. Але мовлене Плечовим запало йому в душу і поєдналось зі словами Борисова про те, що за ним, Голубєвим, ведеться пильне спостереження. Яке ж спостереження і як воно ведеться? Чи ж не через цього червоноармійця? Чи ж не навмисно його підіслали? Щоправда, зовні він не схожий на такого, якого можна підіслати. Але й ті, хто підсилає, теж не дурні, вони такого й не пошлють, аби одразу було видно, що він підісланий. Коли б знати це точно! Та як дізнаєшся? І тут у Голубєва народилася хвацька думка: «А що, коли підійти до цього червоноармійця, грюкнути кулаком об стіл, кажи, мовляв, за яким завданням тут сидиш і хто тебе на це направив?» А коли навіть за це й буде щось, так уже краще відразу, ніж отак ждати хтозна якої небезпеки.
10
Отож, півтора тижня поминуло відтоді, як Чонкін потрапив у Красне і поселився у Нюри. Він тут уже прижився, з усіма перезнайомився, став своєю людиною, і не було ніяких натяків на те, що звідсіля його заберуть. Не можна сказати, щоб Чонкіну таке життя не подобалося. Навпаки, ні підйому тобі, ні відбою, не кажучи вже про фіззарядку чи політзаняття. Хоча і в армії в розумінні їжі він влаштувався не кепсько, але ж тут хліб, молоко, яйця, все свіже, цибулька простісінько з грядки та ще й жінка під боком – чим не життя? Та на місці Чонкіна будь-хто погодився б стояти на такому посту до самої демобілізації, ще й рік-другий прихопив би надстроково. І все ж у становищі Чонкіна було щось таке, що не давало йому жити спокійно, а саме те, що лишили його тут наче й на тиждень, але тиждень цей поминув, а з частини ні слуху ні духу, ніяких подальших розпоряджень. Коли вирішили затримати, то треба повідомити якось, та й сухий пайок не завадило б поповнити. Це добре, що він тут так прилаштувався, а то давно б уже зуби на полицю.
Останні дні, щоразу виходячи надвір, Чонкін задирав голову і видивлявся в небо, чи не з’явиться там цятка, яка повільно збільшуватиметься, і прикладав до вуха долоню, чи не почується гудіння двигуна. Та ні, нічого не було видно, нічого не було чути.
Не знаючи, до чого вдатися, і геть зневірившись, Чонкін вирішив звернутися по пораду до мудрої людини. Такою людиною виявився сусід Нюри – Кузьма Матвійович Гладишев.
Кузьму Гладишева не лише в Красному, а й по всій окрузі знали як людину вчену. Про вченість Гладишева свідчив хоча б той факт, що на дерев’яному нужнику, який стояв у нього на городі, великими чорними літерами було написано: «WАТЕR СLОSЕТ».
Займаючи непримітну і низькооплачувану посаду колгоспного комірника, Гладишев зате мав багато вільного часу для поповнення знань і утримував у своїй маленькій голові стільки різноманітних відомостей з різних галузей, що люди, знайомі з ним, тільки зітхали заздро і з повагою – оце, мовляв, так! Чимало з них стверджувало, що, розбуди Гладишева опівночі і питай будь-що, він не замислюючись дасть найґрунтовнішу відповідь і будь-яке явище природи пояснить з точки зору сучасної науки, без участі потойбічних божественних сил.
Усіх цих знань Гладишев добився виключно шляхом самоосвіти, бо смішно ж було б приписувати тут якусь заслугу церковнопарафіяльній школі, де він закінчив усього лише два класи. Знання, надбані Гладишевим, можливо, і пролежали б у його голові без будь-якого вжитку, коли б не Жовтнева революція, яка звільнила народ від усілякого рабства і кожному громадянинові дозволила дертися до сяючих і кам’янистих вершин науки. Треба відзначити, що в розкріпаченому розумі Гладишева й раніше виникало багато оригінальних наукових ідей. Кожен життєвий факт не поминав його уваги, а наштовхував на різноманітні думки. Побачить, скажімо, Кузьма на печі тарганів і міркує: а чи не можна їх, припустимо, зв’язати між собою і спрямувати в один бік? Це ж така сила вийде, що її з вигодою можна використати в сільському господарстві. Погляне на хмаринку і міркує: а чи не можна замкнути її в оболонку і використати як аеростат? Кажуть (тепер це важко перевірити), що саме Гладишев першим, задовго до професора Шкловського, висловив припущення про штучне походження супутників Марса.
Але, окрім усіх цих супутніх ідей, була в Гладишева ще й така, якій він вирішив присвятити все своє життя і опосередковано через неї обезсмертити своє ім’я в науці, а саме: натхнений прогресивним ученням Мічуріна й Лисенка, задумав він створити гібрид картоплі з помідором, себто таку рослину, в якої внизу росли б плоди картоплі, а згори одночасно дозрівали б помідори. Майбутній свій гібрид Гладишев назвав у дусі того великого часу «Шлях до соціалізму», чи скорочено «ШДОС», і мав намір поширити свої досліди на всю територію рідного колгоспу, але йому цього не дозволили, тож довелося обмежитися територією власного городу. Ось чому йому доводилося купувати картоплю і помідори в сусідів.
Досліди ці поки що реальних результатів не давали, хоча деякі характерні ознаки шдосу стали вже з’являтися: листки і стебла на ньому були наче картопляні, зате коріння – викапане помідорне. Але, незважаючи на численні невдачі, Гладишев не вішав носа, розуміючи, що справжнє наукове відкриття вимагає праці і багатьох жертв. Люди, котрі знали про ці досліди, ставилися до них з недовір’ям, однак хтось Гладишева помітив і підтримав, чого не могло бути в прокляті царські часи.
Якось у районній газеті «Більшовицькі темпи» було видрукувано про Гладишева великий, у два підвали, нарис під рубрикою «Люди нового села», який називався «Селекціонер-самородок». Тут же було вміщено й фотографію самородка, який схилився над кущем свого гібрида, наче розглядаючи крізь нього зримі риси прекрасного майбутнього нашої планети. Після районної відгукнулася й обласна, надрукувавши невелику замітку, а далі вже й всесоюзна в проблемній статті «Наукова творчість мас» згадала прізвище Гладишева в загальному списку. У своїх пошуках і в боротьбі з рутиною Гладишев опирався ще на відгук одного сільгоспакадеміка, хоча відгук був негативним. На листа, надісланого йому особисто, академік відповів, що досліди, які провадить Гладишев, – антинаукові й безперспективні. Але, попри все, він радив Гладишеву не розчаровуватися і, посилаючись на приклад древніх алхіміків, стверджував, що в науці ніяка праця не буває даремною, можна шукати одне, а знайти інше. І лист цей, незважаючи на його зміст, справив на адресата сильне враження, тим паче, що надрукований був на офіційному бланку солідної установи, де Гладишева називали «шановний товаришу Гладишев» і де академік власноручно залишив підпис. І на всіх, хто читав листа, це теж справляло певне враження. Але коли самородок – укотре вже – розпочинав із кимось обговорювати перспективи, які відкриються перед світом після впровадження шдосу, люди нудилися, відходили вбік, і Гладишев, подібно до багатьох наукових геніїв, перебував у цілковитій самотності, доки не трапився йому Чонкін.
Гладишев полюбляв розповідати про свою справу, а Чонкін з нудьги був не проти того, аби послухати. Це їх зблизило, і вони потоваришували. Часом Чонкін вийде надвір у справах чи просто так, а Гладишев уже порпається на своєму городі – підгортає, прополює, поливає. І завжди в одному й тому ж костюмі: кавалерійське галіфе, заправлене в поношені юхтові чоботи, стара подрана майка і крислатий солом’яний бриль у вигляді сомбреро (де він тільки знайшов його, незрозуміло).
Чонкін помахає селекціонеру рукою:
– Сусіде, здоров!
– Бажаю здрастувати, – ввічливо відповість сусід.
– Як життя? – поцікавиться Чонкін.
– Труджусь, – звучить скромна відповідь.
Так слово за словом і триває розмова, повільна, невимушена.
– Ну коли ж то в тебе картопелька з помідором виросте?
– Постривай, ще рано. Усьому, як то мовиться, свій строк. Спершу ще одцвісти мусить.
– Ну, а якщо в цьому році знов не вийде, що робитимеш? – цікавиться Чонкін.
– У цьому має вийти, – з надією зітхає Гладишев. – Та ти сам поглянь. Стебло виходить наче й картопляне, а на листі нарізи, як на томатах. Бачиш?
– Та хто його зна, – сумнівається Чонкін, – зараз начебто й не розбереш.
– Ну як же ж не розбереш, – ображається Гладишев. – Ти поглянь, кущі які пишні.
– Щодо пишноти, це так, – погоджується Чонкін. І обличчя його жвавішає. У нього теж виникла ідея. – Чуєш, а так не може вийти, аби помідори були внизу, а картопля згори?
– Ні, так не може, – терпляче пояснює Гладишев. – Це суперечило б законам природи, бо картопля є частиною кореневої системи, а томати – зовнішній плід.
– А взагалі-то було б цікаво, – не здається Чонкін. Для Гладишева запитання Чонкіна, може, й видаються дурнуватими, але що дурніше запитання, то розумніше можна на нього відповісти, тому обидва провадили ці розмови з великим задоволенням. Щодень міцнішала їхня дружба. Вони вже домовлялися, щоб зустрітися по-сімейному: Чонкін із Нюрою, а Гладишев зі своєю дружиною Афродітою (так звав її Гладишев, а за ним стали звати й інші, хоча зроду вона мала ймення Фросина).
11
Того дня Чонкін устиг переробити купу справ. Натягав води, нарубав дров, нагодував дертю кабана Борка і зварив обід для себе й для Нюри. Відтак він звично, як був, у Нюриному фартуху сідав до віконечка і, підперши голову руками, чекав Нюру. А інколи, щоб час швидше збігав, сідав до вікна з вишиванням. Поглянути на солдата, який сидить у жіночому фартуху біля вікна та ще й вишиває, – сміхота, та що вдієш, коли Чонкіну подобалося вишивати? Цікаво йому було, коли з різнокольорових хрестиків складалася подоба півня, чи троянди, чи ще чогось.
Зараз він теж почав вишивати, але робота не йшла, думки про непевність його становища відволікали. Декілька разів він виходив на ґанок побалакати з Гладишевим, але того десь не було, а зайти до нього додому, потурбувати Чонкін посоромився, тим паче, що до цього жодного разу туди не заходив.
Щоб якось згайнувати час, узявся за тупішу, ніж вишивання, роботу – миття підлоги. Брудну воду виніс за хвіртку і вилив на дорогу.
Дівчинка років п’яти в квітчастому ситцевому платтячку гралася біля тину з кабаном Борком: зняла з голови шовковий бантик і пов’язала Боркові на шию. Борко крутив шиєю, намагаючись роздивитися бантик, але це йому не вдавалося. Побачивши Чонкіна, дівчинка поквапно зняла бантик з Борка і затисла в руці.
– Ти чия будеш, дівчинко? – запитав Іван.
– Я Киліна, а ти чий?
– А я сам свій, – посміхнувся Іван.
– А я таткова й мамина, – похвалилася дівчинка.
– А кого ти більше любиш – тата чи маму?
– Сталіна, – сказала дівчинка і, зніяковівши, втекла.
– Ти диви, Сталіна, – дивлячись їй услід, Чонкін похитав головою.
А втім, Сталіна він теж любив своєрідною любов’ю.
Помахуючи порожнім відром, попростував він назад до хати, і в цей час на свій ґанок виліз Гладишев, скуйовджений, з червоними смугами на щоці.
– Агов, сусіде! – зрадів Чонкін. – А я тебе тут дожидаюся більше години, куди це, міркую, запропав?
– Задрімав трохи, – ніяково сказав Гладишев, потягуючись і позіхаючи. – Після обіду книжку приліг прочитати про селекцію рослин, а воно, бач, розморило. Спека ж яка стоїть, просто кара. Не буде дощу – геть-чисто все вигорить.
– Сусіде, – сказав Чонкін, – хочеш тютюнцю? У мене самосад міцний, аж у горлі дере. Нюрка вчора на ринку в Долгові купила.
Він закотив фартуха, дістав із кишені маслянку з-під рушничного масла, набиту тютюном, і газету, складену книжечкою.
– Тютюн для здоров’я – шкідливе діло, – проголосив Гладишев, підходячи до паркану з жердин, що розділяв два городи. – Учені підрахували, що крапля нікотину вбиває коня.
Однак від пригощення відмовлятися не став. Запалив, закашлявся.
– Таки міцний тютюнець, – схвалив він.
– Тютюнець – самсон, молодим на цеє діло, а старим на сон, – підтримав Чонкін. – А в мене до тебе, сусіде, діло є невеличке.
– Яке діло? – скосив на нього око Гладишев.
– Та діло дрібниця, дурниця зовсім.
– Ну а все ж таки?
– Та так, не варто навіть і казати.
– Ну, раз не варто – не кажи, – розсудив Гладишев.
– Це, звичайно, так, – погодився Чонкін. – Але, з іншого боку, як же ж не казати? Прислали мене сюди на тиждень, і сухий пайок на тиждень, а поминуло вже півтора, а мене не беруть. І знову ж щодо сухого пайка ніяких звісток. Значить, я що ж, виходить, маю жити на жіночий рахунок?
– Так, це негаразд, – сказав Гладишев. – Ти тепер зовешся альфонс.
– Ну, це ти облиш, – не погодився Чонкін. – Ти дружину свою як хочеш називай, хоч горщиком, а мене зви, як і досі, Ванею. Так от я тобі до чого веду. Листа треба скласти до мого командира, як мені далі бути. Ти от чоловік грамотний, а я взагалі-то літери розумію, а пишу кепсько. У школі ще сяк-так кумекав, а далі в колгоспі і в армії все на коні та на коні – знай, тягни віжку то вправо, то вліво, а грамоти там ніякої не треба.