18
Тайці Горшковій прийшла похоронка, вона вибігла на мороз в одній сорочці, качалася по снігу, кричала на всеньке село. Нюрі стало незручно, що вона така вдатна, – Іван воює, не знаючи ніяких неприємностей, – і до наступної суботи приспіло від нього повідомлення, що в нерівному повітряному бою він був поранений, знову спустився на парашуті і потрапив у госпіталь. І звідтіля написав, що «як тільки очнувся в сознанії, відкрив очі, дивлюся і втямити не можу, де це я знаходжуся і яким путьом я тут очутився. І ось тепер я лежу і, обратно заплющивши очі, думаю про вас, вспоминаю вашу наружность, і ваш голос, і ваше диханіє. А санітарки тут усі красиві, та красивше вас нікого нема».
У листах містилися різні настанови на всі випадки життя. Іван просив Нюру берегти здоров’я і життя, з натопленої хати не вибігати на мороз не закутаною і не полоскати білизну на річці, доки лід повністю не встановився. А також слідували детальні пояснення, як зберігати картоплю, шаткувати капусту чи підправити ґанок. Чомусь автора зачіпали національні проблеми, яких він торкався не раз і в такому дусі:
«А дехто каже, що німці це особо зловредна нація, а я так скажу вам, дорога Нюра, що нації всі бувають одна одній рівноцінні, отлічаються тіко кольором волосся чи очей та по-іншому балакають, а в остальном всі ісключітєльно такі, як ми, окромя циган. Учора прийшло мені пісьмо од товариша Калініна, він сообщає, що награждьонний я тепер ще один раз орденом Леніна».
Були міркування відносно щонайкращого облаштування життя в даних умовах:
«А жінкам, які слухають мої листи, передайте, що жизнь їхня нині така тяжола, що ні в сказці сказать, ні пером описать, но нічого нє подєлаєш, ось така война. А після войни тоже нічого хорошого не предвідітся, потому шо колічество нашого брата со временєм тєчєнія войни постєпєнно уменшається, а я так думаю, шо єслі би у нас ввєсті хоча би на время мусульманські правила, у них же на одного мужика буває і шість, і десять жон, і так тоді мужчин усім хватає. Я не тому, що за такий разврат, но жалко мені, Нюра, дуже жалко усіх жінок, вже до того жалко, що на всіх би зразу женився і всіх би зразу пригрів. Но на самому-то ділі у мене нікого нема і бути не може, окрім вас одної, з чим і розстаюсь до слєдующого мого пісьма, яке буде написано через тиждень».
Від піклування про обездолених жінок і від порад по господарству він знову переходив до описання подвигів, отриманих за це урядових нагород і військових звань.
19
До кінця війни удостоївся Іван звання Героя Радянського Союзу і чина полковника. Нюра знала, що за полковником ідуть генеральські звання, але підняти коханого до таких висот не наважилася.
Закінчення війни жителі Красного зустріли хто радісно, а хто з плачем. Жінки, до кого поверталися чоловіки, раділи, а ті, до кого ні, ще більше своє горе горювали. Ніхто не знав, хто і коли прибуде, деякі жінки ходили в Долгов на станцію регулярно, як на чергування. І Нюра також ходила разом з іншими. Вона сама так повірила своїй видумці, що, приходячи на станцію, вдивлялася в усіх полковників, які з’являлися там нечасто, іноді, втім, дивилася й на тих, хто був чином понижче.
У Красне повернулись із війни всього три чоловіки. Із них цілий тільки Мякишев, а решта – Плечевий без руки і Курзов без ока.
Щодня по дорозі на пошту Нюра завертала до станції, стрічала черговий поїзд, штовхалась серед усякого люду, оглядала крадькома пасажирів, що сходили на перон, і йшла спустошеною. І зрештою коротко і сухо написала сама собі сповіщення: «Цим повідомляємо, що ваш чоловік геройськи загинув у нерівному військово-повітряному бою з фашистським стерв’ятником».
Треба було поставити підпис, і вона спочатку написала посаду: «командир Енської частини», потім звання: «генерал-майор», потім вирішила, що це занадто, переправила на «генерал-лейтенанта», подумала, що це малувато, переписала все від початку до кінця, означила підписанта «генерал-капітаном», а прізвища й тут не придумала, поставила закарлючку й заридала…
20
…Наприкінці сорокових років з’явилися в селах фотографи-шабашники. За невеликі гроші, а то й за натуральну плату продуктами збільшували фотографії, а якщо треба, прикрашали, підмолоджували, одягали пристойніш. Один такий, у довгому, до п’ят, суконному пальті, в шляпі з опущеними крисами, з ящиком через плече, постукав до Нюри.
– Ну що, хазяйка, будемо робити портрети?
– Чого? – перепитала Нюра.
– Збільшую портрети. З мухи роблю слона, з маленької карточки – великий портрет. Одинарний коштує п’ятнадцять рублів, подвійний – четвертак.
Він відкрив папку і став показувати ретушовані фотопортрети різних людей і те, з чого вони були зроблені. Подібні творіння Нюра уже в когось бачила і не раз думала, як би і їй замовити щось подібне, але не знала, де і як. А тут підвернулась така оказія. Вона запросила фотографа до хати, показала йому карточки – свою й Івана. Знімок Івана, пришпилений булавкою до стіни, був маленький і вицвів. Людину, на ньому зображену, було ледь видно і схожою вона була на в’язня: голова обстрижена, очі великі, витріщені. На звороті залишилася посвята:
– Муж? – запитав фотограф.
– Муж, – зраділа вона запитанню. – На війні погибши. Герой Радянського Союзу був, полковник.
– Зрозуміло, – сказав фотограф. Йому в його практиці і генерали стрічались. – Так, може, його в полковницькій формі, з орденами зобразимо?
– А можна? – здивувалась Нюра.
– Усе можна, мамаша, – сказав фотограф. – Десятку накинеш, ми твого мужа хоч в генерали возведемо, а добавиш іще п’ятірку, то й маршалом зробимо. Згодна? Як, у кашкеті будемо робити, в папасі чи без нічого?
– У льотчицькому кашкеті можна? – запитала Нюра.
– Можна в льотчицькому.
Так і домовились.
І через тиждень з’явився на стіні у Нюри портрет, зроблений точно як було замовлено. Сама Нюра у строгому темному жакеті, у білій кофточці, і коса укладена навкруг голови. Поруч із нею хвацький військово-повітряний полковник у кашкеті з кокардою, у золотих погонах із зірочками, на грудях з обох боків ордени, а зліва над орденами Золота Зірка Героя. Може, полковник не дуже був схожим на Івана, та й сама Нюра на себе не надто була схожа, але портрет їй сподобався. Так Іван Васильович Чонкін був похований і увіковічений. Але передчасно.
Частина друга
Перетворення
1
Ясного сонячного дня наприкінці червня 1945 року по брукованих вулицях німецького містечка Біркендорф запряжений парою веселих відгодованих коней прудко котив віз на високих колесах із залізним обіддям. Він був завантажений порожніми продуктовими ящиками і так гримів на нерівному брукові, що в найближчих будинках дзеленчали шибки і жителі злякано здригалися, думаючи, що знову канонада. Але, визирнувши на вулицю, одразу заспокоювались, а ті, що були сприйнятливі до кумедного, навіть і посміхалися. На передку, широко розставивши ноги в наспіх накручених обмотках і давно не чищених американських черевиках, сидів, злегка відхилившись назад, радянський солдат невеличкого зросту, худенький. Голова його була обв’язана брудним бинтом, краї якого розпушилися і звисали клаптями з-під пілотки. На грудях метлялася одна-єдина медаль «За звільнення Варшави». Настрій у визволителя Варшави, вочевидь, був хорошим. Міцно тримаючи в розпростертих руках віжки, він під гуркіт ящиків і коліс голосно виспівував пісню, якої його нещодавно навчив аеродромний каптьорщик старший сержант Кисіль:
Перехожих на вулиці було мало, а якщо і справді зустрічалася не дуже стара фрау, навіть якщо не дуже молода, солдат заклично махав рукою і кричав: «Фрау, фікен-фікен!» – цих слів він навчився також від того самого Кисіля.
Несподівано позаду воза почувся ще більший гуркіт. З-за рогу вискочив танк Т-34. На повороті його злегка занесло, він навіть вискочив однією гусеницею на тротуар, ледве не стесавши ліхтарний стовп, але тут же знову зіскочив на бруківку і, висікаючи іскри, помчав донизу по вулиці. Не збавляючи швидкості, поминув воза, оповивши його хмарою відпрацьованих газів. Солдат на возі зморщився і затулив носа.
– Дурень смердючий! – гукнув він услід залізній громадині і покрутив біля скроні пальцем.
Пролетівши до наступного перехрестя, танк раптом скреготливо загальмував, позадкував заднім ходом і приткнувся до шкарубкої бровки. Кришка люка відкинулась, із неї виліз танкіст у темному комбінезоні з прикріпленим до нього орденом Слави і в ребристому шоломі. Він зняв шолом і, скуйовдивши руду спітнілу шевелюру, підождав, доки підкотить віз.
– Гей, ти! – гукнув він і покрутив шлемом над головою. – Як тебе, Чикін, чи що?
Солдат зупинив коней, поглянув на танкіста з вичікувальною цікавістю.
– Чонкін наша фамілія, – поправив він стримано.
– Ось так, я й кажу: Чомкін, – підтвердив танкіст. – А мене чи ж признаєш?
Чонкін придивився.
– На подобу наче й десь бачилися, – промимрив він невпевнено.
– Ха, наче й бачились! – танкіст зістрибнув на землю, дістав німецький позолочений портсигар з американськими сигаретами, простяг Чонкіну:
– Кури!
Чонкін з достоїнством, не кваплячись, взяв сигарету, пом’яв через полу гімнастерки (пальці брудні) і, нахилившись до простягнутої запальнички, продовжував вдивлятися в кругле, як млинець, обличчя танкіста з приліпленим на ньому абияк носом.
Танкіст посміхнувся:
– Красне пам’ятаєш? Ти там іще з Нюркою жив, з поштаркою. Жив із нею?
– Ну, – сказав Чонкін.
– Ось тобі й ну. А я Льошка Жаров, пастух, коровам хвости завертав.
– Ти диви! – здивувався Чонкін. – А я й дивлюся, десь оце… ну ось… вроді як бачилися. – Він зістрибнув із воза, простяг Жарову руку: – Здоров був!
– Здорова корова! – відгукнувся Жаров.
– Як вобще жізнь-то? – Чонкін привітно посміхнувся.
– Жізнь вобще нічо, підходяща, – сказав Жаров. – Шо в тебе з головою? Ранутий?
– Та ні, – відмахнувся Чонкін безпечно. – З коня упав.
– Ти? З коня? Як це? Селянська людина сидить на коні як городська на табуреті.
– В тому-то й діло, що не сидів я на ньому, а стояв. У Берліні. Коли на стіні розписувався їхнього раймага.
– Рейхстага, – поправив Жаров.
– Ну да, – погодився Чонкін. – Ось цього. Я ж туди під’їхав на возі, хотів, як усі, розписатися, а там уже місця нема. Усе розписано. Хто тут був. Хто з якого міста, з якої дивізії, хто від Волги дійшов, хто від Дніпра. А я хотів тільки фамілію свою поставити, і то ніде. Ось я на коня-то і поліз.
…Тоді заліз він на спину коня (цією подробицею він Жарова стомлювати не став) і шматком чорної смоли став виводити своє прізвище. Але, написавши перші дві літери «Чо», побачив, що іще вище стоїть прізвище чи то Ку-, чи то Пузякова, яке він одразу згадав. Він уже бачив це прізвище чотири роки тому в камері долговської тюрми. Там воно було начертано скам’янілим потому екскрементом, і тут був вжитий, очевидно, той же матеріал для письма. Чонкіну захотілося поставити свій підпис іще вище. Він зіп’явся навшпиньки, але тут кінь смикнувся, він упав, сильно затовк голову і більше до спроб увіковічнити себе не вдавався. А підпис його так незакінченим і зостався, і люди, які згодом бачили підпис «Чо», думали, напевне, що це розписався якийсь радянський китаєць чи кореєць.
– Ось як буває! – співчутливо зауважив Жаров.
– Буває, і слон літає, – погодився Чонкін. – А Нюрку-то давно бачив?
– Давніше за тебе, – сказав Жаров. – Мене ж у перші дні війни забрали. Ось із тих пір вдома й не був. Інші хоча б по пораненню відпустки получали, а я всю війну від і до в танку, як у банці, провів, і ні разу, як бачиш, не зачепило. Але з жінкою своєю переписку підтримую. Пише, жизня в колхозі стала тяжкіша колишньої. На трудодні шиш плотять з фігом, якби, каже, не коза, не городчик, не курочки, то й зовсім був би повний капут, так нічого, перебивається. А нащот Нюрки твоєї сообщає, наче з офіцером заочне знакомство по переписці веде.
– З офіцером? – неприємно вражений, перепитав Чонкін. – З яким?
– А мені відкіля знати, з яким? – стенув плечима Жаров. – Знаю тільки, що льотчик.
– Льотчик? – перепитав Чонкін з раптово виниклим ревнивим почуттям. – Як же це льотчик?
З тих пір, як Чонкін розлучився з Нюрою, минуло без чогось чотири роки. Спершу страждав він дуже сильно, потім біль поступово затих. Останнім часом він про Нюру майже не згадував, а зустрівши, може, і не впізнав би, але новина, що вона виявилась йому невірною, вразила і образила його. І тепер йому уявлялося все так, наче він сам був бездоганним у своїй любові й вірності, наче розраховував на повернення й обіцяне сумісне життя, а ось вона не діждалася, позарилась на ненадійну офіцерську любов, продовольчий атестат і золоті погони.
– Ладно, – сказав він, пробуючи від порушеної теми одволіктись. – А білізоватися-то збираєшся чи як?
– Ну а як же. Ось гріб цей здам у ремонт, і все. Мені ротний мій на зверхстрочну пропонує зостатися, але я ні. Повернуся додому, трактористом чи комбайнером піду. А ти як?
– Та хто ж його знає. Вобще-то, білізувати вроді як обіцяли, но вони ж сам знаєш, сьодні одне кажуть, завтра інше. Ми б тебе, Чонкін, кажуть, відпустили б, та заміни, кажуть, нема.
– Та ладно тобі свистіти! Нема йому заміни. Сталін сказав, що у нас нема незамінимих людей.
– Хто сказав? – перепитав Чонкін.
– Сталін.
– А-а, Сталін, – з повагою повторив Чонкін, але вирішив усе-таки заперечити: – Сталін сказав і шо? Він, спорити не буду, людина велика, двох жінок має, а в конях-то шо понімає? Десь-то на коні ніколи й не їздив. Щас же у нас усі, хто на танкові, хто на тягачі чи ж самольоті, а конем управляти ніхто не вміє. Вони думають, шо на коні це тільки віжки туди-сюди наліво тягнути, а єжелі, к прімєру, хомут надіти та попругу затягти, дак іний даже майор чи підполковник не втямить, шо й до чого!
– Це таки да, – погодився Жаров. – Народ у нас сильно необразований. Так то язиками теліпати усі вміють, а корову за роги доїти норовлять. Слухай, – перемінив він тему, – ти в авіації служиш?
– Ну, – погодився Чонкін.
– А гідрашку достати-то можеш?
– Ясне діло, можу, – сказав Чонкін. – Випити хочеш?
– Та не в тому, – махнув рукою Жаров. Він озирнувся і, хоч нікого поблизу не було, понизив голос: – Увечері, як стемніє, приходь до мосту біля вокзалу, з гідрашкою. Є дві нємочки. З себе видні, на очках, по-нашому ні бум-бум, розмовляти не треба. Горілку жеруть, як коні. Прийдеш?
Чонкін задумався. Пропозиція була спокусливою, але не так-то просто було усе виконати.
– Увечері? – невпевнено розмірковував він уголос. – Ех, да, увечері, воно то да… Та ось тільки старшина, зараза, як би, це ось, не застукав. Старшина у нас знаєш який – не людина, а собака. Навіть не собака, а не знаю хто, причому ніскільки не воювавши. Але ходить, зирить, винюхує, самоволку хоче не допустити. А німки-то товсті?
– Як діжки, – пообіцяв Жаров. – Сіськи во, а ззаду – повний парад, Красная площадь.
– Да, – знову задумався Чонкн.
Картина, намальована Жаровим, спокушала, але було страшнувато. Страшнувато, але спокусливо.
– Ех, ладно! – махнув він рукою. – Жди, прибуду.
2
Цікавий читач не може не запитати, а де ж Чонкін пропадав увесь цей час? Як, засуджений на початку війни до смерті й утікши з тюрми, виявився він знову у льотній частині? Причому не в якійсь там льотній частині, а в тій, що була під командуванням все того ж Опаликова, який зустрів війну підполковником, закінчив полковником і до усіх своїх численних орденів додав золоту геройську зірочку.