Бот - Кидрук Максим Иванович 11 стр.

– Що раніше, то краще, – ґевал кілька разів удихнув на повні груди та порухав угору-вниз маслакуватими плечима, розминаючи м’язи трапеції, шиї та спини. – Три кілометри, – прошепотів він. – О’кей, два. І півгодини на перекладині. – Ріно покинув палити ще в коледжі, але йому вже давно за сорок, тож у перший день рекорди, мабуть, ставити не варто. Лаура не зрадіє, якщо дізнається, що за день до її прильоту він гепнувся з інфарктом посеред вельду.[38]

Ріно Ґроббелаар востаннє шумно видихнув і, нахиливши голову, підтюпцем побіг назустріч дощу.

XIV

Лаура ледь не сповзла під стіл. Вона нарешті збагнула, що Хоуві закохався: «Pierre Gagnaire» є одним із найкращих і найдорожчих ресторанів не лише в Парижі, але й у світі, вартість вечері в ньому – від 350 євро на людину; «Guy Savoy» 2002-го отримав три зірки Мішлена. Про «L’Astrance» Лаура нічого не знала, але припускала, що понтів у ньому не менше, ніж у двох попередніх. Ніде правди діти, її тішило усвідомлення, що – якби захотіла – могла б залишити чванькуватого британця без штанів, але зараз було не до того. На той момент Лаура завершувала купівлю авіаквитків до Віндхука. Наступного дня о 16:40 рейсом AF1118 компанії «Air France» вона вилітає до Франкфурта, звідки о 20:10 літаком «Air Namibia», рейс SW286, попрямує до Віндхука.

Лаура закрила вкладку з Facebook, щоб уникнути виснажливої та безглуздої розмови. Взяла до рук мобільний телефон, відшукала номер Тимура Коршака та натиснула клавішу «Виклик». Гудки пішли відразу, отже, принаймні номер дійсний. Через кілька секунд у динаміку пролунало невпевнене:

– Алло.

– Привіт, – сухо озвалася француженка.

– Це-е… це ти?

Він упізнав одразу.

– Так, Тимуре, це я – Лаура.

– Ого! Як ти? Стільки часу не чулися!

«Рано радієш».

– Я в нормі, ніби в нормі, а ти… взагалі ти можеш зараз говорити?

З її тону Тимур збагнув, що трапилося щось недобре, і відповів без запалу, тихіше:

– Так. Я тебе слухаю.

– У мене, на жаль, погані новини.

Лаура, як і в розмові з Ріно, не знала, з чого почати. Фрази, що крутилися на язиці, дратували своєю банальністю.

– Що сталося?

– Воно повернулося. Я вже розмовляла з Ріно, а тепер телефоную тобі.

– Щу повернулося? – українець чи то не розумів, чи то вдавав, що не розуміє. Лаура схилялася до другого.

Жінка зітхнула:

– Психоістота.

– Ти думаєш, що говориш? Як? Звідки воно повернулось? Ми ж убили їх усіх, а янкі зрівняли із землею лабораторію, – Тимур докладав чимало зусиль, щоб не виявити справжніх емоцій, які крижаними клешнями стиснули горло, але швидкість, із якою слова вилітали з рота, і слов’янський акцент, який раптово посилився, зводили всі намагання нанівець. – Лауро, це якась…

– Бачив новини про спалах насильства на півдні Еквадору та про те, що причиною, ймовірно, є невідомий вірус чи бактерія?

– Ні.

Француженка прицмокнула.

– Я справді не бачив, – запевняв Тимур, – щось чув про масовий викид риби та китів у тій місцині, але нічого про спалах насильства. Не думаю, що новини про далекий Еквадор аж так цікаві українським телеканалам.

«Такі новини мали б зацікавити», – подумала Лаура.

– Загалом протягом кількох останніх днів у еквадорському Ґуаякілі відбулося різке зростання кількості тяжких злочинів. Люди без усілякої пояснюваної причини втрачали розум, кидалися на близьких, нападали на просто перехожих. Причому нічим не вмотивовані напади агресії траплялися однаковою мірою в представників різних верств – і серед бідноти, і серед заможних громадян. За три дні в Ґуаякілі скоїли більше убивств, ніж в усьому Еквадорі протягом трьох місяців. Зрештою поліція мобілізувалася, та ситуацію вдалося взяти під контроль: усіх чи, напевно, більшість божевільних переловили та доправили до «Instituto de Neurociencias»…

– Це що таке?

– Неврологічний інститут, місцева «психушка».

– О’кей. Що далі?

– В «Instituto de Neurociencias» працює Антоніо Арреола, мій колишній одногрупник. Саме до нього звозили впійманих психопатів. Тоні зателефонував мені сьогодні вранці, щоб поділитися враженнями та попросити поради. Каже, що ніколи такого не бачив. Ситуація, хай як це абсурдно звучить, скидається на епідемію повільного перетворення жителів півдня Еквадору на зомбі. Антоніо перерахував мені симптоми: страшенний головний біль, кровотеча з носа та очей, потьмарення свідомості з дуже нечастотними та нетривалими періодами рецесії, болюча реакція на магнітне поле. Й основне – у його хворих однакові галюцинацію, вони всі…

– Я зрозумів, Лауро, – урвав її Тимур. – Навіщо ти телефонуєш? Який стосунок еквадорська епідемія зомбі має до психоістоти?

Жінка ледь стрималася, щоб не викрикнути: «Невже ти досі не втямив?»

– Ці люди… ну, психи, яких утримують в «Instituto de Neurociencias» і з якими зараз працює Тоні… вони в один голос кличуть когось на ім’я Тимур.

Лаура Дюпре усвідомлювала, що Тимур Коршак навряд чи стрибатиме від радощів після її слів, але настільки полум’яної реакції не очікувала.

– ЙДИ НА ХРІН! – випалив українець і поклав трубку.

ХV

– Усе нормально, капітане?

П’ятдесятидворічний Аріель Домінго Квінтана, другий пілот рейсу XL516 компанії «LAN Ecuador», що летів із Кіто до Маямі, скоса зиркнув на Мігеля Суеро, свого найкращого друга, із яким не розлучався від часу служби в еквадорських ВПС. Мігель Суеро займав ліве від Аріеля капітанське крісло. Аріель Домінго був на шість років старшим і точно не менш досвідченим за свого товариша, тож мав би давно стати командиром одного з лайнерів «LAN Ecuador», проте досі літав у правому кріслі. Спочатку 2004-го у дружини Аріеля діагностували рак, і лікування, що тривало три з лишком роки – до самої її смерті, відібрало забагато часу та сил, а невдовзі по тому через проблеми з важкими наркотиками Аріель відправив до реабілітаційної клініки старшого сина. Чоловікові просто ніколи було займатися кар’єрою. 2008-го Квінтана нарешті виявив бажання пройти атестацію, однак отримати погони з чотирма золотистими смужками завадила чергова економічна криза, яка восени того року докотилася до Еквадору. Як і десятиліття тому, найбільше постраждав банківський сектор, «здулося» кількадесят страхових компаній, люди почали менше літати, і керівництво «LAN» натякнуло Аріелю, що в найближчі п’ять-шість років компанія не розширятиметься, дай Бог «утримати в повітрі» той флот, що вже є, а отже, нові командири екіпажів їм точно не знадобляться. Більшість капітанів, що працювали у «LAN Ecuador», була приблизно того ж віку, що й Квінтана, здебільшого – навіть молодшими, відтак сподіватись, що хтось із них найближчим часом склеїть ласти та звільнить місце, не доводилося. Квінтана вирішив не йти з компанії, якій віддав більше двадцяти років життя, та поступово змирився з тим, що до пенсії літатиме в кріслі другого пілота. Зважаючи на все це, звертання «капітане» в устах Аріеля зазвичай мало напівжартівливий, удавано зневажливий відтінок. Зазвичай, але не сьогодні. Дивлячись на Мігеля Суеро, другий пілот занепокоєно супився.

– Я в нормі. Все добре, – нечітко відповів Мігель Віктор Суеро.

От тільки Аріель Квінтана розумів, що його напарник каже неправду. Суеро виглядав хворим і якимось несфокусованим ще у залі відпочинку членів екіпажу аеропорту Ґуаякіля, де вони очікували на найсвіжіші метеорологічні звіти про погодні умови на шляху до Кіто та Маямі. Шкіра на його щоках набула попелясто-сірого відтінку та звисала, неначе намокла постільна білизна. Потискаючи колезі руку, Аріель здивувався, настільки гарячою та сухою була долоня в Мігеля, а ще в момент привітання вловив терпкий запах і з відразою та ще більшим здивуванням усвідомив, що капітан Суеро – фанатичний чистьоха та педант – щонайменше два дні не ставав під душ. Квінтана запитав товариша, як той почувається, на що Суеро знизав плечима, несамохіть скривив верхню губу та пробубнів щось про проблеми зі шлунком.

На передпольотному брифінгу Мігель Суеро відзначався небагатослівністю, говорив невиразно та неохоче, майже не розтуляючи рота. Голос долинав, наче крізь вату. Квінтана подумав, що так, напевно, розмовляють пірнальники під водою: ледь розтуляючи губи, щоб не випускати з легенів дорогоцінне повітря.

«Boeing 767», яким вони летіли спочатку до Кіто, а звідти – до Маямі, прибув до столиці Еквадору з Мадрида о 10:40 ранку. Квінтана та Суеро перекинулись кількома словами з екіпажем, який вів лайнер із Європи (якщо бути точним, то спілкувався лише другий пілот, капітан Суеро не зронив ні слова), після чого, не виявивши проблем, офіційно «прийняли» літак і почали готуватись до вильоту.

На брифінгу в аеропорту Квінтана із Суеро домовились, що під час сьогоднішнього рейсу Квінтана здійснюватиме зліт із Ґуаякіля та посадку в кінцевому пункті призначення, тобто у Міжнародному аеропорту Маямі, а Суеро відповідатиме за проміжну посадку та виліт з аеропорту Кіто. Зліт пройшов як по маслу, зате на шляху до столиці виникли проблеми. Спочатку Суеро повів 767-й до старого аеропорту. Новий аеропорт – «Маріскаль Сукре» – відкрили в лютому 2013-го біля містечка Табабела за 18 кілометрів на схід від Кіто, оскільки старий знаходився просто в межах міста, за п’ять хвилин ходьби від центру, і його більше не могли розширяти. Квінтана вказав на помилку, і Суеро поспіхом виправив курс, зате під час приземлення в Кіто вмолотив лайнер у смугу з такою силою, що з багажних відсіків під стелею пасажирського салону повипадали сумки. Оглядаючи шасі на стоянці перед терміналом І нового аеропорту, Квінтана думав, що їм ще пощастило, що після такої посадки ніхто з людей на борту не зламав собі ребра… З Кіто вони вилетіли майже вчасно, о 14:26, і знову з проблемами. Під час зльоту Аріель Квінтана мусив тричі повторити Мігелю Суеро, що 767-й досяг швидкості відриву, перш ніж капітан зреагував і потягнув штурвал на себе, відриваючи ніс авіалайнера від землі.

У небі над Карибським морем Мігелю Суеро погіршало. Його тілом розбігалися судоми, на лобі та верхній губі кожні десять хвилин проступали краплини холодного поту, капітан безупинно щось бурмотів, а ліве око – зі свого місця Квінтана цього, на жаль, не бачив – цілковито заплило кров’ю.

О 18:05 пілоти розпочали підготовку до посадки в Міжнародному аеропорту Маямі. Сонце щойно зайшло, але безхмарне небо зберігало достатньо світла для чудового огляду. Другий пілот, як і було домовлено, перебрав керування; капітан стежив за приладами.

Передпосадковий check-list пройшли без заминок. 767-й планомірно знижувався, підскакуючи та подригуючи на турбулентних вихорах. До приземлення лишалося не більше двох хвилин.

Зашипіло радіо, і Квінтана почув у навушниках голос диспетчера:

– Ікс-ель-п’ять-один-шість, ваша смуга – 26L, посадку дозволено, – дозвіл був формальним. Аріель завчасно вирівняв лайнер уздовж смуги та добре бачив, що вона вільна. Після офіційної частини диспетчер вирішив нагадати: – Спостерігайте за вітром.

Із ранку над аеропортом дув сильний вітер із поривами, що в довільний момент змінювали напрямок і ускладнювали посадку.

– Диспетчерська, вас зрозумів, 26L, – відповів Квінтана, кладучи руки на штурвал. – Дякую.

«Boeing 767» труснуло. Одночасно в кабіні пролунав безбарвний голос машини:

– One hundred, – бортовий комп’ютер підказував пілоту, що літак перетнув позначку висоти 100 метрів.

Аріель Квінтана відімкнув автопілот і доповів:

– 26L, смуга вільна, сідаємо.

Капітан не відреагував. Хоча мав би.

Зліва вимальовувалися блискучі будівлі Північного термінала.

Через кілька секунд вдруге озвалася машина:

– Fifty.

767-й задер ніс, але Квінтана миттю його вирівняв, віддавши штурвал від себе.

Несподівано Мігель Суеро поклав руки на штурвал і глухо витиснув:

– My airplane.[39]

В авіації фраза «my airplane» означає, що пілот, який її промовив, бере керування на себе та надалі повністю контролює політ. Її може бути проказано одним із пілотів перед зльотом чи посадкою – таким чином льотчик підтверджує, що саме він керуватиме літаком, – або командиром екіпажу під час екстреної ситуації. В останньому разі «my airplane» слугує беззастережним наказом для другого пілота відсторонитися від керування. Чимось на кшталт «руки геть від штурвала та нічого не роби, поки я не попрошу».

– Мігелю? – Квінтана відчув, як із живота стравоходом підіймається чорна хвиля жаху. Причому найбільше його налякало не те, що Мігель Суеро дивився вперед холодними очима ящірки. І навіть не тонка цівка крові, що виткнулася з правої ніздрі та втратила колір, змішавшись із потом на верхній губі. Чомусь Аріель Квінтана найдужче злякався того, що Суеро звернувся до нього англійською. На коротку мить Аріелю здалося, що в лівому кріслі сидить хтось чужий, якась невідома йому істота, яка використовує тіло його товариша лише як оболонку, непрозору та гнучку шкаралупу для прикриття своєї лячної суті.

Довго розмірковувати про це він не зміг. Мігель Суеро поклав праву руку на важелі керування тягою двигунів і різким рухом поставив їх у крайнє переднє положення. Двигуни заревли, Квінтана відчув, як спину втиснуло в пілотське крісло – 767-й почав набирати швидкість. Швидкість – але не висоту.

«Друге коло? – подумав Квінтана. – Навіщо?»

Уголос повторив:

– Навіщо? – незважаючи на переляк, другий пілот дотримувався правил і не заважав командиру керувати лайнером.

Суеро щось зашепотів, проте слова потонули в реві двигунів.

– Що не так?! – рявкнув Квінтана.

Замість того щоб потягнути штурвал на себе та піднімати літак, Мігель Суеро нахилив стійку вліво. 767-й, не набираючи висоти, небезпечно накренився на лівий бік.

– Мігелю… крен, крен! – скрикнув другий пілот. Лайнер зійшов з осі посадкової смуги. Про приземлення більше не могло бути мови. Треба негайно вирівнювати літак і набирати висоту – йти на друге коло.

– Знайдіть Тимура, знайдіть Тимура, знайдіть мені… – Суеро заговорив англійською.

Аріель подумав, що марить, йому сниться кошмар, це не може відбуватися насправді.

Їх неухильно зносило вліво. Краєчок лівого крила знаходився за лічені метри над землею.

– Мігелю, не туди! Що з тобою?! Вправо давай, ВПРАВО-О-О!!!

Під носом 767-го замиготіли руліжні доріжки. Засмагле обличчя Аріеля Квінтани стало сірим, як у мерця. Мігель Суеро осатаніло чеканив:

– Мені потрібен Тимур Коршак, Тимур Коршак, Тимур Коршак!

Ліворуч промайнуло праве крило Північного термінала.

– Ні! Ні! Ні-і-і!!!

«Тільки не в термінал!»

– Тимур Коршак, Тимур Коршак, Тимур…

«Висоту! Висоту! Набирай висоту, йолопе!» – Квінтана нарешті схопився за штурвал і потягнув його на себе, одночасно повертаючи ручки вправо.

Проте вже було пізно. На відстані двохста метрів від височенних панорамних вікон зали D Міжнародного аеропорту Маямі «Boeing 767» авіакомпанії «LAN Ecuador» черкнув крилом асфальт. Лівий вінґлет перетворився на іскристий феєрверк.

– О Боже…