– Ми зробили томографію мозку після смерті, – проігнорувавши її вигук, поновив розповідь Тоні. – Там гематоми по всьому об’єму, таке враження, наче судини порозривало зсередини. Я змушений видавати це за геморагічний інсульт, проте інсультом там навіть не пахне. Хлопчина у фізіологічному сенсі був здоровим. Він пробув у Інституті півтори доби; у нього безперестанку тривали напади агресії, він кидався на медсестер, до крові молотив кулаками та головою об стіни, але навіть у такій ситуації артеріальний тиск не піднімався вище від 140. Він не міг померти від інсульту.
– Можливо, тиск стрибнув уже в томографі, – нервово тручи пальцями надбрів’я, припустила Лаура. – Ви ж не могли стежити за ним в апараті.
– Ти не зрозуміла, – нахилився до екрана Антоніо, – у нього кисіль у голові, задня частина кори перетворилася на однорідну водянисту субстанцію. Я бачив зрізи мізків людей, які померли під час гіпертонічних кризів. Це не те. Це як порівнювати хлопавку з водневою бомбою. Крім того, за п’ять хвилин до смерті, практично, коли він уже помирав, ми встигли взяти на аналіз кров і трохи ліквору.[22] У крові – ніякого лейкоцитозу,[23] швидкість осідання еритроцитів – у нормі, підвищення рівня глюкози чи хлоридів також не зафіксовано. Це не інсульт. Це чортзна-що, але не інсульт.
Секунд десять вони мовчали. Лаура Дюпре дивилася на колишнього однокурсника, відчувала, що він не договорив, і думала про те, що чомусь дуже не хоче, аби він продовжував. За мить доктор Антоніо Арреола озвався:
– Не хочу тебе лякати, але все, що я розповів, – найменш дивна частина історії. Друге, що схиляє мене до думки про те, що всі випадки психічного захворювання, із яким ми стикнулися, мають єдину зовнішню причину, – це малюнки пацієнтів.
– Малюнки? – Лаура відірвала пальці від брови. Долоня завмерла біля лоба.
– Так, – кивнув еквадорець. – Пацієнти надходять із різних районів міста та належать до абсолютно різних соціальних груп. У цьому – ніякої закономірності. Нам привозять і голодранців із бідацьких кварталів, і багатіїв, чий психічний стан погіршився настільки, що їх відмовилися тримати в приватних клініках. Я переконаний, що абсолютна більшість із них до прибуття до мого Інституту ніколи не бачила один одного. І попри це, коли їм дають олівці чи маркери, вони малюють практично однакове.
– Наприклад?
– Краєвиди, переважно пустельні. Приміщення, схожі на тюремні камери, дивні багатоповерхові будівлі, повторювані в різних пацієнтів. Будівлі намальовано з різних ракурсів, але в них у всіх однакова кількість і схоже розташування вікон. Проте найбільше серед малюнків заплутаних орнаментів і візерунків. Мій асистент сказав, що це фрактали, – в ту мить Лаура Дюпре остаточно збагнула, що про вечірній концерт можна забути. В її грудях щось булькнуло, після чого серце заревіло, як мотор спортивної машини. – Фрактали – це такі лінії або геометричні фігури, які на різних масштабах повторюють са…
Тоні майже закінчив фразу, перш ніж француженка змогла прогнати заціпеніння та зупинити його:
– Не пояснюй. Я знаю, що таке фрактали. Ти можеш показати хоч один?
Еквадорець нахилився, пошукав у шухляді та дістав звідти аркуш альбомного паперу. Підніс його до камери.
– Ти зблідла, – Антоніо примружився та наблизив носа до екрана. – Все гаразд?
– Тобі здалося, – захрипло відповіла жінка. Вона порахувала вікна: по десять у ряду, чотири ряди з кожного боку. Внутрішній двір, оточений глухими стінами. Це не могло бути просто збігом. Перед нею на екрані висіло зображення другого інженерного корпусу «NGF Lab». – Що ще?
– У пацієнтів трапляються нетривалі періоди просвітлення свідомості. Раз чи два на день. Тривають від п’яти хвилин до півгодини. Не більше. Бідолахи не розуміють, чому опинилися в неврологічній клініці, практично нічого не пам’ятають про останні кілька днів, скаржаться на жахливий головний біль, відчуття несправжності власних думок і кажуть, що чують у голові голоси чи то пак один і той самий голос… Із тобою точно все нормально? Ти виглядаєш так, наче у тебе починається інфаркт.
– Я не думаю, що це епідемія. – Лаура проігнорувала запитання: – Скільки всього цих «сутінкових»?
Після цього запитання підійшла черга Арреоли бліднути.
– Триста шість.
– От лайно, – не стрималася француженка.
– Ага, поки що триста шість, – серйозно відповів Антоніо. – Це ще не все, Лауро.
Вона здогадувалася, що найбільш вражаючі відомості Арреола притримав наостанок.
– Я переконаний, що наші «клієнти» не знають і не знали один одного. Їх доправляли поодинці, ми тримаємо їх в ізольованих камерах, вони сплять і харчуються нарізно, вони занадто агресивні, щоб пускати їх на прогулянки, тим більше разом. Та, попри це, вони всі в один голос кличуть когось на ім’я Тимур.
Лаурі здалося, наче хтось ударив її в сонячне сплетіння. Перед очима затанцювали темні плями. Такого вона не очікувала. ВСІ – В ОДИН ГОЛОС – КЛИЧУТЬ КОГОСЬ – НА ІМ’Я ТИМУР. Психіатр широко розкрила рота та спробувала вдихнути, однак горлянку неначе стягнуло гнучкою мембраною. Лаура відчула, як ця невидима мембрана прогнулася під тиском повітря та навіть прослизнула у стравохід, але так і не порвалася – жодної молекули кисню не потрапило до легенів.
– Цього не може бути, – задихаючись, пробелькотіла вона.
Лаура схопилася правою рукою за край ноутбука, а лівою – за верх екрана.
– Я сам розумію, що це звучить абсурдно, та це факт. І це якраз те, чому я тобі телефоную. У них колективні галюцинації! Розумієш, про що йдеться? Менше ніж тиждень тому із цими людьми трапилося щось дуже недобре та водночас неймовірне, щось таке, через що вони незалежно одне від одного почали бачити однотипні марення. Перед їхніми очима зринають одні й ті ж краєвиди, у своїй уяві вони блукають серед загадкових, але повністю однакових будівель, я не можу це довести, але певен, що безтілесний голос, що їх тероризує, також звучить однаково в усіх головах. І вони одержимі пошуками людини на ім’я Тимур! Із цього зазвичай починаються напади: хворий кличе Тимура, а потім навісніє, гарчить і кидається на всіх, коли не отримує бажаного, – Антоніо невиразно змахнув пухкою рукою. – Химерне ім’я, правда? Я пошукав у Google, це ім’я тюркського походження, означає «Залізний». Різні його варіації – Темур, Темір, Томур, Тимер, Теймур – трапляються в узбецькій, казахській, уйгурській, татарській і турецькій мовах. Ім’я також використовують у слов’янських країнах, зокрема в Україні та Росії. Тепер ламаю голову над тим, звідкіля жебраки з…
Лаура Дюпре не почула жодного слова. Вона мовчала, її губи перетворилися на білий, ледь скошений шрам. Доктор Арреола, зауваживши, що жінка не реагує, неправильно потрактував мовчанку і подумав, що француженка йому не вірить.
– У це непросто повірити, – він несамохіть скорчив невдоволену гримасу, – тому я й хотів порадитися. Уявлення не маю, як це все описати в науковій статті, щоб рецензенти не викинули її у смітник після прочитання анотації. Думаю, потрібно залучити якомога більше спеціалістів із закордонних інститутів. Ти згодна? От хоча б тебе. Я був би не проти, щоб ти приїхала. У відрядження. На кілька днів. Звісно, якщо ти маєш час.
Лаура скоса зиркнула на своє відображення на невеликому допоміжному екрані в лівому нижньому куті діалогового вікна Skype. Здавалося, що звідтіля на неї дивиться обтягнутий шкірою череп. Її вирячені очі нагадували відполіровані гранітні кульки, втиснуті в кавалок пластиліну сірого кольору. Вона злякалася і, не бажаючи, щоб Антоніо помітив, що відображає її обличчя, інстинктивно нахилила кришку ноутбука.
– Лауро?… – не зрозумів Арреола. – Агов! Лауро? Ти чуєш мене?… Ти тут?
Психіатр нарешті спромоглася заковтнути трохи повітря. Достатньо, щоб витиснути із себе:
– Усе гаразд, Тоні. Дай мені хвилинку.
Її губи тремтіли, а голос змінився так, наче хтось напхав повен рот розпеченого каміння. Антоніо ображено бухикнув і став чекати. Спливло не менше трьох хвилин, перш ніж Лаура підняла екран ноутбука.
– Я приїду, – на її щоки повернувся рум’янець, от тільки шкіра набула неначе якоїсь прозорості, а очі заціпеніло тупилися повз монітор. Лаура тримала обличчя перед екраном, але не дивилася на співрозмовника.
– Чудово! – посміхнувся Тоні.
Погляд умить сфокусувався, Лаура вп’ялася очима в обрамлену пухкими губами, білозубу та кричуще безтурботну посмішку тридцятисемирічного доктора Антоніо Арреоли, і їй стало його жаль. Бідолаха не уявляв, у що вляпався.
– Гадаю, не варто казати, що я обов’язково внесу твоє ім’я в перелік авторів статті, – помітивши, як щось промайнуло в темних очах Лаури, Антоніо заторохтів: – Тобі зовсім не обов’язково щось писати. Я все зроблю сам, просто при…
– Заткнись, Тоні! – гаркнула француженка та прикусила язика.
«Бовдуре! Не про статтю потрібно думати!»
– Пробач. Із тобою справді все гаразд? – еквадорець бачив, що з його подругою щось коїться, треба було бути сліпим, щоб цього не помічати, але не припускав, що її стан якось пов’язаний із тим, про що він розповідає.
– Що ти гадаєш робити зараз? – психіатр акцентувала на останньому слові.
Антоніо Арреола відповів не затнувшись, вочевидь, чоловік витратив не одну годину, обмірковуючи відповідь на озвучене нею запитання.
– Побачу, як розвиватиметься ситуація. Поліція нарешті отямилася й узялася за наведення порядку: в усьому місті – блокпости, будь-кого, хто поводиться неадекватно, хапають і тягнуть до мене, тож ситуація нібито стабілізується. Найважливіше – сьогодні до Інституту доправили майже вдвічі менше «сутінкових», ніж учора. Знаю, знаю, до вечора ще довго, але я маю причини для обережного оптимізму. Останнім привезли сорокарічного алкоголіка, який, скориставшись відсутністю людей на вулицях, розгромив винний відділ у супермаркеті. Його печінка нагадує мішечок із протухлим лайном, проте він не псих, точно не псих. Думаю, більшість «сутінкових» уже переловили. – (Або вони поховалися, як подумки вставила Лаура). – Якщо сьогоднішня тенденція зберігатиметься, тобто якщо прибулих хворих буде все менше, я без поспіху шукатиму причину спалаху. Якщо ситуація не змінюватиметься і мені щодня підкидатимуть кількадесят психопатів із піною на губах, я, напевно, наполягатиму на введенні загальнонаціонального карантину – доки не визначимо причину захворювання. Якщо ж ситуація раптово погіршиться… – чоловік провів короткими пальцями з акуратно обрізаними нігтями по зарослому підборіддю та знизав плечима, – …докладу всіх зусиль, щоб звалити з Еквадору до того, як закриють кордони.
Лаура кивнула. Схоже, не все так погано: Антоніо все ж усвідомлює, наскільки все серйозно. Жінка мовчала, й Арреола знову заговорив:
– Коли на тебе чекати? – кволо посміхнувся. – Чи ти вже передумала їхати?
– Дай мені трохи часу… День… Може, більше. Я зателефоную тобі.
– Добре.
Лаура скинула голову:
– Маєш які-небудь здогадки чи припущення стосовно того, що спричинило цю… е… епідемію?
– Ні, – зізнався Антоніо. – Про причину говорити зарано. Ми поки з анамнезом[24] не в змозі впоратись.
Француженка примружилась, потерла пальцями лоба, із шумом утягнула крізь стиснуті зуби повітря. Вона не знала, як пояснити Тоні, що про хворобу насправді не йдеться і, відповідно, не варто витрачати зусилля, щоб ідентифікувати те, чого немає.
– Треба знайти епіцентр, місце, звідки поширюється зараза, – сказала вона.
– У Міністерстві охорони здоров’я стверджують те ж саме. Я киваю на поліцію, поліція киває на мене, і ніхто з нас не…
– Ти не розумієш! – знову підвищила голос Лаура. Відчувалося, що їй непросто говорити, слова буквально в’язнули на губах. – Хай якими різними видаються твої пацієнти, чотири чи п’ять днів тому їх щось поєднувало. Має бути щось, що пов’язує їх, яка-небудь спільна активність, місце, де вони перебували, що-небудь іще, ну, я не знаю… Ти повинен це з’ясувати. Повір, існує точка, із якої все розходиться. І ти не уявляєш, Тоні, наскільки зараз важливо відшукати цю точку.
Антоніо уважно подивився на співрозмовницю:
– Чому в мене таке відчуття, що ти знаєш більше за мене? Ти щось недоговорюєш?
Лаура Дюпре відвела погляд і втупилася у світло-синю поверхню столу ліворуч від ноутбука.
– І не наближайся до них. Уникай контактів, – не піднімаючи очей, промовила вона. Антоніо Арреола несамохіть доторкнувся пальцями зіжмаканої пелюстки, що висіла під підборіддям. Краєм ока Лаура помітила порух. – Про пелюстку забудь, вона не допоможе, ніщо не допоможе, просто стеж, щоб на твоє тіло з їхніх тіл не потрапляла рідина.
– Е… – розтулив рота еквадорець.
Француженка рішуче мотнула головою, показуючи, що більше нічого з неї не витягнеш.
– Я зателефоную завтра, – і припинила розмову.
ХI
Остерігаючись, що заінтригований і, напевно, трохи наляканий Тоні Арреола надзвонюватиме їй, Лаура вийшла зі Skype, а згодом узагалі вимкнула комп’ютер. Їй потрібно було все обміркувати.
Отже, звідки?
Звідкіля взялася ця потвора?
Яким чином воно повернулося до нашого світу?
І чому Тимур? Навіщо воно кличе програміста, що мав лиш опосередкований стосунок до проекту «NGF»?…
Лаура запустила пальці в коротко обстрижене волосся й уперлася ліктями в стіл. Вона розгрібала завали в пам’яті, докопувалася до спогадів, яких стільки років уникала, подумки перебирала епізод за епізодом, але не могла збагнути, що пішло не так. Трохи більше ніж п’ять років тому її запросили на роботу консультантом до секретної лабораторії на півночі Чилі, де проводили експерименти над людськими немовлятами. На перший погляд Лаура здавалася абсолютно непотрібним, зайвим учасником проекту, однак саме вона першою виявила, що зі шматочків несвідомого в головах піддослідних малюків сформувалась і вирвалася назовні особлива форма свідомості, що вільно впливала на малюків, а отже, могла контактувати із зовнішнім світом. Лаура визначила цю надсвідому мислячу сутність як психоістоту. Психіатр швидко встановила, що спочатку психоістота за рівнем розвитку не відрізнялася від немовляти, іншими словами, не осмислювала себе та реальності своїх дій. Саме тому більшість учасників проекту (які вижили до того часу) називала цю ірраціональну форму свідомості безособовим воно. Воно любило дивитися на фрактальні малюнки. Та поза тим воно швидко навчалося, примусило частину піддослідних хлопчиків утекти, а згодом почало шантажувати й убивати.
«Але ж ми знищили психоістоту», – зауважила жінка.
І тут-таки чийсь безликий, але огидний голос у її голові заперечив: ви знищили не психоістоту, а ботів-малюків, чиїми головами та тілами воно користувалося для контактів із реальним світом.
«Гаразд, хай так, але ж ми знищили їх!»
Справді?Знищили? Ми? Хто це – ми?
Лаура скрипнула зубами. Малюки, яких утримували у другому інженерному корпусі лабораторного комплексу «NGF Lab», загинули. У цьому – жодних сумнівів. Лаура Дюпре – єдина, хто спромігся вціліти після нальоту американських бомбардувальників-невидимок. Утім, вона не була присутньою під час розстрілу останніх ботів, які розгулювали Атакамою. Жінка зморщила лоба, згадуючи. Перед бомбардуванням український програміст і той ґевал із Південно-Африканської Республіки вирушили в пустелю. Вони везли втікачам «троянського коня» – малюка зі вшитою в мізки підпрограмою для стимуляції центру задоволення в лімбічній системі (один раз запустивши програму, бот уже не міг припинити стимуляцію та продовжував очманіло вдовольняти самого себе до повного виснаження). Вони вірили, що «троянський кінь» передасть підпрограму іншим малюкам. Написаний українцем код не просто вгамовував ботів. Програма розривала зв’язок з психоістотою, виривала їхні голови з лап тієї жахливої форми надсвідомості, що з них же – з їхніх висушених електрошоком мізків – вилізла.