1
Двері кабінету відчинилися. У отворі з’явилася жінка, пригнічена, але з проблисками надії в очах. За нею ішов хтось, до кого вона старалася звертатись виключно в обличчя, тому постійно оберталася. Говорила жалібно, півголосом, з несміливою надією і з таким виглядом, ніби щойно їй на плечі поклали непомірний тягар, але вона з цього ще й радіє. Так буває: людина шукає нові проблеми, сподіваючись у такий спосіб позбутися старих. Хоча б на певний час.
Слідом за жінкою з’явився невисокий чоловік, до якого вона зверталася. Втім, тримався він так упевнено, що здавався високим. Ба більше – ті, хто прийшов до нього просити допомоги, мимоволі згинали плечі й коліна, мовби навмисно, щоби він підносився над ними. І голос його, насправді глухий і гортанний, лунав гучно і яскраво. Дзвінким він був мовби зсередини, але його стримувала фізична оболонка – інакше заповнив би все приміщення та поглинув усіх присутніх. Той чоловік мав такий поважний вигляд, ніби він – відомий хірург або депутат. Ось тільки погляд у нього був особливий – добрий і проникливий. І ці пронизливі очі становили різкий контраст із зовнішністю й поведінкою. Але така невідповідність не викликала недовіри – навпаки, приваблювала клієнтів. Однак далеко не всі в суспільстві вважають його професію важливою. Радше таких меншість.
Його волосся вже почало рідшати, над чолом позначилися залисини. Рештки хвилястого волосся, пересипаного сивиною, були зачесані назад, ніс із горбочком та наполовину сива борідка доповнювали образ сильного й щиросердного чоловіка. Йому це пасувало, адже його клієнтами були здебільшого жінки. І всі сподівалися, що він, мов рідний батько, вирішить які завгодно їхні проблеми. Східне походження додавало йому загадкового вигляду. Культура та звичаї його народу невідомі слов’янам. А крізь незнання й нерозуміння сама по собі проростає містика.
Зі слабко освітленого кабінету в приймальню попливли екзотичні, але приємні пахощі.
У найдальшому кутку за столом сиділа повновида жінка-адміністратор. Вона ж – і помічниця, права рука господаря кабінету. Помічниця говорила по телефону манірно, але холодним тоном, постійно зазираючи в записник.
– Я ж вам сказала, що найближчий час – лише за два тижні. Ні, раніше нічого нема. Всім терміново! – не приховуючи роздратування, вигукувала в слухавку адміністратор. Мені шкода…
Господар кабінету тим часом провів клієнтку до виходу. Жінка, користуючись останньою можливістю доторкнутися до нього, взяла його руку.
– Ну ви ж допоможете? Все спрацює, правда? – тремтячим голосом промовила вона, дивлячись йому просто у вічі.
– Ти в мені сумніваєшся? – з легким докором запитав він.
– У жодному разі! Якби сумнівалася, не пішла би до вас! Я вам як Богу вірю, Рустеме Ібрагімовичу! – відвідувачка намагалася поцілувати йому руку.
– Ну-ну, ти що… – поблажливо посміхнувся він, висмикуючи долоню з її руки. – Навіть говорити такого не смій! Я – Його слуга, інструмент! Без нього я – прах! Він дав мені силу для допомоги людям. Вір у Господа, вір мені – й отримаєш те, чого бажаєш. Іди! – Рустем м’яко розвернув клієнтку до дверей. – Збери все, що потрібно, і приходь завтра, почнемо працювати.
– У Рустема Ібрагімовича все розписано, він приймає по п’ять осіб за день. Немає куди вставити вас! – тим часом і далі комусь по телефону вичитувала адміністратор.
Коли відвідувачка вийшла й Рустем причинив за нею двері, адміністраторка, якій вочевидь набридло вислуховувати благання настирливої співрозмовниці, затулила слухавку долонею і звернулася до нього:
– Рустеме Ібрагімовичу, не знаю, що робити! У жінки тут щось дуже серйозне, – вона скорчила гримаску, – мовляв, до прийому не доживе. Ні! – Вона знову суворо перебила чиєсь розпачливе голосіння в слухавці. – Я не покличу його до телефону!
Рустем не любив спілкуватися з потенційними клієнтами по телефону. Це могло відібрати багато часу, який не оплачується. Але зараз чомусь вирішив відповісти.
– Нічого, Ніно, я поговорю.
Адміністраторка простягнула йому слухавку з таким винуватим виглядом, ніби через неї бос втрапив у халепу.
– Слухаю! – Рустем довго мовчки вислуховував розповідь. Його обличчя поступово набувало більш зосередженого виразу, в очах блиснула іскорка зацікавлення. Після низки стриманих «угу» він нарешті відповів:
– Гаразд, я прийму вас завтра, якщо вже ви прибули аж зі Львова, але зможу лише вранці, до початку робочого дня. Адміністратор запише вас на десяту. – Він повернув слухавку Ніні й пошепки запитав, кинувши на двері швидкий погляд: – То була остання?
Ніна кивнула й знову заговорила в слухавку:
– Записуйте адресу…
Рустем сховався у своєму кабінеті. Ввімкнув світло, загасив свічки, подмухав на ароматичні палички. Обстановка його робочого місця могла би вразити навіть людину, яка не вірить у магію і не цікавиться містикою. А про потенційних клієнтів – що й казати! Кожна деталь інтер’єру була підібрана так, щоб це могло справляти психологічний вплив. Усі речі в кабінеті мали переконувати клієнта: «Ця людина займається магією давно і дуже серйозно! Їй можна вірити!».
Праворуч від входу було вікно, завішене не надто щільними темно-зеленими шторами. Біля вікна стояв робочий стіл мага, виконаний у формі пугача, готового злетіти. З одного боку він впирався в підлогу ногами, з іншого – ледь опущеними кінцями крил. Пласка спина птаха, власне, й була столом. Щоправда, голова та хвіст займали певну частину його поверхні, але ці незручності Рустем не вважав критичними. Радше навпаки – такий незвичайний стіл був головною прикрасою кабінету. Щоб його не заступали масивні стільці, Рустем ставив для відвідувачів легенький табурет, нічим не примітний, але цілком доречний у цьому інтер’єрі. Другий, такий само, стояв у протилежному кутку на той випадок, якщо потрібно буде прийняти не одного клієнта. Однак таке траплялося нечасто.
Праворуч від вікна, на тахті, Рустем завше проводив очищення енергетики. Цей єдиний предмет інтер’єру, що займав праву стіну, був колись придбаний у індійській меблевій крамниці. А на стіні над ним висіло написане олійними фарбами полотно, що вражало уяву відвідувачів зображенням жіночого обличчя з виразом неймовірного жаху. В ногах тахти, на підставці, було встановлено чаклунський жезл Вуду, обтягнутий мавпячою шкірою. На його верхньому кінці красувався пофарбований у чорне череп козулі з перукою із її хвоста, заплетеною в дреди. Одного разу Рустем побачив цю річ під час закордонної поїздки в салоні магічних предметів і не пожалів грошей, аби заволодіти ним. Надто вже сильне враження справляв жезл буквально з першого погляду. Але Рустем від початку знав, що за призначенням його не використовуватиме, тому що магією Вуду ніколи не займався. Та, власне, взагалі не займався магією.
Уздовж лівої стіни тягнулися стелажі з книжками. Книги для них зумисне добиралися старі. Якщо й видно було назви на корінцях, то вони свідчили про езотеричний зміст видань. Окрім цього на стелажах вишикувалися колби, ступки, бутлі з заспиртованими зміями та ящірками, свічки й фігурки пугачів. З поличок звисали ляльки-мотанки.
Стіна навпроти столу була декорована так, що сама по собі могла називатися витвором мистецтва. Її оздобили у вигляді кам’яної арки, обплетеної в’юнкими рослинами. Всередині арки за допомогою дзеркал і особливого освітлення створювалась ілюзія підземного коридору, в кінці якого виднілося щось подібне до порталу в інший вимір. Деяких відвідувачів настільки вражало це видовище, що вони намагалися простромити руку в дивовижний коридор, але торкалися лише до холодного невидимого скла. Це засмучувало Рустема чи не більше, ніж клієнта. Наприкінці свого робочого дня господар кабінету вмикав світло, гасив свічки та натирав скло спеціальним засобом для чищення, щоб на ньому не залишалося відбитків чужих пальців.
Але цього вечора чистити скло не довелося – його ніхто не чіпав. Рустем загасив останню свічку на своєму столі, теж виконану у вигляді чорного пугача. Він любив експлуатувати образ нічного птаха, хоча холодно ставився не лише до цього виду, але й до будь-яких представників царства Фауни. Він не шукав собі зайвого клопоту й не мав потреби дбати про слабших. Цей чоловік був надто стриманий і практичний, рідко виказував емоції (що не властиво більшості його колег). Якщо й купував дорогі речі для свого кабінету, то лише тому, що розумів: це необхідно для роботи. Звісно, йому подобалася створена тут обстановка. Всі предмети в кабінеті свідчили про його пристрасть до колекціонування. Проте в самому цьому занятті Рустем не бачив жодного сенсу. Він збирав рідкісні речі з огляду на те, що в майбутньому вони допоможуть отримати певний прибуток.
І справді, саме завдяки своєму кабінету він з якогось моменту почав шлях до популярності. Телевізійники часом потребують яскравих, харизматичних експертів для різноманітних передач та документальних фільмів на містичну тематику. І взагалі чудово, якщо експерт із таких питань уже має належно оформлене місце для знімання сюжету. Якось наткнувшись на рекламу мага Рустема, представники одного невеличкого телеканалу запропонували йому прокоментувати язичницьке свято, що саме наближалося. Він, певна річ, не відмовився, тому що потай мріяв про подібний виступ і сподівався на співпрацю з телевізійниками. Журналісти дуже вподобали й самого Рустема, і його кабінет. Сюжет вийшов ефектним, хоча помітного припливу клієнтів після його показу екстрасенс не помітив. Але він відчував, що це лише перший крок, початок його кар’єри. Відчув раптом: «Ось воно! Прийшло!». Його бажання почали втілюватися в життя. А значить, невдовзі з’явиться більше клієнтів, а з ними й грошей.
Так і сталося. Він потрапив до внутрішніх журналістських баз як людина, з котрою можна працювати. По тому до нього по експертні висновки почали звертатися й інші телеканали. Приїздили знімати в його в кабінет, згодом почали запрошувати на знімання в студії, тож врешті-решт один із рейтингових державних каналів запропонував Рустему участь у постійному проекті. Це принесло йому популярність і черги клієнтів. Бізнес почав активно розвиватися.
Але Рустем розумів, що рано чи пізно на телебаченні захочуть бачити нові обличчя, тому прагнув якомога швидше реалізувати свої задуми. Працював без вихідних, правив високу ціну за свої консультації та проведення обрядів і не розумів тих, хто намагався висловлювати докір. Що за дурниці? Не можна брати гроші, якщо дар тобі даний Богом? А як же лікарі, вчителі діячі мистецтв? Чому за їхній Богом даний дар не соромно брати гроші? Для нього це була робота. Така, як і в усіх. І попри те, що в ній залишалося більше місця для обману, ніж у інших професіях, Рустем вважав її потрібною людям і вельми корисною. Втім, саме так і думали більшість його клієнтів, адже навіть обман може бути на користь.
Шахраєм він себе не вважав. Адже попри те, що йому доводилося просто вдавати з себе мага, почувався й справді більш розвиненим у плані інтуїції, духовності. Відчував, що володіє здібностями, якими не володіли інші люди. Саме «не володіли», тому, що не розвинули їх. Але нині таких людей з’являється дедалі більше. Суспільство змінилося, відкрилися нові можливості: бачити минуле та частково і майбутнє інших людей, що переживають ті самі відчуття, читати думки, керувати власними тілом і мозком, контактувати з духами померлих та іншими розумними істотами у Всесвіті, астрально та ментально досліджувати нові світи. Усі люди рівні від природи й усім дається порівну, просто одному трохи раніше, іншому – пізніше. Крім того, навчитися застосовувати власні здібності непросто. І Рустем, користуючись тим, що під час божественного розподілу здібностей виявився одним із перших, наділених ними, поспішав заробити на цьому статки, поки ще може здивувати когось своєю здатністю передбачати майбутнє.
Рустем вважав себе одним із перших екстрасенсів нового покоління, людей нової доби. Він вірив у це й не лукавив, називаючи себе екстрасенсом. А ще він знав, що не є магом і вважав магію найсправжнісіньким шахрайством. Цей чоловік був упевнений: людина не здатна впливати на іншу людину в будь-який спосіб, крім фізичного. В іншому разі всі люди були б однаковими. Така філософія допомагала Рустему дотримуватися золотої середини. Адже в його ремеслі важлива впевненість у власних силах, і водночас не можна дозволити собі втонути у власних ілюзіях, потрібно залишатися незворушним і зберігати тверезий розум.
Рустем розсунув штори й опустився у крісло перед панорамним вікном. Цілий день стояла ясна погода, але тепер на Київ насунули хмари. Краєвид, що відкривався з висоти 23-го поверху, сприяв розслабленню. Маленькі автомобілі сновигали площею. Де-не-де засвітилися рекламні щити, ще бляклі в пригаслих променях вечірнього сонця. Рустем узяв келих і хлюпнув собі грамів зі сто коньяку. Пахощі шоколаду лоскотали ніздрі, м’яке тепло терпко обпекло горлянку.
Ніна вже, напевне, одяглася й зараз має зазирнути в кабінет, аби попрощатися. Екстрасенс замислився про те, як з волі випадку записав на завтра настирливу клієнтку. Те, що вона розповіла по телефону, звучало тривожно, навіть трохи лякало. Жінка говорила доволі розумно, тому складно було запідозрити її в божевіллі, але й у розповідь важко було повірити. Рустем з одного боку зацікавився, адже за роки його практики ще не підтвердився жоден випадок із такими паранормальними явищами. З іншого боку – він інтуїтивно вловив, що від цього випадку можна очікувати чогось суттєвого. У фінансовому плані, певна річ. Можливо, ця пані зробить значний внесок у реалізацію його задумів. «Залишилося 15 тисяч…» – думав Рустем про свою майбутню квартиру, на яку збирав гроші протягом усього минулого року. Тоді вони зможуть жити разом із дорослим сином. За місяць забудовник має здати будинок, і потрібно доплатити решту суми, обумовленої угодою.
Важкі краплі дощу вдарили в шибки. Потрібно було збиратись і їхати додому. Але підводитися з крісла не хотілося. Удома ніхто не чекав. Після смерті дружини минуло вже сім років. Син виріс і перебрався в гуртожиток університету, вдома залишилися самі спогади про колишнє щасливе сімейне життя. Порожня квартира не вабила.
– Рустеме, ну я пішла… – у кабінет зазирнула Ніна.
Він озирнувся.
– Гаразд. Завтра прийди раніше. Пам’ятаєш, що пані Катерина буде о 10-й?
– Авжеж, пам’ятаю! – поквапливо відповіла вона. – Бувай, до завтра.
– До завтра.
Рустем замислено, повільно розвернувся до вікна й від несподіванки підстрибнув у кріслі. Замість крапель дощу, шибками котилися великі краплі крові.
– Ніно! Ніно! – загукав він, але ніхто не відгукнувся. Рустем підбіг до дверей і визирнув у приймальню. Адміністраторка вже пішла. Екстрасенс глянув у вікно приймальні, але там на склі побачив звичайні дощові краплі. Тоді він повернувся в кабінет, але й там уже було те саме. Волосся, що від переляку заворушилося на потилиці, повільно вляглося. Рустем наблизився до вікна й зусібіч оглянув шибки, намагаючись розгледіти сліди кривавих крапель, але не знайшов їх. Страх розчинився у венах, серце знову застукотіло рівно. Голова трохи паморочилась, усе в очах взялося темними плямами, свідомість потроху поринала в цю темінь. Але Рустем упорався зі слабкістю. Він завжди боявся крові й зараз відчував, як потужно вона пульсує у венах. Чоловік сів на краєчок крісла, глибоко вдихнув, видихнув, розгублено провів рукою по волоссю.
2
Сонячне світло крізь зсунуті штори м’яко огортало постать Рустема. Він сидів за своїм робочим столом, спираючись на нього ліктями, бездумно бавився ручкою. По інший бік столу сиділа жінка. Вік її встановити було складно – шкіра обличчя ще здавалася молодою, але густа сивина у волоссі збивала з пантелику. Можна було подумати, що жінка середнього віку надто рано посивіла. А може, вік у неї вже не маленький, просто гарно збереглася. Вона зовсім не старалася суто по-жіночому здаватися гарнішою: волосся не фарбувала, не користувалася макіяжем, не носила прикрас, та й убрана була не модно, хоча й не вирізнялася ні несмаком, ні аскетичною суворістю. Вузька темно-зелена спідниця, не надто довга й не закоротка, якраз така, щоб закрити коліна. Плетена сіра кофта з пояском – не «бабусина», але все-таки значно відстала від моди. Словом, одяглася пані Катерина скромно й блякло, що й пасувало її невиразній зовнішності.
Через це Рустему складно було визначити її фінансові можливості. Але він мусив це зробити. Складність полягала в тому, щоб від початку чітко визначити золоту середину й запросити саме ту суму, яку клієнтка здатна заплатити. Але й продешевити не хотілося. Дотримуватися золотої середини завжди проблематично, адже людина схильна до крайнощів. Це вимагає досвіду. Втім, Рустемові його не бракувало. Ось і зараз, вислуховуючи розповідь Катерини про сутність, що оселилась у її домі та намагається її вбити, він силкувався розв’язати цю непросту задачу: «Скільки з неї взяти?». Перше, що можна почути у відповідь: «Грошей нема». Та екстрасенсові було відомо й те, що перше враження може виявитися оманливим.