– Тут дуже гарно. Справжня краса, – сказав він, і його голос відбився під дахом луною.
– Так, гарно, – кивнула Франческа. – Ми сприймаємо ці старі мости як належне й уже навіть не помічаємо їх.
Він підступив до неї й простяг маленький букет польових квітів-чорноочок.
– Дякую за екскурсію, – м’яко всміхнувся він. – Я приїду днями на світанку й пофотографую тут.
Вона знову відчула, як щось ворухнулося в її душі. Квіти. Ніхто не дарував їй квітів, навіть з особливої нагоди.
– Я не знаю вашого імені, – сказав він.
Аж тоді жінка згадала, що не відрекомендувалася йому, і зніяковіла через це. Почувши її ім’я, він кивнув і сказав:
– Я вловив легкий акцент. Приїхали з Італії?
– Так. Дуже давно.
І знову – зелений пікап. Вони їдуть рінистими дорогами, а сонце хилиться до обрію. Двічі їм назустріч траплялися автівки, проте людей за кермом Франческа не знала. До ферми доїхали за чотири хвилини. Думками жінка витала у хмарах, почуваючись розкуто й дивно. Бути довше поряд із Робертом Кінкейдом, письменником-фотографом, – ось чого їй тепер хотілося. Вона прагнула дізнатися про нього більше і захоплено стискала квіти на колінах, тримаючи їх прямо, наче школярка після заміської прогулянки.
Кров прилинула їй в обличчя – жінка відчувала це. Вона не сказала й не зробила нічого особливого, але малася так, ніби вчинила щось недозволене. З приймача крізь рев вітру й гуркіт двигуна долинули звуки пісні в супроводі гітари, а потім відразу ж почалися п’ятигодинні новини.
Конец ознакомительного фрагмента.