Белс казився та передрочувався, а Ом згадував Олексієве «неймовірна дівчина», сказане про Ірину в перший день знайомства цих двох, і гмикав, кайфуючи від своєї прозорливості: одразу ж просік — тащиться кореш, ще й як, від цієї, нехилої таки, дівулі. Він і одразу це підозрював, а тепер явно бачив: у Белса з Джековою хазяйкою перспектив нема, надто вони різні. Самому ж Сергійкові Ірина як жінка не надто подобалася: «Не мій сайз», — визначив для себе він, маючи на увазі таки не габарити, а сексотип. Белсовим батькам вона теж не сподобалася: плекана та пещена, — не такої невістки хотіли вони собі.
А от Валентині Іванівні типаж, до якого належав Вітя, подобався, вона таких хлопців — високих, спортивних, світлооких та світловолосих — любила в юності, а тепер мала до Белса особливу ласку. Як зайде до хати, вона й пришановує, без чаю не відпустить, розмовою розважить. І дуже їй подобалося, як він серйозно судить про майбутнє. Доросла людина. Хотілося б, звісно, щоб знайшла хлопця зі свого кола, з дипломатичної родини, та якщо вже так, то не ставати ж проти доньчиного вибору. Вона так собі міркувала й не замислювалася, що й самі-то вони потрапили до цього середовища не так давно, та й то завдяки родині Нехлюйків, що в тому світі, куди вони щойно потрапили й приналежністю до якого так пишалися, можуть знайтися такі, хто вважатиме їх вискочнями й не «цього поля ягодами».
Хай там як, але дружні стосунки Віті Белса з матір'ю Ірини призвели до наслідків, на які вони зовсім не розраховували. Одного разу юнак прийшов до коханої, коли її відрядили до магазину. Ірчина матуся запросила його на кухню, пригостила чаєм з пряниками й завела душевні розмови в сенсі промацування ґрунту: а які, мовляв, у вас, Вікторе, плани на подальше доросле життя?
А він нема того, щоб з Іриною спочатку обговорити, здуру й зайшовся розводити: за рік Ірина закінчить школу й вступить до інституту, ще за два по тому я закінчу свій, вона перейде та третій курс, тут-то ми й одружимось. Один розливався, друга згідно кивала, а невдогад їм було, що та, про кого вони говорили, вже прийшла з гастроному, й усю його тираду їй у передпокої дуже добре чутно. І тут її як скажений ґедзь укусив:
— Ага, ти вже й напланував на десять років наперед! А мене спитати не треба? Я тобі не людина?
– Іришо, що з тобою? — витріщився на неї Белс.
— Нічого. Зі мною все в порядку. Це з тобою щось. Ти вигадав, що після кількох походів у кіно й на пляж ти маєш на мене якісь права? Що ти можеш за мене вирішувати? І як ти смієш робити це в мене за спиною?
– Іро, — ніяково спробувала урезонити мати.
— Що — Іро? Злигалися? Що ти тут розсівся? — накинулася вона на Белса. — Тут тобі не кафе!
Усе її роздратування, що накопичувалося останніми днями, водоспадом полилося на його голову, винну лише в тому, що належала хлопцеві, котрий був дівчині не до душі.
Поки він взувався, вона стояла над ним, уперши руки в боки, і в очах її танцювали й перекидалися бісики, а охайний носик сопів, наче належав розлюченому бегемоту, а не гарній мініатюрній дівчині.
— Більше ніколи не приходь до мене! — прогарчала йому в спину й грюкнула дверима — парадним аж луна пішла.
— Теж мені, кавалер знайшовся! — не могла заспокоїтися вона.
А він ішов пригнічений: ще позавчора на пляжі він розглядав її, подумки знімав невеликі клапті тканини, що прикривали найспокусливіші ділянки її тіла й думав, що треба негайно, лише тільки її батьки повернуться до Москви, закріпити стосунки близькістю, навіть уявляв, як він візьме її, а тепер — що? З якого дива вона на нього накинулася та як тепер миритися — він не уявляв. Приводу ж не давав. Він ще плекав якісь надії, а нерозвинена його інтуїція не могла йому підказати, що це — крах.
21. Крапка на «і»
Варто було Ленці Стрілецькій засісти за підручники, як на «п'ятак» занадилася Свєтка Закринична. Сказати, щоб її там дуже чекали, означає погрішити проти істини. Цю дівчину таки непогано знали, щоб безмірно зрадіти, бо майже всі вчилися або в одному з нею класі, або в паралельному. Її надмірна гордість, породжена її переконаністю у власній неперевершеній красі, часом переходила в пихату зверхність і вже кидалася у вічі й навряд чи комусь могла сподобатись. Але діяли закони своєрідної молодіжної вуличної демократії: нікого, якщо тільки людина якось особливо того не заслужила, до товариства не кличуть й з нього не женуть. А її за що проганяти? Першою красунею себе несе? Так а вам, дівчата, хто заважає? Хлопці, багато хто від неї насмішкуватого відкоша дістав? Так не лізьте до дівчини, коли не знаєте, як до неї підходити!
Ну, таке: прийшла, то й прийшла.
Баланс симпатій на «п'ятаку» того літа встановився такий: Сашко Шварцберг упадав за гожою білявою Галушкою, а вона не те щоб піддалась, але потроху починала приймати його знаки уваги; за ставним та модним Миколою Можайським «стріляла» Оленка Ярова, і він легко й невимушено фліртував з нею, до серйозних стосунків, проте, перейти не поспішаючи. Сорока, зрозуміло, був закріплений за Ксюхою, як вольності за польською шляхтою — на віки вічні, і кожен, хто знав цю парочку, не мав ані краплі сумнівів: ця дівчина за свого Ігорьоху будь-якій очі видряпає та патли повисмикує. Та до Свєтки Ксюха поставилася зовні спокійно: обидві вчилися в одному класі, а кого пацани-однокласники обрали першою красунею, всім давно відомо. Олексій теж був зайнятий, з хлопців лишався тільки віртуоз ремонту мотоциклів та матірної лайки рудий гевал Котя. Він один був з іншої школи, та й з тієї рік тому пішов до ПТУ вчитися на автослюсаря, тому усі тонкощі класифікації дівчат хлопцями зі Свєтчиного класу йому, здається, не були відомі. Та хто, знаючи Закриничну, повірив би, що вона націлиться на Котю? Заради правди слід сказати, що на районі взагалі мало хто уявляв, на кого вона може накидати оком: слава про її образливу манеру відшивати пацанів летіла районом поперед неї, і ні с ким ані в школі, ані на районі вона, навіть якщо починала, довго не зустрічалася. Якісь зальотні жевжики, що коли-не-коли з'являлися при ній, теж надто надовго не затримувалися, тому нічим видатним теж не запам'яталися.
У перший вечір вона просто прийшла, і, поклавши одну неповторної краси ногу на таку ж другу, провела десь з годину в тамтешньому товаристві, не вистьобуючись, не видрючуючись та не викаблучуючись. Виявилося, що вона прекрасно вміє підтримувати бесіду, дотепно жартувати, привітно всміхатися й весело заразливо сміятися. Вона помірно кокетувала з пацанами, жодного разу не наблизившись до межі, за якою у дівчат були підстави їй щось пред'явити.
У другий прихід вона приділила Олексієві трішечки більше уваги, ніж решті хлопців. Знову все в рамках, але вона зацінила всі його влучні репліки, засміялася на всі його жарти, а свої фрази адресувала йому частіше, ніж решті, демонструючи увагу завжди, коли він щось говорив. Теж побула десь годинку, сказала: «Мені вже пора» — звелася й озирнулася — чи ніхто не забажає її проводжати. Чоловіча частина компанії не зреагувала, і вона, помахавши всім ручкою й мило усміхнувшись, попрямувала додому.
Наступного вечора вона підсіла до Олексія й уже за хвилину він відчув гарячий доторк її стегна, а потім, кілька разів, і грудей. Публіка на «п'ятаку» була не цвяшком у тім'я бита й не пальцем, як то мовиться, роблена: одразу зрозуміла, що й до чого, а Свєтка гнула свою лінію: всім виглядом показувала, як їй приємно та цікаво поряд з Олексієм, а той морозився, роблячи вигляд, що нічого не помічає. За годину білявка знову зробила всім ручкою й пішла, а Алекс раптом відчув, що його сорочка на плечі пахне її парфумами.
— Ой, боюся, Стріла дозубриться, — прокоментував ситуацію рудий Котя, коли Закринична відійшла достатньо далеко й почути не могла.
— А ти не бійся, — хмикнув Олексій, пригадавши, як тоді Свєтка сказала: «Зустрічайтеся поки що». — Ти краще завтра сядь поряд зі мною, поки вона не прийде.
— Так вона з іншого боку сяде, — заперечив Котя.
— Не зможе, я на краю сидітиму, — підморгнув йому друг.
Та цього не знадобилося: далекоглядна Ксюха того ж вечора подзвонила Лені, потім ще декому, і назавтра, коли Закринична з'явилася, картина була такою: в Олексія на руках сиділа Ленка, у Сороки — Ксюха, у Сашка — Галушка, у Можайського — Ярова, далі — Вітка на руках у Луки (ці взагалі рідкісні гості на «п'ятаку»), Люся у Габелії, поряд пломенів шевелюрою одинокий Котя, а на самому краєчку лави совався зніяковілий малолітній Баклажан.
— О, а от і Свєтік-самоцвєтік! — засяяв усмішкою механік. — Світланко, а в нас сьогодні аншлаг! Уже й місця нема. Ну, нічого, сідай до мене на коліна, чи он до Сергійка! — і Котя кивнув у бік малолітнього Баклажана.
Кілька миттєвостей Свєтка ошелешено роздивлялася цю картину, потім вичавила з себе:
— Та ні, я, мабуть, піду, — розвернулася й пішла геть. Потім зупинилася, повернулася й подарувала товариству погляд, повний ненависті й презирства.
— Йоперний театр, вхопивши шилом патоки, повернулася Світланка на домівку — крапки над «і» розставляти, — із показним сумом констатував Котя, коли вона зникла з поля зору. Видно, щось таке знав про її ставлення до деяких літер української абетки… Цікаво, чи не від самої Свєтки?
Звісно, можна вважати, що Ксюха, організувавши цю виставу, вчинила жорстоко. Та, по-перше, юність часто буває безжальною, бо ще толком не випробовувала на собі, як це, коли болить. А, по-друге, першими красунями, навіть, якщо йдеться лише про клас, часто-густо і стають, і залишаються не тільки завдяки зовнішності й майстерному володінню плойкою чи щіточкою для фарбування вій.
А Стрілецька відчувала особливе торжество: ач, лялька білоброва, хотіла у неї Алекса відбити! Спіймала облизня? Отож! І річ не тільки в тому, що у Ленки з Олексієм були стосунки. Він їй подобався, і навіть дуже, але це почуття не було суто вибірковим: таку, як він, симпатію викликав ще дехто з пацанів; тоді, на початку літа, у неї хлопця не було, а хотілося, щоб був, щоб обнімав, цілував, щоб ходив з нею по району; і щоб був не шнурком якимось, а основним чи чотким. Олексій виявився вільним і підходив з усіх точок зору. Але щоб через нього аж світ був як зав'язаний… Ну, навряд…
Штука була в іншому: до цьогорічної весни дівчата приятелювали, поки Закринична не увела в Стрілецької з-під носу хлопця, котрого невдовзі благополучно «послала». І сама не гам і подрузі не дам. Ленка добре запам'ятала ганьбу того фіаско і допустити, щоб таке сталося вдруге, в жодному разі не погодилася би.
22. Демон і шедевральна герла
Літо в Демона склалося — краще не вигадаєш. Спочатку практика на суховозі «Стугна» класу «Волго-Дон», котрий він одразу в телефонних розмовах з батьками й друзями став називати на західний манер балкером. Перевозили вони по Дніпру щебінку, вугілля та руду. Хлопцеві подобалося: команда прийняла його практично як рівного, не чмирила за невміння й не дорікала невеликими літами. І зверталися всі, як до свого — Віталя. А він був беручкий і проворний, ще й річкову науку хапав просто на льоту. Ну, а платили — як справжньому матросу. В екіпажі розповідали, що минулої навігації «Стугна» ходила до Варни й Констанци, і ті часи всі згадували як золоті.
Взагалі-то теплохід міг взяти на борт екіпаж у два десятки людей: капітанові та першому помічникові призначалися окремі блок-каюти («Чисто невеличка квартирка на кораблі», — оцінив у перший день практикант), решті — одномісні каюти. Їх таки в тих каютах чимало: другий штурман, електромеханік (він же радист), боцман, кухар, троє мотористів-рульових, троє матросів та практикант Демон, — але все ж не два десятки.
В один із заходів до Херсону він з тямою прибарахлився на Дніпровському ринку на тамтешній «барахолці» — так тоді називали напівлегальні базари, де продавався різний дефіцитний крам. За тридцять п'ять «рваних» відірвав відпадні бежеві шкіряні югославські шузи, ще двадцять п'ять віддав за приталений батник з металевими ґудзиками, планкою та виложистим коміром з гострими довгастими кінцями. Окрема обновка — джинси, які йому продав якийсь мариман зовсім не дорого: за сто десять карбованців. Щоправда, це були не омріяні «Levi Strauss», «Lee» чи «» — напис на лейблі нічого не говорив: «DC brand», та Демон був не телепень якийсь: він узяв сірника, добре його послинив та потер тканину на поясі, де вона була лицевою стороною до тіла. На паличці залишився слід від нестійкої синьої фарби. А ще — дві футболки по п'ятнадцять: на одній малюнок — патлатий чувак в круглих окулярах і підпис «John Lennon», на другій під літерами «Deep Purple» — аж п'ять волосатих хлопців. На футболці був зображений так званий Mark-III, третій склад легендарного гурту з вокалістом Девідом Ковердейлом, але Демонові, як тим «кіберикам» з колишнього Олексиного класу, це ім'я нічого не говорило. Просто футболка сподобалася. «Годиться», — погодився він, полегшивши за один прохід «толкучкою» гаманця на дві сотні рублів, — майже на все, що заробив він за півтора місяці на теплоході й наекономив зі стипендії за рік. Ну, подітися нікуди: ходити по Києву вдягненим, як провінціал, набридло й було соромно, а тепер він виглядатиме гідно, а коли приїде до рідного Запоріжжя після практики, то там і поготів — як перший модник.
Як не крути, а це були останні канікули: наступного літа захист диплому й, по недовгій роботі за розподілом, — повістка на розрахунок і призов до війська. Відкошувати від служби в армії тоді було не прийнято: по-перше, держава за це могла капітально вжарити аж до посадки до тюрми, по-друге, суспільна думка про те, що ти не повноцінний чоловік, якщо не служив, хоч уже не була в країні одною-єдиною, але явно домінувала з грандіозною перевагою. А Демон і не прагнув уникнути чи ухилятися. Навпаки, думав йти, бо плани на майбутнє були. Головне — потрапити до хорошої військової частини й там себе зарекомендувати. Дідівщини, що з'явилася й вкоренилася останнім десятиліттям, він хоч і побоювався, але не до істерики: люди якось служать, а ми не гірші за людей.
По закінченні практики екіпаж теплохода проводжав Демона тепло, а судовий електромеханік, — довготелесий рудуватий бородань Антон Віталійович П'ятихатько, — в якого, власне, й практикувався юнак, розчулився, поплескав по плечі, потиснув руку й сказав:
— Ну, Віталю, ти давай після навчання до нас, — очевидно, випустивши з виду, що двох електромеханіків на суднах такого класу не буває.
Потім був місяць вдома, у батьків в рідному Запоріжжі: походи на Жданівський пляж з пацанами, вештання вечірнім містом, посиденьки у дворі з гітарою, ну, таке, як у всіх, нічого нового. В рідному місті за всі канікули Демон не побився жодного разу. А в кінці серпня прийшов час повертатися на навчання.
Києва, навіть не так самого міста, як київських пацанів, він терпіти не міг з перших днів свого там перебування. Спочатку, коли він, тільки-но прийнятий до училища першокурсник, вийшов з гуртожитку по хліб, у нього повитрушувала всі дрібняки — мідяки й срібняки — місцева гопота. «Дай десять копочєк — а єслі найду — ану, сипні мєлочі — а пострибай» — ну таке, хто не знає. Ще й під дих дали для початку та на останок попутного пенделя в дупу відвантажили для надання потрібного прискорення. Ну, це таке, але тієї ж осені у тому ж вересні він втрапив у халепу значно гіршу. У неділю його чорти понесли до Голосіївського парку — на атракціонах кататися. Ну, п'ятнадцять років, дитина по суті ж. Нагойдався, накрутився й налітався. І тут так приспіло йому відлити, а де туалет — не знав. Нічого страшного, подумав, тут парк он який здоровенний — забіжу десь в кущі на хвилинку, та й по всьому. Він відійшов алейкою, що вела кудись донизу вглиб парку, метрів двадцять, і напоровся на зграйку місцевих, хуліганського вигляду, однолітків. Згадуючи пізніше все, що відбулося, він зрозумів: вони коїли таке не вперше. Гопота вмить вправно обступила його — не вирвешся ані вперед, ані назад — а один, лупатий здоровань, зневажливо кинув Віталіку:
— Слиш, жлоб!
— Я не жлоб, — розгублено заперечив хлопець. Це слово означало на тодішньому міському койне або жадібну людину, або малокультурну, або селюка.
— Та ладно, — гмикнув хуліган. — Я що, сліпий? Не бачу, хто переді мною? Купи урну.
— Хлопці, та ви чо? — ошелешено витріщився на них Віталя.
— Чєрєз плєчо, — по-хамському відповів амбал. — Ти шо, не пойняв?
Якби у вухах не булькало від бажання відлити, він обов'язково спробував би зацідити тому щодуху кулаком в ніс або з ноги по дзвіночках та відірватися в розрахунку на непоганий спурт і пристойну витривалість. Але які там ривки, коли ти практично всцикаєшся, ледь втримуючи в собі сечу?
— Ну, добре, скільки? — поступився він. Відкупитися — не так соромно, як напудити в штани при них.