Робер МерльТВАРИНА, ОБДАРОВАНА РОЗУМОМ
Передмова
Багато часу збігло після виходу в світ роману «Смертьмоє ремесло». Але ще й досі прикро мені, що через своє недбальство я не написав вступної статті до книги. Кожне недбальство карає, а моє покарало мене жорстоко, бо за пятнадцять років після опублікування книги читачі ставлять під сумнів історичну правдивість моєї розповіді. Однак було ж легко зупинити тоді читача на якусь мить ще на перших сторінках книги й сказати йому: все, за винятком імені, є правдивим у історії Рудольфа Ланга, в його житті, в його карєрі. Маючи намір змалювати виникнення фабрики смерті в Освенцімі, я написав історичний твір: за допомогою архіву Нюрнберзького процесу я його відтворював, добираючи цеглину до цеглини, документ до документа.
Щодо роману «Тварина, обдарована розумом», то тут також виникає проблема правдивого й вигаданого, але вже іншого характеру. Передусім важко визначити «жанр», до якого належить роман Зрозуміло, що цей жанр, якщо ми його визначимо, в свою чергу вимагає встановлення пропорції «фактичного» й вигаданого, про що закономірно може запитати читач. Тут я визнаю своє скрутне становище. Я не певен, що сам зможу дати вичерпне визначення цій книзі. Отже, моє завдання, либонь, у тому, що хоча б приблизно, коли не можна визначити точно жанр цього твору, сказати, що є і чого немає.
Для читача, зовсім необізнаною з наукою, про родину китоподібних, роман «Тварина, обдарована розумом», на перший погляд, видасться міфом про тварин. Чи справді це міф? Так і ні. Розумію, відповідь незадовільна, проте достоту вірна, й вона не знецінює жанр, до якого належить творчість таких видатних письменників, як Сірано де Бержерак, Свіфт, Мак-Орлан, Карел Чапек, Орвелл, Веркор. Ці імена нагадують про захоплюючі твори, де стосунки людини з твариною доходять до утопії. У більшості випадків ідеться про тварин (птахів, коней або свиней), наділених розумом, що поневолюють людину й роблять з неї своєрідну вироджену, похітливу й жорстоку істоту, приголомшливий образ якої подав Свіфт у «Мандрах Гуллівера».
Зовсім інший задум у Веркора. Письменник вигадує в своїх «Вироджених тваринах» примат, так схожий на людину, що він годен засвоїти нашу мову, і його рід може схрещуватися в нашим. Тут ідеться не про зверхність тварини над людиною, а ставиться мета перешкодити людині експлуатувати, як робочу силу, знайдених у тропічних лісах приматів, примусити визнати, що тропі (так назвав цю істоту Веркор) належить до людського, а не до тваринного роду. Таким чином, роман стає оригінальною й хвилюючою спробою дати визначення людині.
У романі Карела Чапека «Війна з саламандрами» тварина також міфічна, але тотожність цього твору з Веркоровим цим і обмежується. Вигадана Чапеком саламандраазіатський морський ссавець, дуже розумний, лагідний і наділений руками. Привезений до Європи, акліматизувавшись тут, він вивчає англійську мову, і тоді людина використовує його на підводних будівельних роботах за таких умов, які водночас нагадують експлуатацію негрів і атмосферу концтаборів. Стримана, плідна, вельми працелюбна, саламандра, незважаючи на «расову» дискримінацію, жертвою якої вона стала, поступово поліпшує своє становище й знання, будує власні підводні заводи й обробляє сировину. Та настав час, коли в неї виникла потреба збільшити свій життєвий простір, бо її людність, що селилася на морському дні попід берегами, швидко зростала чисельно. Шукаючи нових берегів, яких їй бракує, саламандра просвердлює й заміновує величезні площі в Америці, Азії та Європі й підриває їх Ось тоді й тонуть найродючіші долини разом з містами й селами, а людина з жахом дивиться, як планета стягується під нею, мов шагренева шкіра.
Книга, видана 1936 року, вражає талановитістю і ще, крім цього, своїм пророчим характером. Колоніальна боротьба після війни, перенаселений світ, атомна бомба й, можливо, надшвидкий розвиток китайського народу (що ж до мене, то я не знаходжу в останньому нічого тривожного), все це описано в отій книзі за вісім, девять або й двадцять років до самих подій. Алегоричний тон останньої частини викриває також руйнування війни, що її наближення Чапек відчував і на порозі якої він помер, у такий спосіб відібравши радість у нацистів, коли вони ввійшли до Праги, заарештувати його.
Я не збираюся переконувати, що в книзі, котру ви прочитаєте, не наслідував Свіфта або Чапека. Але наша епоха примусила мене створити нове. Пишучи книгу за тридцять років після появи Чапекової, я не мав потреби, як він, вигадувати морського ссавця, обдарованого розумом і здатного вивчити людську мову, бо наука досягла великого поступу після Чапека. Сьогодні ми знаємо, що тварина, омріяна ним, існуєце дельфін. У цьому Чапек також був пророком.
Моя книгатеж «роман про тварин», якщо можна так назвати твір, де вивчаються стосунки між людиною й твариною. Проте тварина, про яку я розповідаю, не міфічна, а її стосунки з людиною описані в реалістичному контексті. Отже, документальний опис, до якого я вдаюся, не просто штучний стилістичний засіб. Під мудрим, умілим і ласкавим керівництвом двох видатних французьких дельфінознавців Поля Бюдкера та Рене-Гі Бюснеля я зібрав зоологічні дані про дельфіна афаліна (Tursiops truncatus), і лише виклад їх має романічний характер: самі ж дані правдиві аж до тієї грані, що відділяє документальність від вигадки.
Ясна річ, мені слід уточнити цю грань. Якщо правда, що дельфін здатний вимовляти окремі людські слова, розуміючи їхній зміст, то нині треба сподіватися, що він зможе перейти колись від слова до речення, досягти вирішального поступу, який дозволив би йому за короткий час цілком опанувати розмовну мову. Саме такий стрибок уперед, який буцімто вже стався, я і подаю у своєму романі. Уява дає право взяти проміжні факти й уже зараз намалювати майбутнє. Саме через це моя розповідь починається 28 березня 1970 року й закінчується в ніч з 8 на 9 січня 1973 року.
Фантастичний роман? Наукова фантастика? Коли дивитися поверхово, то це так. А насправді ні. Я ж забігаю наперед не на двадцять чи тридцять років, а на значно коротший строкзаледве три-шість років, і до того ж я не певен, що справді випереджаю події. Адже навіть у Сполучених Штатах завше спостерігається невідповідність між науковими відкриттями й їхнім розголошенням. А тим паче тоді, коли йдеться про досліди, що цікавлять національну оборону
Ось воно, до речі сказано! Оцього милого чарівного дельфіна, цю тварину, так могутньо озброєну природою й одночасно таку добру й лагідну до нас, людина в своєму безглузді має намір завербувати на військову службу й примусити її нести жах і спустошення до «ворожих» портів і флотів. Те, що вчинять чи змогли б учинити ці живі підводні човни, коли вони стануть, як кажуть військові, «оперативними» завдяки вмінню розмовляти, я й намагався уявити в політичному контексті нашого часу.
Роблячи це, я не мав наміру наблизитися до того виду роману, що зовсім недавно зародився й утвердився в Сполучених Штатах як популярна книга. В червні 1967 року, якраз дописавши останній розділ, я одержав від Клода Жюльєна кілька таких творів з проханням розповісти про них на сторінках газети «Монд». Читаючи їх, я завважив: мов той Журден, який несподівано відкрив, що він говорить прозою, я раптом дізнався, що протягом двох років, сам не підозрюючи того, займався політичною фантастикою. То так називається новий жанр, що йому мимоволі я присвятив себе. Підкреслюю, новий, бо в Франції віднедавна політичний роман хтозна-чому вважається «підстаркуватим». Новий? Застарілий? Признаюся, я байдужий до цих понять. Мода не є для мене головним критерієм у виборі теми або оцінці літературного твору.
Розповівши про «політичну фантастику», чи знайшов я те визначення, якого шукав? Не зовсім. Я усвідомлюю, що в романі «Тварина, обдарована розумом» є елементи, котрі не належать до такої політичної фантастики, як її розуміють наші заокеанські колеги: адже це, крім усього, притча про тварин у дусі тієї давньої філософської традиції, що склалася в Європі, й поєднання наукової фантастики з фантастикою історичною, й аналіз стосунків ученого з державою, й порівняльне вивчення вчинків дельфінів та людей. Внаслідок цього вийшов гібридний твір. Я кажу це без будь-якого сорому, бо в біології, як і в літературі, не виступаю проти змішування крові.
Ця суміш, до речі, не є штучна. Я знаходжу її навіть у своїх почуттях до Сполучених Штатів, з приводу яких тут виникає багато запитань, бо саме в США розгортаються події мого роману. Та в кого не викличе тривожного почуття за майбутнє планети авантюристична політика керівників цієї великої країни? Знаю, події, що їх я описую в своєму творі, хоча вони ґрунтуються на історичних прецедентах, нелегко сприймуться деякими головами. Одначе, і це зрозуміло, я не намагаюся нічого доводити. Ця книга не дисертація, а роман. Вона піднімає проблеми, а не розвязує їх.
Полю Бюдкеру й Рене-Гі Бюснелю
І
28 березня 1970 року.
Будь ласка, додому, Уїльяме, попрохала місіс Джеймсон з награною чемністю, з якою завжди зверталася до шофера. (Бачте, Дороті, наймити поважають мене, бо я ніколи не забуваю про їхні дні народження й ґречно розмовляю з ними).
Уїльям похилив голову, виказавши розжирілу виголену потилицю. До речі, імя його не Уїльям. Для спрощення місіс Джеймсон називала так усіх шоферів, що безперестану мінялися у неї після смерті чоловіка. Водій наліг пухленькими руками на кермо, й «кадилак», гуркочучи, обачливо рушив з місця.
Місіс Джеймсон сперлася огрядними плечима на обшите гаванською шкірою бильце заднього сидіння (воно було виготовлено з красивої шкіри англійської чинбарні), поправила окуляри, оздоблені дрібненькими самоцвітами, поклала на коліна розкішний ридикюль й, відкинувши ліворуч важку голову, випялила нижню губу. Відтак витріщилася сірими очима на професора Севіллу й, не соромлячись, безцеремонно мовчки дивилась на нього, мовби на якусь річ. Перше враження: темні очі, смагляве обличчя, смолянисто-чорне волоссявикапаний циган. Він теж такий волохатий, уявляла вона, як і її небіжчик Джон, що нагадував горилу, бо обростав волоссям навіть на спині, а на грудях у нього буяло густесеньке руно. Цей також з отих справжніх латинян, що впадають за жінками.
Містере Севілла, ви іноземець?
О ні, я чистий американець, але мій дідусь по татові народився в Галісії.
В Галісії? перепитала вона, звівши брови.
Севілла зиркнув на неї і чемно усміхнувся. Вонавикапана риба меру: в неї достоту так, як у меру, гидливо відвисла нижня губа, погляд пильний і тупий.
Галісія, місіс Джеймсон, іспанська провінція.
Як це романтично, мовила вона, клацнувши замочком ридикюля.
Джеймсон образилась про себе: в ньому справді є циганська кров. Джеймсон знову повернулася ліворуч і стала розглядати Севіллу. Красиві руки, очі темні, чорний чуб на скронях посріблений. Авжеж, оті нікчеми закохаються в нього. Та, дасть бог, ця лекція недовго триватиме.
Місіс Джеймсон відчула біль трохи вище правої перси, однак вгамувала бажання просунути руку під блузку й помацати, як під шкірою котиться гулька, мов лісовий горішок, що, либонь, і називалося смертю. Мерфі завжди заспокоював її. Але то й було його ремеслозаспокоювати: «Нічого страшного, місіс Джеймсон, не хвилюйтесь». Голос у нього грудний, погляд проникливий, а сам з виду терплячий і зморений. Вона нахилилася вперед, зажмурила очі, спиною в неї покотилися горошини поту. Вона жахнулася, мовби чекала смерті. А перегодя випростала спину, звела вгору вії, з-за яких визирали сталево-сірі очі, які стрибали, мов маленькі налякані звірки, і затисла в руках ридикюль, що лежав на її колінах. Гаванська шкіра сидіння, виголена Уїльямова потилицявсе на місці. Господи, було б несправедливо, якби місіс Джеймсон, удова Джона Б. Джеймсона, померла. Їй пригадався Джон. Весь блідий, він дивився на неї налитими кровю очима. Потім удихнув у себе повітря з страхітливим свистом у грудях і, звалившись ниць, сконав. «Правда, господи, він пив, багато палив, був хтивим». Місіс Джеймсон здавалося, що вонавтілення шляхетності, в світло-голубій сукні, розмережаній дрібними квітами, важно сидить у гірському монастирі, й леви сумирно лежать біля її християнських ніг. Підвела голову, випяла нижню губу, аби приховати своє подвійне підборіддя. Розкрила ридикюль, дістала з нього заклеєного конверта, мовчки подала Севіллі.
Дякую, сказав той. Його смагляве обличчя почервоніло, темні очі закліпали. Севілла притамував бажання сховати конверта до кишені, а розважливо грався ним, наче якоюсь дрібничкою, що він, коли встане з оцього сидіння, обшитого гаванською шкірою, міг навіть викинути.
Дехто з наших лекторів полюбляє, аби їм платили готівкою, мовила вона безбарвним голосом.
О, це дрібниця, місіс Джеймсон, пробурмотів Севілла.
Маріанна, його дружина, коштувала дорого. Він платив їй нечувані аліменти. «Люба моя, мовила Маріанна, показуючи подрузі своє нове помешкання, і не повірили б, що ці гроші дісталися мені дивом». Проте справжнє диво була вона: на позові поставила страшенні вимоги й безсоромно лукавила. Їй дісталося чимало. Покладіться лише на святенниць, вони з кровю висмокчуть з вас останній долар. Севілла гнівно подивився на місіс Джеймсон. На рік вона має на витрати сто тисяч доларів. Що ж вона робить з ними? її чоловік помер, щоб збагатити свою дружину. Одне життя обірвалося задля іншого нікчемного. Яке безглуздя!
Ви одружені? спитала місіс Джеймсон.
Той коротко відповів:
Розлучився.
Є діти?
Двоє.
Вона втупилася осудливими очима в Уїльямову потилицю.
Чи не думаєте, мовила вона гортанним голосом, що то велике лихо для дітей бачити, як розлучаються їхні батьки?
Думаю, місіс Джеймсон, що то велике лихо для дітей жити в сімї, де немає злагоди. Тяжке руйнівне лихо, бо воно повторюється щоднини.
Я зовсім іншої думки, мовила місіс Джеймсон, клацнувши замочком свого ридикюля.
Отже, між нами виникла незгода, зауважив Севілла.
Уїльям переставив пухленькі руки на кермі, зиркнув у люстерко і побачив своє байдуже обличчя. «Стара шкапа, мислив він, завжди докучає людям».
Скільки вам років?
Севілла обернувся до неї.
Пятдесят два.
Чемно відповівши, Севілла відчув гнів. Завжди принижуєшся перед усіма задля ґречності, а вони користуються цим і кепкують з тебе.
Мій чоловік, озвалася місіс Джеймсон, помер у пятдесят чотири роки. То була чудова людина. Слава богу, ми складали з ним дружну пару. Я ніколи не порушувала звичаїв світської дами, лише жалкую, що мало зазнала втіхи за його життя. Джон щодня йшов на завод удосвіта й намагався не будити мене. А коли повертався, він, сердега, завжди пізно приходив додому, не заставав мене вдома Ви не скаржитеся на своє здоровя?
Ні,відповів Севілла. Він був обережний, невдоволений і збуджений.
Місіс Джеймсон замовкла. Знову трохи випяла губу. Відповідь не дала їй нічогісінького на оте її безпідставне запитання. Зараз вона уподобилася курці, яка, випорпавши з землі шматочок скла, здивовано вибалушилася. Запанувала мовчанка. Жінка примружила очі, забувши про Севіллу. Він для неї не більше як річ, яку, використавши, вона збиралася покласти на те місце, звідки взяла. Місіс Джеймсон зітхнула. «Клуб», головування в ньому, численні лекціїякий то клопіт! А час збігав, минала щороку весна. Скільки весен у її житті минуло!
«Кадилак» сповільнив ходу, повернув за правий ріг і повільно мчав вузенькою доріжкою, обабіч якої зеленіли кипариси. Заскреготіли гальма.
Професоре, прошу вас, розраховуйте не більш як на сорок хвилин і розповідайте зрозуміло.
* * *
Місіс Джеймсон кивнула Севіллі на великий фотель з обшитими червоним оксамитом підлокітниками. Він став обличчям до слухачок: сорок пар очей дивилися на нього. Професор злегка вклонився й сів. Подушка під ним осіла мяко, й він до половини пірнув у ній. Намагався випростатися, але не міг одірвати стегна від подушки. Сподівався, що йому запропонують сісти на стілець за столом, на якому зміг би розкласти записники. Проте тут не було нічогісінько, навіть маленького столика. Пірнувши в чистий оксамит, Севілла відчув, як ця розкіш паралізує його. Не хотів спертися на підлокітникизанадто вони низькі. Більш того, навіть не міг покласти собі на коліна аркушик паперу з планом. Встромив руку в кишеню, трохи завагався і вирішив говорити, не заглядаючи до записника.