Це не моє!кричало моє серце.Вони мені не належать.
Але невже всі ці картинки його? Що цеспогади? Думки?
А потім я побачила більше. Хлопчик, над яким точнісінько такий самий сканер, що мерехтить і димить. Жовтий. Я відчула, як це слово злітає з моїх губ, так наче я була там і сама його вимовила. Я побачила маленьку руду дівчинку на тому боці кімнати, дуже подібної на цю: вона здійняла палецьі стіл разом із ноутбуком піднялися перед нею на декілька дюймів вгору. Синій,знову пролунав чоловічий голос у моїй голові. Хлопчик тримає олівець у руках, вдивляючись у нього так пильно, що аж страшно,й олівець спалахує. Червоний. Картки з картинками та числами піднялися в повітря перед обличчям дитини. Зелений.
Я примружила очі, але не змогла відігнати образи, що спалахнули ще яскравіше,шеренги монстрів, що йдуть маршем у намордниках.
Я наче спостерігала все це збоку, дивлячись на дітей крізь залите дощем віконце, що було десь на даху, але я бачила кайданки та ланцюги. Я все бачила.
Я не така, як вони. Будь ласка, будь ласка, будь ласка
Я впала на коліна і, зіпершись руками об підлогу, силкувалася не зблювати. Рука лікаря досі тримала мене за потилицю.
Я Зелена,шморгнула я, і ці слова майже загубилися в гудінні приладу. Раніше світло теж було яскравіше, але зараз перед моїми очима лише рябіло. Я дивилась у його порожні очі, прагнучи лише одногощоби він мені повірив.Я Зелена будь ласка, будь ласка
Але мені ніколи не забути мамине обличчя і посмішку того хлопчика з розбитим ротом, котрий наче побачив у мені щось рідне. Я знала, хто я насправді.
Зелена
Від звучання цього голосу я звела очі вгору. Я дивилася на нього, а він своєю чергою на мене, але погляд його був каламутний. Зараз він щось бурмотів, але бурмотів так, наче його рот був набитий кашею і слова йому доводилося пережовувати.
Я
Зелена,мовив він, труснувши головою. Зараз наче впевненіше. Я так і сиділа на підлозі, коли він пішов, щоби вимкнути пристрій, і була настільки приголомшена, коли він повернувся і знову всівся за стіл, що навіть забула заплакати. І лише тоді, коли він, узявши зелену фарбу й намалювавши величезний зелений ікс на сорочці, передав ту сорочку мені, я згадала, що можна дихати.
Усе буде гаразд,переконувала я себе, йдучи назад по холодному коридору, спускаючись униз сходами, де на мене чекали такі ж дівчата і чоловіки у формі. І лише пізно вночі, лежачи на своєму ліжку, я усвідомила, що в мене був єдиний шанс утектиі я ним не скористалася.
3
СамантуСемі мене поселили в Боксі 27, як і решту дівчат з нашого автобуса, яких класифікували Зеленими. Загалом чотирнадцять, хоча наступного дня прибули ще двадцять. Згодом, за тиждень, нас було вже понад тридцять, й вони почали заселяти ще одну деревяну будівлю, вздовж якої тягнулася втоптана і вряди-годи грузька основна дорога.
Ліжка були позначені за абеткою, тому Сем опинилась просто наді мноюмаленька втіха, зважаючи на те що решта дівчат навіть нігтика її були не варті.
Першу ніч вони або приголомшено мовчали, або плакали, шморгаючи носами. У мене не було вже більше часу на сльози. У мене були питання.
Що вони робитимуть з нами?прошепотіла я до неї. Ми спали в дальньому лівому кутку боксу, куди була вклинена наша двояруска. Мабуть, стіни цієї ветхої споруди зводили нашвидкуруч, бо їй вже недовго лишилося. Час від часу крізь шпари всередину залітав крижаний вітер, кружляючи в безгомінні заблукалі сніжинки.
Поняття не маю,промовила вона тихо. Через кілька ліжок одна дівчинка нарешті заснула, і її хропіння стало непоганим прикриттям для нашої розмови. Коли ССПівці провели нас сюди, то одразу ж застерегли: не розмовляти і не полишати бокс після вимкнення світла, не використовувати свої ненормальні здібності, байдужезумисно чи випадково. Тоді вперше я почула, щоби хтось називав наші дії «ненормальними здібностями» замість коректного «симптоми».
Мабуть, триматимуть нас тут доти, допоки не придумають, як вилікувати,вела далі Сем.Принаймні так сказав мій тато, коли солдати прийшли забирати мене. А що твої батьки казали?
У мене досі тремтіли руки, і щоразу, коли я заплющувала очі, переді мною поставав пустопорожній погляд ученого. Згадка про батьків тільки посилила головний біль.
Не знаю, чому я збрехала. Мабуть, брехати простіше, ніж говорити правдучи, може, тому що десь я здогадувалася, що це і є правда правд.
Мої батьки померли.
Вона різко втягнула повітря крізь зуби.
Я би хотіла, щоби мої теж померли.
Та ти що?!
Це ж вони мене сюди послали, хіба ні?Її голос набирав небезпечних обертів.Вони ж явно прагнули мене позбутися.
Я в це не вірю,промовила я і нараз затнулась: а хіба мої батьки теж не хотіли мене позбутись?
Пусте, все добре,мовила вона, хоча зрозуміло, що нічого доброго не було і більше ніколи не буде.Ми залишимось тут і триматимемось разом, а коли вийдемо, то поїдемо куди нам заманеться, і нас ніхто не зупинить.
Колись моя мама казала, що інколи того, що ти просто промовиш уголос, достатньо, аби це справдилося. Я не надто в таке вірила, але коли Сем про це заговорила, той запал, що крився за її словами, змусив мене змінити думку. Мені раптом здалося, що все, можливо, діє саме так, що навіть якщо я не повернуся додому, то все одно не пропаду, якщо триматимусь її. Я йтиму вслід за Сем, а вона торуватиме дорогу; я зоставатимусь у її тіні, поза полем зору ССПівців, намагаючись не привертати їхню увагу.
Це спрацьовувало впродовж пяти років.
Пять років видаються цілим життям, якщо один день перетікає в інший, а твій світок обмежений сірою загорожею, через яку проходить електричний струм, і складається із ряду ветхих будівель на дві милі та багнюки під ногами. Я ніколи не була щасливою в Термонді, але завдяки Сем моє життя було стерпним. Це вона закочувала очі, коли Ванесса, наша співмешканка в боксі, хотіла обтяти собі волосся садовим секатором, щоби виглядати «стильніше». «Для кого,пробурмотіла тоді Сем,для власного відображення у дзеркалі?» Це вона корчила міни за спиною ССПівця, котрий нагримав на неї за те, що вона знову розвела балачки; і це вона наполегливо, але ласкаво приземляла дівчат, коли в них надто розігрувалася уява щодо того, що ССПівці візьмуть і відпустять нас.
Ми із Сем були реалістками. Ми знали, що з табору не вийдемо. Мрії призводили до розчарування, а розчаруваннядо такої депресії, від якої важко було вибавитися. Краще вже нидіти в сірості, ніж дозволити темряві поглинути тебе.
По двох роках життя в Термонді запрацювала Фабрика. «Небезпечних» дітей їм так і не вдалося вилікувати, тож вони змушували їх працювати вночі, але на цьому так звані «покращення» не закінчились. Вони дійшли думки, що табір повинен бути цілком «самодостатнім». З того часу ми самостійно вирощували городину і готували собі їжу, прибирали в душових, шили уніформи собі й навіть одяг для наглядачів.
Цегляне приміщення стояло в самому кінці на західному боці табору, замикаючи довжелезний прямокутник Термонда. Нас змусили рити котлован під фундамент, проте будівництва не довірили. Ми лише спостерігали, як поверх за поверхом росте будівля, і мудрували, що це таке і як воно вплине на наші життя. Все змінилося, коли, наче парашутики кульбаби на вітрі, почали розлітатися чутки, буцімто науковці знову повертаються до своїх експериментів. Дехто вважав, що в цю будівлю запроторять Червоних, Помаранчевих і Жовтих, коли ті повернуться; а дехто припускав, що вона стане саме тим місцем, звідки нам уже не буде суджено вийти.
З нами все буде добре,сказала мені якось увечері Сем, якраз перед тим, коли вимкнули світло.Хай там що, чуєш?
Але добре не було. Ні тоді, ні тепер. На Фабриці ніхто не розмовляв, а от поза неюзнаходили способи. Власне, єдиний час коли нам було дозволено розмовляти одне з однимце час перед тим, як у нашому боксі вимикали світло. А поза боксомробота, покірність і мовчання. Але не можна ж роками жити серед людей, не придумавши власної потаємної мови, навіть якщо вона складається лише з усмішок і виразних поглядів. Але навіть сьогодні, на мить відірвавшись від начищування чи шнурування черевиків, чи пришивання ґудзиків до солдатських уніформ, можна було метнути погляд на дівчину навпротиту, котра напередодні сказала про тебе щось гидке,це було промовистіше за всякі слова.
Власне, Фабрика не була справжньою фабрикою. Мабуть, краще було би назвати її Складом хоч би й тому, що будівля складалась лише з одного величезного приміщення, у якому над виробничою площею знаходилося щось на кшталт підвісного помосту. Будівельники вирішили, що тут буде достатньо чотирьох великих віконна західній і східній стінах, але оскільки взимку приміщення не опалювалось, а влітку кондиціонери не працювали, то ці вікна більше пропускали всередину холоду, ніж сонячного світла.
Табірні наглядачі намагались облаштувати все якомога простіше, відтак уздовж усього приміщення на вкритій пилюкою бетонній підлозі столи були вишикувані рядами. Того ранку на Фабриці нас працювало кілька сотень, усі Зелені. З підвісного помосту за нами наглядали десять ССПівців, кожен зі своєю чорною гвинтівкою. Ще десятеро знаходилися з нами.
Відчувати, як за тобою зусібіч стежать чужі очі, нервувало не більше, ніж зазвичай. Але напередодні я погано спала, хоча до цього цілий день пропрацювала в саду. Я заснула з головним болем, а прокинулася вся розбита приступом лихоманки, від чого у голові туманилось, а на додачупочало дерти в горлі. Здавалося, що мої руки разом із пальцями геть задеревяніли.
Я знала, що справи кепські, проте, немов потопельник, намагалася втриматися на плаву. Що краще я намагалась працювати, силкуючись, так би мовити, тримати голову над водою, тим знесиленішою і повільнішою я ставала. Через якийсь час навіть просте стояння було понад мої сили, відтак мені довелося зіпертися на стіл, щоби не шубовснути чайкою вниз. Зазвичай у таких ситуаціях я примудрялася працювати зі швидкістю равлика. Зрештою, нічого надважливого нам все одно не давали, та й терміни для виконання робіт були терпимі. Всі ці наші роботи були лише імітацією діяльності, що мала на меті чимось зайняти наші тіла й умертвити нудьгою наші уми. Сем називала це «примусовою рецесією»хоча нас випускали із боксів і «фабрична» праця не була настільки важкою чи втомливою, як у саду, проте ніхто не мав охоти потрапляти сюди.
Надто коли поряд зявлялися підбурювачі.
Я відчула спиною його присутність задовго до того, як він почав перераховувати переді мною сяючі ваксою черевики. Від нього смерділо приправленим мясом і машинним мастилом, що стривожило мене ще до того, як я вчула запах сигарет. Я намагалася випростатись під ваготою його погляду, хоча почувалася так, немовби він ткнув мені поміж лопаток свої кулаки.
«Пятнадцять, шістнадцять, сімнадцять» Як їм вдавалося, щоби навіть звичайні цифри звучали як насміх?
У Термонді нам не дозволяли торкатися солдатів, але це не означало, що їм заборонено торкатися нас. Чоловік підійшов на два кроки ближче. Торкнувшись носаками своїх черевиківтаких самих, як ті, що стояли на моєму столі,запятків моїх звичайних білих сліпонів. Коли ж я промовчала, він поклав на плече руку, начебто розглядаючи мою роботу, і притиснувся до мене. Заникайся,мовила я сама до себе, згорбившись і дивлячись тільки перед собою,заникайся і зникни.
Це все до одного місця,проричав за спиною солдат. Від його тіла йшло стільки тепла, що ним можна було би обігріти всю будівлю.Ти все робиш неправильно. Дивися і вчися, дівко!
Тільки зараз я вперше скоса глянула на нього, коли він вихопив з моєї руки замазану поліролем ганчірку і присунувся ще ближче. Чоловічок виявився куцим, лише на дюйм чи два вищим за мене, з носом-оцупком і щоками, які, здавалось, ляскають із кожним його вдихом-видихом.
Отак треба,казав він, протираючи взятий черевик.Дивись на мене!
Фокус полягав у тому, що нам, крім усього іншого, забороняли дивитися солдатам просто в очі.
Я почула притлумлений смішокне дівчат, а ССПівців, котрі встигли зібратися за його спиною.
Я почувалась так, ніби закипаю зсередини. Надворі був грудень, отже, температура на фабриці не перевищувала чотирьох градусів тепла, проте по моїх щоках струменів піт, а з горла виривався важкий, задушливий кашель. Сем не могла відірватись від своєї роботи, але я помітила, як вона час від часу позиркує в мій бік, силкуючись оцінити ситуацію. Вона червоніла від люті, що хвилею здіймалась з шиї до обличчя, тож я могла лише уявити, які слова вона притлумлює в собі. Її кістлявий лікоть торкнувся мого, немов нагадуючи, що вона поруч.
А потім я відчула, як той самий солдат за моєю спиною погладжує мою руку і плече, одночасно обережно і болісно повільно ставлячи на мій стіл черевик.
А ось ці черевики,повільно промуркотів він, копнувши пластмасовий контейнер, в якому лежало вже готове взуття,ти зашнурувала?
Якби я не знала, як мене за це покарають, то я б розридалась. І що довше я там стояла, тим дурнішою і присоромленішою почувалась, але не могла зронити навіть словечка. Не могла поворухнутися. За зціпленими зубами мій язик наче набряк, ставши вдвічі більшим, ніж зазвичай. Думки в моїй голові настирливо зумкотіли, утворюючи одне каламутне хмаровиння. Перед очима все пливло.
І знову іржання за спиною.
Шнурування нікудишнє!Він взявся обіймати мене вже лівою рукою, допоки не залишилось навіть дюйма його тіла, яке би не притиснулося до мене. В моєму роті зявився якийсь новий присмакчогось кислого.
За столами запанувала цілковита тиша.
Моє мовчання тільки підюджувало його. Раптом він ухопив контейнер і перевернув його, зі страшенним шумом розсипавши десятки черевиків по всьому столу. Тепер за цим дійством спостерігала вся фабрика. Мені здавалося, що мене взяли і викинули під безжальне світло.
Нікудишнє, нікудишнє, нікудишнє, нікудишнє!наспівував він, розкидаючи черевики навколо. Хоча насправді все було як слід. Черевики були ідеальними. Зрештою, це були просто черевики, хоча я знала, чиї ноги в них взуватимуться. Мені стало розуму не послати його в дупу.
Зелена, чи ж ти, крім того, що німа, ще й оглухла?
І раптом, наче грім серед ясного неба, чітко пролунав голос Сем:
Це мій контейнер.
І тоді лише одна думка промайнула в моїй голові: ні, тільки не це!
Я відчула, як солдат за моєю спиною, сіпнувшись, відсахнувся назад. Вони завжди поводились так, дивуючись, що ми досі ще вміємо говорити, використовувати слова проти них.
Що ти сказала?гаркнув він.
Я помітила, як на її губах народжується образа. Вона крутила її язиком, немов лимонну карамельку.
Ти мене почув. Чи, може, від запаху поліролі твій мозок уже втратив останню клепку?
Я знала, чого вона сподівалася, коли невідривно дивилася на мене. Я знала, чого вона прагне. Того самого, що вона дала мені,підтримки.
Я позадкувала, обома руками тримаючись за живіт. Не роби цього!промовляла я сама до себе.Не роби. Вона сама впорається. Сем нічого було приховувати, та й відваги їй вистачало, але щоразу, коли вона так вчиняла, захищаючи мене, я аж терпла від страху, почуваючись так, немов зраджую її. І знову мої слова застрягли десь поміж обережністю і страхом. Якби вони зазирнули в мою справу, якби побачили там прогалини і поклопоталися їх заповнити, жодне покарання, що чекало на Сем, не порівнюване з тим, що вони вчинили би зі мною.
Принаймні я так себе заспокоювала.
Правий кутик губ хлопця опустився вниз, перетворюючи зловісну посмішку на знущальну.
У нас тут знайшлася забавка.
Ну ж бо, ну ж бо, Рубі! Ці слова лунали в нахилі її голови, у напружених плечах. Вона не розуміла, що трапиться зі мною опісля. Я не була такою відважною, як вона.
Не можу. Мені не треба було навіть озвучувати це. Вона легко прочитала ці слова на моєму обличчі. Я побачила в її очах розуміння навіть ще до того, як ССПівець, ступивши уперед, взяв її за руку, відтягуючи від столу та від мене.
Озирнися,благала я. З кожним кроком її білявий хвостик метлявся з боку на бік, злітаючи понад головою ССПівця, котрий виводив її з Фабрики. Озирнися. Я потребувала, щоби вона побачила, як мені шкода, відчула, як стискається моє серце в грудях, як мене нудить і лихоманить. Кожна відчайдушна думка, що промайнула в моїй голові, сповнювала мене ще більшою відразою до самої себе. Прикуті до мене очі мимовільних глядачів поступово відверталися, а солдат більше не озирнувся, щоби довершити свій особистий різновид тортур. Не залишилося нікого, хто би побачив мої сльози; багато років тому я навчилася плакати тихенько, не привертаючи нічиєї уваги. То ж з якої радості вони мали повертатися в мій бік?! Я знову повернулась у затінок довгої тіні, яку залишила по собі Сем.