3
Степ дрімав.
Лежав на схід від могутнього гірського пасма, що оточило його величезним півколом. А з протилежного боку гір протікала надзвичайно широка ріка, до неї зусібіч стікалися невеликі ручаї та струмочки.
На півночі, між горами й рікою, розмістилися густі предковічні ліси. В їхніх хащах ховалися хатки спокійних розважливих орачів; цей численний народ складався з кількох племен: ті, що жили ближче до Великої ріки, називалися порічковиками, ті що біля лісу, полісянами, були ще й поляни та підгоряни. Усі вони обробляли землю, майстрували необхідне начиння, шили одяг, щедро прикрашали його орнаментами та візерунками. Приносили жертви Сонцю, Дощу та Вогню і сплачували данину своїм південним сусідамкочовикам-степовикам, які, ворогуючи між собою, часто-густо робили наскоки й на поселення землеробів-орачів, грабували, вбивали. Іноді навіть під час перемиря забирали в полон необачних, які наважувалися відійти від осель на чималу відстань, і примушували виконувати найважчу та найбруднішу роботу. Через те звичайним землеробам доводилося опановувати ще й воїнське ремесло.
Зовні дуже схожі, орачі та степовики різнилися вдачею. Високі, світловолосі та світлоокі, щоправда серед орачів було більше рудих, а поміж степовиківбілявих. Борід не носив ніхто, однак старші чоловіки поважно відпускали вуса.
Кочовики так само поклонялися Сонцю, Вогню, але щеВітру. В орачів усім заправляли старійшини та жерці, а кочові племена мали вождів, які ніколи не могли дійти згоди, між ними не вщухали чвари. Вони відбирали одне в одного табуни коней, отари овець, одяг, казани, зброю, золоті бляшки-прикраси. І бранців. Здебільшогосвоїх же степовиків. Інодіорачів. Мов неприпнуті коні, носилися по степу, низько, по самі очі насунувши шкіряні шоломи. Не турбувалися про прийдешній день та ніколи подовгу не затримувалися на одному місці.
Степовички, які звикли їздити верхи, носили однаковий з чоловіками одяг, схожі прикраси, тільки волосся мали довше. Орачі ж вважали таке вбрання непристойним для жінки та засуджували степовичок за те, що ті народжували дітей не в освячених поколіннями предків хатах, а в нашвидкуруч напнутих повстяних наметах.
Стосунки між кочовиками й орачами завжди були напружені, в будь-яку мить могли перерости у відкриту війну, але під час обміну товару ворогуючі племена виявляли стриманість і дотримувалися усталених звичаїв. Гончарні вироби, збіжжя міняли на шкури тварин та зброю. Найбільше цінувалося золото. Добували його поблизу небезпечних гірських річок, проте орачі, так уже повелося, не витрачали цінний метал, зберігали про запас, степовики ж виготовляли з нього прикраси для себе, своїх дружин, дітей і навіть коней, часто-густо втрачаючи почуття міри.
Мови обох народів були дуже схожими, і хоч кожне племя розмовляло своєю говіркою, порозумітися при бажанні завжди вдавалося.
А землі та дичини вистачало на всіх. І тепла від Сонцяверховного бога, коло якого вважалося священним символом, і навіть зображувати його дозволяли тільки в капищах, обсаджених ритуальними соснами. Жерці дбали, щоб росли там дерева різного віку: старі, високі, з гладкими золотистими стовбурами, і молоді, схожі на розлогі кущики. Так повелося від початку віків. Усі знали: коритись законам і звичаям треба обовязково, порушників карали, найчастішевигнанням, і ті, що опинялися поза межами своїх племен, ставали бродниками. Обєднували таких не походження, не мова, а доля, вона примушувала гуртуватися приречених на загибель одинаків. Утікачі та ізгої маленькими, але досить небезпечними ватагами грабували окраїни земель орачів, підстерігали в засідках нечисленні гуртики степовиків, проте найчастіше просто полювали в горах та поблизу річок і непролазних боліт.
І було б у цьому підсонячному світі все простим та зрозумілим, якби не залишилися в безкраїх степових просторах останні замки кількох чаклунівстрашні, несхожі на житло, наче сірі скелі, стояли вони непорушно й грізно.
Ще тисячоліття тому прийшли вони із заходу, з-за гір. Невисокі на зріст, темноволосі й чорноокі чародії легко й невимушено розмовляли обома місцевими говірками, а от їхньої мови не розумів ніхто. А найголовнішемогли будь-кого зачарувати. Розповідали про них різне: ніби розуміють мову тварин, читають думки людей і навіть уміють укладати угоди зі страшними нічними духами, які переправляють душі померлих через західні гори до країни вічного сну. Тому й живуть набагато довше за звичайних людей і не старіють. Ходили чутки, що були вони настільки зарозумілими, що наважилися зневажати Сонце, поклонялися тільки Вогню. Через те, хоч і розумними були, не могли вжитися між собою: постійно билися, ворогували, доки не знищили одне одного. Уціліти вдалося лише кільком.
Заносило землею страшні й величні руїни камяних фортець. Удень там кричали ворони, а вночі страхітливо ухали сови й шелестіли кажани. І наближатися до цих місць мало хто наважувався, хіба що розбишаки-бродники, покидьки різних племен, вільні й безтурботніті нишпорили де хотіли.
Люди боялися останніх чаклунів, хоча іноді зверталися до них за допомогою, бо ті були досить-таки удатними цілителями, майже мертвих приводили до тями. А траплялосяі мертвих з того світу повертали. Але ціну за здоровя призначали самі чародії, і ніхто не міг знати наперед, чого вони забажають: кількох шкурок, глеків чи самої людини. Ті, кого забирали до замків, ставали невільниками, їх не можна було викупити, а найстрашнішевони самі не хотіли повертатися до звичайного життя, ставали відлюдькуватими, осібними і дуже скидалися на чаклунів.
Тому орачі трималися подалі від камяних замківтак безпечніше.
Щоправда, Диводанова прабабця любила поточити ляси про чаклунів.
От і зараз вона сиділа на лаві з прядивом у руці, а навколо неїтітки та сестри, рідні й двоюрідні, також з роботою в руках.
Чому ж чаклуни ворогують між собою? запитала одна з дівчат. За владу бються?
Диводан мишеням прослизнув на піч, де затишно пахло сухою травою, і настовбурчив вушка, хутенько стягнув з голови шапкущоб краще було чути.
Не знаю, сива бабуся старанно сотала довгу нитку покрученими кострубатими пальцями. Мабуть, занадто войовничими були, от і почали один з одним змагатися. Вважали себе розумнішими й сильнішими за богів, через те й були покарані.
А ти колись чаклуна бачила?
Ні.
А ось люди кажуть, ніби
Люди всяке казатимуть, бо сестра моя Огнася колись сама до чародіїв утекла.
Диводан зліз із печі, перевернув пусте деревяне цеберко й сів на нього. Спер лікті на коліна, підборіддяна долоні, тільки бірюзові очі вогниками світилися.
Кажуть вона красунею була? не могла вгамуватися сестра.
Ще й якою! Ні до неї, ні після неї такої не бачили. Висока, струнка, вправна як Диводан зранку.
Хіба тільки зранку? Я й увечері прудкий! хлопчик аж підскочив, а дівчата засміялися.
Я пожартувала, старенька усміхнулась куточками зморшкуватих губ. А ще в Огнеслави було руде, як вогонь, живе волосся, що постійно тріпотілочи то од вітру, чи то від її нестримності. І мінливі, іскристі зелені очі. Дзвінкі очі.
Голос дзвінкий?
Ні, очі.
Хіба таке буває?
Буває Якось пасла вона отару овець за пагорбом, біля великого струмка. Там і зустріла чаклуна. Навесні це сталося. Мабуть, він причарував її, бо додому повернулась Огнася скаламучена, на себе не схожа. Дивилась у далечінь, ніби там щось бачила. І весь час поривалася втекти до чаклунів. Розуміла, що потрапити до них гірше, ніж до диких степовиків, але нічого зробити з собою не могла. І посеред літа таки втекла. Я дуже сумувала за нею. Їй тільки пятнадцять виповнилося, і не було хлопця, щоб про неї не мріяв.
І не злякалася! Диводан підскочив аж під стелю. Відерце, на якому він був умостився, весело грюкнуло, перевернувшись. Але не покотилося, бо мало приплюснуту формущоб не дай боже не скидалося на коло. А малий ледь і сам не грюкнувся на чисто виметену земляну підлогу. Це знову насмішило дівчат, і він зухвало вигукнув:
А хлопці кажуть: у степовиків чаклуна бачили!
Нумо, розкажи.
Диводан сів на лавку, підібгав під себе ноги:
Люди з Заріччя їздили до степовиків міняти товар. Там знову колотнечаСтратомир зі своїми замок на сході в облогу взяв, а з нимичаклун! Він той замок зруйнував! Кажуть, Стратомир скарбів без ліку набрав і хоче підкорити собі всіх степовиків.
Погано стара відклала прядиво.
Чому?
Ми спокійно живемо, бо степовики між собою не мирятьсяде їм нас чіпати. А якщо обєднаються А які ж скарби Стратомир у замку взяв? У вже зруйнованому?
Золото ж, мабуть. А то й срібло! знову підскочив Диводан.
Срібло тільки в чаклунів буває,не згодилася старша сестра.
Хлопчик повернувся до неї:
Хочу його побачити.
А вечеряти не хочеш, Данчику?
Я багато чого хочу! Диводан пішов з покою. Дівчата вслід усміхнулися, і бабуся теж.
Залишилися за спиною тепло та затишок низької хатини, тріпотливі вогники каганців, ніжні запахи хліба, льону та вовни.
А надворітиша, віхола ущухла, з чорної латочки між хмарами виглядають великі блискучі зорі. Срібні чи що?
Диводан намацав за пазухою сопілку, та заграти на ній не наваживсяще сміятимуться. Взагалі-то кпинів не боявся, бо вдачу мав веселу й часто кепкував із себе сам. Але щоб хтось глузував з його музикине хотілося.
А в голові наспівувала весела мелодія. Чи чув десь, чи сам вигадав?
4
Стремена дзвеніли.
Цей звук було чути, бо коні ступали тихо, не іржали, а вершники їхали мовчки й нічим не порушували тиші. Попередусуворий похмурий Вельф. Ясного дня його суворе непорушне обличчя здавався навіть трохи замріяним.
Серед слуг чародія не було жодного старого, гладкого чи кульгавого, всі, як на підбір: молоді та дужі, ясноокі, з коротенькими світлими вусами. Проте їхня холоднокровна незворушність справляла враження якоїсь дивної хвороби, душевної немочі чи глибокого потрясіння.
Неозора степова рівнина дихала весняним пробудженням і дзюрчала безліччю струмочків. Здалеку вже вимальовувалася висока камяна фортеця, до якої й прямували мовчазні вершники.
Підїхавши впритул, вони побачили, що міст через рівчак перекинуто, а брама гостинно відчинена. Як тільки кінь Вельфа ступив на колоду містка, в прорізі брами зявилася Огнеслава. Взялася рукою за коване мереживо залізних ґрат, немов підкреслюючи хазяйським жестом своє право на цю твердиню.
Висока й струнка, в чорній оксамитовій сукні, яка щільно облягала стан і ширшала до низу, з розкішним поясом, увішаним разками діамантів, вона була б зовсім схожою на прекрасних чаклунок, якими пишалась легендарна країна Авілар, якби не довге вогняне волосся й зелені-зелені очі.
Зупинися, Вельфе! суворо наказала вона непроханому гостеві.Не наближайся до замку Тровіка!
Він не ворухнувся, не змінив виразу обличчя, але його кінь став, ледь пролунав перший звук її голосу. Задзвеніли стремена й вуздечкито слуги Вельфа осаджували і своїх огирів.
Якийсь час усі мовчали. Погляди схрещувались, немов мечі, очі випромінювали люту ненависть, що дзвеніла у прохолодному повітрі, немов крижана криця.
Як ти тут опинилася? процідив крізь зуби чаклун.
Невже не можеш здогадатися, Вельфе? зухвало посміхнулась Огнеслава. Вона й піша здавалась вищою за вершника.
Вельф потер прикрашений наруччям запясток, скривив презирливо губи:
Морельда передала тобі промінь Тровіка.
Здогадався, Огнеслава спогорда глянула на Вельфа. А сюди чого припхався?
Приїхав за Віландою.
Звідки знаєш, що вона тут?
Відгадай і ти.
Огнеслава враз змінилася на лиці, почервоніла, її маленькі ніздрі вмить розширилися:
Ти схопив Коріеля!
Тепер переможно посміхнувся він.
Морельда навіть з того світу прокляне тебе! від дзвінкого Огнеславиного голосу затремтіли ланцюги підвісного мосту.
Я боюся її, як і тебе.
Проте Віланди ти не візьмеш.
Побачимо. У мене є час. Ти все одно не зможеш зробити її чаклункою.
Чого ж ти не привіз Коріеля? Не встиг скалічити його?
Вельф натягнув повіддя, розвернув коня й недбало кинув на прощання:
Твоя біда, Огнасю, в тому, що ти вважаєш себе чаклункою. Але ти звичайна дівчина, яка навчилася трохи чаклувати.
І швидко поїхав геть, челядники ледь устигали за ним.
Чародії ніколи не називали одне одного скороченими іменами, тим паче не вживали пестливих форм, у звертанні «Огнасю» звучало неприховане глузування. Оскільки вона не відповідала на цей закид, чаклун озирнувся. Огнеслава стояла величава й горда, окутана сяйвом сонячної міді свого волосся, і пильно дивилась услід вершникам у чорному.
Вона помітила, як Вельф озирнувся. Він обпік її поглядом та вдарив коня стременом, чого зазвичай ніколи не робив. Огнеслава різко крутнулась і зникла в отворі брами.
Зарипіли завіси, зачинилися ворота, повільно поплив угору важкий підйомний міст.
5
Бабуся розповідала.
Повільно, тихим, слабким голосом, але з упертістю людини, яка відчуває необхідність передати хоча б частку того, що знає, комусь із своїх нащадків.
Колись світ був нескінченно великим. Ніхто не знав, де він починається і де закінчується. І нічого не можна було передбачити: ні погоду, ні врожаю, ні пори року. Слідом за літом іноді одразу починалась зима, а осінь ніби пропадала.
І життя було непевне. Ніхто не розумівдо чого воно йде. Але люди призвичаїлися до несподіванок та й жили собі, ніби так воно й має бути.