Ось уже кілька років, як Давід Пюжада перетворився на медіа-ікону; йому пощастило не лише потрапити до «закритого клубу» політичних оглядачів (поруч із Мішель Котта, Жаном-Пєром Елкаббашем, Жеромом Дюамелем та кількома іншими), які, на думку медіа-середовища, мали достатній рівень, аби вести президентські дебати між двома турамивін обійшов своїх попередників завдяки ввічливій зваженості, незворушному спокою, здатності не реагувати на образи, повертати суперечку до суті питань, створювати враження гідних демократичних дебатів. І кандидатка від Національного фронту, і кандидат від Братства мусульман погодилися, щоб саме він керував їхнім обміном думкамипевно, ці дебати були найочікуванішими серед усіх, що передували першому туру, адже від самого початку кампанії рейтинг кандидата від Братства незмінно зроставйому навіть вдалося обігнати кандидата від соціалістів; отже, йшлося про безпрецедентний другий тур і повністю непрогнозований результат. Прихильники лівих, незважаючи на постійні, все більш войовничі заклики партійних газет, досить стримано висловлювалися щодо передачі голосів мусульманському кандидатові; все чисельніші прихильники правих, незважаючи на жорсткі заяви своїх лідерів, здавалося, були готові змінити думку й віддати у другому турі голос за «національну» кандидатку. Для останньої, отже, ставки були дуже високиминапевно, йшлося про головну гру в її житті. Дебати відбувались у середу, що досить ускладнило мій день: напередодні я купив кілька готових індійських страв та три пляшки столового червоного вина. Над Угорщиною і Польщею надовго встановився антициклон, заважаючи зоні низького тиску, зосередженій над Британськими островами, просуватися на південь; на переважній частині континентальної Європи встановилася незвично холодна й суха погода. Цілий день аспіранти морочили мені голову дурнуватими запитаннями, на кшталт: чому «малих поетів» (Жана Мореа, Тристана Корбєра та решту) сприймали саме як «малих» і що заважало їм перейти до стану «великих» (серед яких були Бодлер, Рембо, Маллармеце ті, кого згадують першими, і лише згодом спливає в памяті Андре Бретон). Їхні запитання не були вже аж такі безневинні; з двох худющих і злостивих аспірантів один хотів писати про Шарля Кро, а другийпро Тристана Корбєра, проте відкрито вони цього не казали, тож кожен уважно слухав мою відповідьадже я був шановним представником вишу. Я ухилився від відповіді та порадив їм Жуля Лафорґапоета, який застряг між «малими» й «великими». Було мені клопоту й під час дебатівмікрохвильова вирішила працювати на новий лад, з неймовірною швидкістю обертаючи тацю, видаючи виск, наче швидкісний літак, і при цьому майже не розігріваючи страви; у результаті підігрівати індійську смакоту довелось у духовці, тож більшу частину аргументів сторін я пропустив. Проте з того, що вдалося вловити, було зрозуміло, що події розгорталися в атмосфері надзвичайної коректності, обидва кандидати на найвищу посаду по черзі розшаркувались одне перед одним, запевняли в своїй любові до Франції складалося враження, що вони в усьому згодні між собою. А тим часом у містечку Монфермей точилися сутички між активістами крайніх правих та групою юних африканцівчерез варварське осквернення мечеті подібні зіткнення вже цілий тиждень відбувалися на території комуни. Наступного дня інтернет-сайт, утримуваний рухом за ідентичність, повідомить, що сутички були дуже жорстокі і спричинилися до численних жертвпроте МВС одразу ж спростує цю інформацію. Як і ведеться, і очільниця Національного фронту, і лідер Братства мусульман поширили заяви, в яких рішуче відмежовувалися від цього криміналу. Два року тому, коли відбувалися перші сутички, ЗМІ зробили кілька шокуючих репортажів, проте цього разу про ці події говорили значно менше, до них ніби звикли. Упродовж багатьох роківта що там, десятків років! «Ле Монд», так само як і всі лівоцентристські видання (себто всі видання без винятку), регулярно соромив «кассандр», які пророчили громадянську війну між мусульманськими іммігрантами та автохтонним населенням Західної Європи. Як пояснив один із колегвикладач грецької літературивикористання міфу про Кассандру є досить курйозним. Адже у давньогрецькій міфології Кассандрапрекрасне дівча, «подібне до золотої Афродіти», як пише Гомер. Аполлон, закохавшись у дівчину, навзамін любовних утіх наділяє її даром пророцтва. Кассандра приймає дар, проте відмовляє богові в насолоді, тож розгніваний Аполлон плює їй у ротапісля цього ніхто вже не може ні збагнути її пророцтв, ні повірити в них. Кассандра провіщає викрадення Єлени Парисом, початок Троянської війни, переконує своїх співвітчизників не вірити в пастку (славетний «Троянський кінь»), завдяки якій грекам вдається взяти місто. Зрештою, Кассандру вбє Клітемнестраі це вбивство також буде передбачене наперед, так само як і вбивство Агамемнона, який відмовився повірити віщунці. Словом, історія Кассандри дає нам приклад песимістичних прогнозів, які обовязково справджуються, тож, зважаючи на всі факти, лівоцентристські журналісти були засліплені, достоту троянці. Нічого новогоз історичної точки зоруу цій сліпоті не було: те саме явище спостерігалося серед інтелектуалів, політиків та журналістів 1930-х років, одностайно переконаних, буцімто Гітлер «врешті-решт отямиться». Певно, люди, які щасливо жили у певній суспільній системі, не здатні уявити точку зору інших людейякі ніколи нічого доброго від цієї системи не чекали і палко жадають її знищення.
Утімнема куди правди діти, за кілька місяців ставлення лівоцентристських медій змінилося: про жорстокі напади в передмістях та міжетнічні сутички згадувати перестали взагалі, про них просто мовчали, не засуджували навіть «кассандр», що якраз не стримували себе. Здавалося, люди втомилися від цієї теми; а у середовищі, до якого належав я, ця втома проявилася швидше, ніж будь-де; статися мало «те, що мало статися»ось до чого можна було звести загальний настрій. Наступного дня, збираючись на коктейль до «Нотаток про письменників девятнадцятого століття», я вже знав, що про сутички в Монфермеї говоритимуть менше, ніж про останні дебати перед першим туром, і вже точно значно менше, ніж про останні призначення в Університетах. Вечірка відбувалась на вулиці Шапталь, у принагідно орендованому Музеї життя романтиків.
Мені завжди була до вподоби площа Святого Георгія з її витонченими фасадами Прекрасної епохи, тож, перш ніж звернути до вулички Нотр-Дам-де-Лорет, а звідтина вулицю Шапталь, я на мить зупинився перед бюстом Ґаварні. Перед будинком номер 16 тягнулася коротка брукована алеявона вела до музею.
Було досить тепло, тож великі подвійні двері у сад було широко розчинено; перш ніж пройти поміж лип, я взяв келих із шампанським і відразу ж помітив Алісувона викладала в університеті «Ліон-ІІІ» і спеціалізувалася на Жерарі де Нервалі; її легеньке платтячко з яскравими квітами було класичною коктейльною сукнеючесно кажучи, я не мав уявлення про різницю між коктейльною і вечірньою сукнями, проте був упевнений, що Аліса завжди обирала правильну сукню і правильну лінію поведінки; у компанії Аліси було затишно, тож я поквапився привітатися з нею, хоч вона й розмовляла з якимось молодиком з кутастим обличчям і надто блідою шкірою; на хлопцеві була футболка футбольного клубу «Париж-Сен-Жермен», блейзер, сліпучі червоні кросівкивін мав на диво вишуканий вигляд; ми познайомилисяйого звали Ґодфруа Ламперер.
Я ваш новий колега, сказав він, обернувшись до мене, і я помітив, що він тримав склянку з сухим віскі. Щойно отримав призначення до «Парижа-ІІІ».
Так, я чув про це. Це ж ви спеціалізуєтеся на Блуа?
Франсуа терпіти не може Блуа, миттєво втрутилась Аліса. Вочевидь, як фахівець із Гюїсманса, він має бути на іншому боці.
Ламперер знову повернувся до мене, з неочікуваним теплом усміхнувся і відказав:
Авжеж, я вас знаю Я в захваті від ваших праць про Гюїсманса.
Він трохи помовчав, підшуковуючи слова, не відводячи від мене пильного погляду; певно, він нафарбований, міркував я, принаймні точно підвів вії тушшю; мені здалося, що Ламперер ось-ось скаже щось дуже важливе. Аліса подивилась на нас тепло і водночас насмішкуватотак жінки зазвичай стежать за розмовою чоловіків, за цим дивним явищем, яке межує між педерастією і дуеллю. Сильний подув вітру заворушив віттям лип над нами. Десь далеко почувся глухий звук, схожий на вибух.
Дивина, зронив Ламперернаскільки ми близькі до авторів, яких досліджували у юності. Здавалося б, за сто-двісті років пристрасті вщухають, а нам, університетським дослідникам, вдається досягти певної літературної обєктивності. Куди там! Гюїсманс, Золя, Барбей дОревільї, Блуаусі ці люди були знайомі, приятелювали або ж ненавиділи одне одного, змовлялися або сварилися; історія їхніх стосунківце історія французької літератури; і ми, через сто років, копіюємо ці стосунки, завжди лишаючись вірними своєму обранцеві заради нього ми готові любити, ненавидіти, битися, застосовуючи статті замість зброї.
Маєте рацію, але я не бачу в цьому нічого поганого. Це, принаймні, доводить, що літературасправа серйозна.
З бідолашним Нервалем ніхто ніколи не сварився, втрутилась Аліса, проте Ламперер, гадаю, її не почув. Він не відводив від мене пильного погляду, ніби повністю занурений у власні ж слова.
Ви завжди справляли враження серйозного фахівця, повів далі він. Я читав усі ваші статті у «Нотатках». А яінший випадок. У двадцять років я захоплювався Блуа, його принциповістю, жорсткістю, віртуозним володінням зневагою і обра`зами. Проте це радше було даниною моді, адже Блуа здавався мені зручною зброєю проти ХХ століття з його посередністю, повсюдною глупотою, глевким гуманізмом; він був зброєю проти Сартра, проти Камю, проти всіх цих ідеологічно підкутих блазнів, проти нудних формалістів, проти «нового роману», проти усього цього безвідповідального абсурду! Що ж, тепер мені двадцять пять; я досі терпіти не можу ні Сартра, ні Камю, ні всього, що повязане з «новим романом», проте й віртуозний стиль Блуа став мені за тягар; мушу визнатитеревені про духовне й сакральне, якими він сипле на кожному кроці, вже мало мене зачіпляють. Тепер мені любо перечитувати Мопассана й Флобераі навіть Золя, принаймні деякі сторінки його творів. І, звісна річ, мені неймовірно цікавий Гюїсманс
Досить спокуслива машкара правого інтелектуала, подумав я, на факультеті це виділятиме його з-поміж решти. Людям можна дозволяти говорити доволі тривалий часвони щоразу захоплюються своїми думками, проте час від часу треба вставляти хоч слово. Без особливої надії я поглянув на Алісуя знав, що цей період у літературі її не цікавив; Аліса була переконаною Frühromantik. Я вже збирався запитати у Ламперера: «Ви хтокатолик, фашист чи два в одному?», проте стримав себе; я давно вже не спілкувався з правими інтелектуалами і не знав, як давати з ними лад. Удалині почулося щось схоже на постріли.
Що це, по-вашому? запитала Аліса. І додала, повагавшись: Схоже на автоматну чергу
Ми застигли, і я раптом збагнув, що всі розмови в садку стихли, знову було чутно вітер серед гілля та шурхіт гравію під ногамигості залишали коктейль і, мовби вичікуючи, повільно прямували алеєю. Повз мене пройшли двоє викладачів з Університету Монпельє вони зазирали до своїх смартфонів, тримаючи ґаджети чудернацьки, горизонтально, ніби чарівницькі палички.
Ні слова, тривожно зітхнув один з них, вони всі на саміті Великої Двадцятки.
«Диваки, подумки зауважив я. Невже вони гадають, що ЗМІ відразу ж помчать на місце дії?! Цього не буде сьогодні, як не було цього в Монфермеї, це повне затемнення».
У Парижі так бухкає вперше, байдуже відзначив Ламперер.
І знову посипались постріли, вже чіткіші і ніби ближчі, а потім гахнув і вибух. Усі гості одразу ж повернулись у напрямку звуку. Понад будівлями до неба піднімався стовп димуце мало бути десь у районі площі Кліши.
Що ж, гадаю, танцюльки завершено, з полегшою сказала Аліса. А й справді, багато хто кинувся до телефонів, а дехто вже рухався в бік виходухоч і поволі, по кроку, ніби щоб показати, що володіє собою, не піддається паніці.
Якщо ви не проти, можемо продовжити розмову у мене, запропонував Ламперер. Я живу на вулиці Кардинала Мерсьє, це за два кроки звідси.
У мене завтра лекція в Ліоні, мій потяг о шостій, сказала Аліса. Краще піду додому.
Впевнена?
Авжеж! Дивно, але я нітрохи не боюся.
Я дивився на неї, гадаючи, чи варто наполягати, аж раптом збагнув, що й сам не боюся; чомусьбез поважної, проте, причини, я був переконаний, що сутички не підуть далі бульвару Кліши.
«Рено-Твенґо» Аліси чекало на розі вулиці Бланш.
Гадаю, з твого боку це не дуже розумно, зазначив я, поцілувавши її. Зателефонуй мені, коли будеш вдома.
Вона кивнулаі авто рушило з місця.
Неймовірна жінка, зауважив Ламперер.
Я погодився, подумавши, що насправді мало знаю про Алісу. Почесні відзнаки, карєрні просування, сексуальні зізнаннявсе, про що ми розмовляли; і жодна чутка щодо Аліси до моїх вух не доходила. Розумна, елегантна, вродливацікаво, скільки їй було років? Певно, стільки ж, скільки й мені, до сорока пяти; і, вочевидь, партнера вона не мала. Проте завершувати розмову було ще зараноподумав я і згадав, що вчора зі мною сталося те саме.
Справді, неймовірна, погодився я, намагаючись відігнати від себе дурні думки.
Постріли вщухли. Ми вийшли на вулицю Баллюабсолютно безлюдну в таку поруі (зауважив я Лампереру) ніби потрапили до епохи наших улюбленців; тут майже всі будинки чудово збереглись і були споруджені за часів Другої імперії та початку Третьої республіки.
А й справді, навіть вівторки Малларме відбувалися неподалікна Римській вулиці, відповів Ламперер. А ви мешкаєте де?
Авеню Шуазі. Будівлі переважно сімдесятих років. Звісно, з точки зору літератури, то був не вельми цікавий час.
Це там розташований Чайнатаун?
Саме так. Я мешкаю посеред Чайнатауна.
Багато хто назвав би ваш вибір вельми розумним, помовчавши, замислено зауважив Ламперер.
Ми якраз вийшли на ріг вулиці Кліши. Я зупинився, втративши мову. За якусь сотню метрів на північ від нас палала площа Кліши; можна було розрізнити обгорілі каркаси автівок і одного автобуса; велична і почорніла статуя маршала Монсе стриміла серед пожежі. Я не помітив жодної особи. Усе вкривала тиша, яку час від часу порушувало виття сирени.
Знаєте, ким був Монсе?
Щось не пригадую.
Наполеонівський вояка. Уславився, захищаючи заставу Кліши від росіян у 1814-му. Якщо етнічні сутички спалахнуть у цій частині Парижа, не змінюючи тону, продовжив Ламперер, китайська громада не втручатиметься. Тож Чайнатаун міг би стати одним із найбезпечніших кварталів Парижа.
Гадаєте?
Він знизав плечима і не відповів. А я аж підскочив, помітивши двох спецназівців з автоматами навпереваги та у кевларових костюмахвони поволі спускалися вулицею Кліши в напрямку вокзалу Сен-Лазар. Спецназівці жваво щось обговорювали, не звертаючи на нас уваги.
Вони
Я був настільки ошелешений, що ледве знаходив слова.
вони поводяться так, ніби все у нормі.
Еге ж
Ламперер зупинився, замислено потер підборіддя.
Бачте, зараз важко сказати, де норма. Якщо хтось зважиться з цим посперечатися, то це або дурень, або брехун. Я впевнений, що ніхто не в змозі сказати, що чекає на нас упродовж наступних тижнів Що ж, гаразд, після паузи додав він, я вже майже вдома. Сподіваюся, з вашою знайомою нічого не станеться
Мовчазна і безлюдна вулиця Кардинала Мерсьє завершувалася сліпим завулком з фонтаном, оточеним колонами. З кожного боку масивні брами, вищирені камерами спостереження, вели до садків у дворах. Ламперер натиснув на алюмінієвий прямокутникпевно, біометричний датчик; металева завіса відразу ж шугнула вгору. У глибині подвіря я помітив захищену платанами невеличку віллу, розкішну і вишукану, типову будівлю часів Другої імперії. Цікаво, замислився я, навряд чи зарплатня старшого викладача дозволяє утримувати подібне помешкання; то в чому ж тут справа?
Я чомусь уявляв, що мій молодший колега мешкає у вишуканому мінімалістичному інтерєрі, де переважає білий колір. Меблі ж, навпаки, цілком відповідали духові вілли: вітальню, оббиту шовком і оксамитом, було заставлено зручними фотелями, круглими столиками, прикрашеними мозаїкою та перламутром; над розцяцькованим каміном пишалося величезне полотно у помпезному стилі цілком може бути, справжній Буґеро. Я вмостився на турецькій канапі, оббитій репсом пляшкового кольору, і погодився випити грушевої настоянки.