І хто це каже, наша безстрашна Олеся? Куди ж подівся цей вмикач.
Це каже, наша розумна Олеся, яка знайшла вмикач.
Щоб ми без тебе робили.
От і я про це, задоволено сказала Олеся.
Та це не підвал, це цілий музей. Звідки у твоєї бабусі стільки старовинних масок?
Саме не знаю, вона завжди розповідала про них історії, але ніколи не відкривала: звідки вони у неї.
Ну що, я схожа на древнього жерця, запитала Олеся, надягнувши одну з масок. Обличчя було схоже на морду дракона з півколом вигнутими жовтими бровами, золотавим рогом, та видовженими примруженими очима-щілинами, ой, боляче! Олеся миттю скинула маску.
Що сталося?
Не знаю, обличчя запекло так, ніби його занурили у саме серце вогнища.
Краще не приміряй нічого на себе, бабуся завжди забороняла це робити.
Щось дивне у цьому підвалі Тобі не здається?
Завжди здавалось, але з бабусею атмосфера була більш казковою, аніж моторошною, як зараз.
Не марнуватимемо часу, давай шукати той амулет, якщо він звісно тут.
Тут. Я це відчуваю
Олесю, глянь: це той альбом, вона завжди зберігала його на он тому столі, а зараз він посеред кімнати на підлозі Взагалі таке відчуття ніби тут щось шукали.
Це не дивно: напевне новим власником було цікаво дізнатися, що тут.
Альбом був зі шкіряною бордовою палітуркою: бабуся любила цей колір. Він зберігав усю біографію Уляни. Від дитячих світлин, де вона з батьками блукали звивистими дорогами Карпат, світлин, де вона, рудоволоса дівчина-підліток, з красивим хлопцем з дорослими очима бігає пінистим берегом Чорного моря, до світлин, де вона колише таку довгоочікувану онуку. Останню світлину Тереза досі не зустрічала, дата говорила, що та була зроблена за два дні до смерті: Уляна стояла тут, у цій кімнаті, музеї її життя, навпроти картини. На звороті був надпис: «Допоможи драконам».
Олесю, глянь.
Що це?
Не знаю задумливо протягнула Тереза.
«Допоможи Драконам» Що б це могла означати?
В останні дні вона постійно їх згадувала, але нічого конкретного не говорила.
Терезо, мені здається, що це не просто фотокартка, це ключ. Можливо підказка у цій картині, що на світлині?
На картині зображено безмежне поле вкрите туманом, над ним шуміли чайки, а вдалині ледь-ледь виднівся маяк.
Знаєш, цю картину бабуся отримала в подарунок від якогось італійця, закоханого у неї, як до цього у фарби та пензлі. Бувало вона задивиться на картину і раз у раз згадує цього тоді ще парубка. Казала: був він Драконом. Одним з тих, які охороняють всесвітню мудрість. У їхньому світі не було кохання, пари створювалися виключно через те, що так було заведено, така традиція була. Батьки там не відчувають любові до дітей, виключнообовязок виростити їх та пустити у вільний політ. Дружби там нема також: турбуватися про інших нікому навіть у голову не прийде. Ні, поганими вони не були, просто жили іншим ось і все. Інші думки володіли їхнім розумом. А розум у них був.
Вони брали інформацію нізвідки: знання, які знаходяться усюди вони вміли розпізнавати і брати. Цивілізація Драконів досягла небаченого розвитку. Викорінились, подібно низькорослій траві у їхньому світі, жадоба, корисливістьусе, що зараз править людьми.
Старі Дракони, переступивши порік десятитисячоліття, ставали прозорими і зникали безвісти, у той час народжувалося нове покоління. Цей художник належав до нього. Гармонії, яку так вперто будували предки, вони не цінували. Спустошеність охопила їх, закралися думки про необхідність змін. Тоді, Всесвіт був не тривким, його матерія повсякчас давала тріщини, і молоді дракони безперешкодно подорожували простором. Найбільше їх манила Земля, ця вже майже зруйнована людьми планета. Лише там вони могли відчувати. Дружба, захоплення, ненависть, кохання ніде більше не торкали їх сердецьлише тут. Дракони були здібними до мистецтв та наук, тому у своїх земних втіленнях були скульпторами, хіміками, інженерами. Бабусі зустрівся художник. Ти ж знаєш, яка чарівна вона була Не одного чоловіка вона зачарувала, але лише одного Дракона. Поруч з людьми Дракони можуть відчувати: на певний час вони здобувають душу, те чого їм так не вистачає. Чому цей Дракон зустрівся саме бабусі, хто зна Колись вона казала: «Усі події залишають сліди у Всесвіті, тому ми завжди після усіх пілігримств повертаємось до початку. І я свої шляхи зоставила у Анімі»
Ну і фантазія у Уляни
Це точно.
Може підказка знаходиться на цьому полі
Це навряд-чи
Сама знаю
Тереза підійшла до картини, аби краще її роздивитися
Яка красива!
Ступила крокпаркет під нею почав скрипіти, доки одна дошка не тріснула.
Терезо, здається тут під підлогою щось є. Та тут же шкатулка, Олеся вийняла з-під паркету зовсім маленьку за розмірами скриньку блідо-блакитного кольору.
Відривай.
Це маєш зробити ти.
Тереза узяла знахідку до рук. Здавалося зараз усе має стати зрозумілим. У шкатулці знаходився круглий камінь глибокого смарагдового кольору з маленькими вкрапленнями усередині. Він був підвішений на звичайній мотузці, але це не зменшувало його чарівності.
Терезо, може це і є той амулет, про який тобі говорила Уляна?! Можна поглянути?
Тримай Так, це напевне він. Думаю більше нам тут робити нічого.
Тоді ходімо.
Дівчата вимкнули світло і впевнились, що у будинку порожньо. Та, щоб не зраджувати традиціям, вийшли у вікно, тим паче це додавало ситуації певної гостроти.
Олеся першою опинилася на волі. Тереза ж задивилася на фото теперішніх власників: типова щаслива родинамама, тато, дорослий синпосміхалися біля новорічної ялинки. І тут двері відчинились, на порозі з абсолютно розгубленим виглядом стояв чорнявий хлопець років двадцяти із струнким гарним тілом та мокрим волоссямщойно з душу. Той факт, що новоявлений хазяїн був лише у рушнику, додавав йому вигляду ще більшої недоречності. Не встиг він промовити ні слова, як некликана гостя з товстим альбомом та шкатулкою у руках розсміялася та чкурнула у вікно.
Біжимо, мовила Тереза Олесі, яка мала щастя спостерігати цю німу сцену. І дівчата з реготом зникли.
Хлопець, як був у рушнику, вибігав на двір і з дивною усмішкою проводжав неочікувану незнайомку.
ГЛАВА 5
У країні Драконів зараз літо, там завжди літо, там завжди цвітуть анемони. Де знаходиться ця країна вам не скаже ніхто, навіть її жителі. Хоч би тому, що воно цього не знають і, адже розуміють всю безкінечність простору.
Дракони, брати, воїни! Наше коріння йде в історію, аж до створення світу та до народження цінностей у ньому. Наше коріння дало міцні пагони, розрісшись у цілий Всесвіт. Та зараз наш цвіт уражає розбрат та жадоба. Наші раніше вірні союзники звернули зі стежки миру та процвітання і витягнули братні народи на криваву стежку війни. Золоті Дакони! Я закликаю вас усіма силами обороняти Анему. Не піддаватись підступним вигадкам наших непутніх братів Червоних Драконів! Захистимо Анему: не дамо порушитися Всесвітній рівновазі!..
Бризки вогню виривалися з вуст Клана, коли він промовляв до своєї, такої нечисленної, аудиторії. Проте тут зібрались лише ті Дракони, хто памятаючи Уляну, вірив у Всесвітні цінності та у силу охоронюваних ними ідеалів.
Червоні Дракони повсякчас чинили наругу над нами, цькували нашу історію, глумилися над нашою здатністю літати, нищили наші скарби. Маскуючи свої скверни кличем бажання допомоги нам прирівнятися їхній расі. Та жодного слова ними не було сказано про те, що саме ми першими заселили Анему, що ми вміємо літати і тому нам належить право охороняти космічні світила, тоді як їм дісталися земні надра. Усіма силами ми хотіли жити у мирі. Йшли на поступки. Не нищили їхніх аур у відповідь на руйнацію наших. Ба ні, їм мало! Вони хочуть захапати наше одвічне право охороняти небесні світила, аби скористатися їхньою могутністю і заволодіти не одним Всесвітом. Вибору у нас немає, окрім відібрати силою те, що належить нам поправу, але відібрано також силою натхненний мовою Клана, натовп Драконів ремствував, дихав вогнем.
Тисячоліттями Дракони жили у гармонії з горами, морями, небом та собою. Жили єдиним неподільним народом. Доки Великий Струс не сполохав їхньої гармонії: зовсім поруч зі світом, де вони були господарями, народжувався абсолютно новий, досі невідомий простір. Простір був цей у стократ прекрасніший Анеми: лани, яким краю не видно, океани, які не кожен Дракон перелетить, і небачене досі море над головою, пізніше його назвуть «небом». Повсякчас воно вкривалося пухкими хвилями, які бігли, бігли, як скоро на цій планеті метушитимуться люди. Бува воно ставало сіро-червонимтоді уся рослинність вкривалась зранку прозорим щитом, який невдовзі танув. Цей сусідній світ був чимось більшим, ніж прекрасним, він мав Душу, те чого так не вистачало Драконам Безмежні замети снігу на високих гострих штиках, котрі протикали небо. Блакитні глибини, які таїли не одну розумну земну цивілізацію та ще більше Всесвітів. Пустелі, жилами яких тече пристрасть. Усе це, ба навіть більше, було у тим дивні, новоявленім просторі. По правді кажучи, він не відрізнявся кардинально від Анеми. І навіть коли, після мільйонів років спокійного тріумфу природи та кохання, на ньому зявляться люди, котрі знищать геть усе це торжество, цей світ завжди манитиме Драконів тим, що має Душу
ГЛАВА 6
Тереза ліниво перебирала ногами на шляху до школи, поглядом, який абсолютно не виражав зацікавленості у житті, що вирувало навколо, обводила навколишні пейзажі. Через тижденьостанній день прийому заявок на грант у балетній школі в Нью-Йорку.
« Тереза, чорт би тебе узяв, невже ти здасися, навіть не спробувавши!?
Ти ж розумієш: за тиждень я не встигну відточити танець та зняти відео.
Тереза, ти не з тих, хто так просто відступає від мрії!
У мене все одно не вийде, навіть намагатися не стану.
Якщо ти відступишся від своєї мрії, я тебе не поважатиму!
Хто ти? Ти це я, дурепо! І ти робитимеш те, що я тобі накажу.
Ні, зараз ти скиглиш і не в змозі приймати такі важливі рішення, тому це робитиму я. Ти прийматимеш участь!
Замовкни, і так не має сил! Хто ти така?! Годі мене мучити! Дожилась говорю сама з собою!»
Дорогою до школи Тереза, захоплена жвавою дискусією зі своєю підсвідомістю/другим я/чи як там називається той голос у середині, який виникає нізвідки, коли нам потрібна порада, і так само у нікуди зникає, навіть не помітила, як до неї підійшла Олеся.
Я кричала на всю вулицю, аби докликатися тебе, ти наче навмисне не чула. Фуух, ледве наздогнала.
Вибачне чула.
Ну що, як ти? Чесно кажучи вигляд у тебе, хоч дітей лякай Подруго, пора повертатися до життя!
Я просто не виспалась Чесно
Ти памятаєш, що дедлайн конкурсу, який ти виграєш, через тиждень? Коли зніматимемо відео? з ентузіазмом запитала Олеся. По всьому було зрозуміло: не діставши свого дівчина просто так не відступить.
Я передумала брати участь
Ти помиляєшся, це такий шанс для тебе і я не дозволю тобі його проґавити через твою дурість.
Я не хочу Тебе це не має так переймати.
У тебе є три дні аби відрепетирувати танець, у суботу ми знімаємо. Зустрінемося о третій на Відьминій Горі. Якщо не прийдешніколи з тобою не говоритиму більше.
Олеся поправила волосся трішки довше плечей кольору сонячних зайчиків, яке постійно норовило заслонити їй очі, і рішучим кроком попрямувала до ліцею. Тереза і Олеся з дитинства були разом, як справжні сестри. Жодна з них не згадає, як вони познайомились, але обидві впевнені, що це надовго. Виросли у одному дворі. Разом пішли до дитсадка. Потім до школи. Разом вони ходили на уроки, разом були у школі, разом йшли до школи, розлучившись удень: Тереза йшла на заняття з танців, а Олеся на драму, вони разом гуляли ввечері. Їх світ був рожевим та безхмарним. У нього вони з радістю пускали гостейоднокласників, сусідських дітей, та ніхто не затримувався там надовго. Час йшов, змінювались пейзажі, люди приїжджали і виїжджали, лише їхня дружба була незмінною. Нічого у їхньому маленькому озері не віщувало шторму. Та ось один осінній вечір змінив те, що, здавалося, буде статичним вічність. Дівчата, як завжди, зустрілися увечері в дворі.
Привіт, Олесю! радісно загукала Тереза і побігла до подруги по жовтому листю.
Привіт пробурмотіла Олеся.
У мене є мяч, пограємо у баскетбол?
Терезо
Що? здивовано глянула та на подругу.
Олеся випустила мяча, що їй кинула Тереза, та заплакала, наче всередині неї лютувала холодна літня гроза з гучними розкатами грому та вогняними блискавицями, а це всього лише дощ тік по її щокам. Олеся, на відміну, від інших дітей ніколи не плакала. Незважаючи на голосний дитячий сміх, яким повсякчас зрошувала будні, дивилася на усіх вдумливими дорослими очима. Тереза дитячими ручками міцно обняла цей маленький водопад з кісками.
Якщо хочеш можемо пограти у щось інше запропонувала, розуміючи, що справа далеко не у цьому.
Тато отримав нову роботу, і ми переїзжаємо на інший кінець міста. Я ходитиму в нову школу
Того вечора, у дванадцять років, уперше вони помітили, що стіни їхнього маленького вакуумного остова почали вкриватись тріщинами, як весняний лід, по якому вони так любили бігати. І хоча вони надалі проводили безліч часу разом, вони вже назавжди покинули той безтурботний острів дитинства.
ГЛАВА 7
Ті, хто вважають, що Дракони це триголові велетні з криламибрешуть. Так, вони можуть набувати і такої подоби, але насправді нічим не відрізняються від людей. Як і люди вони лише енергія, фізичні обриси якої залежать від кута зору та від думки про них того, хто дивиться. Хіба ж бо люди всі такі прекрасні, якими здаються на перший погляд? Хіба насправді всі вони не пристосуванці та лицеміри? Хтось у більшій мірі, хтось у меншій, але тенденція є беззаперечною
Дракони всього лише енергія, при ідеальному гомеостазі вони живуть відокремлено навіть одне від одного. Цей стан можна сплутати зі сном чи медитацією. Насправді ж вони перебувають у Гармонії. І доки вона не покидає Анему, доти і Всесвіт тримається. Так само як і енергетичні катаклізму у субєктах Всесвіту спричиняють метаморфози у світі Драконів. От і зараз Анема переживає одну з таких криз цінностей.