Івана насторожили Маріїні слова. Він враз згадав собі, що всі документи з Майдану були у зеленій папочці, яку він ледь не забув і яка лежала не у портфелі, а у Маріїній сумочці. І ніякий «пан Михайло» йому документи не підписував Він знав тільки одного пана Михайламайора міліції!
Треба було потягнути час.
Я мушу перечитати документи, потім підпишу, сказав Іван.
Ти шо, казьол, оборзів! рявкнув Лихо і вдарив Івана ногою.
Тихо! спинив Нед. Нехай читає! Це ж принципово: тільки ідіот підписує, не перечитавши! А ти, Ваня, мудрий мужик! Розумієш, були б зараз 90-ті Але зараз не топрацювати нема з ким, кругом одні дебіли! Ну подивись на нихяку роботу їм можна поручити?!
Альо, гараж! обурився Лихо, але Нед тільки відмахнувся від нього:
Нам потрібні нормальні люди, розумні, тому не тупи, братан
Нед подав документи, ліхтарик, і Іван став усе ретельно розглядати. Марія принишкла біля нього. Бандюки затихли, чекали. Раптом у Неда задзвонив мобільний.
Альо Да Та ну на Зрозумів.
Нед заховав телефон, мовив Лихові:
Дай ствол!
Той подав. Нед раптом схопив Марію за волосся, притяг до себе і приставив пістолет до скроні. Іван стрепенувся, але тут же перед ним блиснув ніж Лиха.
То ти, сука, мусарів визвала?!
Вона не відповіла, натомість підбіг Малий.
Шо таке?
Сюда наряд їде. Бистро метнулися, підігнали «девятку», а мінівен нахєр в кювет! Рухом!!!
Вони побігли, лишивши Івана й Марію з Недом.
Підписуй, урод, а то зараз я їй мозги з голови вибю!
Іван підвівся, відкинув геть документи.
А ти в мене стріляй, гнида. Ну, чого чекаєш?
Я вас двох завалю, мля буду! Сина сиротою лишиш!
Іване! крикнула Марія, але той ступив іще крок уперед. Раптом десь удалині почулися звуки міліцейської сирени.
Пусти її! гримнув Іван.
«Тільки без мокрухи», повторив сам собі Нед, а тоді перевів пістолет на Івана:
Підписуй!
Пусти її кажу, бо тут тобі і смерть!
Фак!
Він вистрелив. Марія скрикнула і смикнулася у бік свого чоловіка. Та було пізно: Нед вистрелив іще двічі, Іван хитнувся і впав горілиць. Марія кинулася до нього. Нед іще хотів пальнути, тільки у його пістолеті скінчилися набої, а сирени вже вили зовсім поруч.
Фак! знову крикнув Нед.
Все, що він зробив, це підхопив свої документи, Іванів портфель і розчинився у пітьмі, так що чути було тільки, як рвонула польовою дорогою «девятка».
Марія не могла у все це повірити. Її душа, захлинаючись від болю, ніяк не могла цього стерпіти й усвідомити. Кричала, та крику того не було чути; плакала, тільки сльози ті не текли; одні прокльони підіймалися до самого неба. Хитаючись, наче пяна, вона пішла полем, рвучи на собі волосся
Розділ 7Михайло
Світало. На сході небо було червоним: невідомо, чи то на вітер, чи на дощ, чи на смерть. Сонячні промені освітили поле під Городком, чорну дорогу, голі дерева й придорожню пожовклу траву, притрушену брудним листом. Грудень цьогоріч видався досить теплим: певно, все-таки суне оте глобальне потепління, нема уже тієї зими, що колись
Іванове тіло підвезли на каталці до «швидкої» і з гуркотом закинули всередину. Двоє лікарів і сестричка спритно заскочили, зачинили дверцята, і «швидка» рвонула з місця, ревучи двигуном та завиваючи сиренами.
Траса уже не була такою пустельною: водії проїжджали повз місце пригоди і з цікавістю зазирали, намагаючись вгадати, що тут сталося. Частину дороги довелося обгородити: тут зараз будуть працювати слідчі з експертами. Місцевий дільничий інспектор уже був на місці, стояв біля тих кущів і оглядав місце трагедії, інші хлопці посідали у машини, щоб зігрітися: все-таки не май місяць. Чекали прокурорських.
Пан Михайло працював у карному розшуку не перший рік і добре знав, як слід діяти у таких ситуаціях. Саме йому встигла подзвонити Марія, і саме він летів на виручку своїм знайомим на чолі міліцейського наряду. Уже дорогою викликав «швидку» і підняв на ноги ДПС. Не встиг. Знову це прокляте дежавю
Бачачи могутню постать Михайла на дорозі, водії старанно і швидко оминали це місце і розїжджалися. Дуже мало виявилося бажаючих висунути голову у вікно і спитати:
Командире, що тут?
Михайло тоді просто глипав своїм сердитим поглядом на цікавого, той втягував голову у плечі і поспішав зникнути чимдалі з очей.
Майор озирнувся навколо, тоді підійшов до Іванової машини, заліз усередину. Зважаючи на його велетенський зріст і могутню статуру, зробити це було зовсім не просто, але він таки всівся на сидінні водія, одягнув рукавички.
Для кого ж роблять ці машини?
Найперше кидалася в очі спортивна сумка, що стояла на задньому сидінні. Майор легенько обмацав її і зробив висновок, що нічого цікавого у ній бути не може. І тут погляд його вперся у веб-камеру, що була вмонтована зверху.
Цікаво, що там за кіно?
Доки інформація з флешки «грузилася» у Михайлів планшет, майор продовжував оглядати салон. Зауваживши жіночу сумочку, узяв її в руки, став виймати і розглядати її вміст. У боковій кишенці знайшов паспорт. Розгорнув, на нього дивилася Маріягеть молоде дівча. Далі, вже в іншому відділі знайшов зелену папку з документами. Нашвидкуруч переглянув, перегорнув, тоді склав цю папку і сховав собі у внутрішню кишеню куртки. Схоже, більше тут цікавого не було нічого, тож Михайло сховав планшет, поправив усе, як було, і вийшов з машини.
Навкруги і далі панував спокій: дільничний продовжував стояти біля кущів, балакаючи з кимось по мобільному, а хлопці сиділи в машині й, очевидно, травили анекдоти. З боку Городка їхала чергова машина, тільки цього разу вона не проїхала повз, а зупинилася на узбіччі. Це була BMW Х5, з неї вийшов чоловік у прокурорській формі, зачинив дверцята і натиснув кнопку сигналізації.
Михайло впізнав йогослідчий прокуратури Недоля. Той підійшов, подав руку.
Привіт доблесній міліції.
Дай, Боже, і прокурорським Ой-ой-ой, де ж ти так свою «беху» добив?
Михайло мав на увазі вигляд машини: вона була від коліс до скла обтріскана свіжим болотом.
Не можу сидіти без діла: проїхався по території, подивився. Думаю, може побачу щось цікаве. А тут як? Що з потерпілими?
Надії дуже мало. Іде операція. Можлива кома.
Ну, комато ще не крапка. Операцію «Перехват» оголосили?
Своє діло знаємо.
Щось знайшли? далі розпитував Недоля.
Гільзи від ТТ. Кров. А ще бичок «Мальборо».
Ножі, пістолети, битки Як же мені набридли ті їхні дебільні розбори
Михайло знизав плечима.
На розбори не схоже: не такий Іван, та й жінка з ним їхала. Не пішов би сам проти чотирьох.
Чотирьох? перепитав Недоля, примруживши очі.
По слідах видно, що нападників було четверо.
Ух ти. Мало того, що Шерлок Холмс, то ще й Слідопит. Щось засидівся ти в майорах, Міша.
Михайло, поправив майор.
Недоля закурив «Мальборо», дійшов ближче до Іванової машини, зазирнув усередину, потім обійшов навколо, вивчаючи сліди на землі.
Ти, Міша, можеш бути вільним, ми вже далі самі.
Михайло підійшов, горою навис над «слідаком».
Це були мої добрі знайомі.
Слідчий випустив дим з легенів.
І чим ти тут поможеш, Міша? Справа резонансна, в області знають. Полковник уже до мене із самого ранку наярює.
Ніби на доказ тих слів, у Недолі знову задзвонив телефон. Слідчий глянув на дисплей, тоді узяв слухавку.
Слухаю, товаришу полковник. Так, уже на місці. Працюємо. Так, усе під контролем. Обовязково. Так, усе зрозуміло, буду доповідати.
Недоля сховав телефон у кишеню, поглянув на Михайла і мовив скрушно:
От бачиш. І так кожних пятнадцять хвилин.
Михайло мовчав, дивився кудись далеко, ніби там хотів знайти відповіді на свої запитання. Нарешті вголос мовив:
Ну, якщо вже сам полковник так переймається тою справою, то я можу спати спокійно.
Що ти маєш на увазі? Слухай, Міша, шось ти надто збуджений із самого ранку. Я розумію, знайомих постріляли Їдь додому, відпочинь собі
Михайло стояв далі на своєму місці, дивився на сонце, примруживши очі. У Недолі знову задзвонило, він дістав телефон.
Так. Добре. Зрозуміло, згортайтеся. Уже виїжджаю.
Михайло допитливо поглянув на нього, слідчий поплескав його по плечу.
От бачиш, полапали твоїх розбійників. Операція «Перехват» у нас працює бездоганно, так що готуй дірочку на кітелімедаль отримаєш.
Хто? коротко спитав майор.
Шпана якась.
Шпана з ТТ не стріляє. Треба далі рити
Недоля ще раз видихнув дим, викинув недопалок.
Зараз така молодьож пішла, що не тільки з «тетешками» Вони вже зізналися. Короче, ти тут усе згортай, а я погнав, треба тих козлів допитати.
Недоля уже хотів іти, як Михайло поклав йому руку на плече.
Я з тобою, а то знову не тих посадите.
Не бикуй, Міша Слухай, а в тих потерпілих діти були?
Син. Пять років.
От суки. Ну, нічого, зараз вони в моїх руках заспівають. А ти, Міша, давай тут закругляйся і їдь додому. Тобі виспатися треба.
Недоля швидким кроком пішов до машини, майор провів його поглядом.
Скільки разів можна казати: не Міша яМихайло
Розділ 8Марія
Я не знала, куди себе маю подіти. Отак і блудила понад берегом нашого ставу, вимішуючи болото своїми чобітками та рвучи одяг у кущах верболозу. Чогось мене тягло саме сюди, поближче до води. Так і ходила, ніби неприкаяна, перетворюючись із гарної стильної молодої жінки на відьму, від якої годні були жахатися люди. Але тут нікого не було. Ближче до обіду почав здійматися вітер. Він потривожив озерну гладь і погнав легеньку хвилю. За вітром придибав і дощ. Холодний нудний грудневий дощик, від якого на душі ставало мерзлякувато. Я закуталася у свою курточку, втягла шию в плечі й намагалася рушити далі, щоб знайти прихисток, але озеро і далі тримало мене.
Здалеку я бачила, як «швидка» забирала Івана. Летіли, вили сиренами, мов на пожежу. Дармайого уже не врятувати. Він усе стоїть і стоїть перед очима: та посмішка, добрі щирі очі, зморшки на чолі, чорні брови. Намагаюся доторкнутися до нього рукою, але він віддаляється, ніби граючись
Вітер здійнявся ще сильніший, передвіщаючи бурю, вода на озері враз потемніла. Я молилася пошепки безперестанку, закликаючи на допомогу усі небесні сили. Мені б зараз піти додому Там бабуся, синочок. Син Городок уже, певно, облетіла чутка: усі перестрашені, шукають
Я заплющила очі і пішла далі понад берегом. Іван не сходив з-перед очей. Згадалася остання наша ніч Орфей, Еврідіка
Я піду за тобою до пекла, згадалась обіцянкай очі враз залилися гіркими слізьми, а ноги, підкошуючись, понесли далі.
Стемніло. Я стояла у нашому Городоцькому парку. Переді мною, просто у крутому схилі, була викопана яма. Колись її було забито дошками, але з часом дошки погнили Мені розповідав Іван, що в дитинстві вони лазили по тих ямах, які, насправді, й не ями, а підземні ходи з Городоцького замку. Замку вже давно нема, а от ходи лишилися. Там було дуже небезпечно через загазованість і загрозу обвалу, та Іван з товаришами все одно лізли
Підземний хід дихав на мене холодом крізь прогнилі дошки, звідти чулося щось подібне до стогону. Вітер, протяг А може, то душі, які спускаються з землі у царство мертвих? Я знову стала промовляти «Отченаш» і, не довго думаючи, заходилася руками виривати ті дошки, ламаючи нігті та здираючи шкіру до крові. Нарешті я встала, важко дихаючи. З поранених пальців текла кров, одяг був увесь брудний, волосся на голові мокре від дощу. На мене дивився лаз на той світ: він кликав мене до себе, запрошуючи завітати до пекла. Я набрала повітря у легені, видихнулаі полізла просто йому в пащеку
Це тільки з першого погляду хід був широким. Чим далі я просувалася всередину, тим він ставав усе вужчим, так що я лізла все глибше і глибше, звиваючись, ніби змія. Присвічувала собі ліхтариком з мобільного. Назад мені вже дороги не було: якби довелося повертатися, то так би й застрягла у цій ямі, але тоді я про це не думала, а лізла вперед. Мені двічі доводилося розгрібати руками завали, при цьому стогнучи з болю та відчаю. Розгреблаполізла далі. Усе вперед і вперед.
За якийсь час хід почав ширшати. Тепер я ним могла пересуватися то рачки, то на колінах. А згодом і на ноги встала, пішла, навіть не пригинаючи голови. Так я йшла і йшла, присвічуючи собі. Хід переважно ішов прямо, хоча деколи траплялися повороти. Раптом я побачила, що дорога розійшлася на три боки. Куди ж мені піти? Почала вивчати все докладно і раптом зауважила ще один хідчетвертий. Він вів донизу. Певнодо царства мертвих. Швидше за все, мені саме туди і треба.
Лізти головою вниз було важко. Та й страшно. В обличчя мені дихав холодний і мокрий сморід. Ліхтарик на телефоні почав мигатисідала батарея
Коли я нарешті прийняла горизонтальне положення, то пролізла ще кілька десятків метрів, а тоді враз відчула під руками каміння, а над головоюпорожнечу. Присвітиласклепіння, викладене з каменю, як і стіни, було високо, так що сміло можна було ставати на ноги. Встала. Пішла, шаркаючи глухо черевичками об підлогу. Зупинилася. Мій ліхтарик намацав попереду якісь дивні ніші. Підійшла ближче, придивиласяна них лежало щось схоже на людські тіла. Мені б зараз злякатися, запищати, заверещати!.. Мабуть, таки треба було, тільки чогось не верещалося
На ніші й справді лежав чоловік, закутий у лицарські обладунки. Уже пізніше я зауважила меч, що стримів просто у камяному склепінні, загнаний якоюсь силою досередини. Я обережно простягла до лицаря руку, легенько підняла забороло його шолома Рука враз відскочила. Не може бути Я знову подивилася на обличчя лицарято був мій Іван! Хоча ні: досить схожий, та не він. Пішла далі, розглядала. Усі вони були однакові на вигляд, у латах, усі надто схожі один на одного, ніби й справді брати. Та мого чоловіка між ними чогось не було. Я б його впізнала одразу Мій ліхтарик світив усе слабше, тож я додала ходи. Перебігала від однієї ніші до іншої, вдивляючись в обличчя, намагаючись знайти рідне. Усі вони були подібні до болю в очах, та мого Івана серед них не було. Не жаліючи своїх ніг, я бігала, кидалася від одного лицаря до іншого, не пропускаючи жодної ніші. Їх тут були сотні, тисячі. Я втомилася. У мене страшенно боліли ноги, а серце калатало у грудях. Коли попереду лишилося кілька останніх ніш, у душу закрався здогад, що, певно, десь пропустила, проґавила
Я підійшла до останньої. О Боже!.. Так, це був він. Його лице було спокійним, очі заплющені. Я підійшла, посміхнулася, взяла за рукувона ще була теплою. Ліхтарик згас. Стало так темно, що, здавалося, темнота тисне зусібіч, душить, забирає повітря. Тільки мені уже було якось байдуже. Я лягла, скулившись калачиком, на тій же ніші просто поруч зі своїм чоловіком, пригорнулася до нього і затихла. Думалапомерла, однак серце моє билося. Навіть через усі ці грубезні обладунки, що були на моєму Іванові, я відчувала, що його серце стукає також. Мені навіть здалося, що тепло від мого тіла передавалося до нього. Я мала його зігріти, а тоді він встане!
Знаю, ти будеш мене сварити, що я прийшла за тобою. Тут темно і страшно. Тільки не смердить смолою і сіркою, як у пеклі. Це вже добре. Зараз трохи тебе зігріюі ми почнемо вибиратися звідси. Навпомацки підемо: телефон розрядився. Шкода. Та я дорогу трохи памятаю
Я ще довго щось до нього говорила, тримаючи у своїх долонях його руку. Від усього цього я думала, що божеволію. Чи я заснула, чи лише зімкнула повікине згадаю. Тільки коли я знову розплющила очі, навкруги було світло, мов удень. Хто ж тут так яскраво світить?
Вона мужня жінка, яка прийшла аж сюди, говорив десь збоку чийсь голос.
Так, погодився другий. Тільки це справи не змінює. Їй написано жити і виховувати сина. Іван же має лишитися тут.
Я підвела голову, роздивлялася навкруги, та нічого не бачилавласники голосів лишалися для мене невидимими. Я зсунулася з ніші, впала на землю долілиць.
Благаю вас, хто б ви не були, допоможіть мені!
Переді мною враз зявилися два ангели. Вони взяли мене за руки і допомогли підвестися. Я враз відчула приплив нових сил. Повернулася до свого чоловіка, взяла його за руку.
Потерпи, милий. Вони нам зараз допоможуть.
Я схопила його за руку і спробувала стягнути з ніші, тільки він у цих обладунках був такий важкий, що я його і з місця зрушити не змогла.
Допоможіть, благаю вас! попросила.