Наш загін відколовся від основної аварської ордиі ми пішли палити села, женучи в полон молодих і здорових. Старих, малих і хворих відразу пускали в розхідобуза в поході неприпустима. Отож і зараз троє моїх друзяк мордують стару бабу, яка вже й ходити не могла, а тільки сиділа й проклинала. Я мимохідь задивився: Лихо і Біда тримали стару, а Малий замахнувся сокирою. Правильно, йому треба набиратися досвіду. Ударі пики товаришів забризкала кров.
Та хто ж так бє, довбню?! вилаявся Лихо. Вони кинули труп баби Малому під ноги, самі пішли далі, витираючи пики рукавами. Малий побіг за ними, вимахуючи сокирою і сподіваючись, що йому дадуть ще когось убити.
Обри хазяйнували добре: з хат уже було винесено усе цінне, складено на вози. Худобу і невільників також позганяли докупи; поранених, хворих, старих і малих безжально вбили. Часу гаяти не можнапід покровом ночі треба було напасти на ще один городок, що стояв на березі Верещиці і назви поки що не мав. Так і називалиГородок. Треба підійти непомітно, аби не встигли поховатися, напасти з різних боківуже неодноразово перевірена тактика.
У найтемнішому куті пограбованого селища, поміж перехнябленою старою хатою та тином, порослим високим буряном, стояв юда і дивився на нашу розправу. Ні, то не був той самий Іскаріотйого душа з пекла уже ніколи не вилізе. Інший. У цих краях, зрештою, як і всюди, завше можна було знайти чоловіка, здатного продатися за тридцять, а то й двадцять, десять, пять срібних монет. Слід було тільки постаратися трохи, дещо пообіцятиі зрадник купувався чи то на золото, чи на жінку, чи на владу Глупота, боягузтво, жадібність, заздрістьось ці струни душі, на яких я так гарно умів вигравати. Так само вийшло і з цим юдою: він продав своїх братів, погодившись непомітно провести нас сюди. Тепер зрадник стояв осторонь, спостерігаючи, як ми грабуємо й палимо, трусився, наче і справжній Іскаріот. Я підійшов до нього.
Чого стоїш у темнотівиходь на світло. Подивися, як ми тут добре попрацювали, який гарний «урожай» зібрали. А все через тебе. Якби не твоя помічпоховалися б твої родичі у лісі Ну, і за ту справу тебе чекає гарна нагорода. Виходь
Мені й тут добре, буркнув юда. Як я і думав: йому на світлі буде страшно. Тоді ще додав, ніби хотів виправдатися переді мною:Я не через срібло. Ти ж сам знаєш, обре
Так-так, знаю. Вони тебе смертельно образили. Помстадобра штука. То, може, тобі й срібла не треба? Собі лишу.
Ти обіцяв, обре, підвищив голос юда.
Так, обіцяв. Але робота нескінчена: ще за темряви нам треба напасти на Городок, сказав я йому. Покажеш
Тих стежок я не знаю, не бував там ніколи
Він став труситися ще більше: невже у ньому пробудилася совість? З таких уже користі мало, він мені більше не потрібен. Я йому так і сказав:
Тоді ти мені більше не потрібен.
Ти обіцяв мені срібло. І дівчину віддай
Я спробував ще раз його намовити:
Слухай, може, ти б мені ще послужив?
Не хочу. У цій відповіді була тупа словянська непоступливість, тож я відразу зрозумів, що з того хлопця толку уже не буде. Давай срібло, обре!
Я подав йому капшук з монетами.
Бери, заробив. Дівку собі вибереш, яку хочеш. Їх у пеклі вдосталь.
Що таке пекло? Вони були язичниками, тому про наше князівство поки що нічого не чули.
Я посміхнувся, поплескав його по плечу, другою рукою ж непомітно витягнув ножа.
Скоро довідаєшся, любий мій друже.
Ударив не в серцеу живіт. Навмисно так вчинив, аби хлопака вмер не відразу, а ще трохи помучився, похаркав кровю. Хоча що то за муки проти того, що його чекає там, унизу. Я витер свого ножа, тоді гукнув тому, хто ховався у темряві з протилежного боку.
Виходь, не бійся.
До мене підійшов ще один юда.
Ти бачив, що я з ним зробив?
Бачив, тихо буркнув він.
Проведеш нас до Городка?
Проведу, проведу, затрусив лякливо головою.
Ставай на коліна і цілуй моє взуття.
Він спочатку вагався, але коли я кинув на нього свій грізний погляд, юда став навколішки і поцілував.
Отак я всіх людей, що жили понад Верещицею, Дністром, Бугом, Случем, Бистрицею, Дніпром, Десною збираюся поставити на коліна.
Розділ 11Східняк
Сам я був нетутешній, тому цих країв добре не знав. Дорогою розпитував у людей подальший шлях, та все одно заблукав у тих лісах, а оскільки наближалася нічвирішив заночувати просто серед гущавини. Було б добре повечеряти, однак припаси скінчилися ще напередодні. Що ж: попив води з річки, омив лице від цілоденного сонця, куряви і поту, пустив коня пастися, а тоді розлігся на прогрітій літнім сонечком землі. Нарешті можна витягтися й розкинути вільно руки й ноги.
Натще не дуже солодко спиться: повіки злипаються від утоми, а от думки про соковитий шмат мясива продовжують снувати в голові. А ще думалося про цей край: гарна тут земля. Кажуть: зовсім недалеко звідси розкинулися гори, тож мені страшно хотілося вже їх побачити. Наш волхв казав, що саме з Карпат почалося розселення усіх наших родів і, просуваючись усе далі на схід, русини сіли на своїй, богами даній землі. Родичі між собою досить часто сварилися, але більше дружили, збиралися докупи в разі біди, молилися одним богам і говорили однією мовою. Кожен рід мав своїх старійшин, яким корився, а одного царя чи короля вони визнавати не хотіли, цінуючи власну свободу. Маючи свою землю, ніколи не йшли захоплювати чужої У тому була і наша сила, й наша слабкість. Земля завше давала нам те, що було потрібно: ниви щедро колосилися, худоба приносила багатий приплід, народжувалися добрі і гарні діти. У нас було вдосталь води, деревини, звіра, риби та меду. Вона, земля батьків, навчила нас любити одне одного та їїсвою матір.
Із сусідами жили через приграничні річки й гори. Часом хтось переходив ті річки чи то з мечем, чи з товаром, чи просто зі словом. Тоді лилася або кров, або мед, а після того кожен повертався до своєї хати.
Набагато гірше було, коли приходила орда
Раптом я почув крики, підвів голову й угледів спалахи від вогнища. Треба подивитися
Несподівано мене схопили і поволочили до свого кола. Вогнище палало яскраве, викидаючи цілі снопи іскор у нічне небо. Крики і гул були такі, що аж у вухах лящало. Тримаючи за обидві руки, враз із силою потягли у бік вогню, розбігаючись усе швидше. Раптомстрибок, далірегіт.
Беріть його в коло! знову почувся дівочий вереск.
Чекайте. Мені до Городка, просив я, та вони мене не чули.
Завтра підеш. А нині будеш з нами!
Купайло нам послав такого витязя!
З неба нам кинув!
Та він з дуба впав!
Знову регіт.
Та дайте ж чоловікові відсапатися! Хіба ж не бачитез дороги! спробував за мене вступитися один з парубків.
Мені ж завтра далі їхати. А заразповечеряти б
Дівчата сяк-так дали мені спокій, хлопці ж спровадили у бік жертовників:
Там, біля Лади, знайдеш мед і свіжий хліб: наші боги добрі, поділяться з гостем останнім. А завтра ми запровадимо тебе до нашого Городка
Жертовник стояв на березі річки. Хлопці казали правду: тут я знайшов направду свіжий хлібчик, запашний медок і поїв собі усмак, перед тим помолившись Ладі й подякувавши їй. У відповідь вона мені підморгнула.
Знову вмостився спати. Очі мої вже заплющилися у напівсні, а регіт дівчат та біснування парубків усе ще долинали до мене. Я посміхнувся. У нас, понад Десною, так же нині палять вогнища й водять хороводи. Недаремно наш волхв каже, що всі мибраття, онуки Даждьбожі. Знову дівочий веселий сміх. Вони ж тут вельми гарнідівчата, одначе і в нас, сіверян, не гірші. Марина. Чекає там. Ех, коли б не її очі, добре погуляв би нині Не можна Обіцяв
Сон усе-таки перемагав. Ніби у якомусь мареві, побачив я Марію зі своїм мужем. Вийшовши на цю галявину, вони підійшли до Лади. У жертовнику ледь жеврів вогонь, слабенько освітлюючи ідола. Місяць поливав Ладу згори своїм світлом, а ще відблиски купальської ватри стрибали по її товстих боках. Марія навіть посміхнулася, розгледівши на ідолі очі, рот і ніс.
Вона добра і помагає тим, хто люблять одне одного, допоможе нам зберегти нашу сімю, пояснив Іван.
Чоловік роздмухав вогонь у жертовнику, підкинув дровець, що лежали поряд. Багаття розгорілося, почало танцювати, сміятися. Від цього Лада враз повеселішала, ще ширше посміхнулася їм Раптом до них підійшов якийсь старий у ветхому одязі та підперезаний шнуряним поясом.
Ой не у тих помочі просите, сказав старий так, що Марія стрепенулася тривожно. Іван же навіть не озирнувся: роздмухуючи вогонь у жертовнику, відповів старому:
Просимо помочі у Лади, аби зберегла і збагатила нашу родину, щоби біда оминала нашу хату. А ти, старий, чого не веселишся, чом не співаєш зі всіма? А може, ти знайшов уже квітку папороті?
Старий ніби не чув тих слів.
Ми з Михайлом зробимо все, що зможемо, будемо вас захищати, скільки вистачить снаги. Але ми не всесильнідиявол також не спить. Його полчища проклятих чорними грозовими хмарами будуть сунути на цю благословенну землю, так що руки наші млітимуть від невимовної напруги, а голос захрипне від великого крику. Тож зараз кажу вамтікайте, що маєте сили.
Гавриле! зойкнула Марія. Скажи, що з нами буде!
Раптом я здригнувся. Розплющив очі, сів. Озирнувся. Старого не було, і тільки Іван з Марією дивилися на мене.
Ото диво. Правду кажуть, що духи лісу в Купальську ніч на світ виходять. Хто ти: лісовик, цур, пек, пересмішник? запитав Іван чи то жартома, чи то серйозно.
Не страхайтеся, не чорт. Східняк я. Сіверянин.
Ого. Сіверьдалеченько.
Правда, не близько. На другому кінці землі Руської.
Чого ж ти забрів у наш край? Може, дівку собі хочеш умикнути?
Тільки тепер я остаточно зрозумів, що Іван з мене кепкує.
Послали мене старці, князі й волхви землі Сіверської, аби я говорив з вашими старійшинами. Біда прийшла на землю Руську. Обри.
Чули, Іван тут же спохмурнів.
Поляни, сіверь, деревляни, дуліби і радимичі вже дали свою згоду, аби спільно стати супроти ординців!
І ми станемо з вами! тут же підхопив Іван.
Ану тихіше, раптом втрутилася у розмову Марія.
Вона раптом зблідла, і її серце так забилося, що той стукіт було чути аж до мене.
Що? насторожився й Іван. Я нічого не чую.
І раптом купальську ніч, немов гострий кинджал, розпоров крик:
Обри!!!
Іван враз підскочив, озирнувся. Нам було видно, як на луках заметушилися парубки і дівчата. Багаття тут же згасло, а всі гуртом побігли просто у наш бік, щоби сховатися у прибережних заростях: Верещиця завше ховала їх від небезпеки.
Давай руку! наказав Іван, і вони з жінкою стрімголов побігли від жертовника уздовж річки. Яслідом.
Ми добігли до того місця, де плакучі верби стояли понад самим берегом, опустивши свої віти-коси до самої води. Навкруги було темно: важка чорна хмара закрила нічне небо і нависла над землею, ховаючи місяць і зірки. Сюди прибігло іще кілька дівчат, двоє чоловіків.
У воду! наказав Іван.
Він допоміг дівчатам спуститися з берега, насамкінець заштовхав і Марію.
Іване, не хотіла вона його відпускати від себе.
Там наші бються! мовив один з мужів і стиснув у руці сокиру.
Іване, схопила Марія чоловіка за руку, але Іван легенько відіпхнув жінку.
Сиди тут, я скоро.
Я з вами! Моя рука вже стискала меч.
Іван витяг з-за пояса ніж, і ми побігли, лишаючи жінок під захистом широкої плакучої верби.
Розділ 12Марія
Я хотіла стрімголов кинутися за ним, але Гаврило вже був тут, його рука міцно тримала мене за запясток. Я озирнулася.
Не йдичерез тебе обри нас усіх тут знайдуть!
Але ж Іван
Йому зараз більше допоможе твоя молитва, Маріє.
Ангел затяг мене у воду, і ми разом з іншими дівчатами сховалися під віти плакучої верби. Принишкли. Прислухалися, вгадуючи десь удалині звуки бою. Я молилася безперестанку. Пішов дощ. Спочатку краплі падали рідко, вдаряючись об воду річки та розходячись широкими колами. А далі полило як із відра.
За якийсь час там, де раніше чулися крики і дзенькіт мечів, запанувала тиша, тільки дощ продовжував лити, щедро поливаючи землю та змиваючи кров з неї.
Прогнали, тихо мовила котрась із дівчат і поволі рушила з нашого сховку.
Гаврило затримав її і, приклавши палець до губів, наказав сидіти тихо. Ми усі так і застигли під тим віттям, цокаючи зубами з холоду і страху. Раптом побачили, як на гладь озера упав сніп світла: сюди йшли люди зі смолоскипами. Вони ґелґотіли щось незрозумілою мовою, рискаючи по кущах верболозу та шукаючи нас. Один з них підійшов до берега, навіть ступив у воду. Смолоскип його горів яскраво, обр крутив ним у різні боки, пильно заглядаючи туди-сюди. Ми відвернулися, дівчата позаплющували очі, аби тільки не зауважив нашої схованки. Одна дівчинка аж трусилася, так що я пригорнула її до себе і про всяк випадок затулила рота рукою.
А обр тим часом, покрутивши головою, виліз назад на берег. Йому не хотілося лізти у холодну воду, тож він пошкандибав за своїми далі.
Вони пішли, сказала я і поволі стала вибиратися з нашої схованки.
Стій, куди? спробував ангел мене зупинити.
Пошукаю Івана.
Не будь дурною, Маріє: він або втік, сховався, або уже мертвий.
Ні, він не вбитий. Адже я так щиро молилася! Його, напевно, пораненоі він лежить, стікаючи кровю. Я мушу знайти його.
Відмахнувшись від Гаврила, я таки побрела по груди у воді до берега. Тихо вилізши з річки, почала сяк-так викручувати на собі сорочку. Тоді, пригнувшись та ховаючись за кущами верболозу, пішла берегом.
Світало. Вранішня прохолода обійняла мене свіжістю. Злива перейшла, і тепер дрипав дрібний дощик. Хоча нізнову полило. У мокрому одязі було холодно, проте я поспішала, і серце моє калатало. Я бігла ледь помітною стежиною поміж деревами, які густо росли вздовж річки. По дорозі перестрибнула рівчак, перелізла через завалене дерево, перебрела невеличкий потічок. Із самого початку іще озиралась за обрами, пильнуючи, аби котрийсь із них не побачив мене. Але їх не було, вони пішли, тож я забула про обережність. До поля, де ми ще недавно водили хороводи і на якому потім розгорівся жорстокий бій, було як рукою сягнути.
Я бігла все швидше, як раптом четверо з них випірнули із густої ліщини просто переді мною. Я стала як укопана, дивлячись на них, вони ж вирячилися на мене. Я заклякла. Вдивляючись у їхні обличчя, очам своїм не вірила: це були Біда, Лихо, Малий і Недоля. Вони мали куртки із вовчої шкури, лати, шоломи, а в руках замість пістолетів і битокмечі.
Недоля першим прочухався і підійшов до мене. Він зазирнув мені в очія й далі не могла зрушити з місця. Обр поправив моє волосся, що розтріпалося під час бігу і тепер закривало мої очі й лице, прицмокнув, оцінюючи мою красу. Тут підійшов Лихо, запитав ламано по-нашому:
Де ховається?
Я відразу зрозуміла, хто його цікавить, і страх охопив мене ще гірше. Мовчала. Він повторив запитання:
Де ви ховаєтеся? Де жінки?
Я продовжувала мовчати, не знаючи, скільки іще так зможу грати у Зою Космодемянську. Недоля ухопив мене за косу і притяг до себе, просичав просто у лице:
Вона покаже.
Тут він мене вдарив долонею в обличчя, але той удар був більше принизливий, ніж болючий. Раптом у мені щось пробудилося. Я поглянула ординцеві в очі і плюнула просто в морду. Він застиг на мить, потім вдарив кулаком в живіт. Я впала. Інші кинулися на менеі я таки заробила кілька добрих копняків ногами. Вони били щиро, від душі, та я скрутилася калачиком і закрила голову. На цей гармидер позбігалися й інші степовики.
Побої, як і тоді, стримав Недоля. Він говорив щось до них, пояснював. Наскільки я зрозумілавони мали намір мене продати, а за покалічену багато грошей ніхто не дасть. Тоді поставив мене на ноги, приклав меча до горла.
Ходи з нами. Будеш показувати.
Вони вели мене поміж кущами та деревами, витягали на берег річки, штовхали і смикали за волосся, кричали та погрожували своєю зброєю. Я мовчала. Думала за свого Івана, який десь там лежить на полі й дожидає мене. Певно, вже не дочекається, бо нашого сховку я обрам видавати не збиралася. Хоча вони і так би мене не відпустили, не помилували
Побачивши, що я мовчу та стомившись блукати по щільних заростях, обри повернулися в свій табір, посідали і розвели багаття. Я сиділа осторонь і дослухалася до того, про що вони ґелґотіли. Думала. Найперше про те, що буде з Іваном, коли я його не врятую? Хто виростить, виховає нашого сина, якщо і я звідси не повернуся? Хто ховатиме батьків? Чи я жалію за тим, що накоїла? Ні!
І тут до мене підійшов Біда. Цілий час, доки ми тут сиділи, він потягував щось із бурдюка, пришпиленого до боку, і я так розумію, що то була не вода. Від нього несло густим винним «амбре», коли він підійшов до мене і присів поруч. Я відвернулася. Він узяв мене за підборіддя, повернув до себе. Тоді нахабно спробував узяти мене за груди. Я відштовхнула його, але він лише показав свої жовті ікла. Щось сказав своїм товаришам, і ті зареготали.