Але за такими роздумами й незчувся, як легіт змінив свій напрям і тепер дув у спину. Коли ж завважив це, було пізно. Двійко собак уже кинулися до моєї схованки й почали оглушливо гавкати та войовничо гарчати.
3
Пробую спершу відігнати собак так, як нас навчали в «Академії», що ми успішно й практикували, подумки погрожую, що порву їм пащеки й поламаю хребти, якщо не вгамуються, що розірву навпіл, тобто всіляко навіюю агресорам страх
Та нічого не виходить. Очевидно, на первісних істот методи телепатії не впливають. Або ж діють з точністю до навпаки. Принаймні вони починають захлинатися гавкотом, бризкаючи слиною аж на мій ніс. За хвилю до них приєднується ще кілька хижих морд. Одні з них схожі на вовчі фізії, іншіна ведмежі.
Очевидно, якісь дві різні собачі породи тут водяться, припускаю машинально. А сам натужно мислю, як бути далі. Залишатися й далі тут, наче лев, який ніколи не виходить із кущів, оточених зграєю розлючених псів, і гине від розриву серця, не витримуючи такої наруги, як собача лайка? Зоставатися, сподіваючись, що невдовзі напасливим гадам самим набридне гавкати і вони вгамуються? Чи таки вистрибнути з засідки і для початку урвати прикладом по зубах першого-ліпшого пса, а відтак випустити в решту зграї півмагазина?
Однак я недовго зважував усі «за» і «проти». Бо пильнуючи за собаками, не проминув угледіти, як до зграї чотириногих, що бісилася коло мене, вирушило кілька двоногих постатей. Видно, старших братів зацікавило, чого це їхні менші друзі зчинили лемент, і вони вирішили глянути на причину собачого рейваху зблизька.
Отож подальше відсиджування в кущах втратило будь-який сенс. Хутко вистрибую зі схованки і щосили гамселю правою ногою з підскоком по носі найближчого звіра, аж той клубком перекочується назад. А далі ухиляюся від зубів наступного, що стрибає на мене, й засадивши багнет йому у бік, перекидаю через себе. Бю прикладом межи очі третього
Та мене теж хапають одразу за обидві литки й я б неодмінно натис на курок, якби чийсь гортанний і владний вигук враз не протверезив собак.
Вони відбігають від мене, підібгавши хвости, і жалібно скавулять. Навіть поранений відповзає щомога далі, залишаючи за собою кривавий слід.
Але я вже не звертаю на них уваги. Натомість не зводжу очей з чотирьох присадкуватих і широкоплечих мужів, які застигли навпроти мене. Дивлюся незмигно з-під лоба й наче крізь них, так, аби чоловяги не сумнівалися, що в моїй особі можуть мати справу з вельми небезпечним типом.
Словом, стою напоготові, звиклий чекати наступних несподіванок, долаючи спокусу навіть зиркнути, чи дуже юшить кров із покусаних гомілок
Спершу дещо настрашені моєю доволі жвавою появою на подіумі, аборигени потроху оговтуються від замішання. Але, мабуть, водночас вони й розтлумачили мої можливості, бо не роблять жодних спроб наблизитися. Лише мовчки свердлять мене темними очицями з відстані в півсотні метрів.
Небавом до них поступово сходяться інші жителі поселення. Спочатку чоловікивід просто дебелих до тонкостанних, як назвав би тих легінів Гомер. А відтакі жінки та малюки.
За кілька хвилин переді мною виростає велике півколо дорослих і малих. І всі не зводять з мене очей. Якийсь час і далі стоїмо мовчки у майже цілковитій тиші, що аж дзвенить од напруги. Німу сцену лише час-од-часу порушують попискування немовлят, котрих матері тримають на руках.
Одні з юрби зирять на мене здивовано, іншіналякано, третінасторожено. А
позірно найдужчі дивляться й відверто вороже. Вони стискають у руках знайомі мені сокири та щось схоже на списи з загостреними чорними наконечниками, мабуть, виготовленими з кременю.
Я вже збирався щось удіяти, коли раптом ті, що стояли на флангах, сіпнулися було з явним наміром обійти мене з боків, а там, очевидно, й оточити. Але вже знайомий баритон зупинив їх. Цього разу я помітив, хто віддав команду. Це був, звісно, один із тих чотирьох, котрі першими виявили мою присутність. На півголови вищий од інших, він справляв враження й найрозумнішого.
За хвилю вождь, чи хто він там, сам відділився від юрби, ступив кілька кроків до мене, а відтак почав повільно рухатися по колу, огинаючи мене й не спускаючи з мене очей і заводячи за спину руку з товстезною кувалдою.
Його наміри були нібито й прозорі. Та водночас і спантеличувало те, що чоловяга взявся кружеляти довкола мене, замість того, щоби наблизитися по прямій. Тож важко було запевне втямити, що насправді він проробляв. Чи просто хотів відволікти своїми діями мою увагу, чи збирався напасти або ж лише виконував якийсь дикунський ритуал? Зрештою, хоч як, а в усякому разі виглядало, що хлоп не з полохливого десятка.
Та я вирішив не чекати, що буде далі. Притримуючи автомат лівицею, повільно дістаю правою рукою з нагрудної кишені свого маскувального камуфляжу два шоколадні батони. Начинені фундуком та іншою горіхово-поживною сумішшю, перемеленим корінням певних трав ці продукти нерідко правили нам, диверсантам, за сніданки, обіди й вечері одночасно.
Розриваю на одному обгортку з блискучої фольгою всередині, яка відразу приковує увагу присутніх, і привселюдно відкушую замалим не третину його. А другий батон, теж вивільнивши його верхню частину, простягаю керманичеві аборигенів, котрий у відповідь на мої дії нерозуміюче застигає в начебто бойовій позі.
Усміхаючись якомога привітніше і водночас умудряючись жувати на повен рот відкушений шматок, невимушено ступаю крок-другий до нього. Заразом і далі пропоную йому відповідними жестами й кивками скуштувати гостинця. Правда, не забуваю при цьому тримати вказівний палець лівиці, в якій тримаю власний надкушений харч, на гашетці свого побратима
Не знаю, які саме сигнали нейронів і видобуті з яких глибин підсвідомості, спонукали мене до таких інтернаціональних дій. Але мій миролюбний хід у відповідь на вождеві приготування, оцінюють адекватно. Отаман і далі розгублено стоїть ні в сих-ні в тих. А юрмою, наче подув вітру, схитнув приглушений, але явно схвальний гомін.
В усякому разі ніхто не виявив щодо моєї особи жодних ворожих намірів. І це спонукало мене поволі таки наблизитися до поводиря якраз на відстань простягнутої руки. Відкусивши наступний шматок від свого батона, спонукаю тим же міжнародним жестом зробити це саме і йому. Вождь усе ще недовірливо бере дарунок, поволі оглядає зусібіч і врешті-решт спроквола запихає в рот.
Цієї миті я раптом палко бажаю, щоби йому сподобалася пожива. І мовби у відповідь на це він, зробивши кілька характерних рухів нижньою щелепою, врешті теж обережно розпливається в усмішці.
На душі наче щось відтає. Я енергійно запихаю в рот рештки сніданку, а вождь своєю чергою негайно відкушує наступний шматок під схвальні вигуки глядачів цієї імпровізованої вистави.
Так почалося моє порозуміння з первісними людьми. Гадаю, що за хвилю-другу в нас із головним аборигеном дійшло б і до взаємного панібратського попліскування по плечах. Але раптом юрба вибухає стоголосим галасом. З несподіванки ми з вождем аж поприсідали
Він нерозуміюче озирнувся на своїх співплемінників. А я, теж глянувши туди, здивовано бачу, як передні з того натовпу з криком задкують, налякано витріщаючись і розпачливо показуючи руками кудись поза мою спину. А задні, теж несамовито горлаючи, розсипаються навсібіч.
Рвучко обертаюсь і вже вкотре торопію.
4
Просто на мене мчить гігантська брила, точніше, велетенська тварюка огидно брунатного кольору, схожа на уламок скелі, вкритий потемнілим од часу й пилюки мохом.
Це схожий на кенгуру, але значно вищий та ширший звір, який до того ж не стрибає, а швидко біжить, перебираючи двома задніми ногами, що нагадують стовбури дерев.
Його неймовірно дрібні передні кінцівки, які він тримає напівзігнутими донизу перед собою на рівні грудей, дивовижно контрастують з великою зміїною головою на короткій товстій шиї. А тулуб потвори закінчується масивним хвостищем, який на ходу хилитається з боку на бік, тож скидається на те, ніби вона відразу й замітає за собою сліди.
З кожним кроком товстіших од слонячих ніг жива глиба, й так заввишки з пятиповерхівку, ще більше виростає. І вже чути, як від її багатотонного тупоту стугонить земля
Фейерверк взаємосуперечливих вражень враз вибухає у свідомості й мовби аж підкидає мною. Та це ж тиранозавр! впізнаю раптом у монстрі одного з мясоїдних ящерів, які появилися на Землі у крейдовому періоді її мезозойської ери, тобто мінімум 68 млн. років тому.
Проте й далі стою непорушно, приголомшений цим відкриттям. І отямлююся лише тоді, коли хижак уже за якихось кільканадцять метрів і з войовничим ричанням вищирює спрямовану на мене страхітливу пащу з рядами зубів, що виглядають, наче частоколи зі свіжообструганих загострених колод.
Притьмом зриваю з плеча гранатомет і, майже не цілячись, випускаю заряд у клекітливу й кликасту безодню.
Вибух розшматовує голову чудовиська, розкидаючи навсібіч закривавлені шматки плоті й костей. Вони дощем накривають півселища. Кістяні осколки, судячи з зойків, навіть ранять когось із його жителів. Мене ж ця злива оминає, бо перебуваю в мертвому просторі щодо епіцентру вибуху.
Однак схожа на астероїд істота, хоча й починає завалюватися набік, усе ще швидко суне на мене. Тож хапаю за плечі отетерілого вождя, котрий застиг поряд, і ми й собі вслід за аборигенами даємо ногам знати. Аби велетенський бездиханний валун, на який перетворився після мого пострілу динозавр, гепнувшись, не поховав і нас під собою.