До вечора ми з добрими людьми стріли ще декілька чоловік, що до нас приєднались і вже встигли розговоритись, перезнайомитись між собою.
Я припнув до підводи бондаря на ймення Матвій свого коня, всівся на краєчок воза і, пихкаючи люлькою, з ним розмовляв.
Знаєте, як то лепсько, що ви оце до нас приєдналися, говорив Матвій, додаючи у свою мову дивних словечок, бо був він із Західної ж України родом і втік із рідних країв через свавілля правобережного гетьмана.
Ви ж людина військова, зі зброєю, та же і лепсько. А то розбійники, розбійники скрізь, татари, козаки, москалівсі розбійники!
Я тільки мовчки кивав головою і смалив люльку, щораз додаючи в неї тютюну. На землю спадав вечір, сонце гасло, на півночі запалювались мляві зорі.
Повітря було холодним, де-не-де по обидва боки битого шляху мелькав легкий туманець.
Ми їхали шляхом серед якогось зарослого буряном поля, а обабіч нього з обох сторін височіли смуги лісу. Десь далеко виспівували ропухи і болотяне птаство.
Коли сонце і геть сховалось за обрій, я став знічевя роздивлятись біласту смугу Чумацького шляху над головою, розрізняти по ній путь, а жіночки на сусідніх возах затягли:
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу
А далі хтось із них припинив і звернувся до решти:
Давайте не цієї. Давайте но
І те, що вони далі заспівали, примусило моє лице побіліти, а серце ледь-ледь не спинилось назавжди. Вже стемніло, і була, уважай, ніч.
Десь далеко, дуже далеко, вили сіроманці.
А жіночки витягували:
Ой зозуля в зеленому гаю
Закувала при тополі скраю,
Закувала птиця-зозулиця,
Розбрелись по селах вечорниці.
Розбрелись по селах вечорниці,
Закувала птиця-зозулиця.
Закувала та й збудила пізно.
Віє вітер ген по степу грізно.
Ой хто в гаю, хто в гаю, озвися,
Ти жива чи ти мені лиш снишся?
Ти жива чи маришся між ночі?
Чий то бродить стан нагий дівочий?
І коли народ дійшов до слів:
Бо з могили встала он кохана,
Ми вперше натрапили на роздоріжжя.
Піднялася жвава суперечка, куди ж його їхати.
Я не встрявав туди і лиш поглядав по сторонах.
Один із шляхів, той, що вліво, був широкий, чистий, далі в поле. А другийвузький, зарослий, і в калюжах, заболочений.
Люди намірялись їхати першим.
А я раптом краєм ока вгледів, як через той перший шлях у сутінках ночі щось наче перебігло.
Щось таке наче мале й
Волохате чи що.
Може, звір який.
А мо
В чортів же я не вірив.
Ні,підняв я правицю. Ні, шановні, послухайте бувалого вояку. Їдьмо правіше. Хто поїде вліво, покладе буйну голову.
Що ти брешеш! сердито гримнув той самий бондар Матвій. Вліво широкий шлях, а вправовірна загибель!
Як хочете! мовив я, відвязуючи коня від підводи. Я їду в гущу боліт. Хто зі мною?
Зі мною поїхали майже всі, лише Матвій із жінкою і ті, кого ми стріли шляхом, повернули вліво.
Десь опівночі до місця нашої стоянки в гайку прискакав вершникодин із тих. Він повів, що на підводи напали і перебили всіх до одного, йому лише вдалося втекти. Невідомо, хто то був, ті нападникитатари, козаки Дорошенка чи Самойловича.
Чи то перекинулись в людей схожі на тих, що перебігали шлях увечері.
Хтозна.
Ранком ми знову вирушили в путь і втрапили в зовсім заболочені місцини.
Я відрахував першу добу.
Одна підвода врешті втопилась у болоті, ми з півдня її витягували.
Марно.
Мірошник Семен та його дружина Мотрона дуже лаялись на мене, а я не вельми вже на те й зважав. Мене більше непокоїло швидке спадання сутінок.
Я призначив вартових на ніч і сам ніц не спав.
Люди воліли мінятись по півночі, бо дуже стомились.
Я погодився.
І це була перша моя помилка.
Тих, хто заступали вартувати після полуночі, вже не можна було збудитивони всі повмирали.
Так як від удушення зі слідами довгих кігтів на шиях, але ж їх нібито ніхто й не душив. Я сам ходив між сплячих і бачив, як ті мирно дрімали. Хоча дивний шурхіт у хащах мене трохи насторожував, але я не звернув на те уваги. А при тому шурхотові сама ніч була глупа і темнабез єдиного звуку, ні сичів, ні жаб у болотах чути не було.
А зорі сяяли угорі холодним мертвецьким світломначе чатували на нас з вишини.
Померло загалом пять чоловік.
Я велів більше вночі не спати.
Спати будемо вдень, поперемінно. Руху припиняти не можна, це може бути ще більш небезпечним.
А вартові? спитала мене заплакана Мотрона. Її Семен вмер сеї ночі.
Вартові не поможуть! сухо мовив я.
Але чому? у розпачі терзала мене за плече бідна жіночка.
Я не знаю, люди! крутнув я головою. Просто ця нечисть. Ці демони. Я так думаю, що вони існують тільки в наших снах. Шерстисті,додав я нащось, і дівчинка-підліток задрижала.
А я згадавте, що перебігло дорогу, наче також було в шерсті.
І з кігтями.
Чи то, мо, безсонна ніч далась взнаки.
У будь-якому випадку до ночі наче всі повисипались.
На ночівлю стали в рідких хащах коло якоїсь заболоченої річечки.