Зараз Рута пригадала його ім'я. Його звали отець Никодим. Цього дивного відлюдькуватого дячка, що раптом поселився на їхньому кутку, остерігалися всі діти. Він був низького зросту, мав куцу цапову борідку й пронизливі ясно-сині очі, які постійно хитрувато нишпорили довкола. Здавалося, що він постійно посміхається своїм потаємним думках, яких нікому не дозволено знати.
Завтра відспівуємо твого батька, перше, про що сповістив дівчину дячок.
Рута міцно заплющила очі й примусила себе стримати сльози.
Завтра? Я спала два дні?
Отець Никодим лише згідно нахилив голову. Його обличчя було спокійним, тож дівчинка ніяк не могла розібрати, що коїться в дячка в голові.
А ті люди..?
Вони живі. Щоправда, не дуже здорові. У Корчувашиної так ноги звело, що досі підвестися не може. Але вона, кажуть, завжди слаба була на ноги Схоже, що й на голову нездорова, раптом змовницьки всміхаючись додав він. А в Степана Теслі тепер болять зуби. Я йому вже цілих три з того часу вирвав.
Панотче Ви знаєте, що то я все накоїла? ледь не викрикнула Рута. Палати мені за це в пекельному вогні! То я наслала хвороби на всіх тих людей! Але я не хотіла, видить Бог, не хотіла! «Кто чародеи в дом свой призывает, обругав Бога, беса почитает, може, на мал час демон послужити, на вечно будет он за то томити»,виголосила вона вивчений в школі вірш, який священик виписав спеціально для неї.Вони вбили батечка..!
І більше не стримуючись, Рута розревілася, затуляючи долонями обличчя.
Господь і так покарав тебе достатньо. Не бійся, я не видам тебе, дочко. Чув, твоя мама була, е-е-е відьмою?
У відповідь Рута лише схлипнула.
Чув, чув, що відьомство передається дівчаткам у спадок Але така велика сила! І зовсім неприборкана! несподівано очі немолодого вже чоловіка загорілися юнацьким вогнем, ніби йому розказали, де закопаний королівський скарб.
Лише зараз дівчина помітила в руках у отця Никодима згорток паперу, куди він щось старанно занотовував.
Як почуваєшся зараз? Зовсім слаба? Ой, я ж для тебе тут сиру купив, і хліба свіжого! Оленко, леле моя! гукнув він до жінки, яка стояла за фіранкою, і щось показав їй на мигах.
Жінка відповіла так само на мигах, лиш відкриваючи рот, ніби риба, що не могла нічого сказати під водою.
Оленкадочка моя, раптом сповістив отець Никодим. Вона не чує й не говорить від народження. А я все життя шукаю спосібможливий і неможливий, щоб її вилікувати. Ми вже й у Константинополі побували, і в землі мавританські заїздили, але ні служителі Христа, ні Аллаха, ні диких африканських богів не змогли нам зарадити.
За мить перед Рутою стояла миска пшоняної каші, тарілка з козиним сиром, кухоль молока й свіжоспечена житня паляниця, густо посипана невідомою дівчині пряною травою. Оленка моторно поставила все на широку Рутину лаву, ніби відводячи погляд таких самих синіх, мов у батька, очей, і по тому швидко зникаючи за піччю.
Коли Рута нарешті поїла, Никодим продовжив питати. Багато запитував про маму, тата, про те, чи вчилася сама Рута чарувати. Усі відповіді записував у свій зшиток, а на розповіді про смерть мами підвів голову й довго вдивлявся у Рутині карі очі, ніби намагаючись в них прочитати, що ж саме вона недоговорила.
То мене судитимуть? нарешті запитала Рута, коли питання отця скінчилися.
Якщо впіймають, кивнув він. Наразі ніхто не знає, що ти, дитя, тут. І дасть Господь, не дізнається.
Але ж Ви служитель Бога, а Бог ненавидить таких, як я
Хто тобі сказав таку дурницю? Бог любить всіх своїх дітей. І Христос, і Даждьбог, і навіть кривавий Перун. Тільки тобі треба буде вчитися стримувати свої чари, пускати їх лише на поміч людям, а не на кривду.
Рута розгублено кліпала очима. Слова церковного дяка ніяк не вкладалися в її голові.
Але я не знаю, як це зробити! нарешті спромоглася відповісти вона.
Прийде час, і ти навчишся, маленька моя. А потім повернешся сюди і явиш старому дідугану, який вже не зможе ходити власними ногами, чудеса зцілення!
Никодим говорив так натхненно, а в його очах стрибали такі лукаві бісики, що неможливо було не посміхнутися.
Ти ще квола, у тебе гарячка можливо, у дорозі тобі зробиться гірше, але я не можу тебе більше в себе переховувати. Наробила ж ти переполоху! Тебе шукає все місто, вони обшукують навіть садиби паничів, тож скоро настане черга й служителів церкви. Був би я одинтримав би тебе до одужання. Але в мене Оленка Не можу я так її життям торгувати. Цієї ночі, дочко, випробуємо долю, і хай допоможе нам Господь.
Ранок Олеся починався розмірено: ситий сніданок у садку під полуденним сонцем бабиного літа, управи з арифметики й астрономії, музикування та риторика. По обіді настав час французької, і аж під вечір, коли суворий учитель пішов відпочивати, Олесю дозволено було трохи перепочити самому та нарешті зайнятися звичними хлоп'ячими забавами.
Їхня поліська садиба розташувалася просто посеред лісу. Навколо було тихо й безлюдно, лише іноді долинали голоси рибалок, що гомоніли на Десні, або мукання корів на хуторському фільварку. Брат і сестра саме гостювали в дядька в Києві, а мама нездужала й днями просиджувала перед зачиненим вікном, щось вишиваючи. Лише челядь іноді виходила на двір у своїх невідомих й незрозумілих Олесю справах.
Тож хлопчик шукав собі забави сам. Спершу він велично пройшовся по припорошеному листям подвір'ю, уявляючи себе єдиновладним господарем усього господарства, потім подражнив кудлатого пса Вернигору, міцно прикутого ланцюгом до своєї буди. Пес відповів йому недобрим гарчанням, але хлопчик на те не зважав. Зрештою його допитливе око натрапило на купу дрібного каміння, скинутого за повіткою. Один за одним він почав вибирати камінчики й жбурляти їх спершу по даху покритого мохом льоху, а потім, перебравшись ближче до курника, цілитися вже й у курей. Поганий зір Олеся з такої малої відстані не дуже рятував пташок. Нещасні чеботурки ховалися від нього під жердини, кудахкаючи й кличучи на допомогу півня, але той сам лише набундючився і з мовчазним обуренням терпів камінь за каменем, що прилітали на його територію.
Олесь посміювався. Він міг загнати курей до найтемнішого кутка курника, навіть повбивати їх курчаток у загорожіусе було йому під силу, і ні за що не було кари. От якби його брат із сестрою зараз його побачили! Вони би пишалися ним, таким великим і сильним!
Ще один камінь промайнув повз товстого рудого кота їхньої кухарки, ледь не зачепивши йому вухо. Із голосним нявканням кіт утік геть із подвір'я, проповзаючи під великими різними воротами. Тієї ж миті ворота відчинилися, і на подвір'я виїхав великий віз. Хлопчик впізнав того воза й візниканими їхній київський дядько Андрій, його хрещений батько, передавав гостинці з міста.
О, типривіз мені пензлі й фарби, як я просив? одразу кинувся до візника Олесь, і не чекаючи запрошення чи бодай дозволу, заходився біля воза відкривати ряднини й розсупонювати мішки.
Аж раптом хлопець відсахнувся й здивовано витріщився на візника.
А це хто за така?
На возі, укрита рядниною, спала дівчинка. Руде волосся бурштином виблискувало на сонці, а по її круглих щоках і кирпатому носі рясними зернами розсипалось ряботиння.
Тю, а й справдіце хто така? у свою чергу здивувався візник. Я ж усе переглядав перед від'їздом, ніде з самого Києва не зупинявся. Хіба що той святоша на виїзді з міста мене заговорив
Дівчина нарешті почала прокидатися. Вона виглядала змарнілою, під очима вимальовувалися сині кола, а очі хворобливо поблискували.
Ану, зняти її з воза й допитати! розпочав гратися в отамана Олесь.
На його крики збіглася челядь, і старий конюх Іван тут таки спустив напівпритомну дівчину долі.
То ти будеш говорити? якомога жорсткіше намагався допитатися хлопець, але гостя уперто мовчала, не в змозі самостійно стояти на землі та похитуючись у руках конюха.
А всипте-но їй канчуків, побачимо, як вона тоді заговорить.
Челядинці перезирнулися, та суперечити не сміли. Двоє взяли дівчину під руки, а Іван, почухавши бороду, приготував довгого батога.
Вона й так ледве дихає, може, нехай дівча трохи відпочине, а потім сама все розкаже! вступилося за прибулу жіноцтво.
Мовчати, челядь! Ніхто не прибуває в мої володіння непрохано та безкарно! ледь не викрикнув хлопчик, здіймаючи вгору вказівний палець. Зараз ми покажемо, як у нас зустрічають злодіїв! Іване, бий!
Іван, непомітно вкинув батога в кущі, а сам узяв різку, якою курей ганяли. Зціпивши зуби, він ударив. Почувся слабий зойк. Дівчинка заплющила очі, але стерпіла. Бавовняна керсетка й плахта захищали від ударів.
Зняти з неї ту безрукавку! І бий сильніше! Іще, іще сильніше бий!
Скинувши з дівчини верхній одяг, лишивши її в одній полотняній сорочці й куценькій плахті, Іван ударив удруге. І втретє.
Челядинцям навіть на мить здалося, що в очах Олеся промайнув жаль, який, утім, не відмінив жорстокого наказу.
Дужче! натомість закричав на Івана він.
Несподівано обличчя малого шляхтича викривила маска болю. Ноги Олеся підкосилися, і він обм'якло сповз на землю. Дівчина ж нарешті розплющила очі та кинула ненависний погляд на свого кривдника, що зігнувся в три погибелі просто біля її ніг. Без особливих зусиль вирвавшись із рук челядинців, які радше притримували її, ніж тримали, незвана гостя чимдуж побігла в бік лісу. Вона й не вчулася, як повз неї, біля самого вуха, пролетіла велика каменюка. На мить завмерши від несподіванки, Рута обернулася. Очі Олеся, холодні сірі очі, дивилися на неї зі страхом і безсилою люттю. Ось зараз, він візьме ще один камінь, зараз накаже прислужникам ловити її Ось, постривай лише, маленька бунтівниця, дізнаєшся, де в нашому краю зимують раки, і хто тут справжній шляхтич!
Але дівчина не чекала. Вона обернулася і, незважаючи на біль, що пронизував спину, гарячку, голод і спрагу, від яких нестерпно пекло все всередині, кинулася навтіки, до рятівних кущів колючої малини й глоду, низького підліска, за яким можна сховатися й загубитися в лісовій гущавині.
Нарешті Рута зупинилася. Вона вже не пам'ятала, скільки часу йшла. Добре було, що хоч не збилася з дороги, бо не було в неї ніякої дороги! Вона йшла навмання, то втрачаючи ледь помітну стежку, то знову знаходячи її.
Почало сутеніти, коли просто перед дівчиною розкинулася широка ріка. Лише зупинившись і перевівши подих, Рута збагнула, що лишилася тут в лісі геть одна. Ніхто вже її не наздоганяє, нікому до неї немає жодного діла. І вона, проживши в місті все своє недовге життя, нарешті усвідомила, що її оточували самі лише віковічні дуби та зарості сухого верболозу. Вода відбивалася сталлю від неба, що нахмарилося надвечір. Жодного подиху вітру, жодного звуку, який міг би повернути її до життя, даруючи хоч примарну надію.
Сутінки насувалися дуже швидко, а ще швидше робилося холодно. Тут, на березі ріки, Рута раптом знайшла для себе вихід. Миттєво й безболісно. І краще, ніж помирати від гарячки, із голоду, замерзати чи бути з'їденою диким звіром! Вона повільно, ніби упиваючись своєю новою думкою, попрямувала до води. Зараз її муки скінчатьсяне буде більше ні страху, ні почуття провини. Усі раниі нанесені різками, і словами людейводночас загояться. А Господь Бог пришле до неї свого ангелика й візьме її до себе, на небеса
Не розбираючи дороги й не дивлячись собі під ноги, Рута побрела до річки. Вона вже майже відчувала на собі дотик янгольських крил, як її нога заплуталася в чомусь і хруснула. Несподіваний біль примусив її голосно зойкнути й повалитися на високу суху траву. Рута помітила, що в тій траві лежав череп коня, за який нога й перечепилася. Кінцівкою вдалося поворушити, але було страшенно боляче, тож усі уявні ангелики розчинилися в повітрі От лихо, як тепер із підвернутою ногою доповзти до води? Зробивши над собою зусилля, вона підвелася, але цього разу роздивилася навколо. Просто в двох кроках від неї ріс старезний дуб, на якому розвішені були черепи тваринкосуль, кабанів, коней, а на корі виднілося грубо витесане обличчя якогось прадавнього божества. Під деревом був вимощений вівтар, на якому стояв глечик, повний молока. Забувши про біль і утому, юнка кинулася до того молока, жадібно припадаючи вустами до мальованого глека. Молоко було ще свіжим, певно, ранішнім. Шкода, що не парним, яке вона пила в отця Никодима й Оленки, промайнуло в неї в голові, і Рута раптом згадала, що зовсім нещодавно збиралася покінчити зі своїм життям. На повний живіт ця думка не видавалася вже такою пречудовою. Але сутінки майже згустилися, десь далеко почулося завивання чи то вовків, чи то собак, і по тілу ніби пробігли дрібні мурашки.
Не встигла Рута як слід злякатися, як тихий шелест трави примусив її обернутися. Біля неї стояв височезний сивий дідуган, із довгим волоссям і бородою до пояса, і уважно дивився на неї своїми вицвілими від часу очима.
Даждьбожий Великдень
Був день Божий, неділя. Люди висипали з церкви і раділи весняному сонцю, першим його променям. Хтось із чоловіків одразу подався до корчми, а дехто вийняв із торбинки сховане про запас. Такої днини й випити не гріх, повторювали мужчини, адже день нарешті нагнав ніч, і сонячний диск Ярила тепер довше сяятиме на небосхилі. Із такої нагоди діти та незаміжні дівчата зібралися гуртом на все ще вкритій де-не-де снігом галявині, готуючись водити танки й заспівувати веснянки.
Цього дня до головних воріт Чернігова під'їхала бричка. Дверцята відчинилися, і з неї вийшов молодик, років двадцяти-двадцяти п'яти. Важко було сказати точніше, бо юнак був убраний у чудернацьку одежу яскраво-синіх кольорів, яку тут носили хіба що заїжджі іноземці, мав вибілене обличчя й напомаджене русяве волосся, стягнене ззаду в кінський хвіст. При боці була причеплена шпага в дорого оздоблених піхвах та з розкішною перев'яззю. Голову прикрашав шкіряний крислатий капелюх із довжелезним білим пером, а у вусі сріблясто виблискувала сережка.
У натовпі зашепотілися. Усі гадали, що ж то за панич, аж доки не побачили стару Варвару, няньку паненят Чернецьких, яка чимдуж поспішала до брички, відбиваючи поклони та цілуючи руки новоприбулого, і лише тоді збагнули, що то Олесь Чернецький повернувся з західних країв, де вчився заморської грамоти.
Примечания
1
«Житіє», «Апостол»церковні книги, по яким у XVII ст. навчали читати.
2
Hoc est miraculum (лат.) це диво.
3
Аккермансучасний Білгород-Дністровський, у XVII ст. арена бойових дій між турками й козаками.
4
У XVII сторіччі шляхтичі досі використовували лук і стріли для забавок та підкреслення свого шляхетного походження від прадавніх сарматських воїнів-кочівників.
5
Лєчецьзастріле означення професійного лікаря.
6
Симеон Полоцький, зі збірки «Вертиград многоцвітний».
7
Даждьбожий Великденьсвято слов'янського Бога світла, сонця й родючості Даждьбога (Дажбога), 17 березня за старим стилем, предтеча весни.