Опівнічний Палац - Карлос Руис Сафон, читать онлайн бесплатно (полностью)

Карлос Руїс СафонОпівнічний Палац

Присвячую Марі Кармен

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням: Zafón C.-R. El Palacio de la Medianoche: Novela / Carlos Ruiz Zafón. Barcelona: Planeta, 2016.

Від автора

Друже читачу!

Яодин із тих, хто, читаючи, завжди пропускає вступи й передмови, оскільки волію переходити прямо до суті. Якщо це також і твій випадок, тікай негайно з цієї сторінки і з головою занурюйся у роман, що насправді тільки й варто робити. Та якщо ти з другого виду читачів (зізнаюся, що іноді я й сам такий), яких підстьобує цікавість, дозволь розказати тобі дещо про цей роман, аби, сподіваюся, допомогти зрозуміти його серед інших моїх книжок.

«Опівнічний Палац»це другий роман, який я видав ще 1994 року і який разом із «Володарем туману», «Вересневими вогнями» та «Мариною» є частиною серії «романів для юнацтва», що їх я написав ще до «Тіні вітру». Ніде правди діти, я ніколи добре не розумів, що ж воно означає той «роман для юнацтва». Знаю лише те, що, пишучи їх, був я значно молодшим, ніж є тепер, і що, оприлюднюючи їх, сподівався зацікавити молодих читачів у віці від девяти до девяноста років у разі, коли виконав свою роботу як слід. Це таємничі й пригодницькі історії, романи, які Хуліан Каракс із «Тіні вітру» міг би написати у своїй мансарді в Латинському кварталі Парижа, поки думав про свого друга Даніеля Семпере.

По багатьох роках недбалих видань «Опівнічний Палац» нарешті виходить у світ у тому вигляді, в якому авторові й хотілося, аби він зявився, коли вийшов уперше. Минає кілька років, і романіст відчуває спокусу ще раз пройти загубленими слідами й виправити численні недоліки, яких рясно у ранньому творі, аби створити враження, ніби автор мав тоді більший талант, ніж насправді. Та я вважав чеснішим лишити його таким, як написавіз тими засобами та майстерністю, яку посідав у ту пору.

Одне з найбільших задоволень, що їх приносить мені ця професія протягом років, це численні молоді читачі, які взялися за ці чотири «романи для юнацтва» й мали любязність написати мені, розповівши, що, переживши описані пригоди, захопилися читанням, а деякі навіть і письменництвом.

Отже, їм, а також тим юним і не дуже читачам, які зараз уперше заглиблюються в ці романи з їхніми таємницями, щонайщиріша подяка від оповідача цих історій. Приємного читання.

Червень 2006 р. Карлос Руїс Сафон

Я ніколи не зможу забути ту ніч, коли над Калькуттоюсніжило. З календаря сиротинця Св. Патрика злітали листки останніх травневих днів 1932 року, залишаючи позаду один з найспекотніших місяців, які памятала історія міста палаців.

День за днем ми із сумом та страхом очікували настання того літа, коли нам виповниться шістнадцять років, що означало би розлуку й саморозпуск «Човбарсосаєті»цього таємного клубу, що обєднав тільки сім членів і був нашим прихистком протягом років, проведених у сиротинцю. Там ми зростали, будучи самі собі родиною й не маючи інших спогадів, крім тих історій, що розповідали собі з опівночі, зібравшись довкола вогнища у внутрішньому дворику старого покинутого будинку, який височів на розі Котн-стріт та Браборн-роуд, напівзруйнованого домища, який ми охрестили Опівнічним Палацом. Тоді я не знав, що то був останній раз, коли я бачив район, серед вулиць якого зростав і чий чар переслідує мене до сьогодні.

З того року я більш не повертався до Калькутти, та завжди лишався вірним обіцянці, яку всі ми дали в тиші під білим дощем на берегах річки Гуґлі: ніколи не забувати того, чому були свідками. Роки навчили мене складати до скарбниці памяті все, що сталося протягом тих днів, і зберігати листи, які я одержував з того проклятого міста і які не давали згаснути полумю моїх спогадів. З них я й дізнався, що наш старовинний Палац був знесений, аби на його руїнах звели адміністративну будівлю, і що пан Томас Картер помер, провівши останні роки життя у мороку після пожежі, яка назавжди затьмарила його очі.

Поволі я одержував новини про подальше зникання міського простору, в якому ми прожили ті дні. Шаленство міста, що пожирало само себе, і примара часу зрештою стерли останній слід членів «Човбар сосаєті».

Тож я, не маючи іншого вибору, мав навчитися жити з острахом, що ця історія втратиться назавжди через брак оповідача.

Іронія долі схотіла, щоб саме я, найменш вартий, найгірше обдарований для такого завдання, узявся оповісти її й розкрити таємницю, що стільки років тому нас поєднала і водночас розлучила назавжди на старовинній залізничній станції Джітерз-Ґейт. Я б волів, аби комусь іншому випало врятувати цю історію від забуття, але життя вкотре показало, що мені судилося бути свідком, а не головним героєм.

Протягом усіх цих років я зберігав нечисленні листи від Бена та Рошана, нагромаджуючи документи, що проливали світло на долю кожного з членів нашого тісного гуртка, раз по раз перечитуючи їх уголос у самоті мого кабінету. Можливо, через відчуття, що доля зробила мене зберігачем памяті про всіх нас. А можливо, через розуміння того, що з-поміж тих семи підлітків я завжди був найнеохочішим до ризику, найменш яскравим та відважним і тому мав найбільше можливостей, аби вижити.

З таким настроєм, сподіваючись, що мене не зрадить память, я спробую ще раз пережити загадкові й жахливі події, які сталися протягом тих чотирьох палючих днів травня 1932 року.

Це буде справою нелегкою, тож я закликаю читачів бути поблажливими до мого незграбного пера, що взялося витягти з минувшини те спекотне похмуре літо в місті Калькутті. Я доклав усіх зусиль, аби відтворити ту дійсність та знов зануритись у тривожні епізоди, що мали накреслити лінію нашої невмолимої долі. А тепер мені лишається тільки зійти зі сцени й дати подіям говорити самим за себе.

Я ніколи не зможу забути переляканих облич тих молодих людей у ніч, коли сніжило над Калькуттою. Але, як мій друг Бен навчив мене завжди робити, розпочну історію від самого початку

Повернення з темряви

Калькутта, травень 1916 р.

Трохи за північ із нічної імли виринув баркас, що здіймався над гладінню річки Гуґлі, немов сморід прокляття. На носі, у тьмяному світлі, яке відкидав ледь живий ліхтар, прикріплений до щогли, можна було розгледіти загорнутого у плащ чоловіка, який натужно гріб до далекого берега. Десь там, на заході, у Майдані, обрис форту Вільяма виднів з-під запони попелястих хмар у безкрайому савані світла від ліхтарів та вогнищ, який простягався скільки ока. Калькутта.

Чоловік на кілька секунд зупинився, щоб перевести дух і озирнути обрис станції Джітерз-Ґейт, що геть губився в темряві, яка огортала другий берег річки. З кожним метром у глиб туману станція зі сталі й скла зливалася з іншими спорудами, заякореними в пишноті, відійшлій у забуття. Його очі блукали поміж тих нетрів мавзолеїв із мармуру, почорнілого протягом десятиліть занедбання, та оголених мурів, з яких шаленство мусонів поздирало їхню вохристу, блакитну й золотаву шкіру та знебарвило їх, мов акварелі, занурені у водойму.

Тільки певність того, що в нього лишаються хіба якісь хвилини життя, давала йому змогу продовжити путь геть від того проклятого місця, у нетрях якого він покинув жінку, котру поклявся захищати ціною власного життя. Тож тої ночі, коли лейтенант Пік вирушив у свою останню подорож до Калькутти на борту старого баркаса, кожна секунда його життя розчинялася під дощем, який розпочався на світанку.

Напружуючи всі сили, щоб догребти до берега, лейтенант чув плач двох дітей, схованих у ллялі. Пік озирнувся й пересвідчився, що вогні другого баркаса миготіли заледве у сотні метрів за ним і дедалі ближчали. Він міг уявити посмішку свого невмолимого переслідувача, що насолоджувався полюванням.

Він не зважав на плач дітей від голоду й холоду і зібрав усі залишки сил, аби дотягти до берега річки, що зникала в неосяжному й примарному лабіринті вулиць Калькутти. Двохсот років було досить, щоб густі джунглі довкола Калігату перетворилися на місто, до якого ніколи не наважився вступити Бог.

За кілька хвилин з люттю руйнівного духа на місто налетіла буря. Від середини квітня й чи не до другої декади червня воно конало в лапах так званого індійського літа. У ці дні місто зазнавало сорокаградусної спеки й рівень вологості був такий, що мало не все сочилося рідиною. А протягом кількох хвилин від шалених блискавок, що перетворювали небо на піротехнічний бенкет, стовпчики термометрів миттєво могли впасти на тридцять градусів.

За запоною зливи ледь можна було розрізнити рахітичні, зогнилі деревяні причали, що хилиталися над водою біля берега. Пік гріб, не вгаваючи, доки не відчув удару борту об дерево рибальського причалу, і допіру тоді поквапився до дітей, що лежали загорнуті в ковдру. Коли він узяв їх на руки, плач немовлят просяк у нічну пітьму, наче кривавий слід, що веде хижака до його жертви. Пік притиснув їх до грудей і зіскочив на землю.

Крізь густу завісу води, що з люттю спадала з неба, можна було розгледіти, як другий баркас повільно наближався до берега, немов поховальний човен вікінгів. Батіг розпачу підхльоснув Піка, і він побіг у бік вулиць, що оточували Майдан з півдня, і зник у темряві тої частини міста, яку її упривілейовані європейські та британські мешканці називали білим містом.

Він плекав надію лише врятувати життя дітей, але перебував іще далеко від осердя північної частини Калькутти, де було житло Арямі Бос. Лишень ця стара могла допомогти йому зараз. Пік затримався на мить і окинув зором тьмяне безмежжя Майдану у пошуках далекого світіння маленьких ліхтарів, що цяткували мерехтливими зірками північ міста. Темні вулиці, запнуті покривалом грози, були тепер його найкращим сховком. Лейтенант міцніше притиснув до себе малюків і знову рушив у східному напрямку, прагнучи укритись у тіняві палацових будівель центру міста.

Хвилю по тому чорний баркас-переслідувач пристав до причалу. Троє чоловіків зіскочили на землю й привязали судно. Двері рубки повільно відчинилися, і темний сильвет, загорнутий у чорний плащ, спустився по містках, що їх під дощем чоловіки приставили з берега. Ступивши на землю, він простяг руку в чорній рукавичці, указуючи туди, де щез Пік, і на його обличчі зявилася посмішка, яку ніхто з тих чоловіків не побачив під зливою.

Темна й звивиста дорога, що перетинала Майдан й огинала фортецю, під ударами дощу перетворилася на болото. Пік неясно пригадував цю частину міста часів вуличних боїв, у яких брав участь під командуванням полковника Лівелінасеред білого дня, верхи, разом з усім ескадроном, спраглим крові. Іронія долі змушувала його тепер пробігти цей відкритий простір, забудову якого у 1758 році лорд Клайв наказав зрівняти із землею, щоб гармати форту Вільяма могли безперешкодно стріляти в усіх напрямках. Але цього разу жертвою був він.

Лейтенант відчайдушно побіг до алеї, відчуваючи на собі позиркування мовчазної сторожі єдиних нічних мешканців Майдану.

Він знав, що ніхто не постав би на його шляху, щоб напасти й спробувати зірвати з нього плащ або вихопити йому з рук заплаканих дітей. Незримі мешканці могли зачути запах смерті, що вчепилася йому за пяти, і жодна душа не наважилась би стати на дорозі його переслідувачу.

Пік переліз через ґратчастий паркан, що відділяв проспект Чоуранґі, і побіг по цій головній артерії Калькутти. Велична магістраль пролягала на місці старого шляху, який майже триста років тому перетинав бенґальські джунглі у південному напрямкудо Калігату, храму Калі, від якого пішла назва міста.

Нічна юрма, що завжди з настанням присмерку вешталася по Калькутті, сховалася від дощу, і місто мало вигляд величезного базару, покинутого й брудного. Пік розумів, що стіна дощу, яка зáстила вид і тої глупої ночі була йому рятівним запиналом, могла розсіятися так само швидко, як і утворилась. Бурі, що з океану налітали на дельту Ґанґу, швидко відходили на північ або на захід, вихлюпнувши свою очисну зливу на Бенґалію і лишивши по собі тумани й затоплені смердючими калюжами вулиці, де бавилися, влізши по пояс, діти й де позагрузали двоколки, немов кораблі на мілині.

Лейтенант побіг у бік північного краю проспекту Чоуранґі, відчуваючи, що ноги вже не слухаються його і що він заледве може утримувати дітей на руках. Вогні ближчих кварталів північної частини мерехтіли неподалік з-за оксамитової завіси дощу. Пік розумів, що не зможе довго витримувати узятий темп і що до дому Арямі Бос ще далеко. Йому треба було перепочити.

Він спинився перевести дух, укрившись під сходами старого складу тканин, мури якого були обклеєні оголошеннями, що оповіщали про розпорядження властей невзабарі знести будівлю. Він невиразно пригадував, як багато років тому проводив у цьому будинку обшук після заяви одного багатого торговця про сховану в його закамарках велику курильню опію.

Тепер же поламаними сходинками сочилася брудна вода, нагадуючи чорну кров, що юшить із глибокої рани. Місце виглядало спустошеним і покинутим. Лейтенант підніс дітей до обличчя і поглянув у приголомшені очі немовлят; вони вже не плакали, але тремтіли від холоду. Ковдра на них була геть мокра. Пік узяв у долоні крихітні рученята, сподіваючись бодай трохи зігріти їх, а сам видивлявся крізь шпарини у сходах у бік вулиць, що виходили з Майдану. Він не памятав, скількох убивць найняв його переслідувач, але знав, що в його револьвері зосталося лише дві кулі дві кулі, що їх він мав використати з усією хитрістю, на яку тільки був здатен: решту він повистріляв у тунелях станції. Він знов огорнув малих найменш промоклим краєм ковдри й на хвильку поклав їх на сухий клапоть землі, який можна було розгледіти крізь пролом у стіні складу.

Пік витяг револьвер і повільно висунув голову з-під сходинок. На півдні безлюдний проспект Чоуранґі здавався примарною сценою в очікуванні вистави. Лейтенант напружив зір і впізнав смугу далеких вогнів на протилежному березі річки Гуґлі. Звук прискорених кроків по затопленій дощем бруківці змусив його знов відсахнутися в тінь.

Троє чоловіків виринули з темряви Майданутьмавого відблиску Гайд-парку, зведеного посеред тропічного лісу. Леза ножів зблискували в напівтемряві, немов срібні розжарені язики. Пік квапливо знову взяв дітей на руки й застиг, набравши у груди повітря, розуміючи, що, коли б він зараз почав тікати, ті люди вмить би кинулися на нього, наче голодна зграя.

Лейтенант знерухомів, притиснувшись до складської стіни й стежачи за трьома переслідувачами, що на мить зупинилися, відшукуючи його слід. Троє найманих убивць перекинулися кількома нерозбірливими словами, й один із них наказав іншим розділитися. Пік здригнувся, зрозумівши, що один з них, той, хто дав наказ розійтися, прямував просто до сходів, під якими він ховався. На якусь секунду лейтенант подумав, що запах його страху виведе горлоріза на цей сховок.

Лейтенант розпачливо пробіг очима по поверхні стіни під сходами в пошуку якоїсь тріщини, крізь яку можна було би втекти. Він опустився на коліна поряд з отвором, де перед тим поклав на землю дітей, і спробував натиснути на розбухлі від вологи дошки, з яких уже повипадали цвяхи. Напівзогниле дерево легко піддалося, і Пік зачув повів нудотного повітря з глибини підвалу поруйнованого будинку. Він озирнувся й заледве у двадцяти метрах від сходів спостеріг убивцю з наготовленим ножем у руці.

Він огорнув дітей ще й власним плащем і поповз усередину складу. Гострий біль трохи вище коліна раптом паралізував його праву ногу. Пік обмацав її тремтячими руками й наштовхнувся пальцями на іржавий цвях, який нещадно встромився в тіло. Ледве стримуючи крик, лейтенант ухопив холодний металевий кінчик, що стримів з рани, рвонув його із силою й відчув, як роздирається шкіра й тепла кров цідиться поміж пальців. Нудотна судома й біль на кілька секунд потьмарили його зір. Тяжко дихаючи, він знов узяв дітей на руки й натужно випростався. Перед очима простягалась якась примарна галерея із сотень високих порожніх стелажів, утворюючи химерне плетиво, що губилося в темряві. Не завагавшись і на мить, він побіг на протилежний кінець складу, вся будова якого, вже смертельно поранена, стогнала під бурею.

Коли Пік, пробігши кількасот метрів у череві того напіврозваленого будинку, знов опинився на чистому повітрі, він зрозумів, що перебуває менш як за сто метрів від Тіретта-Базаруодного з численних торгових центрів північної частини міста. Він подякував долі й рушив у бік заплутаної мережі вузьких, звивистих вулиць, що були серцем тої строкатої частини Калькутти, прямуючи до оселі Арямі Бос.