Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Сандерсон Брендон

Брендон СандерсонКнига перша. Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Слово подяки

Хоча чорновий варіант «Шляху королів» був завершений у 2003-му році, та роботу над фрагментами цієї книжки я розпочав ще наприкінці 90-х, а перші помисли про неї зародились у моїй голові значно раніше. Жодна з моїх книжок не визрівала аж так довго: щоб її написати, мені знадобилося понад десять років. Тож воно й не дивно, що багато хто допомагав мені в цьому. Та згадати їх усіх неможливо: у мене просто не настільки добра память. Однак є кілька основних гравців, яким я хотів би висловити найглибшу подяку.

Це насамперед моя дружина Емілі, котрій присвячена ця книжка. Вона доклала найбільших зусиль, щоби мій роман був завершений. Її допомога полягала не лише в прочитанні рукопису та наданні його авторові цінних порад, але й у забезпеченні цьому авторові спокою, коли він упродовж нескінченних годин сидів за письмовим столом. Якщо комусь із читачів випаде нагода познайомитися з нею, подяка буде не зайвою. (Вона любить шоколад.)

Як і зазвичай, мої неперевершені редактор і літературний агентМоше Федер і Джошуа Білмзпрацювали над цим романом не покладаючи рук. Слід зауважити, що на гонорари Моше ніяк не впливає обсяг тих монстрів на 400 000 слів, які надсилаються авторами йому на перегляд. Але він редагував цей текст без жодних нарікань; його допомога стала неоціненною під час перетворення рукопису на твір, який ви зараз тримаєте в руках. Він також залучив Ф. Пола Вілсона як консультанта з медицини, що значно покращило текст.

Окрему подяку висловлюю Гаррієт Мак-Дуґал, одній із найвидатніших редакторок сьогодення, яка з добрості сердечної зробила для нас порядкову вичитку й редактуру цього роману. Фанати «Колеса часу» знають її як людину, котра відкрила, відредагувала та взяла собі за чоловіка Роберта Джордана. Останнім часом вона рідко редагує щось інше, крім його творів, тож мені водночас дуже приємно та ніяково згадувати тут про її внесок і допомогу. Подякувати слід і Алану Романчуку, який активно допомагав їй у цій роботі.

Із-поміж співробітників видавництва Tor Books мені надзвичайно допоміг Пол Стівенз. Саме за ним були закріплені мої книжки, і він блискуче впорався зі своєю роботою. Нам із Моше неабияк поталанило, що він став нашим помічником. Як пощастило й із Айрін Ґаллоарт-директоркою,  котра виявилась неймовірно послужливою та терплячою, маючи справу з норовливим автором, якому забаглося реалізувати свої навіжені ідеї в художньому оформленні цієї книги. Моя щира подяка Айрін, Джастіну Ґоленбоку, Ґреґу Коллінзу, Карлу Ґолду, Натану Віверу, Гезер Сондерз, Меріл Ґрос і всій команді Tor Books. Дот Лін, яка була моїм рекламним агентом аж до самого виходу цієї книги (а зараз працює над тим, щоби перед її прізвищем ставили ще кілька літер) і надавала мені не тільки неоціненну допомогу в питаннях реклами, а й забезпечувала мене порадами та підтримкою в Нью-Йорку. Спасибі вам усім.

До речі, про художнє оформлення: ви, можливо, зауважили, що ця книжка значно краще ілюстрована, ніж це зазвичай буває з епічним фентезі. Вона завдячує цим надзвичайним старанням Ґреґа Колла, Айзека Стюарта й Бена Мак-Свіні. Вони напружено працювали, неодноразово виправляючи ескізи ілюстрацій, щоб досягти бажаного ефекту. Робота Бена над сторінками з альбому Шаллан просто вражає, оскільки поєднує найкращі витвори моєї фантазії з його мистецькими інтерпретаціями. Айзек, який також працював над внутрішнім оформленням трилогії «Народжений туманом», потрактував своє завдання значно ширше, ніж можна було б очікувати. Праця до пізньої ночі та драконівські терміни здачі були нормою при роботі над цією книжкою. І я мушу засвідчити йому свою повагу. (Якщо комусь цікаво, то віньєтки до кожного з розділів, мапи, кольорові ілюстрації наприкінці та сторінки з записника Наваніусе це його рук справа).

Як і зазвичай, мені неймовірно допомогла моя робоча група. До її членів додані ще й кілька альфа-й бета-читачів. Безвідносно до конкретних заслуг кожного, ось перелік їхніх імен: Карен Елстром, Джеф і Рейчел Бізінґери, Ітан Скарстедт, Натан Гетфілд, Ден Веллз, Кайлінн ЗоБелл, Алан і Джанет Лейтони, Дженсі Олдз, Крістіна Куґлер, Стів Даймонд, Брайан Деламбр, Джейсон Дензел, Мішель Треммел, Джош Вокер, Кріс Кінґ, Остін та Едам Гассі, Брайан Т. Гілл, а також той хлопчина на ймення Бен, чиє прізвище я не вмію правильно написати. Не маю сумніву, що я про когось забув. Усі вичудові люди, і яякби лише мігвручив би кожному по Сколкозбройцю.

Ху-у-х! Це вже не слово подяки, а цілий епос. Але згадати треба й ще декого. Я пишу ці рядки майже в першу річницю, як найняв Незмінного Пітера Елстромамого особистого помічника, співредактора й саме ту світлу голову, яку мають на увазі, кажучи: «а дві краще». Переглянувши мої попередні «подячні слова», ви завжди знайдете там його імя. Упродовж багатьох років він залишається моїм добрим другом і поціновувачем моєї творчості. Мені надзвичайно пощастило, що наразі він працює лише на мене. Сьогодні Пітер встав о третій ранку, щоб востаннє вичитати вже готову книжку. Тож коли знову побачите його на зустрічі з читачами, купіть йому шматок сиру.

Я би також проявив недбалість, якби не подякував Тому Догерті за те, що мій рукопис таки вибився в люди. Лише завдяки його вірі в цей проект нам вдалося прилаштувати кудись таку товстелезну книжку, і тільки його особистий дзвінок переконав Майкла Вілана зробити для неї обкладинку. Том допоміг мені навіть більше, ніж я, напевно, заслуговую: уже від самої згадки про книгу на кшталт цієї (з безліччю сторінок, ілюстрацій і внутрішніх оздоб) чимало видавців одразу беруть ноги в руки. Саме завдяки цій людині видавництво Tor Books безнастанно видає неймовірні книжки.

І нарештікілька слів про чудо-обкладинку Майкла Вілана. Для тих, хто ще не чув цієї історії, повторюся, що я ще підлітком почав читати фентезі (та й, власне, узагалі полюбив читати) саме через його прекрасні малюнки на обкладинках книжок. Він наділений унікальною здатністю передати дух твору в одному зображеннія завжди знав, що книжкам з його обкладинками можна довіряти. І мріяв про те, що одного дня його витвір прикрасить обкладинку і якоїсь моєї книжки. Здавалось, що моя мрія так і зостанеться мрією.

І те, що це нарешті сталося,  та ще й із милим моєму серцю романом, на який я потратив безмір часу,  для мене величезна честь.

Пролог до «Хронік Буресвітла»

Калак обігнув гірський хребет і застиг на місці, ледве не перечепившись об тушу конаючого громоскельця. Здоровенна камяна тварюка завалилася на бік, оголивши розпанахану грудину, з якої стирчало щось схоже на ребра. За формою чудовисько скидалося на скелет із неприродно довгими кінцівками, що росли з гранітних плечей. На клиноподібній морді двома темно-червоними цятками світилися очі, немов у глибині каменя палало полумя. Тепер вони скляніли.

І хоч скільки століть минуло, а побачивши громоскельця зблизька, Калак мимохіть здригнувся. Кожне ручисько почвари було завдовжки зі зріст середньої людини. Колись йому вже траплялося гинути від таких лабетів, і це було ще те задоволення.

Але хто й коли помирав приємною смертю?

Він обійшов страховиська, ретельно маневруючи полем бою. Рівнина була всіяна камінням неправильної форми й уламками скель, довкола височіли останці, землю вкривали трупи. Рослинності майже не спостерігалося.

Хребти й кургани рясніли шрамами. Від деяких лишилися тільки роздроблені, немовби висаджені в повітря, уламкитам билися Приборкувачі сплесків. Зрідка він проминав розтріскані, химерної форми вирви: це громоскельці виламувалися з гірської породи, щоб одразу ж кинутися в бій.

Чимало мертвих тіл були людськими, чималоні. Їхня кров перемішалася: червона, жовтогаряча, фіолетова. Хоча жодне із тіл довкола Калака не ворушилося, у повітрі висіло марево невиразних звуків: десь стогнали від болю, десь волали від горя. Але несхоже було, щоби хтось святкував перемогу. Над рідкими клаптями чагарників і купами тліючих трупів клубочився дим. Де-не-де курилися навіть скелі. Хто-хто, а Мертвечинці своє діло знали.

«Але ж я вцілів,  подумалося Калакові, коли він, притискаючи руку до грудей, поспішав до місця збору.  Цього разу я вцілів».

У цьому й крилася небезпека. Якщо він гинув, його відправляли назадбез шансів. Коли ж випадало пережити Руйнацію, він мав повертатися туди добровільно. До місця, сама лише згадка про яке жахала його. Туди, де біль і вогонь. А якби він вирішив не вертатися, тоді що?

Небезпечні думки, навіть зрадницькі думки. Він прискорив кроки.

Місце збору було призначене в затінку високого останцясправжнього шпиля, що, здавалося, сягав неба. Як і зазвичай, він і девятеро інших завважили перед битвою, що всі вцілілі зберуться там. Як не дивно, але чекав на нього лиш одинДжезріен. Невже восьмеро інших загинули? Що ж, і таке могло трапитись. Адже цього разу битва була просто шалена, одна з найлютіших. Раз од разу ворог виявляв усе більшу стійкість.

Але ні. Наблизившись до підніжжя останця, Калак стривожено насупився: увігнані вістрями в камянистий ґрунт, там пишалися сім мечів. Кожний із них був справжнім витвором мистецтва: обтічної форми, прикрашений ґліфами та візерунками. Він упізнав кожен із семи. Якби їхні володільники загинули, то й Клинки одразу зникли б.

Клинки були грізною зброєюнавіть потужнішою, ніж Сколкозбройці. А ці сімі поготів унікальні. Безцінні. Ззовні утворюваного мечами кола стояв Джезріен і дивився на схід.

 Джезріене?

Вбрана в біле й блакитне постать обернулася в його бік. Попри перебуті століття Джезріен здавався молодимроків тридцяти, не більше. Його чорна борідка була охайно підстрижена, хоча колись ошатний одяг подекуди обгорів і вкрився плямами крові. Склавши руки за спиною, він глянув на Калака.

 У чому річ, Джезріене?  запитав Калак.  Де всі?

 Пішли.

Голос у Джезріена був тихий, грудний, королівський. І хоча століття спливли відтоді, як його голову востаннє вінчала корона, манера триматися з монаршою гідністю зосталася при ньому. Здавалося, він завжди знає, як учинити.

 Сталося диво: цього разу загинув лише один із нас.

 Таланель,  здогадався Калак: лише його Клинка не вистачало.

 Так. Він наклав головою, утримуючи прохід біля північного каналу.

Калак кивнув. Таким уже був Талн: він здебільшого обирав, здавалось би, безнадійні ділянки битви й часто здобував перемогу. Але й гинув не менш часто. Зараз він, напевно, саме повернувся до того місця, де вони перебували в перервах між Руйнаціями. До місця кошмарів.

Калак відчув, що тремтить. Відколи це він став таким слабкодухим? «Джезріене, цього разу я не можу повернутися,  прошепотів Калак, підходячи ближче й хапаючи того за руку.  Розумієш? Не можу».

При цих словах Калак відчув, як щось обірвалось у нього всередині. Скільки ж це тривало? Століття, а може, і тисячоліття тортур: адже там неуявно важко стежити за часом. Ці вогнища, ці гаки, які знову й знову терзали його плотькожнісінького дня. Спочатку пропалювали шкіру на руці, далі витоплювали лій і добиралися до кісток. Він і зараз відчував той сморід. О, Всемогутній, він і зараз його відчував!

 Залиш свій меч,  наказав Джезріен.

 Що?

 Мене обрали, щоб зачекати на тебе: ніхто не знав, уцілів ти чи ні,пояснив той, киваючи в сторону кола з мечів.  Ми тут ухвалили дещо. Час порушити Присягу.

Жах пройняв Калака гострим болем.

 А що це дасть?

 Ішар гадає, що доки хоч один із нас звязаний Присягою, цього може вистачити. У нас є шанс покласти край Руйнаціям.

Калак зазирнув у вічі безсмертного короля. Зліва над клаптем рослинності клубочився чорний дим. Ззаду доносилися стогони агонізуючих. Там, у Джезріенових очах, Калак угледів страждання й горе. Цілком можливо, що і страх. Це були очі людини, яка зависла над прірвою, вхопившись за билинку.

«Святі небеса,  промайнуло в думках Калака.  Виходить, і ти зневірився?» Ця доля спіткала їх усіх.

Калак повернувся й відійшов убік, де з невисокого хребта відкривався вид на чималу частину поля бою. Воно було просто всіяне трупами, поміж яких сновигали живі. Воїни, вдягнуті ледь не в мішковину, котрі тримали в руках списи з бронзовими наконечниками. На їхньому тлі вирізнялися іншіу сяючих панцирних обладунках. Ось пройшла ще одна групка: четвірка бійців у порваних кожухах з погано вичинених шкір, які супроводжували могутнього велетня в чудовому срібному панцирі надзвичайно вигадливої роботи. Який контраст!

До нього підійшов Джезріен.

 Вони мають нас за богів,  прошепотів Калак.  Вони розраховують на нас, Джезріене: адже, крім нас, у них нікого немає

 У них є Променисті. Цього досить.

Калак похитав головою.

 Але ж ворог! Це не спинить його. Він зуміє завдати удару. Ти й сам це знаєш.

 Можливо,  король Вісників не захотів удаватися в подальші пояснення.

 А як же Талн?  запитав Калак, укотре згадавши: вогонь, смалена плоть, більзнову, і знову, і знову

 Нехай краще страждає один, аніж десятеро,  прошепотів Джезріен. Він виглядав на диво спокійним, навіть холодним: немов чорна тінь, яку в сонячний, спекотний день відкидає позад себе чесна й благородна людина.

Джезріен знову підійшов до утворюваного мечами кола. І раптом тоді, матеріалізувавшись із імли, у його руках зблиснув власний меч, усе ще вогкий від конденсату.

 Усе вже вирішено, Калаку. Тепер кожен сам по собі й нехай не намагається розшукати інших. Клинки ми залишимо тут. Термін нашої Присяги закінчується просто зараз.

При цих словах він підняв свій меч і ввігнав його в камянистий ґрунт поряд з іншими сімома. На якусь мить Джезріен завагався, поглядаючи на нього, але потім кивнув головою і відвернувся, неначе засоромився.

 Ми з доброї волі взяли на плечі цей тягар. Що ж, ми можемо й вибавитися від нього, якщо забажаємо.

 А що ми скажемо людям, Джезріене?  запитав Калак.  Яким вони памятатимуть цей день?

 Усе дуже просто: скажемо, що зрештою вони перемогли,  відказав Джезріен, ідучи геть.  Гадаю, вони повірять. Хтозна: адже це може виявитись і правдою.

Якийсь час Калак проводжав поглядом Джезріена, котрий ішов випаленою рівниною. Врешті він прикликав власний Клинок і всадив його в камінь поряд з іншими вісьмома. Потому повернувся й пішов у напрямку, протилежному до обраного Джезріеном.

Та все ж він не міг не озиратися на кільце мечів і дещицю вільного місця. Там мав би стриміти десятий Клинокзброя того, кого вони втратили. Навіть гірше: покинули. «Прости нам»,  подумав Калак і попрямував геть.

4500 років по тому

ПрологУбити

«Людська любов холодна, наче води гірського потоку, що тече за лічені кроки від льодовика. Ми в його владі. О, Прародителю бур ми в його владі. Ще якихось тисяча дніві подме Вічновій»,  записано в перший день тижня пала місяця шаш року 1171 зі слів темноокої породіллі середніх років за тридцять одну секунду до того, як вона померла. Дитину врятувати не вдалося.

Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, одягся в біле того дня, коли мав убити короля. Взагалі-то в таких випадках у біле традиційно вбиралися паршенді, чужий для нього народ. Але він робив те, що вимагали від нього господарі, та не ставив зайвих запитань.

Він сидів у просторій камяній кімнаті, розжареній омахами багать, що палахкотіли у величезних жаровнях і кидали яскраві відблиски на постаті гульвіс, котрі, обливаючись потом, танцювали, пиячили, галасували, співали та плескали в долоні. Дехто не витримував і валився додолу. Їхні зчервонілі обличчя яскраво свідчили про те, що гульби з них, напевно, досить і що їхні шлункине бозна-які міхи для вина. На перший погляд здавалося, що падають вони замертвопринаймні доки товариші не переносили їхніх тіл з бенкетної зали на завбачливо приготовані ліжка.

Сет не розхитувався в такт барабанного бою, не пив сапфірового вина та не підводився з місця, щоб долучитися до танцю. Він тихо сидів на одній із задніх лавпросто служник у білому одязі. На цьому бенкеті, приуроченому підписанню угоди, мало хто звертав на нього увагу. Служник як служник, звичайнісінький шинкому є до нього діло? Тут, на Сході, більшість жителів були переконані, що Сет і подібні до ньогонарод тямущий і незлостивий. І найчастіше вони мали рацію.