Він опустився на землю й використав чистіші частини сорочки на те, щоби змінити свої імпровізовані повязки, а тоді одягнув жилет і сандалії, намагаючись якомога менше рухатися. Задув легкий вітерець і поніс геть запах крові та голоси солдатів, що перегукувалися між собою. Кавалерія вже шикувалася, ніби не могла дочекатись повернення.
Імя, сказала спрен, проходячи повітрям і зупиняючись біля його обличчя. Вона знову набула подоби молодої дівчиниз тендітними ніжками та в сукні з вільно спадаючими складками. Сильфрена.
Сильфрена, повторив Каладін, завязуючи ремінці сандалій.
Сил, сказала дух і схилила голову набік. От потіха. Схоже, тепер у мене є і пестливе імя.
Мої вітання, проговорив Каладін і, похитуючись, знову звівся на ноги.
Віддалік, збоку від нього, вперши руки в боки й закинувши щита за спину, стояв Ґаз.
Гей, ти! гукнув він, тицяючи пальцем у Каладіна. І тоді жестом вказав на міст.
Ви що, жартуєте? здригнувся Каладін, дивлячись на залишки мостонавідної команди: у ній залишилося менше половини людей, що зібралися довкола мосту.
Або неси, або залишайся тут, відрубав Ґаз. Здавалося, він був чимось сильно роздратований.
«Він гадав, що мене вбють, дійшло до Каладіна. Тому й не подбав про жилет чи сандалії. Я ж біг у першому ряду». Він був єдиним з усіх мостонавідників переднього краю, хто залишився в живих.
Каладін ладен був сісти й дозволити їм піти без нього. Та перспектива померти від спраги на безлюдному плато теж не видавалася привабливою. І Каладін пошкутильгав до мосту.
Не бійся, сказав йому один з мостонавідників. Тепер нам дозволять іти повільно, частенько зупиняючись перепочити. І дадуть кількох солдат на підмогу: щоби підняти міст, треба щонайменше двадцять пять чоловіків.
Каладін зітхнув і зайняв своє місце. Кілька невдах із числа солдатів долучилися до них. Разом вони підняли міст у повітря. Він був страшенно важкий, та все ж вони якось на це спромоглися.
Каладін ішов, відчуваючи внутрішнє заціпеніння. Він гадав, що життя нічого більше не могло йому зробитинічого гіршого, ніж тавро раба з ґліфом «шаш», нічого страшнішого, ніж втрата всіх близьких на війні, нічого жахливішого, ніж коли підводиш тих, кого поклявся захищати.
Та виявилось, що він помилявся. Була ще одна річ, яку вони могли йому заподіяти. Остання мука, яку світ приберіг спеціально для Каладіна.
І називалася вона «Міст 4».
7. Будь-що припустиме
«Вони охоплені полумям. Вони горять. Вони приносять із собою темряву, і все, що ти бачиш, це їхню палаючу вогнем шкіру. Горять, горять, горять»записано в палагішев 1172 року зі слів підмайстра пекаря за 21 секунду до того, як він помер.
Шаллан спішно йшла цеглисто-жовтогарячим коридором, стеля та верхня частина стін якого були тепер вкриті плямами через проведене Джасною Душезаклинання. Вона лишень сподівалася, що картини на стінах не постраждали.
Попереду зявилася невелика група паршменів, що несли ганчірки, відра й драбини, лаштуючись відмивати кіптяву. Коли вона проходила повз них, ті мовчки вклонилися. Паршмени вміли говорити, проте рідко користувалися цим умінням. Багато хто справляв враження німих. У дитинстві розводи на їхній схожій на мармур шкірі здавалися їй красивими. Та це було ще до того, як батько категорично заборонив їй проводити час у їхньому товаристві.
Дівчина зосередила увагу на своєму завданні. Як вона переконає Джасну Холін, одну з найвпливовіших жінок у цілому світі, змінити свою думку щодо її опіки? Адже та вочевидь була вперта: вона роками противилася спробам конгрегацій щодо примирення.
Шаллан знову опинилася в широкій головній печері з її височезною камяною стелею та метушливими, гарно вдягненими відвідувачами. Їй було страшно, але мигцем побачений Душезаклинач манив її за собою. За останні роки її родина, Дім Давар, збагатилася й зажила слави. Цим вони передусім завдячували батьковим талантам політикайого багато хто ненавидів, та все ж притаманна йому безжальність дала неабиякі плоди. Свою роль відіграли й статки, отримані внаслідок відкриття кількох багатих покладів мармуру на землях Даварів.
Шаллан ніколи не втаємничували в сімейні справи настільки, щоб у неї зявилися підозри стосовно того, звідки бралося таке багатство. Щоразу, коли одна з каменоломень виснажувалася, батько йшов разом із маркшейдером і розвідував нові поклади. І лише детально поспілкувавшись з останнім, Шаллан та її брати дізналися правду: використовуючи заборонений Душезаклинач, батько потихеньку створював їх. Не такі великі, щоби викликати підозри, але достатні для забезпечення необхідними коштами на просування його політичних цілей.
Ніхто не знав, звідки він роздобув фабріал, який зараз лежав у її захищеному капшуку. Він був у неробочому стані: отримав пошкодження того страшного вечора, коли помер її батько. «Не думай про це», зусиллям волі наказала собі дівчина.
Вони занесли Душезаклинач на ремонт до ювеліра, але він так і не запрацював. Їхній дворецькийодна з довірених осіб батька, радник на імя Луеш, умів користуватися цим пристроєм, однак у нього також нічого не вийшло.
Сума батькових боргів і фінансових зобовязань виявилася просто нечуваною. Вони не мали особливого вибору. У родини залишалося трішки часуможливо, з рік, після чого ситуація з простроченими виплатами мала стати катастрофічною, а батькова відсутністьнадто помітною. Перший та останній раз у житті самітний родинний маєток у глушині став їхньою перевагою, оскільки його розташуванням можна було пояснити затримки з доставкою кореспонденції. Її брати напускали туману, писали листи від батькового імені та кілька разів зявлялися на публіці, поширюючи чутки, ніби ясновельможний Давар затіває щось грандіозне.
І все це заради того, щоби дати їй час утілити в життя свій зухвалий план. Розшукати Джасну Холін. Стати її підопічною. Дізнатися, де вона тримає Душезаклинач. А тоді підмінити його несправним.
Маючи фабріал, вони зможуть створювати нові поклади й відновлять сімейні статки. Зможуть створювати їжу, щоби годувати феодальне військо. Маючи на руках достатньо грошей для сплати боргів і роздачі хабарів, вони могли оприлюднити факт батькової смерті й не зазнати краху.
Шаллан трохи затрималася в головному коридорі, обдумуючи свій наступний хід. Те, що вона планувала, було дуже ризикованим. Їй треба буде вчасно втекти, щоб уникнути звинувачень у крадіжці. Хоч вона й багато про це думала, однак усе ще не уявляла, як влаштувати цю справу. Усі знали, що в Джасни багато ворогів. Мав бути якийсь спосіб звалити на них «поломку» фабріала.
Але це буде потім. А поки що Шаллан просто мусила переконати Джасну взяти її під опіку. Будь-який інший результат був неприйнятний.
Шаллан нервово склала руки в жесті, що означав прохання про допомогу: її покрита захищена рука зігнулася поперек грудей, торкаючись ліктя вільноїпіднятої догори та з витягнутими пальцями. До неї підійшла повна жінка, вбрана в туго накрохмалену білу сорочку зі шнурівкою та чорну спідницю, за якими можна було безпомильно розпізнати мажордома.
Вона присіла в реверансі.
Ваша Світлосте?
У Паланеум, сказала дівчина.
Та кивнула й повела Шаллан далі, у глибини довгого коридору. У більшості жінок довколавключно зі служницямиволосся було прибране, і вона відчувала, як впадає в око її власне, розпущене. Його насичений рудий колір змушував дівчину ще сильніше виділятися.
Незабаром довгий коридор став круто спускатися вниз. Та коли минуло ще півгодини, виявилося, що вона все ще чула звук далеких дзвоників у себе за спиною. Напевно, саме за це тутешні люди їх так любили: навіть у підземеллях Конклаву можна було чути зовнішній світ.
Служниця провела Шаллан до дивовижних на вигляд двостулкових сталевих дверей. Тоді вклонилася дівчині, і та кивком голови відпустила її.
Шаллан не могла не замилуватися красою тих дверей: поверхню покривала різьба у вигляді складних узорів правильної формиз колами, лініями та ґліфами. Це було щось на кшталт мапи, розділеної на дві половини там, де двері відчинялися. На жаль, вона не мала часу роздивитися всі деталі, а тому поминула їх.
За дверима виявилася величезна кімната, від самих розмірів якої перехоплювало подих. Стіни з гладенької скелі спиналися високо вгору: через тьмяне освітлення вона не могла сказати, на яку саме висоту, проте бачила мерехтіння далеких вогників. Їхні вертикальні поверхні вкривали дюжини маленьких балконів, схожих на приватні ложі в театрі. З багатьох лилося мяке світло. Чутно було лише звуки перегортуваних сторінок і неясний шепіт. Шаллан здійняла захищену руку до грудей: у цих величних покоях вона почувалася крихітною.
Ваша Світлосте? звернувся до неї молодий мажордом, підходячи ближче. Ви щось шукаєте?
Певно, нове відчуття перспективи, з відсутнім виглядом сказала Шаллан. Як
Цю кімнату називають Завісою, тихо пояснив служник. Вона передує самому Паланеуму. Обоє існували ще до того, як було засноване місто. Дехто вважає, що ці покої були висічені в скелі самими Співцями зорі.
А де книги?
До Паланеуму вам ось сюди, жестом вказав служник, підводячи її до ряду дверей з іншого боку кімнати.
Пройшовши крізь них, вона опинилася в меншій залі, поділеній на частини товстими кришталевими перегородками. Шаллан підійшла до найближчої з них і провела рукою. Поверхня кришталю була шорстка, мов тесана скеля.
Створено за допомогою Душезаклинача? запитала вона.
Її супутник ствердно кивнув. Позаду нього пройшов ще один слуга, вказуючи дорогу старезному подвижнику. Як і більшість із них, той мав поголену голову й довгу бороду. Його просте сіре вбрання було підперезане коричневим поясом. Слуга провів його за ріг, і Шаллан заледве могла розгледіти їхні силуети з іншого бокумов тіні, що плавали в кришталі.
Вона ступила крок уперед, але служник стиха кашлянув:
Мені знадобиться ваш вхідний талон, Ваша Світлосте.
А скільки він коштує? вагаючись, запитала Шаллан.
Тисячу сапфірових броамів.
Так дорого?
Численні лікарні Його Величності потребують значних коштів на їхнє утримання, вибачливо сказав чоловік. А Харбрант тільки й може торгувати, що рибою, дзвониками й інформацією. На два перші товари в нас навряд чи є монополія. Але третій що ж, у Паланеумі зберігається найбагатша колекція фоліантів і сувоїв у всьому Рошарі. Навіть більша, ніж у Святому анклаві у Валаті. Як виявив останній підрахунок, наше зібрання налічує понад сімсот тисяч окремих текстів.
У її батька було рівно вісімдесят сім книг. Шаллан перечитала їх усі по кілька разів. Скільки ж усього можуть вмістити сімсот тисяч книжок? Вага такого обєму інформації приголомшила її. Дівчина відчула сильне бажання пробігти поглядом по тих прихованих полицях. Вона змогла би місяцями просто читати назви.
Але ні. Може, після того, як забезпечить майбутнє братів, як фінансові справи родини покращаться, вона ще повернеться. Можливо.
Вона почувалася так, ніби, помираючи з голоду, відмовлялася від свіжого фруктового пирога.
Де б я могла зачекати, запитала вона, якщо той, хто мені потрібен, зараз усередині?
Ви можете скористатися однією з ніш для читання, запропонував служник із полегшенням у голосі. Він, певно, боявся, що та влаштує сцену. Для цього не потрібен вхідний талон. У нас є носії-паршмени, які можуть підняти вас на вищі яруси, якщо забажаєте.
Дякую, сказала Шаллан, повертаючись спиною до Паланеуму. Вона знову відчула себе дитиною, яку замкнули в кімнаті, не дозволяючи побігати в саду через батькову параноїдальну тривожність. А для Її Світлості Джасни вже зарезервована ніша?
Я можу дізнатися, відповів служник, ведучи її назад до Завіси з її далекою, невидимою стелею. Він поспішив геть, щоби переговорити з кимось, залишивши Шаллан стояти біля входу до Паланеуму.
Вона могла забігти всередину. Непомітно прослизнути
Але ні. Брати дражнили її за полохливість, проте не вона втримувала дівчину. Там, поза сумнівом, була охорона, а тому спроба ввірватися всередину неминуче виявилася б не просто марною, а ще й позбавила б її будь-яких шансів змусити Джасну передумати.
Переконати її, проявити свої таланти. Сама думка про це викликала в неї відразу. Шаллан ненавиділа протиборство. За юних літ вона почувалася крихкою кришталевою статуеткою, що зберігається за склом буфета для посудудивитися можна, а торкатисязась. Єдина донька, остання память про кохану дружину ясновельможного Давара. Їй усе ще здавалося дивним, що саме вона взяла на себе відповідальність після Після того випадку Після
Її обступили спогади. Нан Балат у синцях, його одяг розірваний. Довгий, сріблястий меч у її руцітакий гострий, що розтинає каміння, мов масло.
«Ні,промайнуло в голові Шаллан. Спершись спиною об камяну стіну, вона гарячково стискала у руках портфель. Ні. Не треба згадувати минуле».
Вона думала знайти розраду в малюванні, і пальці потяглися до портфеля у пошуках паперу й олівців. Та перш ніж устигли їх видобути, повернувся служник.
Її Світлість Джасна й справді просила, щоби для неї підготували читальну нішу, сказав він. Можете почекати там, якщо бажаєте.
Так, дякую, мовила Шаллан.
Служник підвів її до затіненої вигородки, де на міцній деревяній платформі стояли четверо паршменів. Служник і Шаллан ступили на неї, і ті потягли за мотузки, пропущені через закріплений зверху блок, рухаючи платформу вгору по камяній шахті. Єдиним джерелом освітлення були броамові сфери в кожному з кутків стелі ліфта. Аметисти, що давали мяке, фіолетове світло.
Їй потрібен був план. Джасна Холін не справляла враження людини, яка легко змінює свою думку. Шаллан повинна здивувати, вразити її.
Вони піднялися приблизно на сорок футів над долівкою, і служник махнув паршменам, щоб ті зупинилися. Шаллан прослідувала за мажордомом по темному коридору до одного з невеличких балкончиків, що виступали зі стін уздовж усієї Завіси. Він був круглим, мов башточка, і мав камяну загорожу, що сягала їй по пояс й увінчувалася деревяними поручнями. Інші зайняті ніші поблискували різними кольорами, оскільки для їхнього освітлення використовувалися сфери. У темряві величезного простору здавалося, що вони просто висіли в повітрі.
У ніші стояли довгий і вигнутий камяний стіл, вбудований просто в загорожу балкона, один стілець і кришталева чаша, яка більше нагадувала кубок. Шаллан вдячно кивнула служникові, і той залишив її саму. Відтак вона видобула жменю сфер і кинула їх у чашу, освітлюючи балкон. Вона зітхнула, сідаючи на стілець і кладучи свій портфель на столик. Тоді розщібнула на ньому ремені, шукаючи собі заняття й намагаючись придумати що-небудьхоч би там що, аби переконати Джасну.
«Передусім, вирішила вона, мені треба зібратися з думками».
Шаллан витягнула з портфеля пачку цупкого паперу для малювання, набір вугільних олівців різної довжини, кілька пензлів і сталевих пер, чорнило й акварельні фарби. Наостанок дістала свій менший блокнот, переплетений у вигляді книжки, що містив ескізи краєвидів, які вона зробила впродовж тижнів, проведених на борту «Усолоди вітру».
Це були простенькі малюнки, які вартували для неї більше, ніж ціла скриня сфер. Шаллан узяла зі стосу аркуш, тоді обрала пятикутний вугільний олівець і повертіла його у пальцях. Вона заплющила очі й викликала в памяті образ Харбранта, яким запамятала його в ту мить, коли їхній корабель тільки-но пришвартувався. Хвилі, що набігають на деревяні палі, запах солі в повітрі, матроси, які лазять по вантах і збуджено перегукуються між собою. І саме місто, що здіймається схилом угору, будинки, які громадяться один на одний, щоб і дещиці землі не пропало марно. А ще далекі дзвоники, чиє подзенькування тихо розноситься у повітрі.
За мить вона розплющила очі й взялася малювати. Пальці рухалися самі по собі, спершу накидаючи грубші лінії. Схожа на розпадину долина, у якій розташоване місто. Порт. Тутквадрати, що стануть будинками, а тамкоса лінія, що позначає ту горбисту магістраль, яка веде до Конклаву. Поступово, одну за одною, вона додавала деталі. Тіні на місці вікон. Лінії, щоби промалювати дороги. Подоби людей та екіпажів, щоби передати сумяття запруджених вулиць.
Колись вона читала, як працюють скульптори. Багато хто бере звичайну камяну брилу й спочатку надає їй невиразної форми. Тоді обробляє її знову й знову, за кожним заходом висікаючи все нові елементи. Малювала вона за цим же принципом: спочатку жирні лінії, потім деякі деталі, тоді ще більшеі так до найтонших штрихів. Шаллан ніколи не вчилася графіки: просто робила так, як підказували почуття.