На заході сонце вже сховалося, але фургони не зупинялися. Фіолетовий Салас виглянув з-за обрію на сходіпопервах нерішуче, ніби бажаючи переконатися, що сонце справді зникло з небосхилу. Ніч була ясною, у вишині мерехтіли зорі. О цій порі року Шрам Талнаширока смуга темно-червоних зірок, що різко виділялися на тлі мерехтливих білих, стояв практично в зеніті.
Раб, котрий раз по раз покашлював раніше, знову розбухикався. Цього разу кашель був різким, вологим. Колись Каладін одразу поспішив би на допомогу, але щось у ньому змінилося: скількох тих, кому він силкувався допомогти, вже не було серед живих? Йому чомусь здавалосяна підсвідомому рівні,що для хворого ж буде краще, якщо він не втручатиметься. Адже підвівши спочатку Тіена, тоді Даллета з усім загоном, а за ними, одну за одною, аж десять груп рабів, важко було знайти в собі волю, щоби спробувати знову.
Лише через дві години після того, як зійшов Перший місяць, Твлакв нарешті наказав зупинятися. Двійко його звіроподібних найманців позлазили зі своїх місць на дахах фургонів і взялися розпалювати невеличке багаття. Довготелесий Таран, підліток-прислужник, порався коло чалів. Ці здоровенні ракоподібні були не набагато меншими за самі фургони. Вони вляглися на землю й позалазили на ніч у панцирі, запасливо набравши повні клешні зерна. У навислій темряві їхні тіла скоро перетворилися на три брили, що їх заледве можна було відрізнити від валунів. І лише тоді Твлакв почав по одному перевіряти, як там його раби, даючи кожному ківшик води та впевняючись, що обєкти його інвестицій здорові. Чи принаймні здорові в тій мірі, у якій цього варто було очікувати від таких доходяг.
Твлакв розпочав із першого фургона, і Каладінусе ще сидячизапустив пальці під свій імпровізований пояс, перевіряючи, чи на місці листки, які він там заховав. Вони слухняно затріщалинегнучкі, висушені, шорсткі на дотик. Він поки що й сам не знав, що з ними робитиме. Каладін зірвав їх просто з примхи в один із тих разів, коли його випустили з фургона, щоби розімяти ноги. Він мав великі сумніви, що хтось іще в цілому каравані вмів розпізнати чорнотруйниквузьке листя на тризубому, наче вила, стеблі, тож він не надто сильно ризикував.
З неуважливим виглядом Каладін видобув листки з-за пояса і, тримаючи на долоні, потер їх вказівним пальцем іншої руки. Перш ніж вони набудуть сили, їх треба було як слід висушити. Чому він не викинув їх? Збирався отруїти ними Твлаква й таким чином помститися? А може, беріг про всяк випадок: а раптом справи будуть зовсім кепські, і просто не стане сили терпіти далі?
«Ну ні, до такого я ще не дійшов», подумав він. Найімовірніше, у ньому просто спрацював набутий інстинкт заволодівати зброєюде б він її не надибував і як би дивно вона не виглядала. Довколишній пейзаж поглинула темрява. Салас був найменший і найтьмяніший з усіх місяців, і хоча його фіолетове світло надихало міріади поетів, воно мало чим допомагало, коли йшлося про необхідність побачити власну руку в себе перед носом.
Ой пролунав мякий жіночий голос. А що це в тебе таке?
Напівпрозорий силует, не більш як у пядь заввишки, визирнув з-за краю настилу біля Каладіна, а тоді поліз нагору й забрався всередину фургона, немов здираючись на високе плато. Спрен вітру прибрав подобу молодої дівчинибільші спрени могли змінювати форму та розмірз різкими рисами обличчя й довгим, спадаючим волоссям, яке розпливалося за її спиною, наче туман. ВонаКаладін мимоволі подумав про спрена в жіночому родібула зіткана з тьмяних відтінків блакитного й білого, вбрана у просту білу сукню дівочого крою та з плавними лініями, що спускалася до середини литок. Як і волосся, поділ із самого споду перетворювався на імлу. Її ноги, руки й обличчя були чітко окресленими, а стегна та бюсттакими, як зазвичай бувають у стрункої жінки.
Каладін спідлоба зиркнув на духа. Хоча довкола аж кишіло спренами, їх здебільшого ігнорували. Але цей був якимось дивним. Спрен вітру попрямувала вгору, ніби піднімаючись невидимими сходами. Вона досягла тієї точки, з якої могла роздивитися, що там у Каладіновій долоні, тож він прикрив чорні листки пальцями, стиснувши руку в кулак. Тоді описала навкруг неї коло. І хоч вона блищалатакий образ зостається перед очима, якщо дивитися на сонце, проте не давала справжнього світла.
Спрен нахилилася, оглядаючи його руку під різними кутами, мов дитина, котра сподівається знайти заховану цукерку.
Що це? її голос скидався на шепіт. Покажи, не бійся. Я нікому не скажу. Там скарб? Чи ти відрізав клапоть накидки ночі й сховав його? А може, там серце жукакрихітне, але могутнє?
Він мовчав, і спрен закопилила губки. Хоч і не маючи крил, вона злетіла вгору й, зависнувши в повітрі, зазирнула йому в очі.
Каладіне, чому ти так уперто мене не помічаєш?
Той здригнувся:
Що ти сказала?
Вона пустотливо всміхнулась і відскочила від нього, а контури її постаті затьмарилися, перетворившись на довгу стрічку блакитно-білого світла. За мить вона промайнула між ґратами, звиваючись і жолоблячись у повітрі, мовби смужка тканини, підхоплена вітром, і кинулася під фургон.
Буря на твою голову! крикнув Каладін, стрибком зводячись на ноги. Гей, духу! Що ти сказала? Повтори!
Спрени не називають людей на імя. У них відсутні розумові здібності. Найбільші з них, як-от спрени вітру чи річкові спрени, вміють удавати людські голоси й навіть відтворювати цілі фрази, але вони, власне кажучи, не здатні мислити. Вони не
Ви теж це чули? запитав Каладін, повертаючись до інших мешканців клітки. Дах був якраз достатньої висоти, щоби він міг стояти. Усі вони напівлежали в очікуванні своєї порції води. Він не отримав відповіді, якщо лише не брати до уваги невдоволеного бурчання кількох рабів через зчинений ним ґвалт і чергового нападу кашлю від хворого в кутку. Навіть Каладінів «друг», котрий підходив побалакати вдень, не звернув на нього уваги. Він впав у прострацію і так само витріщався на свої ноги, час від часу ворушачи пальцями.
Може, вони не бачили спрена. Багато крупніших спренів були невидимими для всіх, крім того, кому докучали. Каладін знову сів на дно фургона та звісив ноги назовні. Так, спрен назвала його на імя, та вона, очевидно, просто повторила те, що чула раніше. От тільки жоден чоловік у клітці не знав його імені.
«А може, я божеволію, подумав Каладін. Бачу, чого немає. Чую голоси».
Він глибоко вдихнув, а тоді розтулив кулак. Стиснуті в ньому листки розтріскалися й поламалися. Напевно, треба сховати їх, щоб уникнути подальшого
Цікавенькі листочки, проговорив той самий жіночий голос. Вони тобі до вподоби, хіба ж ні?
Каладін підскочив, повернувшись убік. Спрен стояла в повітрі просто поруч із його головою, і її біла суконька струменіла під повівами вітру, якого чоловік не відчував.
Звідки ти знаєш моє імя? зажадав відповіді Каладін.
Спрен не відповіла. Просто по повітрю вона підійшла до ґрат, тоді просунула крізь них голову, спостерігаючи, як работорговець Твлакв поїть останніх кількох невільників у першому фургоні. Потім озирнулася до Каладіна:
Чому ти більше не борешся? Ти завжди боровся. А тепер здався.
А яке тобі до мене діло? Чому не байдуже?
Вона схилила голову набік:
Не знаю, відповіла, ніби сама дивуючись своїм словам. Але мені не байдуже. Чи ж не дивина?
Це було щось більше, ніж просто дивина. Що думати про спрена, який не лише називав його на імя, але й, виходить, памятав, що той робив багато тижнів тому?
Знаєш, Каладіне, а люди не їдять листя, сказала вона, схрестивши на грудях напівпрозорі ручки. Чи їдять? Ніяк не згадаю. Ви такі диваки: то пхаєте щось до рота, а то воно, навпаки, виходить із васце тоді, коли ви думаєте, що ніхто не бачить.
Звідки ти знаєш моє імя? прошепотів той.
А звідки ти його знаєш?
Я знаю його, тому що тому що мене так звати. Батьки нарекли мене такі сказали мені. Ну, не знаю
От бачиш, і я не знаю, мовила вона, кивнувши, ніби щойно здолала його у важливій суперечці.
Добре, повів далі Каладін. А чому ти називаєш мене на імя?
Тому що чинити такввічливо. А от ти неввічливий.
Облиш, спрени не знають, що таке ввічливість!
От я й кажу, проговорила спрен, тицяючи в нього пальцем, неввічливий.
Каладін закліпав очима. Що ж, він був далеко від рідних місць, ходив по чужинному каменю і їв чужинську їжу. Можливо, тутешні спрени відрізнялися від тих, до яких він звик удома.
То чому ти більше не борешся? повторила вона, перепурхнувши на його ноги, щоби присісти й перепочити. Каладін не відчував її ваги.
Я більше не можу, тихо відказав він.
Але ж раніше міг.
Він заплющив очі й нахилився вперед, сперши голову об ґрати.
Я так утомився.
Він не мав на увазі фізичної знемоги, хоча вісім місяців на недоїдках позбавили його колишніх мязистості та сили, яких він набув за часів війни. Він почувався стомленим. Навіть коли вдавалося виспатись. Навіть у ті нечасті дні, коли його не мучили голод і холод, а тіло не нило від побоїв. Страшенно стомленим
Ти стомлювався і раніше.
Я зазнав поразки, духу, відповів він, ще сильніше зажмурюючи очі.Годі мене терзати.
Усі вони були мертві. Ценн і Даллет, а до них Туккс і Такери. А ще ранішеТіен. А до того кров на його руках і труп молодої дівчини з блідою шкірою.
Кілька ближніх рабів забурмотіли щось між собою, ймовірно, подумавши, що в нього не всі вдома. Так, спрен може причепитися до кого завгодно, але ж і дитина знає, що розмовляти з ними безглуздо. А якщо він і справді збожеволів? Можливо, йому варто було би радітиу божевіллі крилося спасіння від болю. Та натомість ця думка злякала його.
Він розплющив очі. Твлакв нарешті шкандибав до їхнього фургона з відром у руці. Цей огрядний кароокий чоловяга ходив, злегенька накульгуючи, не інакше, як колись зламав ногу. Він був тайленом, а у всіх тайленських чоловіків росли однакові білосніжні бороди та сиві бровинезалежно від віку й кольору волосся на голові. Брови виростали дуже довгі, і тайлени носили їх, заправляючи за вуха. А тому здавалося, що його чорне волосся посріблили два сиві пасма.
Його одягсмугасті чорно-червоні штани та темно-синій светр у тон вязаної шапчинисвого часу виглядав ошатно, але відтоді обтріпався. Чи колись він був кимсь більшим за пересічного работоргівця? Таке життякупівля та продаж людської плоті, що ставали буденною справою, накладало свій відбиток на людей. Воно наповнювало гаманець, проте й виснажувало душу.
Тримаючись осторонь Каладіна, Твлакв ближче підніс масляного ліхтаря й узявся оглядати хворого раба в передній частині клітки. Тоді гукнув найманців. БлутКаладін і сам не знав, нащо завдав собі клопоту запамятати їхні іменаліниво підійшов до хазяїна. Твлакв щось тихо сказав йому, тицьнувши в невільника пальцем. У світлі ліхтаря брилисте обличчя найманця вкрилося тінями. Він кивнув і витягнув з-за пояса палицю.
Спрен вітру набула форми білої стрічки і майнула у бік хворого. Вона крутилася, описуючи кола в повітрі, допоки не приземлилася на настил фургона, знову прибравши дівочого образу. Нагнулася й стала роздивлятись хворогодостоту як допитлива дитина.
Каладін відвернувся й заплющив очі, та все одно чув кашель раба. У голові пролунав батьків голостурботливий і чіткий: «Щоби вилікувати скреготит, щодня давай хворому дві жмені порошку з кривавого плюща. Якщо його немає, нехай багато пєбажано питва з підмішаним у нього цукром. Якщо організм не страждатиме від зневоднення, то пацієнт, найімовірніше, виживе. Ця хвороба не така вже небезпечна, як може здатися, висновуючи з назви».
«Найімовірніше, виживе»
Кашель не вщухав. Хтось відчинив двері клітки. Чи знають вони, як допомогти йому? Адже це так просто. Дайте йому питиі він житиме.
А, байдуже. Краще не втручатися.
Люди, котрі гинуть на полі бою. Молоде обличчя, таке знайоме й дороге, звернене до Каладіна в пошуках порятунку. Рана від меча, що збоку розсікає шию. Сколкозбройний, який наступає крізь шеренги Амарамового війська.
Кров. Смерть. Поразка. Біль.
І батьків голос: «І ти ось так візьмеш і кинеш його, синку? Дозволиш йому загинути, хоча міг би врятувати?»
«Буря на мою голову!»
Зупиніться! скрикнув Каладін, зводячись на ноги.
Решта рабів повідскакували. Блут вистрибнув із фургона, з ляскотом зачинивши за собою двері, і підняв палицю, тримаючи її напоготові. Твлакв сховався за спину найманця, використовуючи його як прикриття.
Каладін зробив глибокий вдих, стиснувши в одній руці листя, а іншу підніс до чола, щоб витерти пляму крові. Чалапаючи босими ногами по дереву, він перетнув невеличку клітку й дістався кутка, де лежав хворий. Блут пильно спостерігав, як той опустився біля нього навколішки. У мерехтливому світлі ліхтаря показалося видовжене, змарніле обличчя й майже безкровні губи. Хворий відхаркував слиззеленкуватий і густий. Каладін обмацав шию бідолахи, перевіряючи, як сильно вона набрякла. Тоді оглянув його карі очі. І нарешті сказав:
У нього скреготит. Він виживе, якщо давати йому ківш води що дві години протягом пяти днів чи щось близько того. Вам самим доведеться вливати її йому в горлянку. Підмішайте в неї цукру, якщо він у вас є.
Блут почухав своє масивне підборіддя, тоді глянув на нижчого зростом власника раба.
Витягни його, наказав Твлакв.
Хворий невільник прокинувся, коли Блут відімкнув двері клітки. Найманець одразу ж замахав на Каладіна палицею, щоби той відійшов, і Каладін знехотя підкорився. Після цього Блут заткнув за пояс зброю, ухопив раба під пахви та витягнув із фургона, весь час знервовано позираючи на Каладіна. Під час останньої невдалої спроби втечі, яку той здійснив, він мав під своєю орудою двадцятьох озброєних рабів. За таку витівку господар мав би скарати його на смерть, але постановив, що той «кумедний», тож обмежився тим, що затаврував його ґліфом «шаш», а тоді продав за символічну суму.
Здавалося, завжди існувала причина, з якої Каладін залишався в живих, а ті, кому він намагався допомогти, гинули. Комусь це могло здаватися благословенням, але сам він сприймав це як особливий, гірко-іронічний різновид мучення. Живучи в попереднього власника, він провів якийсь час, спілкуючись з рабом із Заходу, селаєм, котрий переповідав йому їхні легенди про Стару магію та її здатність насилати прокляття на людей. Може, він і сам став її жертвою?
«Не дурій», подумки сказав собі Каладін.
Двері фургона знову ляснули й замкнулися. Клітки були необхідністю: Твлакв мав захищати своє тендітне майно від руйнівного впливу великобур. Вони були оснащені деревяними боковинами, які можна було дістати й закріпити у вертикальному положенні в очікуванні найлютіших поривів вітру.
Блут підтягнув невільника до багаття та непочатого барильця з водою. Каладін відчув полегшення. «От бачиш, подумалося йому, може, ти все ще здатен допомагати. Можливо, таки існує якась підстава, щоб не залишатися байдужим».
Каладін розтулив кулак і глянув на розкришені чорні листки на долоні. Ні, не потрібні вони йому: підсипати їх у питво Твлаква буде не лише складно, але й ні до чого. Та чи й справді він хоче його смерті? І що ж це дасть?
У повітрі пролунав низький, тріскучий звук. За ним іще один, тихіший, немов хтось різко опустив долі мішок зерна. Каладін різко звів голову та глянув туди, де Блут прилаштував хворого невільника. Найманець якраз заніс палицю ще раз і з силою змахнув нею, від чого тишу знову розколов тріск, щойно вона вдарилася об череп раба.
Із вуст хворого не вирвалося й крику: ні від болю, ні благальногопро пощаду. У темряві почулося, як його тіло остаточно завалилося на землю й обмякло. Блут недбало підняв його й перекинув через плече.
Ні! заволав Каладін, кількома стрибками долаючи тісний простір клітки й молотячи руками об ґрати в її іншому кінці.
Твлакв стояв біля вогнища й грівся.
Буря на твою голову! закричав Каладін. Він міг би вижитичуєш, ти, покидьку?!
Твлакв глянув на нього. Тоді неспішно підійшов ближче, поправляючи свою темно-синю плетену шапчину.
Та бачиш, він би всіх вас перезаразив роботорговець розмовляв із легким акцентом: слова наповзали одне на одне, а належні склади не виділялися логічним наголосом. Як на Каладінове вухо, усі тайлени не говорили, а мимрили. Я не хочу втратити весь фургон через одну людину.