У гуртожитку будильники не потрібні. Тут життя розпочинається рано. І якщо тебе не розбудять грюкання дверей, човгання незліченних ніг, дзенькання посуду і гучні голоси, то вже, напевно, піднімуть звуки і запахи картоплі чи яєчні, що смажаться, аромати запашного чаю або кави. Отже, будильник, дбайливо куплений мені матусею, хоча і задзвенів сьогодні, як і завжди, вчасно, викликав у мене не почуття заслуженої подяки, а швидше відчуття прикрої непотрібності. Я давно вже не спав. Швидко заткнувши йому рота долонею, я продовжував лежати в ліжку. З голови не виходила розмова із однією немолодою хворою.
Вчора насамкінець робочого дня, коли я був в ординаторській один, у двері хтось боязко постукав.
Зайдіть!
Двері прочинилися, і в отворі з'явилася худорлява жіноча постать у запраному лікарняному халаті.
Можна до Вас, Василю Васильовичу?
Так, заходьте, будь ласка.
Вона підійшла ближче. Обличчя її було напружене, але не від хворобливого страждання, а швидше від якогось внутрішнього неспокою.
У Вас знайдеться трохи часу, щоб поговорити зі мною?
Вам, напевно, потрібно звернутися до Ігоря Петровича, він веде Вашу палату.
Ні, я хочу поговорити саме з Вами, Василю Васильовичу, можна?
Так, звичайно. Сідайте, будь ласка.
Вона автоматично сіла на краєчок стільця навпроти мене і почала, мабуть, заздалегідь підготовлену промову.
Чому я вирішила звернутися саме до Вас? Ви тут людина нова, молода і, бачу, сумлінна, незіпсована. Я не така вже й стара, як здаюся вам, молодим. Мені тільки шістдесят три. І здоров'я хоч і розхитане, але ще міцне. А тут я за наполяганням свого зятя. Ну та все по порядку. Живу я з дочкою та її чоловіком. Він у нас крутий, як зараз говорять. Не знаю, чим він займаєтьсякрутиться, як дочка пояснює, бо гроші у нього водяться. А мені він відразу не сподобався. Я й дочці казала, нехороший він. А вона: «Ну що ти, мамо, ти його зовсім не знаєш!». Загалом, не ладимо ми. А останнім часом зовсім залякав її, вона боїться і слово проти сказати. Я заступалася, знервувалася вся. Кілька разів «швидку» викликали, напади були. А зараз він щось дуже ласкавим став, у лікарню лягти умовлявсерце підлікувати. Та й донька підключилася. Мовляв, відпочинете один від одного. Але щось мені від цього лікування гірше стає. Напади почастішали, і сили спливають.
Ну що Ви! не витримав я. Це Вам не від ліків зле, просто вони неефективно діють, тому що Ви вся у своїх проблемах, у своїй хворобі, постійно думаєте про неї, накручуєте себе.
Я схопився, підійшов до шафи з історіями хвороб.
Як Ваше прізвище?
Пономаренко Віра Сергіївна.
Я узяв її історію хвороби, погортав.
Ось, лікування правильне, адекватне Вашому стану, Вашій хворобі. А Ігор Петровичдосвідчений, грамотний лікар.
Вона спокійно перечекала мою загалом обурену тираду і попросила:
Василю Васильовичу, а можна перейти у Вашу палату?
Я оторопів.
Ну, я не знаю. Треба із завідувачем погодити. Та й Ігор Петрович
Я взавтра з Віктором Тихоновичем переговорю. Аби тільки Ви погодилися.
Та я в принципі не заперечую
От і добре. Дякую Вам.
Вона подивилася на мене, і обличчя її розгладилося від теплої посмішки. Віра Сергіївна вийшла, прикривши за собою двері.
Відчуття якоїсь незручності не полишало мене до кінця дня. Поділитися і порадитися вже не було з ким, і я був змушений перетравлювати це в собі. Ніяково було перед Ігорем через те, що його хвора хоче лікуватися у мене, та й майбутня бесіда із завідувачем з цього питання не викликала у мене, чесно кажучи, відчуття радісного очікування. Камінь на душі не дав мені спокійно спати й уночі. Верзлося щось тягучо-важке, неприємне. Але ранок справді мудріший за вечір. «Нічого, подумав я, вона сказала, що сама переговорить з Віктором Тихоновичем, то хай він і вирішує, я тут до чого? А то понавигадувала собі жахів! Мало не вбити її тут збираються!». З цією щасливою думкою я зіскочив з ліжка і почав збиратися на роботу.
Ранкова п'ятихвилинка була в кабінеті завідувача. Віктор Тихонович сидів за своїм робочим столом, а його підлегліна стільцях уздовж стін. Ігор, не підозрюючи ніякої каверзи, звично мені посміхався, ми з ним перекинулися навіть декількома незначними вранішніми фразами. Надія ж Миколаївна відбула нічне чергування, тому обличчя мала пом'яте, хоча й підфарбоване. На п'ятихвилинці були також і середні медпрацівники: нічні медсестриПоліна Аркадіївна (огрядна, трохи похмура жінка років п'ятдесяти) та моложава струнка Валентина; а також медсестри, що заступали на зміну. Обидвімолоді, симпатичні. Одна з них була струнка і спритнаВікторія, а іншаповненька, повільнаСвітлана. Мені більше сподобалась Вікторія.
Старша медсестра відділення Людмила Миколаївна на п'ятихвилинках завжди стояла біля дверей з розгорнутим журналом, у якому містилися всі необхідні відомості. Це була жінка застиглого віку з симпатичним, вдало підмальованим обличчям. Суворо стиснуті губи й окуляри в золотій оправі робили її, не дивлячись на медичну уніформу, більше схожою на вчительку, на класну пані, що, може, так і було за самою суттю.
Ну що? Почнемо, мабуть, закінчивши розглядати якісь папери у себе на столі, сказав завідувач, і гамір у кабінеті вщух. Надіє Миколаївно, доповідайте.
Хвора в палаті 12а померла.
Цього разу Віктор Тихонович відреагував спокійно.
З чим лежала?
Ішемічна хвороба серця. Коронарна недостатність.
У грудях моїх щось йокнуло і стиснулося від недоброго передчуття. Несподівано для всіх і самого себе я вигукнув:
Як прізвище хворої?!
Всі поглянули до мене. Надія Миколаївна тоном досвідченого медика, що бачив не одну смерть, сказала:
Не переживайте так, Василю Васильовичу, це не Ваша хвора, і, витримавши нестерпно довгу для мене паузу, додала:ПОНОМАРЕНКО ВІРА СЕРГІЇВНА.
РОЗДІЛ 4
Після п'ятихвилинки я відразу ж підійшов до Риндіної.
Надіє Миколаївно, як вона померла?
Лікар після нічного чергування, тим більше важкого і безсонного, була роздратована. Затримуватися у відділенні вона особливого бажання не виявляла. Але все таки пояснила:
Їй ще звечора стало зле. Я її перевела в палату інтенсивної терапії 12а. Що тільки не кололикупірувати криз не вдалося. Дихали, качалибезрезультатно А що Ви за неї так переживаєте? Знайома чи що?
Та ні. Я з нею вчора розмовляв.
Риндіна посміхнулася моїй наївності.
Ми зі всіма розмовляємо, але, на жаль, вони все одно можуть померти.
Ігор Петрович теж спокійно (принаймні зовні) поставився до цієї події.
Розумієш, говорив він мені,ми працюємо у такій сфері, де хворі вмирали і вмиратимуть. На перших порах це, звичайно, шокує, але потім не те що звикаєшхіба до смерті можна звикнути? а ставишся до цього спокійніше, чи що.
Але ж вона відчувала себе добре, я бачив її!
І я бачив. Ну й що? Розвинувся кризі ми її втратили, як говорять зараз у кіно. Хіба це від нас залежить за великим рахунком? Я знав багато хворихмолодих, міцних, яким що ми тільки не робили, а нічого не допомагало. А були важкі хворі, хроніки, які повільно, але упевнено виповзали з критичного стану. Від чого це залежить? Від організму, від природи, від Бога? Як хочеш, так і розумій. Наше завданнявиштовхнути хворого з ями хвороби, а далі організм повинен справлятися сам. Ось ти обурений смертю як фактом. Так роби все можливе, щоб уникнути її. На те ти й лікар.
Усе так. І мають рацію, напевно, мої колеги, але щось бентежило мене в усій цій історії. Перед очима стояло напружене обличчя покійної нині Віри Сергіївни та її погляд, що благав мене про захист.
«Треба буде переговорити з її донькою! промайнула розумна думка. Та й до палати 12а уважніше придивитися».
Я відразу заспокоївся і відчув себе упевнено. Зі мною завжди так буває, коли я знаю, що конкретно треба робити.
* * *
Дізнатися номер телефону дочки Пономаренко взагалі-то не склало великих труднощів, адже вони жили разом. На мій дзвінок відповів утомлений, а вірнішезнесилений голос:
Так.
Це квартира Пономаренко?
Що? А, так.
А можна покликати до телефону дочку Пономаренко Віри Сергіївни?
Це я.
Вибачте, будь ласка, яВасиль Васильович, лікар. У нашому відділенні лікувалася Ваша мама. Мені потрібно поговорити з Вами.
Говоріть.
Ні, не по телефону. Може, зустрінемося з Вами де-небудь? Це дуже важливо.
Важливо? Її вже немає, тому все інше не важливе.
Ось із цього приводу я б і хотів з Вами поговорити.
Вона зробила довгу паузу. Я її розумів і мовчки співчував.
Ну, добре, нарешті вимовила вона, мені о сімнадцятій годині сина забирати з садочка, зустрінемося за півгодини біля магазину «Каштан», там лавки є. Знаєте, де це?
Так, звичайно.
А як я Вас упізнаю?
Тут черга робити паузу настала за мною, тому що найвидатнішою моєю рисою, тобто такою, яка помітно видається, були, безумовно, вуха.
Ну, я високий, в окулярах, пустився я манівцями, буду у світлих джинсах, з дипломатом.
Гаразд, тоді до зустрічі.
До «Каштана» я дістався швидко, хвилин за двадцять, якраз підвернулася попутна маршрутка, але жінка мене вже очікувала сидячи на лавці. Що це саме вона, я навіть не сумнівався. Така ж щупленька, як і в матері, фігурка. На ній було темне щільне плаття, попри досить-таки теплий серпень, а на головічорна хустка. Коли я підійшов, вона піднялася.
ВиВасиль Васильович?
Так, а Вас як звуть?
Ніна.
А по батькові, вибачте?
Вона подивилася на мене і, мабуть, зрозумівши, що незважаючи на мою лікарську посаду, я все-таки досить молодий, додала:
Іванівна.
Ми сіли.
Ніно Іванівно, я Вашу маму не лікував. Її вів Ігор Петрович.
Вона закивала головою.
Так, я знаю.
Я це кажу не для виправдання. Просто вона приходила до мене того дня, розповідала про себе. Говорила, що не ладила з Вашим чоловіком, що це він поклав її в лікарню. Розкажіть про це.
Вона підняла на мене очі, повні сліз.
А навіщо це тепер? Зараз удома спокійно, тихо Мертва тиша.
Пробачте, Ніно Іванівно, Вам важко говорити про це, але вона просила мене їй допомогти. І я хочу в цьому розібратися. Чому Ви відмовилися від розтину?
Цим чоловік займався. Та я і сама не хотіла, щоб її різали. Кажуть, там голову пиляють. Це правда?
Загалом, так. Але ж це вже не людина, вірніше Це потрібно для уточнення діагнозу.
А що уточнювати? вона замислилася. Серце у неї було слабке, підірване. Все за мене з Микиткою хвилювалася. А ось з Віктором дійсно не ладила.
Ну а в чому була причина їхніх чвар?
Ніна Іванівна подивилася на мене. Вона була старшою, і мала сімейний досвід.
Мама абсолютно не сприймала його спосіб життя. У них, як вона говорила, були різні погляди на людські цінності. Та й він обтяжувався життям приймака.
Чому ж Ви тоді не роз'їхалися?
Мені маму жаль було залишати одну, хвору. А Віктор заощаджував гроші на пристойну квартиру, щоб була в центрі міста. Він непоганий чоловік, але, звичайно, жорсткий, любить, щоб все було так, як він хоче. Час зараз такий, слабкому важко виживати. Він не місцевий, з села. Говорить: «Не хочу більше в злиднях жити!».
А чим він займається?
Бізнесом. У якійсь фірмі. Хто зараз що-небудь розбере? Десь щось купити, потім дорожче продати.
Це він маму в лікарню поклав?
Так, сказав, що у нього є знайомий лікар.
А хто, він не говорив?
Не знаю. Я тільки чула одного разу, як він сказав по телефону: «Добре, докторе, як ми й домовилися».
Було вже близько п'ятої години пополудні, вона почала збиратися.
Спасибі Вам, Ніно Іванівно, що погодилися поговорити зі мною. І знаєте що, не розповідайте чоловікові про нашу зустріч, щоб його зайвий раз не дратувати, добре?
Добре, вона піднялася і повільно пішла, згинаючись під вагою свого горя.
* * *
«Отже, що ми маємо? роздумував я, лежачи на ліжку в гуртожитку. Віра Сергіївна була не в ладах зі своїм зятем. Цілком імовірно, що той хотів позбутися її. Але як і де? Бабця-то, напевно, й з дому не виходила. Гарний привідпокласти її в лікарню, а там Ця його двозначна фраза: «Докторе, як ми і домовилися,»про що? Про ефективне лікування тещі? Навряд чи. Старенька в це не вірила. Далі. Хто цей таємничий доктор? Та ні! А як же заповідь: «Не нашкодь!»? від обурення я навіть сів на ліжку. Такого не може бути!»але факт був фактом, його не заперечиш.
Історію її хвороби мені потім усе-таки вдалося проглянути. Там чітко були розписані й стадії кризу, й етапи лікування. Все правильно. Звичайно, і повинно бути написано правильно. А раптом робили не те, що потрібно, або не робили того, що потрібно? Але хто міг на таке піти?
В одному детективі мені запам'яталася фраза знаменитого сищика: «Я отримую гроші за те, що підозрюю тих, кого ні в чому запідозрити не можна». Отже, будемо підозрювати всіх. Хто у нас є з лікарів? ЗавідувачВіктор Тихонович, Ігор Петрович, я, ну себе я відразу викреслюю. Надію Миколаївну теж, вонажінка, а мова йшла про чоловіка. Хоча смерть настала саме на її чергуванні. Та й звернутися «докторе» можна і до жінки-лікаря! Ні, як підозрювати всіх, так усіх. Почнемо, мабуть, з Ігоря, з ним я більше спілкуюся, адже це була саме його хвора. Вирішено: збираю досьє на наших лікарів.
РОЗДІЛ 5
Слушна нагода трапилася вже наступного дня. Після роботи Ігор, виходячи зі мною з лікарні, запитав:
Чим плануєш сьогодні займатися?
Не знаю, особливих планів немає.
Тоді гайда пива поп'ємо. З рибкою, а? і, помітивши, що я знітився, поспіхом додав:Я пригощаю. Почнеш зароблятирозрахуємося.
Взагалі-то, пива я не люблю, воно гірке якесь, та і пити його треба багато. Але якщо перетерпіти, то потім настає приємне сп'яніння. Головнене переборщити. Гіркий досвід з цього вже був, на жаль, у моєму житті. Але це була непогана можливість поспілкуватися з Ігорем у невимушеній обстановці, промацати його, як говорять детективи, і я погодився.
Ми розмістилися за виносним столиком біля кафе. Ігор узяв по келиху світлого пива, трохи сушеної риби. Він закурив сигаретку. Запропонував мені, а я ж не палю. Відпивши відразу півкелиха, мій колега відкинувся на стільці і, затягнувшись димом, задоволений, вимовив:
Як добре!
Я погодився.
Ти знаєш, почав він застільну бесіду, на роботіхворі, хворі Здається, весь світ хворий: того нудить, того судомить. У гості до кого-небудь прийдеш, як дізнаються, що ти лікар, відбою від скаржників немає. То печінка у них болить, то тиск скаче! Тампече, тамтече. Амбулаторний прийом. Я вже пробував відбуватися жартами. Скаржаться: «Голова крутиться!». Запитую: «У який бік?». Одні губляться, а деякі, щось там прикинувши, відповідають: «У правий». «А ви в лівий бік крутіть, кажу, вона і врівноважиться». А як хочеться іноді вирватися абикуди від проблем, від болячок, подивитися на світ здоровими очима. Адже, дійсно, добре! Сонце світить, небо блакитне, дівчата симпатичні ходять! він підморгнув мені по-свійському. А? Як у тебе на особистому фронті? Он хоч би Вікторія у нашому відділенні. Гарненька, жвавенька та розумненька. І нерозпанькана ніби.
Я мовчки цідив пиво. Коли п'єш, можна не відповідати. Та він не став мені більше дошкуляти.
Слухай, а поїхали зараз до мене. Дружина вже повинна прийти зі школи. Наталка буде рада.
Вона що у тебе, ще школярка?!
Ні, вчителька.
Чинити опір було марно, і ми, допивши по другому келиху, відправилися до Ігоря додому. Він жив у старій «хрущовці»облупленій п'ятиповерхівці з брудним під'їздом, без ліфта. Ми піднялися на четвертий поверх. Двері відчинила миловидна молода жінка у квітчастому домашньому халаті. Чорнява, кароока, з короткою стрижкою.