Марек КраєвськийКінець світу в Бреслау
Бреслаудрібний дощ.
Церкви й заводські димарі.
Трагізм цього міста.
Нью-Йорк,
неділя 20 листопада 1960 року,
десята година вечора
Чорношкірий таксист Джеймс Майнорс пришвидшив рух «двірників». Дві руки пожадливо згортали з лобового скла сніжинки. «Двірники» були своєрідним метрономом, що підкреслював ритм бігбітової пісні Чака Беррі «Мейбелін», яка лунала з динаміка. Долоні Майнорса витанцьовували на кермі й з лясканням опадали на коліна та стегна. На похмурого пасажира таксі пісня не справляла найменшого враження. Він притиснувся щокою до холодного скла дверцят і намагався читати газету, не пропускаючи жодної світляної плями від ліхтарів чи вітрин магазинів. Коли Майнорс збільшив звук до максимуму, пасажир посунувся на середину сидіння. Погляди обох чоловіків зустрілися в центрі дзеркала.
Зроби тихіше й не стрибай за кермом, у клієнта був виразний німецький акцент. Його похмуре, обрезкле обличчя, затінене крисами старосвітського капелюха, пашіло люттю. Це тобі не бананова плантація в Африці.
Расист довбаний, слова Майнорса повністю заглушив веселий приспів. Він стишив радіо й звернув до бічної вулички, обабіч якої стояли псевдовікторіанські будиночки. Світла тут було небагато. Пасажир старанно склав газету й заховав її до внутрішньої кишені пальта.
Он там, на розі,пробурмотів він, намагаючись щось розгледіти крізь брудну пелену снігу з дощем. Таксі зупинилося у вказаному місці. Пасажир щось несхвально буркнув, відчинив дверцята й занурив черевики у вязку грязюку. Розкрив парасоля і, важко відсапуючись, підійшов до віконця водія.
Зачекайте, будь ласка.
Майнорс у відповідь потер великим пальцем об вказівний і трохи опустив шибку. Пасажир витяг з гаманця банкноту й тицьнув її водієві в руку. З-за шибки до нього долинув веселий голос, спотворений якимось химерним акцентом:
Назад почвалаєш пішки, фашист паскудний.
Таксі затанцювало на слизькій дорозі й рушило, ковзаючись і зневажливо скидаючи при цьому задом. Водій опустив шибку й Чак Беррі на повний голос залунав у тихій вуличці.
Чоловік поволі піднявся східцями на невеликий ґанок, потупав обліпленими снігом черевиками й натиснув на дзвоник. Йому відчинили майже одразу. У дверях стояв молодий священик у масивних рогових окулярах. Мав зачіску в стилі Чака Беррі.
Пан Герберт Анвальдт? запитав священик.
Добрий вечір. Це я, важко видихнув Анвальдт, розлюченим поглядом проводжаючи таксі, що зникало за рогом. Чим я тепер доїду додому?
Священик Тоні Купайоло з парафії святого Станіслава, відрекомендувався Чак Беррі.Це я вам телефонував. Заходьте, будь ласка.
Знайоме клацання замка, знайома, заповнена книжками, вітальня й лампа під зеленим абажуром. Не вистачало лише знайомого аромату сигар і знайомого господаря цього дому. Замість нього стривожений священик Купайоло вішав біля вхідних дверей промокле пальто й капелюха Анвальдта, незграбно струшуючи з парасоля липкі снігові плювки. Замість пахощів кубинських сигар ніздрі Анвальдта втягнули різкий пах медикаментів, жалюгідний сморід клоаки, усепроникний запах смерті.
Ваш друг помирає,підтвердив священик.
Анвальдт глибоко затягнувся. Зі спальні на першому поверсі вийшла молода медсестра.
Вона з неприхованою гидливістю тримала в руках емальовану посудину, щойно наповнену хворим. Глянула на Анвальдта, який одразу зрозумів, що він їй так само огидний, як і судно в її руках.
Прошу тут не курити! Ґудзики фартуха, що туго облягав її груди, мало не повідлітали від неприхованого обурення. Анвальдт очікував саме на таку реакцію й затягнувся ще сильніше.
Пане Анвальдт, ваш друг помирає від раку легенів, прошепотів священик Купайоло з ледь помітним докором. Паління тютюну протипоказане в його домі.
Медсестра увійшла до ванної кімнати. Анвальдт покинув курити й викинув цигарку в камін. Тоді очікувально глянув на священика.
Шановний пане, медсестра, що доглядає вашого друга, подзвонила мені сьогодні й попросила здійснити над хворим обряд останнього таїнства, священик Купайоло перевів подих і почувся впевненіше. Ви ж напевне знаєте, що до нього належить також таїнство святої сповіді. Коли я сів біля хворого, готовий вислухати його гріхи й благословити його в останню путь, пан Мокк сказав мені, що має на совісті якийсь страшний гріх і не признається в ньому, доки ви не прийдете сюди. До сповіді він приступить лише після розмови з вами. Ви буваєте тут майже щоранку, і я міг би зачекати зі сповіддю до завтра, але хворий вимагає сьогодні. Salus aegroti suprema lex. Для священика теж. Ідіть зараз до нього. Він вам усе пояснить, священик Купайоло глянув на годинник. Не переймайтеся таксі. Боюся, що ви взагалі не потрапите сьогодні додому.
Анвальдт рушив нагору, але напівдорозі повернувся. Здивований священик Купайоло дивився, як Анвальдт підходить до вішалки й витягає з кишені пальта газету. Священик нахилив голову й прочитав німецьку назву. «Що воно таке Süddeutsche? замислився він на мить, перегортаючи в памяті невеликого зошита, що його він колись заповнював у школі німецькими словами, deutsche це німецький, а süd? Що б то означало?».
Думки священика полишили німецьку мову, й коли Анвальдт піднімався нагору, повернулися до проблем, якими його щедро наділяли пуерто-ріканські парафіяни. З ванної кімнати долинали звуки блювання й булькання води в бачку. Анвальдт прочинив двері до спальні. Смуга світла поділила ліжко навпіл. Голова Мокка спочивала на вершині гори з білих подушок. Біля ліжка стояла крапельниця й столик, захаращений ліками. Стрункі пляшечки в пергаментних шапочках сусідили із приземкуватими слоїками, наповненими таблетками. Мокк ворухнув поколотою голками долонею та іронічно усміхнувся до Анвальдта.
Бачиш, який я паскудний стариган. Не досить, що ти був у мене вранці, то я викликав тебе ще й увечері,свист повітря, що його видихав Мокк, став чутнішим. Але ти, напевно, мені вибачиш, коли я скажу, що хотів похвалитися тобі новою доглядальницею. Вона змінює ту, яку ти бачиш щоранку. Ну як, подобається? Тиждень тому закінчила сестринську школу. Її звуть Єва.
Авжеж, це імя їй пасує.Анвальдт зручно вмостився в кріслі.Не одного спокусила б своїми райськими яблуками.
На кілька хвилин Мокк зайшовся свистячим сміхом. Зівяла шкіра напнулася на вилицях. Смуги світла від автомобільних фар ковзнули по стінах спальні й на мить вихопили з напівтемряви план якогось міста, що висів на стіні, оправлений у рамку. Місто було немов оперезане широким, покрученим паском ріки.
Чому тобі спало на думку це біблійне порівняння? Мокк уважно глянув на Анвальдта.Певне, це через священика.
Запанувала тиша. Сестра Єва поперхнулася й закашлялася у ванній.
Анвальдт хвилину вагався й нервово ламав пальці. Тоді розгорнув газету.
Слухай-но, я хотів тобі дещо прочитати Анвальдт почав шукати окуляри. Замість них знайшов портсигар. Згадав про заборону курити й відразу сховав його назад.
Нічого мені не читай і кури. Кури тут, Герберте, кури, хай йому грець, скільки заманеться й слухай мою сповідь, Мокк перевів подих. Я розповідав тобі про свою першу дружину, Софі, пригадуєш? Власне, мова буде про неї
Я, власне кажучи Хотів мовив Анвальдт і замовк. Мокк не почув його й шепотів щось до себе. Анвальдт напружив слух.
Тридцять три роки тому теж була неділя, і сніг липнув до шибок зовсім так само, як нині.
Бреслау,
неділя 27 листопада 1927 року,
друга година пополудні
Сніг, підхоплений повівами вітру, липнув до шибки. Ебергард Мокк стояв біля вікна й дивився на слизьку від снігу й грязюки Ніколаї-штрасе. Годинник на ратуші вибив другу. Мокк запалив першу цього дня цигарку. Похмілля повернулося несподіваною хвилею нудоти. Картини вчорашньої ночі громадилися перед його очима: ось театр-варєте й трійко поліцейських напідпиткукомісар Ебнер у котелку, зсунутому на потилицю, радник Домаґалла, що викурює двадцяту сигару «Султан», і він сам, радник Мокк, що розсуває оксамитну вишневу завісу, яка відокремлює їхню ложу від решти залу. Ось власник готельного ресторану «Резіденц», що із запобігливою усмішкою приносить кухлі пива коштом фірми. Ось візник, що намагається втихомирити Мокка, який впихає йому до рук відкорковану пляшку горілки. Ось його двадцятипятирічна дружина, Софі, чекає на нього в спальні. Розпустивши волосся й розкинувши ноги, вона пильно дивиться, як до спальні вточується пяна колода. Мокк заходився спокійно гасити цигарку в попільничці у формі підкови. Мимохіть глянув на офіціанта, що саме заходив до вітальні.
Гайнц Раст, офіціант зі «Свидницького льоху», вніс до вітальні тарілки й полумиски. Розставляючи їх на столі, він уважно розглядав усіх присутніх. Він уже знав Франца Мокка, який кілька днів тому несміливо підійшов до його шефа, Макса Клюге, аби замовити урочистий недільний обід на честь свого брата. Із Растом Франц Мокк не поводився так згідливо, і складаючи меню, сперечався за кожний пфеніг. Сьогодні офіціант познайомився з його дружиною, Ірмґард Мокк, осовілою жінкою з лагідними очима, що приймала від нього великі термоси з їжею й розставляла їх на плиті, у якій палахкотіло вугілля.
Чудова маринована свиняча голова із кмином. Наша фірмова заливна мясна страва, розхвалював офіціант, не приховуючи захоплення від вигляду стрункої блондинки із сонними, ледь відсутніми очима, яка недбалим рухом подала кришталевий мундштук гімназистові, що сидів біля неї. Гімназист видлубав із мундштука недопалок, що ще димів, і звернувся до кремезного брюнета років сорока з гаком, який стояв біля вікна.
Дядьку Ебергарде, просимо до столу. Холодні закуски вже чекають.
Брюнет поцілував у долоню соннооку молоду жінку й зайняв місце біля неї. Навпроти них сіли Франц та Ірмґард. Гімназист незграбно стирчав край столу. Раст, якого Франц підганяв помахом руки, забіг до кухні й заніс пять пузатих пляшок пива з видряпаним на порцелянових кришках написом «E. Haase». Відкрив три й налив пиво до вузьких бокалів. Тоді сів на кухні й крізь зачинені двері став дослухатися до розмови за столом.
Не варто було витрачатися на цей урочистий обід. Ірмґард так смачно готує, що її страви могли б стати окрасою «Свидницької пивниці», спокійний бас, всмоктування пивної піни й полегшене зітхання.
Ми не могли собі дозволити пригощати таку пані, як Софі, нашою домашньою ковбасою із квашеною капустою. А тут маємо те, що їдять у доброму товаристві,нервовий баритон, що затинався після кожного слова. Дякуємо, що ви нарешті вибралися до нас. Для простого майстраце честь.
Повірте, Франце, що мені доводилося бачити дам, які вилизували смалець із тарілок. Мелодійний, тихий і майже дитячий голос. Хоча я й походжу з аристократичної родини, та вже під час навчання в консерваторії позбулася класових забобонів легка нетерплячість. Крім того, я не розумію, вашого «нарешті». Наскільки мені відомо, досі мене ніхто сюди не запрошував.
Ервіне, ти цього року закінчуєш гімназію, бас, чиркання запалюваного сірника, випущений крізь ніздрі дим. Які твої плани на майбутнє?
Раст помішав бульйон і розлив його в тарілки. На великому полумиску кельнер повикладав спаржу й полив її розтопленим маслом. Відчинив двері, вніс усе до кімнати й весело повідомив:
А ось гаряча страва: бульйон із жовтком і спаржа.
Ебергард Мокк загасив цигарку. Його небіж втупився в требницьку гаптовану скатертину та повільно й чітко вимовив:
Я хочу вивчати германістику в університеті.
О, це цікаво, Ебергард Мокк з помітним задоволенням поглинав бульйон. Пригадую, що не так давно ти хотів бути поліцейським.
Це було до того, як я відкрив для себе поезію Гайне.
Коли Раст торкнувся полумиска із заливним, аби його прибрати, Франц Мокк притримав кельнера за руку й відкраяв виделкою великий шматок свинячої голови.
Я заплатив, то і їм, Франц Мокк зблід на виду й нагадав Растові пияка, що колись у їхньому ресторані одним рухом перекинув стола догори ногами. Я знаю, що простий майстер на залізниці не може бути прикладом для мого сина Але я тобі стільки разів повторював: стань залізничним інженером, будеш добре заробляти, щороку їздитимеш на відпочинок до Сопота А ти мене не слухаєш і конче хочеш вивчати якогось жида
Тату, я поет, Ервін нервово ламав пальці.Я хочу робити те, що люблю
Ірмґард подала Растові знак, аби той вийшов з кімнати. Раст ухопив полумисок із рештками заливного, але Франц Мокк знову притримав його за руку.
Люблю, люблю, шматочки мяса й слини впали на требницьку скатертину. Ти що, педик якийсь? Поетице ж суцільні педики й жиди. А ти які вірші пишеш? Щось там про зірки й машини. Чого не напишеш любовного вірша до жінки? А, вже знаю, знаю То твій новий вчитель німецької літератури Це він намагається зробити з тебе педика
Франце, припини, бо я тобі цього не подарую, Ірмґард спопелила поглядом спершу чоловіка, а потім кельнера. Той видер у Франца Мокка полумисок із рештками заливної свинячої голови й вибіг до кухні. На великій сковороді розтопив масло й поклав на неї порізану шматочками картоплю. На другій конфорці поставив каструлю з бараниною в густому соусі. У їдальні запанувала тиша, яку за мить порушив голос капризної дитини:
Ебі, ти колись сам займався латинською літературою. Хотів бути гімназійним вчителем. Хіба ти був гомосексуалістом?
Раст вніс тацю з наступною стравою.
Пані й панове, ось баранина із прянощами, печена картопля, салат із селери та вишневий компот, Раст вправно збирав порожній посуд. Сердитий погляд Ірмґард змушував його поквапитися. Він вийшов до кухні й припав вухом до дверей: нічого, крім голосного брязкоту виделок та ножів.
Люба моя, пролунав за мить спокійний голос. Про це тобі краще знати.
Дядьку Ебі, що поганого у вивченні літератури? Нервовий тенор часом зривався на фальцет. Будь ласка, поясніть моєму батькові, що в цьому немає нічого поганого. Ви ж якнайкраще знаєте, скільки хвилин блаженства ми зазнаємо завдяки цьому Ви ж самі вивчали Горація й написали про нього статтю латиною Наш викладач латини, директор гімназії Пєхотта, високо цінує ваші зауваження
Я гадаю, сичання газу з відкритої пляшки супроводжувало захриплий голос, надсаджений десятками вчорашніх цигарок, що освіта й фах, який ми обираємо, не завжди йдуть у парі, що видно на моєму прикладі
Припини, Ебі, й говори по-людськи, притлумлена відрижка. Ти полишив ці дурощі, про які говорив Ервін, і обрав роботу поліцейського. Кажи-но: ким краще бути хлопцеві, поетом чи залізничним інженером?
Ну, скажи нам, капризним голосом озвалася дитина. Усім нам цікаво, як ти розвяжеш цю складну дилему.
Інженером, останнє слово супроводжувалося голосним ковтком.
Раст відскочив від дверей, які Ервін мало не розтрощив, вибігаючи з кімнати. Гімназист насунув на голову шапку, натяг трохи затісне пальто й вибіг з дому.
А ось і десерт, шановні пані й панове: сілезький маківник, Раст подавав солодке й каву. Прибираючи з-перед бюсту Софі непочаті баранячі відбивні, він помітив, як в її руці дрижить мундштук. Глянув на неї й зрозумів, що це ще не кінець неприємностям за обідом.
Цікаво, я знаю свого чоловіка вже два роки, і сьогодні вперше не впізнаю його, на щоках Софі зявився легкий румянець. Де твоя плебейська сила, Ебергарде, що змушує злочинців тремтіти, яка колись примусила мене дуріти від самої думки про тебе? Сьогодні тобі забракло цієї сили, аби захистити цього хлопця? Вдома ти глузуєш з технократів, з людей, чиї горизонти обмежені числами, а тут залізничника поціновуєш вище, аніж поета? Шкода, що твій вразливий брат не бачить тебе, коли ти читаєш Горація й розчулюєшся від «Страждань юного Вертера». Кримінальний радник Мокк засинає в кріслі, у затишному світлі лампи, а на його округле черево, роздуте від голяшки й пива, зсувається шкільне видання «Од» Горація. Шкільне, зі словничком, бо цей видатний латинський стиліст вже не памятає слів.
Стули пельку, тихо вимовив Ебергард Мокк.
Ти свиня! Софі рвучко встала з-за столу.
Мокк меланхолійно поглянув на дружину, що вибігла з кімнати, а тоді вслухався в цокотіння її підборів на сходах. Запалив цигарку й усміхнувся до Франца.
Як звуть того Ервінового викладача? Перевіримо, може, він і справді педик?
Бреслау,
неділя 27 листопада,
опівночі
Мокк непевним кроком вийшов з ресторану «Савой» на Тауенцін-пляц. За ним вибіг хлопчик-служник і подав йому капелюха, якого Мокк не одягнув, дозволивши мокрим сніжинкам осідати на вологому від поту волоссі. Під вікном ресторану Зенгера похитувався самотній пяниця, який справляння своїх фізіологічних потреб переривав, посвистуючи до візників, що проїжджали повз нього. Свист хлопчика-служника вочевидь був більш переконливим, бо не минуло й хвилини, як перед Мокком зупинився старий обшарпаний екіпаж. Пяниця кинувся до нього, але Мокк був ближче. Він кинув служникові пятдесят пфенігів і впав на сидіння, мало не розчавивши якоїсь дрібної людської істоти.