Жодних відбитків пальців, докинув Майнерер. Доктор Лазаріус з моргу встановив, коли могло статися вбивство: десь у серпні-вересні.
Смоложе, їдьмо на Фрідріх-Вільгсльмштрасе, де мешкав музикант. Мокк з полегшенням відчув, що в шлунку починає посмоктувати. Це означало, що організм був готовий до пива й булки, перекладеної наперченою солониною. Може, зустрінемо там вірну Анну, що за вишиванням очікує на повернення свого митця з філармонії?
Бреслау,
понеділок 28 листопада,
десята година ранку
Елізабет Пфлюґер повільно роздягалася, старанно розкладаючи свій гардероб на кріслі. Відстібнула панчохи від підвязок. Софі Мокк дивувалася, як вправно її вузькі білі долоні поволі скручували панчохи. Елізабет зняла пояс, а потім зсунула шовкові труси. Була зовсім гола. Тонкими пальцями лівої руки вона тримала маленьку срібну коробочку, а у другій долоні погойдувалася різьблена ложечка з довгою ручкою. Елізабет занурила її в порошку й піднесла до обличчя Софі.
Це дуже добрий «кокс», прошепотіла. Софі втягла носом, здригнулася й провела пальцями по оксамитових, ледь почервонілих від кокаїну ніздрях.
Закрий обличчя вуалькою, промовила Елізабет. Сховаєш синець і збережеш incognito. Ти не повинна нікому показувати своє обличчя. Усе робитимеш цілком добровільно. Можеш нічого не робити, лише дивитися. Можеш будь-якої миті піти звідси геть. Такі принципи.
Елізабет взяла подругу за руку й відчинила двері, які з будуару вели до спальні в мавританському стилі. Софі стояла трохи безпорадна, тримаючи вільною рукою кошика із чайними трояндами. На ложі, під жовтим балдахіном сидів голий молодий чоловік і пив якийсь настій. У кімнаті пахло мятою. Елізабет підійшла до чоловіка й забрала в нього порожню чашку. Із дзбанка, що стояв поруч, налила собі повну чашку настою.
Це мята, сказала вона до Софі.Напій Венери.
Венерин напій вочевидь почав діяти на чоловіка.
Памятай, Елізабет вдавала, що не бачить цього, й дмухала в чашку. Можеш будь-якої миті покинути це місце. З будуара можна вийти просто на сходи.
Софі нікуди не вийшла.
Ґельфрерт винаймав маленьку кімнатку в мансарді солідного будинку на Фрідріх-Вільгельм-штрасе, 21. У цій кімнаті, окрім табуретки, миски для вмивання, дзеркала, вішака й залізного ліжка було повно пляшок від лікеру з альпійських трав Ґуттентага, які стояли під вікном рівними рядками. На підвіконні лежало кілька книжок і футляр з валторною.
А він був нівроку гурманом, зауважив Елерс, розкладаючи штатив.
Мокк віддав накази своїм людям, спустився вниз і подався в бік Кеніґс-пляц. Дощ перестав падати, вийшло сонце й осяяло яскраву вивіску шинку Ґренґеля. За мить Мокк поглинав там вимріяну булку з наперченим салом, запиваючи пивом його гострий смак. З полегшенням випив останні краплі пива й відчув легке спяніння. Кинувши кілька дрібняків симпатичному бульдогові, який за стійкою витирав кухлі, він зачинився в телефонній кабіні. За хвилину пригадав собі свій власний номер телефону. Адальберт підняв трубку після першого гудка.
Добрий день, чи пані вдома? Мокк довго вимовляв склади.
На жаль, пане раднику, пані Софі вийшла годину тому, Адальберт говорив дуже швидко, знаючи, що господареві треба доповідати, не очікуючи запитань. Вона пішла по крамницях з панною Пфлюґер, невдовзі по тому, як їй доставили кошик троянд. Того кошика взяла із собою.
Мокк поклав трубку й покинув шинок. Його люди сиділи в «адлері» й заповнювали салон тютюновим димом. Мокк приєднався до них.
Ґельфрерт колись мав наречену, дебелу блондинку десь років під тридцять. Вона приходила до нього із дворічним хлопчиком, переказував Смолож результати опитування сторожа. Незаміжня з дитиною. Сторож давно її не бачив. Ґельфрерт працював у якомусь оркестрі. Давав уроки фортепіано. Останнім часом виглядав кепсько. Пив. Ніхто його не відвідував. Сусіди скаржилися, що залишає після себе гівна в нужнику. Більше сторож нічого не розповів.
Ми знайшли формуляр з Міської бібліотеки, Елерс підсунув Моккові під ніс клапоть задрукованого паперу. 10 вересня Ґельфрерт повернув книжку під назвою «Antiquitates Silesiсае». У бібліотеці йому видали квитанцію, що підтверджувала повернення цієї книжки.
Тобто 10 вересня він був ще живий. Беручи до уваги висновок доктора Лазаріуса, нашого музику замурували в шевській майстерні у дворі камяниці «Під Грифами» десь між 10 і 30 вересня.
Хтось заманив його туди або притяг непритомного, Смолож відчинив вікно, щоб впустити трохи свіжого повітря.
Тоді заткнув йому рота кляпом і привязав до гаків на протилежній стіні комірки, так, щоб він не борсався й не розвалив свіжої кладки, додав Мокк. Мене одне цікавить: чи наш Синя Борода не боявся, що наступного дня до майстерні прийде новий наймач і побачить щойно замуровану стіну, або, що гірше, почує дивні звуки, які, незважаючи на кляп, видавала жертва?
Чоловіки мовчали. Мокк подумав про черговий кухоль пива, зручно вмостився на пасажирському сидінні й повернувся до поліцейських, що сиділи позаду. Зсунутий на потилицю капелюх надавав йому задерикуватого вигляду.
Смоложе, з-під землі дістаньте цього п'яничку-сторожа з камяниці «Під Грифами» й допитайте його. Перевірте в наших паперах убитого й усіх його знайомих із записника. Ви, Елерсе, візьметеся за минуле Ґельфрерта. Де народився, якого віросповідання й таке інше. Потім допитаєте знайомих небіжчика, які мешкають у Бреслау. Рапорт післязавтра опівдні.
А що робити мені? запитав Майнерер. Мокк хвильку розмірковував. Майнерер був амбіційним і злопамятним. Колись за чаркою він звірився Елерсові, що не може зрозуміти, чому Мокк надає перевагу такому тупакові, як цей Смолож. Майнерер не усвідомлював, що критика добродушного Смоложа є провиною.
яку Мокк нескоро пробачить. Відтоді у своїй карєрі Майнерер наштовхувався на численні перешкоди.
Вам, Майнерере, я хочу доручити зовсім іншу справу. Я маю підозру, що мій небіж злигався з поганою компанією. Ви маєте стежити за ним протягом двох тижнів, кожного дня. Ервін Мокк, Ніколаї-штрасе, 20, дев'ятнадцять років, гімназист гімназії св. Матвія. Вдаючи, що не помічає розчарування на обличчі Майнерера, Мокк виліз із машини. Я піду пішки, мені треба ще дещо залагодити.
Мокк сягнистим кроком рушив у бік шинку Ґренґеля.
Пане раднику, пане раднику, зачекайте, будь ласка. почув він за спиною голос Майнерера. Мокк озирнувся і з байдужим виразом обличчя чекав на підлеглого.
Цей ваш помічник, Смолож, він аж занадто маломовний, Майнерер тріумфував. Він не сказав, що на стіні висів календар «Універсаль», такий відривний. Ви знаєте, який аркушик відірвали останнім?
За 12 вересня? Мокк з повагою поглянув на Майнерера. Той ствердно кивнув. Той, який убивця пришпилив до жилета небіжчика? У вас цей календар із собою?
Так, ось він, прояснів Майнерер і простягнув Моккові ще одного коричневого конверта.
Гарна робота. Мокк сховав його в кишеню пальта. Я займуся цим. Перевірю, чи листок, знайдений у жилеті, вирвано саме із цього календаря.
Опісля весело поглянув на мовчазного підлеглого, а потім несподівано поплескав його по щоці.
Йди й стеж за Ервіном, Майнерере. Мій небіж для мене важливіший, аніж усі замуровані й незамуровані трупи в цьому місті.
Бреслау,
понеділок 28 листопада,
перша година пополудні
Симпатичний бульдог щохвилини полишав своє місце за стійкою, аби докинути в піч вугілля. При цьому він лагідно всміхався й згідливо кивав головою, погоджуючись з усім, що говорив Мокк. Він повністю поділяв антиамериканські й антирадянські погляди свого співрозмовника. Сам він при цьому не вимовив жодного слова.
Мокк вихилив третій за нині кухоль пива й вирішив перейти на міцніші напої. Він не мав звички пити на самоті, тож замовив дві чарки ялівцівки й одну посунув у бік бармена, оскільки в барі не було жодного відвідувача. Бармен схопив чарку брудними пальцями й спорожнив її одним духом.
До шинку увійшов невисокий вуличний торговець із коробкою всілякого дрібязку.
Дорогі панове, золінгенські ножі ріжуть все, навіть гвіздки й гаки, розпочав він свою тираду.
Тут шинок. Або замовляй щось, або геть звідси, буркнув бульдог, доводячи, що може говорити.
Торговець сягнув до кишені й, не знайшовши там жодного пфеніга, повернув до виходу.
Гей-но! пожвавішав Мокк. Я цього пана запрошую. Будь ласка, ще по ялівцівці.
Торговець скинув пальто, поставив коробку на підлозі й підсів до Мокка. Бармен виконав свій обовязок. За мить по чарках залишилися хіба що мокрі сліди на псевдомармуровій стільниці.
Це й справді чудові ножі,торговець повернувся до перерваної теми. Ними можна швидко й добре порізати цибулю, хліб і ковбасу, а також, тут чоловік змовницьки підморгнув Моккові,пошаткувати тещу на дрібні кавалки!
Ніхто не засміявся, навіть сам жартівник. Мокк заплатив ще за дві чарки й нахилився до свого сусіда.
Нічого я у вас не куплю. Ви мені розкажіть, як ваша торгівля, як до вас ставляться люди й таке інше. Я письменник, і мене цікавлять різні історії.Мокк говорив правду, бо й справді занотовував характеристики осіб, з якими часто зустрічався. Не один мешканець Бреслау дорого заплатив би за інформацію з Моккового «життєпису славетних людей».
Я розповім вам історію, як ці ножі крають залізо, торговець не на жарт захопився.
Але ж ніхто не різатиме ними заліза, гаркнув люто бармен. Навіщо комусь такі ножі?! Приходять, зарази, впихають усілякий непотріб. Твоє щастя, що цей пан тебе запросив, бо в мене ти давно б дістав копняка під зад.
Торговець спохмурнів. Мокк підвівся, одягнувся й підійшов до бармена.
А я кажу, що такі ножі вам можуть знадобитися, сказав він.
Продавець ножів аж почервонів від задоволення.
Це ще навіщо? запитав спантеличений бармен.
Ними можна зробити харакірі,і бачачи, що бармен не зрозумів, докинув, або вичистити бруд з-під нігтів.
Привітний бульдог перестав бути привітним.
Ще менш привітною була погода. Сильний вітер шарпав будки екіпажів, що стояли на Вахт-пляц, і шмагав по них дощем зі снігом. Притримуючи капелюха, Мокк ускочив до екіпажа й звелів їхати на Редіґер-пляц, 2. Візник послинив олівця й повільно записав адресу в брудному зошиті. Тоді натяг на голову старомодного циліндра і вйокнув на коня. Мокк відчував, що настав той момент, коли алкоголь стає найбільш підступним, людина аж не тямиться від ейфорії, водночас почуваючись тверезою, думає чітко, не белькоче і не хитається. Налий-но собі ще, підказує демон. Мокк помітив у кутку екіпажа троянду на короткому стеблі. Нахилився по неї і наче скамянів: то була чайна, ледь привяла троянда. Тоді роззирнувся навколо в пошуках аркушика з написом «Ніколи більше, Ебергард». Не знайшовши нічого, Мокк по-дружньому поплескав візника по плечу.
Гей, пане, гарно тут у вашому екіпажі. Навіть квіти є.
Візник щось відповів, але його слова заглушив вітер і трамвай, що сунув гомінкою вулицею біля Фрайбурзького вокзалу. На подив візника, Мокк сів біля нього.
Ви завжди так прикрашаєте квітами екіпаж? белькотів він, удаючи пянішого, аніж був насправді.Мені це подобається, я гарно заплачу за таку їзду.
Я сьогодні віз двох клієнток з кошиком тих троянд. Одна, значить, випала, гречно відповів візник.
Зупини-но цю буду, Мокк тицьнув своє посвідчення під ніс здивованому візникові. Екіпаж звернув праворуч, перекриваючи вїзд на внутрішнє подвіря вокзальних приміщень на Зібенгуфенер-штрасе. Звідки й куди ти віз цих жінок? Мокк зовсім протверезів і почав розпитувати.
У район Борк. А звідки? Авжеж звідти, куди ми їдемоз Редіґер-пляц.
Точну адресу маєш?
Так. Мені треба звітувати перед шефом, візник витяг брудного зошита й слинячи пальці, змагався з листками, що їх шарпав вітер. Атож, Айхен-алеє, район Борк.
Як виглядали ці жінки? Мокк швидко записував адресу до нотатника.
Одна чорнява, друга білявка. У вуальках. Файні кобіти.
Бреслау,
понеділок 28 листопада,
шоста година пополудні
Мокка розбудили радісні дитячі вигуки. Він засвітив торшер біля ліжка. Протер очі, пригладив волосся й озирнувся по спальні наче в пошуках дітей, які порушили його неспокійний сон після жирного, ситного обіду. Глянув у темне вікно: сипав перший сніг, який немов заохочував дітей погратися на майданчику єврейської народної школи. Зачувши голос Софі, Мокк скинув пікейну хатню куртку, сірі грубі вовняні брюки і знову вдягнув костюм і краватку та шкіряні туфлі, що блищали від крему. Тоді придивився в дзеркалі до свого обличчя із двоповерховими зморшками під очима й сягнув по кухоль з нецукрованою мятою, яка, за словами Адальберта, була найкращими ліками від похмілля. Освіжив привялі щоки одеколоном і з кухлем у руках вийшов до передпокою, де зіштовхнувся з Мартою, яка несла тацю з кавовим сервізом. Мокк пішов за служницею до вітальні. Софі в блакитній сукні сиділа біля столу. Її майже біле волосся, всупереч моді, сягало до плечей, і було таким густим, що для того, аби перевязати його стрічкою, треба було докласти чимало зусиль. Невеликі зелені очі надавали її обличчю рішучого й ледь іронічного виразу. «Очі шльондри», подумав Мокк, коли його вперше представили їй на карнавалі в Сілезькому Регентстві три роки тому. Тоді він насилу примусив себе відірвати погляд від її повних грудей. Зараз у Софі були очі змученої жінки, стомленої і розчарованої. Синець навколо одного з них був трохи темнішим, аніж світлі плями голубих тіней для повік. Мокк стояв у дверях і намагався не дивитися на її обличчя. Споглядав вроджену вишуканість її рухівколи вона граційно нахиляла молочник, дивуючись, як молоко руйнує чорний колір кави, коли граційно підносила до вуст філіжанку, коли з ледь помітним нетерпінням крутила ручку радіо, шукаючи в ефірі улюбленого Бетховена. Мокк сів біля столу й пильно глянув на Софі.
Більше ніколи, промовив чітко. Пробач.
Ніколи більшечого? Софі поволі провела вказівним пальцем туди-сюди по вушку молочника. Ніколи більшечого? Пияцтва? Насильства? Намагання зґвалтувати? Вдавання перед братом справжнього чоловіка, який командує власною дружиною?
Так. Ніколи більше цього всього, щоб не дивитися на Софі, Мокк розглядав картину, яку він подарував дружині на день народження, коли їй виповнилося двадцять чотири. Це був делікатний пейзаж Еуґена Спіро, із присвятою митця: «Всього найкращого меланхолійній Софі».
Тобі сорок чотири роки. Ти гадаєш, що можеш змінитися? у погляді Софі не було й сліду меланхолії.
Ми ніколи не змінимося, якщо житимемо самі, удвох, Мокк був радий, що Софі взагалі з ним розмовляє. Налив собі мяти й сягнув до буфета, витяг звідти скриньку із сандалового дерева. Металічний брязкіт щипчиків для обтинання сигар і шерхіт сірника. Мокк намагався мятою й ароматним димом сигари від Пшедецького прогнати останні прояви похмілля. Ми обоє змінимося, коли нас стане троє, коли ти нарешті народиш дитину.
Я від початку нашого шлюбу мрію про дитину, Софі провела пальцем по носику молочника. Потім встала і, злегка зітхнувши, притулилася до пічки. Мокк підійшов до неї й упав навколішки. Притис голову до її живота й прошепотів: «Віддаватимешся мені щоночі й зачнеш. Побачиш, щоночі». Софі не відповіла на його обійми. Мокк відчув, як її живіт здригається. Підвівся й поглянув Софі в очі, які від сміху стали ще меншими, аніж завжди.
Навіть якщо ти питимеш м'яту цистернами, ти не зможеш щоночі мною оволодівати, Софі витирала сльози сміху з підбитого ока.
А що, мята добре діє на чоловічу силу? спитав.
Та начебто, Софі все ще сміялася.
Мокк повернувся до своєї сигари. Широке кільце диму спустилося на пухнастий килим.
Звідки ти знаєш? спитав раптово.
Десь читала, Софі перестала сміятися.
Де?
У якійсь книжці з твоєї бібліотеки.
Може, то був Ґален? Мокк, якому не судилося стати філологом-класиком, мав майже всі видання античних авторів.
Не пригадую.
Напевно, це була книга Ґалена.
Можливо, Софі сіла й крутила чашкою на блюдечку. У її очах зблиснув гнів. Що ти собі дозволяєш? Не досить того, що ти знущаєшся з мене фізично, то ще й намагаєшся мучити психічно?
Пробач, голос Мокка став покірним. Я просто хотів покласти край будь-яким непорозумінням. Де ти сьогодні була?