Розділ 10
Сріблястий металік. Пять обтяжених титаном машин. Пять машин з кулеметами. Пять висувних з-під днища таранів. Шість кулеметівна кожну машину по два.
Він виліз з-під Машини та й побіг, накульгуючи, припадаючи на той чобіт, у якому боліло.
Побачити його спину над мушкою?
Гладити пальцем курок, схрещуючи на його голові смужки оптичного прицілу? Збільшення в п'ятсот один раз.
Пятсот один разМисливці Разцікаво, мабуть, саме це називається римою.
Чи дати сховатися в темряві, а потім, зробивши світ блідо-зеленим, шукати його крізь окуляри нічного бачення? Повільно видиратися через стінку, стати перед ним, коли він чекатиме від сходів, і підняти пістолет
Ні. Бо тоді в мене будуть зелені руки.
Я відпустила кермо й відкинула спинку сидіння.
Адже я вірю в долю, і якщо мисливець мав долю, то їй саме час проявити себе.
Моя Машинка спинилася, не розуміючи Потім обережно подалася вперед. Припала до асфальту, готуючись завмерти в моєму окрикові:
Стій!
Але я мовчала. Тож вона зрозуміла, що настав Час Долі, й кинулася за Мисливцем Раз.
Я бачила чорне небо, я бачила стіни будинку. Промайнули гілки зівялого винограду, колони веж і дахів, безлика тварина, що ночує під ґратами балкона.
А потім я почула лемент, скреготання гальм і хрускіт шиї на її гострих зубах.
Відпусти.
Р-р-р-ррр-р
Годі,сказала я. Кинь його.
Вона загарчала.
Годі!
Мисливець був уже мертвий, і йому було однаково, куди вона кине його.
А як називатиметься альбом із фотокартками цього бою? «Крихітка та пять сріблястих машин»?
Я відійшла вбік, і залізні бруси таранів простромили все, що завгодно, окрім мене. Так серед фотокарток були б «таран трощить газетний кіоск», «таран ламає огорожу квітника». І їх довелося б приклеювати чорним скотчем, адже там були б: «залізний таран пробиває срібло кузова та відриває прикутого до кулемета Мисливця Раз».
Вони перелаштувалися і, вже не ховаючи таранів, знову кинулися на мене.
Машинка.
Я чую, сказала вона й дала задній хід від Мисливців Раз. Я чую чую Давай!!!
Я вдарила черевиком по педалі, і наш кулемет вистрелив у них.
Раз, два, три, сказала Машинка. Тепер їх зосталося ш-ш-ш-шість.
Сріблястий металік. Хто сумнівався, що вони оберуть цей колір?
Пять машин з мисливцями обабіч площі, а в центріКрихітка, що дозволила Машинці вилізти на нічний постамент. Вона мирно лежала на ньому. Вона бачила їх. Вона щулила повіки так, ніби взагалі їй хотілося спати.
Але кінчик її хвоста здригався, а всі до єдиного клапани були підняті догори. Напружене чекання.
Не поворухнути головою, навіть коли вони кинулися до нас.
Ще трохиі педаль газу наскрізь продавить підлогу. Ще трохиі стрілка спідометра змете всі цифри та крутитиметься по колу:
Швидше! Ще швидше!
Ще трохиі на асфальт потече розпечений метал двигунів та кузовів. Ще трохи
І шугнувши через голову того, хто сидів за кермом, моя Машинка притислася до землі. Стрибнула. Удар хвостом. І помчала на перше коло.
Пять машин слідом. Під лемент, стогін і виття. Під п'ять увімкнених приймачів:
Гей!
Гей-ей!
Угу!
Ну-мо! Ну-ну-мо!
Гей-гей!
Так, щоб в іншому кінці міста два стрільці завмерли, притиснувши цівку до цівки:
Що це?
Здається, женуть Крихітку.
Я був певен, вона
Я теж чув про це.
Схоже на брехню.
Тоді робитимемо своє?
Робитимемо своє.
Бах-Бах.
А позаду:
Ну ж бо, ну ж бо, гей-гей!
Ну ж бо, Машинко!
Ш-ш-ш-ш-ш
Пішла? Добре? Не заважай?
Гальмуй!
Я вдарила по гальмах.
Ліворуч!
Я смикнула кермо.
Тримаєш-шся?! Тоді тримайся!
Новий стрибок через вирваний днищем люк, що покотився з гуркотом.
Ану ж бо!
І перша срібляста машина втелющилася в нього колесом, перевернулась і, розмалювавши асфальт сріблом, зі скреготом завмерла.
Стріляй!
Він уже вмер.
Стріляй!!!
Його вже немає.
Він іще був. Розрізавши ножем ремені, з машини крізь лобове скло.
Сріблястий металік Чоловікивеликі діти. Як легко вибирати за них. Якщо пістолет, то найбільший, якщо силікон, то найважчий, якщо автосинє, чорне чи сріблясте.
Ще до того, як привести їх сюди, у Це Місто Терору, я побувала в їхньому офісі. Я прийшла туди вночі, коли вони пішли спати.
Я обійшла їхні столидванадцять столів.
Я торкалася їхніх філіжанокодинадцять філіжанок для кави.
Я розглядала їхні попільниці. Попільниць було сім.
Але я зробила це, щоб не пропадав вечір, записаний у моєму щоденнику, як «увечері в будинку Мисливців». Адже я знала, про що вони думають ще до того, як Мисливці Раз розїхалися по домівках спати. Адже я бачила на стоянці біля офісу дванадцять сріблястих машин.
Про що думаєш за кермом сріблястої машини? «Буде неважко її впіймати?».
Сріблястий металік. Щоправда, тепер уже тільки чотири машини. Одначе такий самий колір мають не тільки тарани й дверцята, а й дула кулеметів.
Вибереш кулемет?
Звичайно.
О! Найбільший!
Але це було гарночорне зі сріблом.
Чорне зі сріблом.
А коли кулемети виливали вогонь, срібло перетворювалося на золото, а обпалене вогнем небо здіймалося високо вгору.
Та-та-та-та-та-та-та! черга пробила асфальт до прокладених під ним труб.
Та-та-та-та-та-та-та! черга врізалася в стіну, перетворюючи цеглини на пил.
Повалена стіна.
Та-та-та-та-та-та!
Уся площа стала іншою.
Та-та-та-та-та!
Оголені ребра мертвого будинку. Стіни, долівка стелі.
Та-та-та-та!
Що там?
Та-та-та!
Схоже, кінець!
Та!
І судомний біль у тілі моєї Машинки.
Але вона знайшла сили загородити собою вулицю, яка вела з площі до Найстаріших Будинків.
Йди!
Я не кину тебе!
Йди!
Я залишуся!
Йди! рвонувши кулемет на себе, вона встигла розчахнути дверцята. Ну ж бо!
Прощавай!
щ-щ-щ-щ-щ-щ-щавай, з довгим, зниклим у «та-та-та» «щ-щ-щ».
Вона завмерла.
Три мисливці кинулися до неї.
Заберіть її!
Швидше!
І тоді спалахнули її фари і ожив кулемет.
Три піднятих над землею тіла.
Ще троє!
Дякую! гукнула я.
Розділ 11
Тепер їх залишилося троє. Три Мисливці Раз.
Розділ 12
Наступний деньнеділя.
Неділя, і цілий день місто відпочивало від стрілянини.
Навіть мешканці Замку Законів носили свої шоломи в руках. Навіть Вершники з Далеких Пагорбів приходили без байків. День, коли старі залишали свої будинки.
Раз на тиждень не запитувати:
Що ти приніс?
А спитати:
Що тобі принести?
Єдиний день на тиждень, коли в небі світило сонце.
Навіть моя квартира скрутила мені цигарку, не нагадавши, що я мала.
Я ходила до торговців:
Куртки з нашивками «Стрибуни»! Можуть зійти за бойові трофеї!
Гарне намисто з гільз!
Вибухівка!
Порох!
Свинець!
Хліб!
Молоко!
Ягоди!
Мед!
Ворожу по руці!
Кольорові малюнки на тілі!
А може, вам показати дорогу до поля високої трави?
Важке мяке листя
Так минуло ціле життя
Вдих
Залишитися тут назавжди
Мяке тепле листя
Егей. Час уже.
Я залишуся.
Сутеніє. Скоро ніч.
І я знову повернулася до Міста Терору. І знову настала ніч.
Розділ 13
Я сказала торговцю:
Мені потрібна перука.
Я сказала торговцю:
Мені потрібна сукня та тіні для очей.
Він звів брови, але промовчав. А я, ставши Тією, що Продає Свої Поцілунки, пішла на вулицю багатьох ліхтарів. Але всі ліхтарі тут були червоного кольору, і тут збиралися тільки ті жінки, які можуть назвати ціну за свій цілунок.
Я стала в ніші біля стіни під червоний ліхтарик. Ямаленький камяний вояк. Я самиця, Чорна Вдова, що чекає на свого павука.
Мисливець Раз. Як там у твоїй пісеньці:
Усе, що тобі потрібно
Це ну, підкажи мені. Це
Я знала, що ти прийдеш.
Скільки?
Копійки, сказала я.
Я бачила, як це робить мачуха: пригорнутися, обійняти, провести язичком по щоці, а потім випустити сотню гострих шипів.
Тобі добре?
Так.
Ти отримав усе, що хотів?
Усе-усе-ус-ус-усе.
Тоді дозволь відрекомендувати, цемій пістолет.
Ще один мертвий Мисливець Раз.
Розділ 14
Я стою в душі. Я змию з себе все. Хто торкався мене? Хто знає мій запах?
У мене більше немає смаку. Мій запах стане іншим. Я сяду за стіл і змішаю парфуми в новий казковий аромат.
Що це? запитає Вітчим.
Я спробувала стати новою.
Ти тепер пані парфумерка?
Я тепер очищаю себе.
І, несучи мене до храму, десять німих шаманів танцюватимуть навколо мене та виганятимуть злі парфуми, занапащені мною душі.
Очищення.
Це обряд?
Очищення кровю.
Вони розмалюють мене курячими лапками, з яких іще юшить кров. І я танцюватиму посеред свічок, уперше зовсім роздягнена.
Ти чуєш?
Я чую!
Ти відчуваєш?
Відчуваю.
Ще трохи крові сюди.
Дикий танок. Цілковита тиша. Рухатися так швидко, щоб свічки сплелися у захисне коло. Танцювати доти, доки не виженеш усе. До останніх спогадів.
Упасти виснаженою. Задихнутися й померти.
Хто я тепер?
Що я тепер?
Що мені тепер робити?
Ні, я не можу бути чистою. Зайва чистота занапастить мене.
І я стану під душ, змию з себе курячу кров, я натиратиму тіло мочалкою доти, доки не повернеться мій колишній запах.
А щодо нових парфумів?
Нових? перепитаю я. Татусю, я не знаю, про що ви.
Два останніх Мисливці Раз. Чуєте? Це йде Крихітка.
Усякчас, проходячи повз поштову скриньку, вона кидає листа:
«Егей, мисливці, Крихітка вже в дорозі».
От тільки шкода, що тут не працює пошта.
Розділ 15
Я вийшла й побачила музиканта. Того самого, що наповнював моє серце золотом струн.
Ти залишив пагорби?
Так, сказав він. Тепер там співають нових пісень.
Заспівай мені.
На далеких болотах. Пять днів дороги. Занадто вже вони глибокі. Занадто багато палаючих очей. Вони вийшли. Вони йдуть.
Погана пісня.
Але він не чув мене:
Їхнє виття заглушило бій барабанів. І Вершники не зупинять їх. Дикі-дикі пси. Ти спитаєш, звідкіля? Ти спитаєш, куди? Вони йдуть по тебе.
Пять днів дороги. Щоб знайти Мисливців Раз, мені знадобилося значно менше.
Відсунути ногою міну, що лежить біля дверей.
Приставити до дверей пістолет, перш ніж вони скажуть:
Чужий.
Чужа.
Чужа, виправляться двері.
Там, де колись був офіс.
Порожні столи. Одинадцять порожніх філіжанок на них. Сім цигарок, що димлять поминальним багаттям у сімох попільницях.
Я прийшла до вас.
Ми чекали на тебе.
Один зупиниться позаду. Другий гляне в обличчя.
Мені слід поспішати.
Чого побажати воїну?
Не вмирай уві сні.
Список живе своїм життям. Я нічого не можу змінити.
Про що думає невдаха? Шкода тих, хто йде за мною, адже їм не дістанеться нічого.
Але він хитав головою і цілився в мене. І він казав:
Ні.
Їхні болота такі глибокі.
Ні.
Занадто багато палаючих очей.
Ні.
Сідла байків мокрі від їхньої крові.
Ні.
Але чому?
Тому, що ми чекали на тебе.
Монотонний гуркіт моторів. Кримінальні міліціонери, їм не треба поспішати. Доля не спізнюється. Навіть якщо вона залишиться вдома, ти сама прийдеш до неї.
Це пастка?
Так.
Міліціонери оточили будинок. Дивлячись у вікна третього поверху. На обгорілі жалюзі.
Кри-хіт-ко! Здавай-ся!
От бачиш?
Непогано, сказала я.
Вони чекали на мене. Вони покликали міліціонерів, щоб було кому помститися, коли я вбю їх. Так, адже Крихіткавбивця, а в наказі міліціонера немає слова «живою».
Охорона у вязниці така жорстока
Її набирають із тих, хто охороняє безумців? Отже, там у мене будуть друзі.
Там у тебе не буде друзів, сказав Вітчим і вийшов з останніх дверей.
І ти тут. Я рада.
Я чула, як кримінальна міліція піднімається до нас.
Знаєш, татусю, я закинула руку за спину і вбила Мисливця Раз. Мені так бракувало тебе.
Нарешті,сказав мені Вітчим. Я так довго чекав цих слів.
Ми дивилися одне одному у вічі. Навіть тоді, коли я вбила Мисливця Два.
У списку стало на рядок менше.
Але список такий великий.
Посміхнися, попросила я Вітчима.
І він посміхнувся до мене.
Обійми мене і скажи, що ти всім прощаєш.
Я прощаю тобі, доню.
Файно, сказала я і натисла на курок.
Ба-бах!
І замазаний моєю кровю, він одсахнувся, даючи моєму тілу впасти.
Вона вбила себе, сказав він міліціонерам.
Але що для них була моя смерть? Повернутися до свого Палацу Законів і відрапортувати:
Ми шукали вбивцю Крихітку і бачили її труп.
Мій Вітчим витре носок туфлі об мій рукав.
А потім прийдуть патлаті гробарі. Почнуть із важких мисливців, а Крихітку винесуть останньою.
Їхній візок поїде містом до нової стрілянини. І я лежатиму нагорі, гризтиму травинку та дивитимусь у чорне небо.
То як, Крихітко?
Ніяк. Умирати набагато легше, аніж жити.
Дай мені руку. попрошу я.
І, зіпершись на його тонкі пальці, ковзну донизу.
Ходімо з нами.
Ходімо.
За візком, який тягне сліпий сивий байк. До цвинтаря Асфальтових Полів.
Подивитися, як вони закопають останніх Мисливців Раз. Покласти на могилу білі квіти. І до-зволити собі всміхнутися тільки тоді, коли цвинтар залишиться позаду.
Підеш із нами?
Піду.
Добрі Люди Любові. В одязі, гаптованому бісером. З бісерними браслетами на руках. З голубиними лапками біля серця.
Гарно завершувати день серед тих, котрі дарують любов.
Розділ 16
Вона зостанеться з нами!
Вони визналия маю стільки любові, що зможу залишитися в них назавжди.
Місто Терору не прийняло їх.
Та ні,сказало воно. Яка там до біса любов?
Світла й велика, сказали Люди Любові.
Ні,сказало Місто Терору. Я не зможу впустити вас. Уже першої ночі весь бісер буде зірвано з вашої одежі.
Та впусти їх, посміхнулося Селище Далеких Пагорбів, спершись на плече Міста.
Ти поспішаєш прикрасити свої байки їхнім бісером?
Ні,сказало Селище. Я просто вірю в любов.
Гаразд, сказало Місто. Я зроблю так, що вас не займатимуть.
І воно зробило.
Хто вбє тих, які потім поховають його?
Хто вбє тих, які зцілили третину воїнів міста й не побоялися стати ворогом кожного третього міського мешканця?
Хто полізе величезною драбиною, привареною до вертикальної стіни.
Нам сюди.
Драбиною?
Драбиною, що притулилася до вертикальної стіни.
Згода захиталася пасмочком волосся на обличчі.
Сходи до неба?
Заперечливо закинуте назад волосся:
Ні.
І навіть не сходи до раю?
Ти впустило їх, тому що віриш у любов? запитало Селище Далеких Пагорбів, чи тому, що я попросило тебе?
Чуєш? відповість йому місто. Стріляють.
Величезний моноліт критого стадіону. Велетень, чорніший за все місто довкола.
Двадцять пять тисяч кроків, щоб його обійти.
Не заглядай усередину. Там злісне гарчання вантажівок, вигодуваних сталевим мясом забитих ними машин.
Піднімайся сходами і стримайся до вигуку:
О-о!
Вони самі розповідатимуть:
Тут ми живемо. Обирай будь-який будинок, відтепер він буде твій.
Вони спорудили місто на даху величезного стадіону. Місто з малесеньких будиночків і тісних вулиць. Місто Любові. Свято збережену таємницю тих, хто живе там, унизу.
Це Місто Терору? Отже, десь є місто Любові?
Ні. Такого міста немає.
Але мені казали.
Про що?
Під ними ревіли величезні вантажівки і кричали глядачі, обступаючи арену із затиснутими в її центрі машинами.