Сьогодні в програмі! пяно втішався Старий із сивим чубом Самотнього Стрільця, зграя Бродячих Машин проти трьох Ревучих Вантажівок!
Вони виловили машини на вулицях, заганяючи їх у глухі кути й накидаючи сітки з товстих ланцюгів.
Автомобілі, що здичавіли після загибелі їхніх господарів.
Вони були різні, деякі ледь рухалися. Деякі були розлючені. Деякі були автомобілями-вбивцями.
А ще я впізнала дві сріблясті машини, що належали Мисливцям Раз.
Мені треба вниз.
Там надто страшно.
Мені треба вниз.
Іди.
Тисячі глядачів навколо арени, машини збилися в центрі.
Хто їх упіймав?
Ось вони, сказав мені сивий самотній мисливець.
Їх було семеро.
Ви полюєте на автомобілі?
Ми ловці здичавілих машин.
Вам не траплялася Машинка?
Нам траплялося багато машин.
Вона каже «ш-ш-ш». І в неї перед дверцятами написано «Крихітка», ніби слід від пазурів.
«Крихітка»? засміявся один. «Крихітка», сміявся він. Запитай цього.
Чоловіка, що колисав прострелену руку.
То що з нею?
Ми мчали за нею до самої околиці міста, сказав він.
Вона втекла?
Можеш піти подивитися на неї.
Зграя Бродячих Машин проти трьох Ревучих Вантажівок!!!
Розсунулися ґратки воріт у трьох різних кінцях арени, і повільно виїхали вантажівки.
Підкидаючись на бивні, топчучи і втискаючи ударами в борт.
Вантажівки приїхали вбивати, і вони вбивали, вони засипали арену шматками металу.
Тільки чотири машини: дві Мисливців Раз і дві машини-вбивці намагалися зробити хоч щось, перш ніж померти.
Але вантажівки знищили їх, роздерши останню навпіл.
Сьогодні в програмі! пяно кричав Старий, байки з пасовищ біля Далеких Пагорбів та дві Вантажівки!
Скрегіт і ревіння моторів. Зграя байків знищила обидві вантажівки.
Сьогодні в програмі! Машинка з написом «КРИХІТКА» й вантажівка, Що Вбила Тисячу Диких Машин!
Вона щулилась від яскравого світла, а вантажівка просто чекала, коли вона нападе.
Їй гукали:
Давай!
Їй гукали:
Убий її!
Їй гукали:
Покажи нам колір її мастила!
І вантажівка кинулася вперед, а вона просто відскочила, розпоровши пазурами фарбу над її колесом.
Гоп! І Крихітка перестрибнула через огорожу арени.
Ва-а-а-а!!! заволали трибуни.
А пяний сивий Старий прокричав:
Сьогодні в програмі! Машинка, Крихітка і Вантажівка!
Ва-а-а-а!!! репетували довкола.
Зробимо ще веселіш! горланив Старий, він любив їх у цю мить, як дітей, Крихітка, Машинка, Вантажівка та Ожилі Мерці!
Мерці, що надокучили моїй Мачусі й занадто довго ходили поза могилами.
Мерці воювали з Крихіткою. Машинка не давала вбити себе Вантажівці.
Крихітка спочатку стріляла по них. Машинка не зробила жодного пострілу. Вона просто гралася.
Доти, доки їй подобалася ця гра.
І випадково вгледівши Вовка, що сидів у центрі однієї трибуни, я зрозуміла, що він прийшов сюди тільки заради гри, і те, як мої постріли розривають мерців на шматки, зовсім не цікавило його.
І тоді я вирішила зіграти.
Гоп! Я побігла, два мерці кинулися слідом за мною, і, навіть не помітивши того, Вантажівка підімяла їх під себе.
Йди до мене!
Мрець зробить крок і опиниться перед готовою до стрибка Машинкою. І вона підійме його на капот і перекине через себе.
На радість глядачів, які кричать:
Ва-а-а-а!!! кожному новому мерцю.
Два мерці схопили Крихітку за руки й потягли її до задніх коліс Вантажівки. Але в останній момент Крихітка перекинулася через себе, вивернулася й упала між колесами, що вдавили мерців у просочений мастилом і бензином пісок.
Ва-а-а-а!!!
І навіть Вовк посміхався моїй грі!
Останнього з мерців було вбито ударом об огорожу арени, і ось Крихітка та Машинка поруч, сам на сам із Вантажівкою, яка вбила десять сотень машин і дві тисячі Крихіток, а тепер дивиться на них.
Величезною, величезною, величезною.
Я могла б полюбити її,сказала Машинка.
То полюби.
Не хочу. Не хочу пестити її, загоювати її рани після бойовищ. Не хочу бачити, як вона не спить, коли чекає бою. Я не хочу знати її страх та бути винною в тому, що я це бачу. Не хочу тішитися з її перемоги, коли вони стануть нудними.
То що? питаю я. Давай?
Давай, відповість Машинка.
Я підніму пістолет, вона відкине пасмо волосся й скерує кулемет у бік вантажівки, і ми стрілятимемо. Поки вистачить патронів.
Так краще, скаже Машинка.
Так краще, відповім я.
Ходімо до нас, сказали мені Люди Любові.
А можна?
Можна. Адже в тобі стільки любові.
Біля багаття, повного диких трав.
На терасах їхнього Міста.
Розділ 17
А буде ще одна ніч. Ніч, коли моя Машинка піде за межу міста на пустище, яке перетворить її в Ніщо. Ніч, коли мій Вітчим читатиме в одній з чотирьох веж, сполучених підвісними мостами. Ніч, коли Мачуха шепотітиме:
Іди-но до мене.
Ніч, коли у своїй клітці Величезна Вантажівка тихо гарчатиме уві сні.
А Люди Любові не спатимуть.
Ми будемо сміятися, будемо дивитися на Одну Зірку, будемо вірити, що ця ніч не скінчиться ніколи.
Місто навколо зникне, і хтось скаже:
Це любов.
І ця любов має
І котрийсь із Чоловіків Любові піде зі мною до мого нового будинку. І коли я захочу зачинити двері, він посміхнеться:
Я теж живу тут.
То проходь, скажу я.
Я ляжу, і він сяде поруч зі мною.
Він нахилиться. Його рука торкнеться мене. Він шепотітиме:
Ти Я Ти прекрасна. А ялюблю.
І його губи
Але я приставлю пістолет йому до голови і скажу:
Ні. Друже мій. Ти не живеш тут. Принаймні, не в моєму будинку.
У малесенькому будинку з портретом їхнього Довгоносого Бога в круглих Окулярах.
Але любов, скаже він. Ти знаєш
Знаю, і мені не треба любові.
Я хочу чекати. Я тільки мріятиму та уявлятиму собі Те, Що Могло б Бути.
Тільки мріятиму.
Адже я вже знаю, що любовце біль.
Самий лише більот що таке любов.
Частина шостаКрихітка та її велика любов
Я шукала друзів.
Я шукала любов там, де її навіть не могло бути. Мені здавалося, що світ створений саме для того, щоб мені було легше знайти Любов.
Хто ти?
Тебе звуть
Хто ти?
Хто ти?
Адже від нього вимагалось зовсім небагато: тільки прийти зі снігів та пригорнути мене.
Пусті жіночі сльозияка ти ще дитинадурненька дівчинкаось що таке моя Любов.
Ти, казав він.
І я не могла не вірити.
Ми.
Як це було чарівно.
Я, згадував про себе тільки у стосунках зі мною.
Ми будемо?
Ми будемо завжди.
Саме в його поцілунках я могла б знайти вічність. Саме з ним я ладна була жити мільйон років.
Жити цілу вічністьадже це легко. Був би лише той, із ким хотілося б не вмирати.
Крихітко, у його губах моє імя лунало як молитва.
Розділ 1
Котику, мені добре з ним.
Його звати Лисом, казав Кіт.
Котику, я знаю. Але мені добре з ним.
Крихітко, кохання перетворило Пса на пяницю. Кохання перетворило Вовка на того, ким він є тепер. Крихітко, кохання може вбити.
Котику, а ти любив?
Так, сказав він. І ця любов убила мене.
Розділ 2
Його звали Лисом, і він був чарівний.
Він був сильний і милий. Він так любив мене, що міг дозволити собі бути поруч зі мною беззахисним.
Не виходити з квартири по кілька днів.
Забути про палаци ігор. Забути про те, що є щось за стінами спальні. Прокидатися від його цілунків у кімнаті, повній квітів.
Ти божевільний!
Я лише кохаю тебе.
Я познайомлю тебе з Котом.
Я познайомлю тебе з Вовком.
Знайомся, це Пес.
Лис, сказав Лис.
Вони пішли майже відразу, щоб не заважати нам.
Проговорити всеньку ніч так, ніби кохатися.
Не спати і пяніти без сну й трави. Лише через те, що він поруч.
Доти, доки Лис не сказав:
Крихітко, мені треба поговорити.
Розділ З
А далі вже все нічого не важить.
Розділ 4
Розділ 5
Що саме ти хочеш почути? Хіба має значення, що він сказав?
Він сказав:
Ми не пара одне одному.
Мені потрібна та, яка тільки варитиме борщі.
Він сказав:
Крихітко, поверни гроші Вітчиму.
Він сказав:
Вітчим найняв мене.
Або:
Я ситий тобою.
Я стомився.
Або:
Я більше так не можу.
Тисячі, тисячі слів. Байдуже яких Зовсім не має значення, чим він убив Любов.
А після цього чути:
Я любитиму тебе вічно, якось уже дуже смішно.
А після цього не посміхатися на:
Хто ти?
Явітер.
Хто я?
Тинебо.
І казати:
Так, прирікаючи себе на біль.
Я більше не хочу.
Розділ 6
Хоч є ті, хто живе цим болем. Хто вмре без цього «так».
Мої мачуха та вітчим, які навчили мене стародавніх знань працивілізаціймагії та чаклунству.
Стародавні знання працивілізацій зі зруйнованих храмів і лазуритових міст до печер та гнізд у хащах. Клани обраних, що живуть у недосяжності для дичавіючих кожні десять-двадцять тисяч років людей. Через клани обраних, які бережуть знання. Передаючи їх одне одному, записують тайнописом померлих мов, складають імена Демонів і Князів Пекла з літер, що знову зявляються, і віддають ті знання людям, тільки-но ті знову повертаються з печер до храмів та міст. Щоби Зло ніколи не кінчалося, щоб воно могло прийти знову.
Мачуха й вітчим, яким заманулося мати дитину. А щоб було кому передати накопичене ними зло, обрали мене. Але попередньо їм довелося вбити чоловіка, того котрий ходив кожної другої неділі до дитячого будинку та готував мене до боротьби зі Злом, що стало моїм вітчимом, і Ненавистю, що стала моєю мачухою.
Але цьому передували майже пятнадцять років.
Чи три роки потому, як вони зустрілися знову, і вона сказала Вітчиму:
Так.
Вітчим любив Мачуху, а вона любила тільки мерців.
Вона чесно зізналася йому у той найперший вечір на кухні, що стала для них спільною.
У тебе є що випити? запитала Мачуха, коли вони ще їхали в таксі.
Нема. сказав Вітчим.
Зупиніть десь біля крамниці,попросила вона таксиста.
Вони сиділи на кухні, і Вітчим уперше спостерігав за тим, як вона курить.
Кілька останніх шматків сиру на тарілці, серденько на столі, намальоване струшеним попелом.
Я сплю з мерцями, сказала Мачуха.
Знаю, сказав Вітчим.
Я візьму ще? спитала вона, простягаючи руку до пачки.
Авжеж.
Поліровані геми її нігтів, і в кожній з них відображалися вони самі, відблиски та картина на стінічотири малюсіньких чоловічки на чотирьох малюсіньких острівцях, темрява й сніг за вікном.
Як ти можеш курити цю гидоту?
Мені подобається.
Ото ж бо, сказала вона. Гидко?
Ні,сказав він.
Тоді поцілуй мене.
Її мякі губи пахли смертю.
І він чув, як вона пішла. Тоді, в їхню першу ніч. Одягнулася у темряві та вийшла на кухню, щоб залишити йому записку на кілька рядків.
І він не зупинив її. Можливо тому, що нічим не міг допомогти, або не хотів, щоб вона виправдовувалася, не хотів, щоб вона намагалася пояснити, мовляв, сама в усьому винна. А можливо тому, що бачив, як вона прагнула відчути бодай щось, обіймаючи його, як щиро намагалася допомогти, і яких зусиль докладала, аби не заплакати, коли в неї нічого не вийшло.
І, написавши, вона спалила ту записку і пішла, майже безгучно причинивши за собою двері, й повернулась тільки наступного ранку.
Я повернулася.
Я радий.
Бо він любив її. Адже навіть Зло здатне любити.
А може, йому подобався мертвий присмак її губ і він хотів відчувати його щоранку.
Частина сьомаКрихітка та дикі пси
Що це? запитав Чоловік Любові.
Мій пістолет.
Ні,сказав він. Я про це.
Я прислухалася, знизу не долинало нічого. Після загибелі останнього з Мисливців Раз місто внизу було тихе. У ньому просто нічого не відбувалось.
Хоча ні. Я почула виття.
Це мчала з околиці Дика Зграя Псів.
Дикі пси, сказав Чоловік Любові.Ти не впораєшся з ними.
Я
Місто Терору, нагадав він.
Так, цей світ був ніби навмисно створений для них.
Вітер, сказала я.
Туман, кивнув Чоловік Любові.
Туман до самого краю даху, до якого ми підійшли.
Бачиш?
А там?
А таміще!
Тисяча хмарочосів. Вони росли із землі. Довкола нас. До самого обрію.
Ти думаєш сховатися в них?
Я? здивувалась я. Навіщо ж? Нехай вони ховаються від мене.
І я вигукнула:
Гей! а відлуння відповіло мені:
Гоп!
Саме «гоп», примружившись у яскравому світлі безлічі ламп. Вітрини, ліхтарі, жовті ковпаки таксі, вивіски казино, ресторанів та барів. Гущавина юрби, клаксони, газетярі та багато музики. З майданчиків вуличних ресторанів, з відчинених вікон машин. З яскравих, на всю стіну хмарочосу таблоїдів. Шипіння приймача, спів і сміх.
Це було Місто Великих Вогнів. Сліпуче. Манливе. Місто Великої Мрії. Прийди, і вона здійсниться.
Засліплені на мить пси кинулися до передмістя. Геть.
Вони тікають, сказав Чоловік Любові.
Ще й день не скінчиться, як вони повернуться.
Я зійшла сходами, шофер біля автомобіля скинув кашкета й відчинив мені задні дверцята.
Додому, сказала я.
Слухаюсь, він підняв скло, що розділило нас.
Розділ 1
Так, сказав вітчим. Непогано.
Зовсім непогано, сказала мачуха, чиє волосся стало коротшим і чия сукня струменіла на ній застиглою лавою.
Довгий мундштук, довгі нігті, підведені чорним очі. Жінка міста Яскравих Вогнів. Поважна, пересичена, вечірня.
І Дикі Пси, що чекають ночі. І гарчать до нових вогнів.
Тут були мільйони вогнів. А я запалила новий, із жовтим відблиском пісків:
«ЦИГАРКИ КОРДОН ПУСТЕЛІ»
І псам довелося відступити.
«ПІНИСТИЙ НАПІЙ»
Ще на один метр до смітників.
«ЗАПАХ ЛЮБОВІ»
Ще один крок назад.
«ЖІНКА-БЛАЗЕНЬ, БРЯЗКАЛЬЦЕ НА КОВПАКУ»
Я сиділа на спині камяного птаха, він прикрашав один із будинків. Жінка-блазень позад мене була складена із ста тисяч ламп, а я немов малесенька цяточка в малюнку її вбрання. Брошка у вигляді кам'яного птаха, малюсінький чорний діамантКрихітка на ньому.
До речі! Про діаманти!
«ЗАСІБ ДЛЯ БЛИСКУ ВОЛОССЯ!»
Я запалила новий напис і цим змусила псів гарчати. Але я не могла без нього, адже Місто Великих Вогнів вводить нову модудодавати волоссю блиску.
Чоловік у смішному костюмі пролетів повз мене, чіпляючись за стіни липкими руками. Пролетів, озирнувся, випустив нову порцію павутиння, тоді підстрибнув та завмер на самому краєчку камяного крила.
Вітаю, сказав він.
Здоров, сказала я.
Потребуєш допомоги?
Ні. Хочеш бутерброд?
Він похитав головою, зім'явши свою потішну маску в посмішці, й рванув донизу, випускаючи нове павутиння.
Я бачила фермера та робітника, вони обіймалися на розі вулиць. Я бачила велетня, котрий, пхнувши чиюсь зажирілу болонку, попростував далі разом зі своїм товаришем. Я милувалася молодою жінкою, яка розглядала вітрину з ланцюжками для годинників. Охоронця із зовнішністю царя Соломона. Двох чоловіків за столиком вуличної кавярні, заховану в жилетну кишеню половинку монетки.
Я сиділа й дивилася додолу.
Адже це не був пікнік на спині птаха на сорок восьмому поверсітри тости й сріблястий кавник на невеликому вогні. Я прийшла подивитися на псів. Дикі Пси, чорні шкіри.
Що я знала про них?
Розділ 2
Крихітка на сорок восьмому поверсі, редакція на пятдесят третьому.
Похмурий редактор покличе репортера і скаже, кинувши на край столу пачку чужих газет:
Усі пишуть про диких псів.
Я читав.