Нам теж слід написати.
Ви хочете, щоб я
Хочу.
Він зійде вниз і свисне таксі. Репортер у старому плащі, у зсунутому на потилицю капелюхові.
Куди? спитає таксист.
За місто.
Крізь тисячу пробок, при світлі сотень реклам у непроникну темряву.
Репортер вийде з машини й озирнеться довкола.
І про що тут писати?
Що не так? спитає таксист.
Нічого.
Адже він може поїхати і, просидівши ніч за друкарською машинкою, описати псів так, ніби бачив їх насправді:
«Дикі Пси. Що ми знаємо про них? Звідкіля вони прийшли? Чого потребують? Який зі ста тисяч вогнів заманив їх до Міста?
Я бачив їхню зграю. І я вцілів.
Їх багато. Вони величезні. У їхньому подиху клубочиться сніг.
Хто врятується від них? Ніхто. І ніхто не знайде того, хто не врятувався.
Вони приходять щоночі. Вони зникають за мить до світанку.
Де їхній дім? Де вони переховуються?
Ми знаємо лише одне: настане ніч, і вони знову повернуться».
Непогано, скаже таксист.
Непогано, кивне репортер, і тоді Дикі Пси розплющать очі.
Опусти повікиі тебе немає. Ти став чорнотою. Зявитися, розплющивши очі. Виказати себе червоним світінням зіниць.
Вони тут!
Вони будуть скрізь. Десятки десятків Псів.
Вони кинуться на репортера, вони зібють його з ніг. Гопі його вже немає.
Таксист додасть газу, його машина зірветься з місця. Але кілька псів наздоженуть її та пробють головою скло.
Таксі поверне до тротуару і застигне на ньому, кілька разів погойдавшись.
Уранці знайдуть спорожніле таксі:
Пси.
Знову.
Одинадцять осіб загинуть від них цієї ночі.
Газети напишуть:
«ОДИНАДЦЯТЬ ЖЕРТВ!»
«ЗНАЙДЕНО ТРИ ТАКСІ БЕЗ ГОСПОДАРІВ!»
«ХТО ЗУПИНИТЬ ПСІВ?!»
Так, напиши мені,скаже редактор.
Гаразд, кивне репортер.
Пятдесят третій поверх. Він зійде на сорок восьмий. І ставши біля вікна над камяним птахом, запитає:
Не проти?
Авжеж, відповім я.
Він сяде поруч зі мною.
Я приніс тости.
Я наллю йому кави.
Скоро?
Зараз.
Розкажи мені про псів.
А мені здалося, що він прийшов просто побути зі мною.
Розказати тобі про собак?
Про диких псів.
Шкода, але я не можу.
Їх створило зло. Те саме Зло, яке створює все те, що не несе в собі світла. Злу це нескладноадже навколо так багато зла. Доторкнувся до ненависті, і ось перед тобою стоїть величезний пес. Напій його брехнею, згодуй йому з рук свій власний страх. Вклади в нього бажання убивати, мститися та калічити, і його очі спалахнуть вогнем.
Я навчилася цього у Вітчима, адже саме він створив їх.
Але то був інший світсвіт, у якому дикі пси могли приходити до міста і намагатися вбити мене. А тепер усе не таке.
Тепер їхні шкіри димлять од світла. Рекламний вогонь обпалює їх. І тому вони не йдуть до Міста. Тому вони можуть лише чекати. А стомившись від чекання, вити:
Іди до нас!
І знову заплющити очі, ніби їх немає.
Тепер усе стало іншим, і я прийду не сама, а з чотирма мисливцями на диких псів, і жоден із псів не зможе повернутися.
Розділ З
То як, скаже вітчим, Пси? Вона найняла для вас чотирьох мисливців.
Ми знищимо їх, скажуть дикі пси.
Дикий пес здатний убити байка, перекусивши йому шию.
Ви? посміхнеться вітчим. Навряд чи.
Мисливець на псів здатний убити дикого пса одним ударом руки.
Дикого пса, повторить вітчим. Але не Дикого Пса.
Чорне чаклунство.
Це не я оживляю манекенів у крамниці чоловічих капелюхів та прошу продавців зодягти їх для мене.
Чорне чаклунство. Майже половина псів помре, не впоравшись із ним, проте інші стануть
Я найняла чотирьох мисливців:
По пять тисяч за труп.
По пять.
Я готувала для них пачку грошей, яку важко навіть підняти.
Але після чорного чаклунства вони скажуть:
На жаль, Крихітко, ми не полюємо на людей. Тільки на диких псів.
Адже дикі пси стануть Дикими Псами.
Місто ваше, скаже вітчим. Ідіть та володійте ним.
І газети, забувши про все, щоранку писатимуть:
«АВТОМАТНА ЧЕРГА!»
«ОДИНАДЦЯТЬ ТРУПІВ У ГАРАЖІ!»
«ГАНГСТЕРСЬКІ ВІЙНИ НЕ ЗНАЮТЬ КІНЦЯ!»
Що ж, гаразд.
Справді?
Не віриш?!
Так-так.
Розділ 4
Я проспала весь наступний день. Але ж я мала прокинутися ще того ранку.
Я проспала! Я спізнилася! Але ж я могла встигнути!
Як там каже мій Вітчим? Нечемні дівчатка мають бути покарані? Я вирішила покарати сама себе.
Я прокинулась у готельному номері без вікна. Ванна без рушників. Поламаний телефон і нема як замовити сніданок.
Але цього було замало.
Скинути із себе все-все-все і, зануривши обидві руки в рідкий діамант, перетворити волосся на зачесане назад скло.
Чоловічий костюм та погляд у дзеркало. Тепер я піду до Палацу Ігор не миленькою Крихіткою, а блідим від «ко», ще зовсім юним негідником, що вкрав у Батька золоту кредитку.
Зможеш підробити підпис? запитає у мене швейцар.
Батьків? перепитаю я. Авжеж.
Ми ради вітати вас у Нашому Палаці Ігор.
Три поверхи холу. Червоні канапизолоті попільниці, сіра шкіра диванівпопільниці зі скла, чорне дерево та попільниці з бірюзи.
Ліфт підіймається вгору.
Четвертий поверх, сказав ліфтер і зупинив ліфт. Я вийшла.
Поверх із фонтанами. Прозорі струмені води, Через чаші, камяні квіти й каскади. До водоспаду сходів.
Пятий поверх.
Зимовий сад. Нудно і занадто тепло. Вони висадили тут тропічний ліс, наповнивши його шелестом листя, лементом птахів і камінням індійських поховань. Але не було леопардів, леопардо-людей. А непогано було б відчувати їх там, за деревами.
І я простувала через ліс, нудьгуючи. Я пройшла повз молоденьку дівчину в білій суконці, й та посміхнулась до мене. До мого зачесаного назад волосся.
Це було б смішно: Крихітка, переодягнена юним негідником, та багатий спадкоємець Кита, що вкрав сестрину сукню.
Я перестала лічити поверхи, потрапивши до ресторану номер один.
Тут пахло простою їжею, і в тих, хто обідав тут, грошей вистачало тільки на цей обід, вони могли їсти мясо з хлібом, не турбуючись про те, що доведеться піднятися вище.
Поїсти. Дати офіціантові монетку на чай і запитати у своєї дами:
Пройдемося?
Пройдемося.
Ліфт іде вниз.
Вони, звичайно, можуть піднятися на поверх вище, де на рипучому помості їх розважатимуть циркачі: жонглер, пожирач вогню, канатоходець і чорний чаклун, що спалює та розчленовує жінок.
Від тих, котрі стояли поряд зі мною, війнуло простою їжею.
Браво, вони були ситі й плескали та всміхалися.
А ну ж бо! Ще раз!
Будь ласка, сказав чаклун. Зручно? він закрив шухляду, підняв пилку.
Або сінематограф. Я стала прямо у дверях. На квадратному екрані за цигарковим димом жінка заламає руки, а піаніст у кутку вдарить по клавішах сильніше.
Ти обдурив мене!
А він, у невеличкій білій чалмі, відвернеться, відставить руку назад. Потім упаде на коліно, притисне долоні до грудей і скаже:
Пробач!
А ось і знову ресторан. Але тут уже пахне грошима.
Поїв би.
Дякую.
Далі. Нагору.
Сніг, лід і сніг. Для того, хто взимку працює, а влітку раптом згадав, що не відсвяткував Різдво. Заледенілі вікна, сліди на снігу та хуртовина.
Можна взяти напрокат шубу і, загорнувшись, пити пекучий грог.
Театр. Я ввійшла до ложі.
Так. Якби мясо згнило, принц на сцені, як завжди, був сумний. Зникло, розкладене смородом. Однак не судилося, шкода, адже суїцид не схвалений ні церквою, ані Богами. Але жити так нудно. Куди не гляньусюди те саме. Все і всюди те саме
Чоловік у ложі дрімав, а його дружина, відвернувшись від Принца, посміхнулась мені, стомленому від «ко» юнакові.
Ямолодий негідникзвів брови й показав:
Ні,з посмішкою, що змусила її повернутися до принца.
Якщо я вас скривдив, не гнівайтесь, я смертельно хворий. Запитайте. Не соромтеся. «Принц хворий, скажуть вам. Наш принц хворий».
Двома поверхами вище я побачила камінний сад. Скульптури сумних дів і не вбитих народженням дітей-потвор.
Даліцілий поверх картин.
І, нарешті, барзамкнутий у безконечності шинквас навколо піраміди з пляшок та льоду.
Настоянка з Альпійських Трав.
Бармен налив мені, і юнак випив. А два Дикі Пси, що сиділи на сусідніх з моїм стільцях, глянули на нього з презирством у холодних очах. І той, що сидів далі, зморщився, від чого довгий шрам його ще побілішав.
І ось почалося те, заради чого я прийшла сюди, ринг посеред чорного несамовитого залу, перша з ігор Палацу Ігор.
Вони хиталися, обійнявшись, двоє чоловіків без носів і вже без очей. Кожен удар розсипався краплинами поту. З кожним ударом зал навколо них ставав темнішим і тихішим. Принаймні, для них.
Адже це була гра.
Я прийшла сюди заради Вовка. Я хотіла знайти його, бо він жив у грі та грою.
Поверх тридцять шість, сказав ліфтер. Обмін жетонів та фішок.
Юний хлопець підробив батьків підпис та одержав натомість повний лоток чотириколірних фішок.
Поверх одноруких бандитів. Фішка. Важіль униз. І дзенькіт трьох сімок, що збіглися.
Егей, щасливчику! Дай фішку на щастя!
Можеш забрати всі.
Занадто складно для Вовка: кидати фішку, смикати важіль і виймати фішки з лотка знизу. Занадто багато роботи. Навіщо, коли можна кинути фішку на стіл і сказати:
Сімдесят вісім, а лопатка крупє підсуне до тебе виграш.
Зал більярдних столів? Занадто багато цигаркового диму та гуркоту слонової кістки.
Я пройшла крізь поверх зі встромленими в сцену жердинами і поверх зі ста двадцятьма красунями у червоній білизні. Юнак надто пересичений. Крихітка надто юна, щоб не бентежитися від таких забав.
І нарешті казиносім поверхів нагору.
Я йшла від столу до столу. Я дмухала на карти й кидала гральні кісточки об борт.
Сім!
Дванадцять!
Двадцять один!
Куди більше. Навіть коли віддавала все на чай банкометам, а собі залишала одну круглу фішку, до наступного столу я знову переходила з повним лотком.
Тридцять сім, тридцять сім, тридцять сім, чотирнадцять разів поспіль.
Кулька зупинилася на тридцять сім чотирнадцять разів.
Занадто довго таланить.
А навіщо ж тоді грати?
Сім поверхів зелених-зелених столів. А я так і не зустріла Вовка.
І ось ресторан номер три. А за ним гострі шпилі даху й небо без веселок і зірок.
Останній поверх. Ресторан номер три.
Тут уже запахло квітами, старим та густим вином.
Засунувши руку до кишені, яюнаквитяг малюсіньку табакерку, ледь нахилився вперед і вдихнув порошок «ін».
Казковий «ін». Прекрасний Вовк сидів сам за столиком, обернувшись обличчям до сцени.
Я не могла допустити, щоб він побачив мене. Побачив мене таким.
І я зайшла до ліфту й сказала:
Сорок шостий.
Сорок шостий, зіграв зі мною в луну ліфтер та опустив важіль керування донизу.
Сорок шостий поверхмагазин жіночого одягу.
Сорок сімкоштовності.
Щось під колір очей.
Моя червона сукня. Чорне хутро на моїх плечах. Сліпучий блиск намиста на шиї. У ресторан номер тритільки для тих, кому не бракує грошей піднятися так високо.
Два швейцари в білих рукавичках відчинили переді мною двері.
Жінки мого статусу не дякують. Вони всміхаються кутиком рота.
Я ступила крок і зі ста жінок, що були тут, залишилася одна.
Серед чоловіків, що принишкли, коли я зявилася.
Не було жодного, ні за столом, ні біля столу, хто б не дивився на мене.
Усі вони були мої.
Тільки не Вовк, який так само сидів обличчям до сцени.
Що ж. Коли ти хочеш
Я підійшла до краю сцени, я посміхнулася до величезного, квадратного мікрофона і, піднявши руку, клацнула пальцями.
Чах, відгукнувся барабанщик на цей щиглик.
Ва-ва, продовжили труби.
Ту-т, контрабас.
І, нарешті, піаніст.
Ніч, дитинко, настала ніч. Довга, зоряна ніч. Спи, дитинко, спи. Спи на моєму плечі.
Губи пахнуть тобою. Волосся стало дощем. Що тобі варто? Спи.
Я хочу стати твоєю ніччю.
Я хочу бути у твоєму сні
Світло згасло й лише Крихітка в білому промінні. У білому сяйві.
Але я бачила зелене світло його очей. Вовк дивився на мене.
Я завжди намагалася уявити, як би нам було з Вовком. Я народила б йому вовченят, і в нашому гнізді було б
Сонячна людина. Людина, що живе під нічним сонцем.
Він покинув би мене відразу після того, як я пішла б від нього.
Занадто багато було в нас і з нами, щоб вечорами ми могли просто пити чай. Просто сидіти поруч, накрившись однією ковдрою.
А ще гіршеВовк, що надів окуляри, аби почитати газету, і Крихітка з ватою між пальцями ніг.
Ні! Тільки не це!
Ще гірше, ніж Крихітка у гаптованій сукні, в сукні з лілей і троянд. І Вовк кучерявий, у білій сорочці з жабо. Біля ґратчастого вікна. Біля вітража з Пораненим Паладином. Під старим вязом. Серед яскравих блискавок. У стіні дощу.
0, Вовче, я чекала на вас так довго. Без вас мені хотілося плакати. Ви краєте мені серце. Ви розлюбили мене.
Люба Крихітко, справи Державніпонад усе. Мені гірко від думки, що я вам завдам нового болю.
Не кажіть! Не кажіть мені!
На жаль, прекрасна Крихітко, Король посилає мене за Великий Океан.
Ні!!!
Яка гидота.
Вже краще:
Привіт, Крихітко.
Вітаннячко, Вовче.
Але спочатку:
Губи пахнуть тобою. Волосся стало дощем. Що тобі варто. Спи.
Це було непогано.
Вовків лужник уклонився, поставив між нами вино і вийшов, причинивши двері вітальні.
Коминок у величезній квартирі Вовка. Його картини. Його годинник. Різьблені панелі стін, весь поверх нагорі.
Я підійшла до скляної стіни. Місто палахкотіло внизу. Місто Великих Вогнів.
А в скляній стіні своєї вежі стояли Вітчим із Мачухою та дивилися на мене.
Вона така передбачувана.
Хай би вона щезла.
Це був тост, і келих торкнувся келиха. Келихи з гірким вином, що зафарбувало губи кровю.
Через усе місто. Через Море Рекламних Вогнів.
Розділ 5
Мешканці містасім мільйонів людей. Щоранку вони кидали будинкихто вежі центра, хто шестиповерхівки околицьі їхали, йшли, чекали автобусів, підіймалися до мостів метро, що обплутали все місто, сідали в таксі чи, коли не мали роботи, сиділи на лавочках безлічі парків або ще більшої кількості кав'ярень.
Вийти в гурті з ними, пройтися до найближчих сходів з чорної сталі до станції на мосту метро. Їхати й дивитись у вікно, милуючись вуличками, що стікаються до лабіринту веж, зненацька повертатися, ніби в кабінці атракціону. Дивитися на газету перед тобою і вийти, спустившись униз.
Час обіду. Усміхнені секретарки, нудьгуючий пілот «Цеппеліна» у розстебнутій льотній куртці та кинуті на стійку перед ним рукавички. Сигнали машин, юрба чекає, коли постовий підніме жезл і зупинить потік машин, автобусів та вантажівок.
Клерки жують та думають про своє. Чемні поклони. Чоловіки підводяться при появі дам. Новини. Чутки. І знову по вежах. Уже до кінця дня.
Сісти в таксі. Сказати:
Їдемо, і, притулившись до дверцят, дивитись у вікна.
Вікна так високо, що видно тільки тих, хто до них підходить.
Чоловік у чорному з пачкою паперу в руках. Ще один у смугастому жилеті. Хтось скине окуляри, на мить погляне вниз і знову почне диктувати. І стукіт друкарської машинки увіллється в діловий шум центру. У гімн телефонних дзвінків, арифмометрів та телеграфних апаратів.
На околиці гуркіт кранів, веселі докери, перекупки та нескінченні склади.
Куди тепер? спитає таксист.
Повертаємося, скаже Крихітка.
На даху автобуса, поки не піде дощ. Вечірній дощ, холодний і сірий. Гріти пальці в муфті і зійти сходинками, перебігти до тротуару та сховатися під дашком сінематографа.
Що сьогодні?
Не знаю.
Він посміхнеться до мене, але я відвернуся. Дощ, сірий вечір
І раптом спалахне світло! Море світла! Море Вогню! Зі стін, з вікон, безліччю ліхтарів та реклам. Він заблищить дощем коштовного каміння, тисячею відбитків на мокрій чорній бруківці, у блискучих капотах машин.