Ось таке це Місто. Місто, яке я люблю.
Його мешканці працьовиті. Його жінки соромязливо ховають обличчя. Воно нагодує, розважиться разом з тобою, запропонує прихисток і порадить:
Не поспішай. Починай спочатку. Тут кожен четвертий митець, кожен пятиймайбутній мільйонер, кожен третій покине все, а потім знову повернеться, і кожен другий поет.
Не може бути!
Хочеш віршик?
Він жив сінема-новинами. Він розважав перехожих пяницями, які вириваються з рук постових, щоб виконати ще кілька «па» танцю. Він дивував жителів пшеничних пагорбів Світлом, Шумом, Незмінною Посмішкою та появою Зірок.
Дивіться!
Оно!
Не може бути!
Можна автограф?
Чи квітку на незабудь!
Його новини завжди були однакові: «ціни», «вгору», «вниз»; «новий товар»; «нова книга»; «нагородження сінема-стрічок»; «Зірка розлучилася», «Зірка занедужала», «Зірка припинила пити». Дуже рідко «падіння Цеппеліна». Ще рідше: «людина стрибнула зі сто двадцять пятого поверху».
І раптом зявився страх:
«ДИКІ ПСИ!»
І раптом сінема-стрічки стали значно страшнішими.
«ДИВІТЬСЯ! ТІЛЬКИ НА НАШОМУ ЕКРАНІ!
ДИКІ ПСИ»
Танок «Дикі пси», зірки, що грають «Диких Псів» та їхніх творцівХрещених. Маклер, який живе у барі між робочим столом і бридкою дружиною, прикривши капелюхом очі, просить бармена:
Зроби мені «Дикого Пса», так, ніби назвав своє імя.
А справжні Дикі Пси зявлялися лише поночі. Задля того, щоб убивати. Байдуже, когоВодія, котрий програв і не віддав боргу, Репортера, який написав не «Дикі Пси знову вбили!», а «Убивство, скоєне Диким Псом з камяним підборіддям та Диким Псом з кістяним мундштуком», Суддю, що сказав: «Винен», Ту, яка торгує Поцілунками і вчасно не заплатила, Торговців «ко», покупців «ко», власників Палаців Ігор, що ховаються у підвалах і складах, ба навіть Великих Китів. З автоматами. У чорних довгих машинах. Що живуть без родин. Короткий кивок на постріл. Короткий кивок на тост. Кивок на подяку за грошіплатню за нічну стрілянину.
Навіщо розмовляти з тим, чия смерть стане тобі нудною?
Навіщо розмовляти з тим, хто радітиме твоїй смерті?
Розділ 6
Я зайшла до ліфта свого хмарочоса промокла, з пакетиком льодяників у муфті, й ліфтер в уніформі, впізнавши, всміхнувся до мене.
До себе? запитав він.
До себе.
Він натиснув кнопку, біля якої замість трьох цифр поверху було написано лише «КРИХІТКА».
Я вийшла на сто другому поверсі, і тільки-но двері ліфта зачинилися, із кришталевим дзенькотом засвітилося світло. Я опинилася на килимі перед єдиними тут дверима.
Натиснути на кнопку дзвоника та почути його важкий звук.
У квартирі було тепло й світлона мене чекали. Хто міг на мене чекати? Тільки моя Квартирка.
Квартирко, покликала я.
Я знала, що вона мене чує.
Квартирко.
Так.
Ти що?
Вона промовчала, але в її «так» було дуже багато всього.
Що сталося?
Ти знаєш, сказала вона. Цей світ Ти створила світ тут
Ну ж бо.
Ти можеш побачити мене.
Квартирко! Крихітка сплеснула руками.
Але моя квартирка соромилася.
То мені вийти до тебе? нарешті.
Вона була негарна. Некрасива й підстаркувата. Строге чорне плаття. Заколка у волоссі. Долоні притиснуті одна до одної. Але коли вона всміхнулася
Квартирко!
Ми обійнялися.
Ти найкраща!
У величезній мармуровій ванні. Відображення у ста дзеркалах. У халаті поверх піжами я завмерла біля дверей.
Не бійся, посміхалася квартирка, адже це все твоє.
Так багато всього.
Навіщо ж мені стільки кімнат? Вікна на всі сторони світу?
Навіщо?
Ми вечеряли за столом, таким довгим, що коли пустити по ньому хлібну кульку, вона не докотиться до кінця, перетворившись по дорозі на пил.
Я лягла спати в ліжко, по один бік якого була осінь, а по другийпочиналася весна. Золота сосна в останніх променях сонцямалюсінький вензель на ріжечку подушки.
Квартирка сиділа поряд зі мною, доки я не заснула. А потім вийшла, залишивши вогник нічника.
Я прокинулася від співу весняних пташок. А за вікном була осінь.
Ти йдеш?
Мені треба йти.
Повертайся не дуже пізно.
Сорок костюмів на вибір. До кожногопо сорок капелюхів.
Я взяла куртку та джинси.
У Місті Всіх Вогнів?!
Чоловіки у строгих костюмах. Жінки на високих підборах.
Ти пілот «Цеппеліна»?
ЯКрихітка.
Але ти вдягнута
Я капітан підводного човна.
Жінки на високих підборах. Стримане, ніжне, невміле або таке, що знає про себе все, цок-цок-цок.
Я теж цокала черевиками. Щоправда кожен удар об асфальт викрешував безліч іскор.
Упіймавши чийсь погляд, я посміхалася:
ЯКрихітка.
До мене посміхалися у відповідь.
Але тільки не Вовк.
Крихітко, вимовив він.
Здрастуйте, пане Вовче, сказала я, ховаючи рукавички в муфту. Як ся маєте? Як вам погода? Як вам спалося?
Нічим не виказуючи того, що мені слід переколоти капелюшок.
До машини Вовка малюсінькими кроками на тоненьких підборах. Цок-цок-цок-цок.
Розділ 7
Вони пройшли під мостом метро. Двоє Диких Псів, що тримають руки в кишенях.
Мовчазні. У краплинах дощу. Зупинились край тротуару і перейшли вулицю. До будинку з вітриною «підстригання волосся».
Вони зайшли до перукарні на два крісла. Дзеркала, вішалка, плакати «бритви», «крем», «запах» і «полиск». Календар з обведеними кружком числами минулої зими.
І один покликав:
Егей.
Той, що сидів у кріслі, озирнувся, а перукар устиг побачити Псів у скалках розбитого дзеркала.
Три кулі в того, що сидів у кріслі, двів перукаря. А потім ще одну в простирадло, що задимілося дірами і почало набиратися кровю. І одна випадкова куля в дзеркало.
Заховати пістолет і поправити рукавичку.
Ходімо.
А другий навіть не вийняв руки з кишень.
Егей. Егей. Егей, чарівне слово всіх міст.
Слово, народжене, щоб кликати.
Я знаю безліч слів. Я навіть знаю слово «любов». Але слово «егей» найкраще.
Навіть:
Як здоров'я, навряд чи може зрівнятися з ним.
Егей! кричиш ти, і до тебе відгукується сонце, що викотилося з-під ковдри землі.
Егей! і ти розігнала всіх чорних птахів.
Егей! і людина, що озирнулася, дивиться очима Друга. Його очі добрі. Його очі стомлені. В них радість. В них бажання дивитися на тебе. Сказати тобі:
Егей!
Егей! ніжний шепіт. Ти озираєшся, відірвавшись від книги, а в його пальцях квітка.
Егей! слово покори, долоні перед собою порожні.
Покликати:
Егей! щоб він устиг озирнутися та побачити паруюче дуло.
Я люблю слово «егей». Але я ще більше боюся почути його, ніж слово «любов».
У місті є порт. У Місті є Річка. Її берегистіни мармуру, Її дахимости. Річка, що розділила Місто, але подарувала йому пять островівпять пагонів головних вулиць, пять можливостей проплисти річкою, проїхати мостом понад нею.
Ранком із річки туман.
Три сірі Пси в тумані.
Три пси й одна людина.
Рукав піджака роздертий. Поріз на обличчі присох і взявся чорного плямою. Руки закладені за спину. Залита кровю краватка.
Але я не маю грошей!
Це вже нічого не важить.
Дайте мені ще один день!
Цей ранок буде останнім.
Але в мене
У тебе вже немає нікого. І ні в кого немає тебе.
Підхопивши, вони скинуть його з мосту. Прямо в туман, що пригасив лемент, плескіт і більшу частину падіння.
Туман, скаже Дикий Пес.
І Дикий Пес підтвердить:
Туман.
А від річки відходять канали.
Вузькою смужкою води. В арку підземного склепіння, під вежами, під бруківкою, щоб, зірвавшись у чорний розлам, падати до центру землі
Одна з Ділових Веж. Власник невеликого бізнесу навіть не скинув пальта в спорожнілому за останні кілька днів офісі. Лист у друкарській машинці урвався на «можемо завірити ва», не перегорнута табличка «зачинено», пуста шафа для плащів.
Відпустити телефонний диск і почути:
Склад.
Це я.
Я вас упізнав.
Ну що там?
Аркуш перекреслено по діагоналі. В одному куті Власник Справи в безлюдному офісі. Триденний пил. В іншомуРобітник зі Складу. Він працював у ньому майже двадцять років і звик до своєї роботи настільки, що навіть почувши:
Банкрут, не зміг покинути свого місця.
Безлюдний будинок. Стіна за вікном. Прокинувся. Сів. Поставив чайник на газ і вимкнув. Так просто.
Ні; він не зміг.
І тепер, сидячи в конторі при складі, відчував, що живе.
Ну що там у вас?
Тиша.
Ти сам?
Сам, скаже Робітник зі Складу.
І я теж сам-один.
Не зовсім, скаже великий Дикий Пес. Прощайся, і, скинувши з плеча автомат, додасть: Давай-давай.
Гаразд, скаже Власник Справи. Було приємно працювати з тобою.
Покладе слухавку та й помре.
Та-та-та, автомат Дикого Псаєдиний, до кого Дикий Пес відчуває хоч щось. Щось схоже на любов.
Та як можна не любити автомат? Великий «С», важкий «Т», короткозорий «К»? Того, хто відображає тебе частіше, ніж лезо бритви? Хто скаже за тебе все? Хто прикриє, врятує? Хто допоможе тобі одному вбити всіх ворогів навкруги?
Дві довгі машини Псів, три машини з людьми, найнятими Великими Китами.
Хто вони?
Люди з Пістолетами.
Нехай покажуть.
Девять чоловіків, які не скинули капелюхів. Їх скликано за наказом Китів по чорних барах прикінцевих вулиць, на боксерських боях, у залах суду, купивши вирок:
«За відсутністю доказів».
То нехай покажуть.
Кожен із них витягне пістолета. Важкого, блискучого, з гербом на руківї, з потертим за довгі роки курком. Єдиного супутника старості. Сидячи біля незаштореного вікна, взяти його в руку. Згадати, як ти був Богом для тридцяти убитих тобою людей. Уже несила його підняти. І, відчувши холод металу, сказати:
Так. Це було непогано.
І вони зможуть?
Зможуть.
Що ж.
Дві машини з Дикими Псами, зупинені трьома машинами Власників Пістолетів, найнятих за наказом Китів.
Нічне місто. Десь там угорі спалахи реклами та цілковита темрява тут, на вулиці затягнутих у ґрати магазинів. У чорних вітринах лише блиск кістяних очей манекенів.
Сліпучі фари і темні тіні за ним.
Вам привіт від Китів.
Угу.
БАХ!!!
Пістолет у руці. Сніп вогню.
ТРА-ТА-ТА!!!
Автомат із круглим диском.
С-С-С-С!
Блискуча куля.
БАХ!
БАХ!
ТРА-ТА-ТА!
ДЗ-З-ЗЕНЬ!
Скло розлетілося.
БАХ!
Упав на капот.
Тра-та-та!
Пси не пригинаються.
О-О-О!
Упав на спину і за мить злився з пітьмою.
БАХ!
ТРА-ТА-ТА!
Довга автоматна черга вдарила й відкинула, притиснувши до землі.
ДЗ-З-З-З-ЗЕНЬК!!!
Куля пішла рикошетом.
ТРА-ТА-ТА!
Черга збила дзеркало, перетявши груди.
БАХ!
Дикий Пес зморщився від кулі в плечі й мимохіть похитнувся назад.
ТРА-ТА-ТА!
КЛАЦ! ЩЧЕК! ДЖАК!
Поміняти круглий диск і пересмикнути затвор.
ДЗЕНЬК!
Упала пуста обойма.
БАХ!
ТРА-ТА-ТА!
Відразу трьох відкинуло назад. Падіння. Удар об асфальт.
Тра-та-та-та!!!
Майже миттєва смерть.
А потім тиша. Тільки звук гільзи, що покотилась і вдарилася об край тротуару.
І на безлюдній вулиці три машини мертвих людей. Вони загинули, виконуючи наказ Китів, і лежать тепер чорними тінями, нерозрізненою купою ганчіря.
Робітник зі Складу просто сидів і просто слухав приймач у конторці за вкритим пилюкою склом. Паперові тарілочки вечері, паперова філіжанка з чаєм. Стосики паперів та книг на полицях довкола.
Сховатися тут від усього світу. Виходити на вулицю, підіймаючи комір. Поспішати. Ні на кого не дивитися, і ці сорок хвилин на вулиці вважати, що нікого довкола немає і тебе теж не існує.
Завернути до крамнички, купити щосьі додому. А там відразу увімкнути приймач і не вимикати його. Спати під шум радіохвиль. Слухати якусь постановку та прокидатися від музики. А прокинувшись, повернутися на Склад, де час зупинився і де прожив усе своє життя.
Він просто сидів, чоловік, що прожив все життя на Складі. Один, під єдиною лампою. А там, за склом, темрява.
І раптом звук:
ДЖОНГ!
Він озирнувся й побачив тільки висунуті з темряви ріжечки шухляд. Підвівся.
А потім свист. Неголосний, але явним повтором знайомого:
З, з, з, с
Хто тут? запитав він.
А хто тут?
І знову свист.
Він упізнавсінема-пісенька. Дівчина, що фарбувала ґанок. Фарба на щічці. Квіти в зеленій траві. Незграбне і товсте цуценя. Картинка відразу погасла, зоставивши самий лише страх.
Хто тут?
С-с-с, с-с, с-с.
Він підвівся і, все ще дивлячись у темряву, підійшов до стіни та натиснув на вимикачі. Пять щигликів, три десятки ламп освітили склад. І пять Диких Псів стояли майже поряд із ним. Там за запиленим вікном, за написом на склі:
«ЗБЕРІГАННЯ, ПАКУВАННЯ,
ЗДАЧА В БАГАЖ,
ТРАНСПОРТНІ ПОСЛУГИ».
Пять Диких Псів приготувались змести автоматними чергами скло поміж них.
Він упав за мить до пострілів, прямо під водоспад скла, що засипало його.
Не треба!!!
Підіймайся, сказав Дикий Пес.
Ви вбєте мене!
Підіймайся.
Хрускіт кроків по склу, пальці впялись у плече і змусили його підвестися, але відпустили, щойно він став на коліна та почав благати:
Не треба. Відпустіть мене, благаю вас, маленька людина за пять хвилин перед смертю на великому Складі, у малюсінькій цяточці на карті Великого Міста.
Йому доводилося думати про смерть. Спочатку він боявся її. Потім, раптом почувши вуличного проповідника, уявив собі чарівні сади над білими хмарами і навіть посміхався, думаючи про те, що там усі його мрії стануть дійсністю.
Але зараз, коли чорний тунель відкрився перед ним і повільно обертався перед очима, він бачив, що там лише тьма. Він боявся йти туди і прохав:
Не треба. Не вбивайте мене. Я не хочу. Мені страшно. Прошу вас. Я зроблю все, що ви скажете, тільки не вбивайте мене. Адже я нічого не знаю. Адже я маленька людина.
Беззахисний та безпорадний перед безликими чорними тваринами, котрі чекали на нього у глибині тунелю.
Ось іще один, сказав Вітчим.
Мачуха поглянула на Чоловіка, примружила повіки й сказала:
Ні. Можеш залишити його собі.
А чим він тобі не подобається? запитав Вітчим.
А хто він такий? Так. Просто. Він є, його немаєяка різниця?
Можливо, кивнув Вітчим. Можливо і можливо.
Не вбивайте, благав маленький чоловік. Звичайнісінький Робітник зі Складу.
Дикий Пес став позад нього і уже піднімав автомат.
Не треба.
І раптом нове:
ЦОК-ЦОК-ЦОК.
Воно змусило Диких Псів озирнутися, туди, до відчинених складських воріт. Змусило Робітника замовкнути.
Хтось ішов до них. Неквапливо. Диригуючи циргаркою, вставленою в довгий мундштук. Та сама пісенька про квіти в зеленій траві. Та сама дівчина, що фарбує в біле ґанок.
Цок-цок-цок.
Ла-ла-ла, наспівати останню ноту. Легкий кніксен. Кивок голови до невидимих глядачів. Ще. Опісля, помітивши псів, посміхнутись і запитати:
Я вам не заважаю?
Хто ти? запитав Дикий Пес.
Я? Крихітка. А це мій друг Вовк, сказала я, киваючи на Вовка, що постав позаду них. Сподіваюся, ви станете друзями.
Вони не встигли сказати:
Так.
Вони взагалі нічого не встигли, тому що Вовк убив їх. Відразу з обох рук. Відразу з обох пістолетів.
Вовче, Вовче, Вовче, зітхнула я. А раптом вони стали б твоїми друзями?
Друзями? перепитав Вовк і посміхнувся Робітникові, котрий усе ще стояв на колінах. Це жарт. Не слухай її.
А Робітник запитав мене:
Вимій янгол?
Твій янгол помер, сказала я. Чотирнадцять років тому.
У маленькій квартирці, куди він приходив майже щовечора, коли Вона дозволяла йому.
Їй було двадцять чотири і Їй доводилося поспішати.
Він приносив квіти, він приносив цукерки і дивився, як Вона одягає капелюшок.
Ти гарна, казав він.