А Вона, дивлячись у дзеркало, з жахом відповідала:
Але мені вже двадцять чотири.
Ти найкраща.
Але він був просто робітником. Добрим, милим. Він навіть любив її. І якби не це «просто»
Вона не прощалася з ним. Господарка її квартирки якось увечері зустрівши його, всміхнулася:
Вона більше тут не живе.
А ви знаєте, де вона? запитав він.
Її повіз срібний автомобіль.
Він зрозумів, що їй пощастило. Він зрозумів, що Вона знайшла. І він ще спускався сходами, а його янгол уже був мертвий.
Розділ 8
Ну, то як тобі Дикі Пси? запитала я Вовка в машині.
Ніяк, сказав він.
Йому знову було нудно.
І я сказала:
Тільки не йди.
Я не піду, сказав він. Куди нам?
Я знала, що це нерозумно, але мені так хотілось, аби він не нудьгував, і тому я сказала:
Я знаю, де можна знайти одразу купу Диких Псів.
І що?
Дай мені монетку, зупинися біля телефонної будки, і вони будуть готові вбити тебе.
А в слухавку я сказала:
Пси. Я знаю, хто дуже скоро прийде до вас.
Розділ 9
Колись список був такий великий Але зараз у ньому лишився тільки один рядокДикі Пси.
Розділ 10
Я знала, куди їхати, і Вовк віз мене до них, до тих, котрі вже перезарядили автомати та сиділи обличчями до дверей.
Вежа з чорним склом. Підїхати до отвору в стіні, кинути кілька монет у лоток і, коли ґрати піднімуться, заїхати до ліфта. Опустити бічне скло й натиснути кнопку кожного з поверхів гаража, облаштованого в цій вежі.
Але всі кнопки западають усередину. Крім однієїкнопки на поверх із Дикими Псами.
Багато років тому це все було будинком для семи жінок, які продавали Любов. Одна з них померла, другавийшла заміж і про все забула, а пятеро постаріли, і їхні тіні для повік з кожним роком дедалі густішали, а перукидедалі тяжчали.
Їхні руки прикривали до плечей рукавички, а шиїдовгі, як нічна вулиця, намиста. Вони дивилися на всіх із посмішкою утаємничених:
Ти стаєш старим і нікому не буде до тебе діла. Ти поки ще не знаєш про це, але неминуче стаєш старим, негарним, нікому не потрібним і дуже хворим.
У них був цілий поверх занедбаної вежі.
Вони жили там і надавали притулок усім, хто не хотів афішувати місце свого перебування.
Тепер тут жили Дикі Пси, зовсім не злі квартиранти. Прийти, перемінити сорочку, поспати. Зібратися в холі біля ліфта, випити в барі та мовчки вислухати розповідь однієї з пяти стареньких, що наливають рідкий вогонь у твою чарку:
Тоді був сонячний день. Ми поїхали з ним за місто. Грала музика. Діаманти в траві. Безліч метеликів. Я запамятала одного з багряними крильми. Я приготувала цілий кошик бутербродів, і ми їли їх. А потім, коли сонце сідало Ой, який це був захід Він тоді подарував мені цю обручку. І сказав Адже він кохав мене. І якби не загинув тоді, в тих окопах, молодим офіцером, то взяв би мене за себе.
Усі герої їхніх оповідань загинули. А як же іще пояснити те, що вони, колись безперечно вродливі, змушені були залишитися тут?
Дикі Пси слухали їх. Слухали й кивали. Адже старенькі в яскравих сукнях та полинялих хутрах знали, що можуть говорити лише тоді, коли чарка слухача повна. Знали, а тому пильнували за тим.
А тепер, як за старих, Старих Славних Часів їхні чоловіки готувалися воювати.
Як колись! сказала одна Стара.
Як колись! так само захоплено кивнула друга, котра за стільки років стала їй сестрою.
Вони мовчки чекали неминучої стрілянини, вони осмикували пера боа, і їхні голоси тремтіли:
Адже ви дасте їм жару.
І Похмурий Пес, потішаючись із їхньої нетерплячки, криво посміхався:
Дамо. Звісно ж, дамо їм.
Ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-жааа наближалося. Ліфт підіймався вгору.
Цить, сказав Дикий Пес.
Одна бабуся навіть затулила рота долонею.
Ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-жа-а-а Грах!
Ліфт завмер, і його двері відчинилися.
Давай!
Тра-та-та-та-та-та-та-та! відразу десяток автоматних стволів, перетворюючи машину в ліфті на уламки металу, гуми, скла. Із шипінням прострілених шин, з парою пробитого радіатора. З глухими ударами куль в уже мертву плоть.
Усе!
Шш-ш-ш-ш-ш-ш
Чекати, доки розвіється пара.
Ви їх убили? пошепки, дивлячись у вічі, запитала Стара.
Авжеж, одказав їй Дикий Пес із родимцем на обличчі.
Можна мені подивитися?
Так.
Стара пішла до машини, стала навшпиньки й заглянула в неї.
Але тут нікого немає!
Як це просто, сказав Вовк, дивлячись на спини Псів.
Тоді я покликала:
Агов! Ми прийшли.
Бах! Бах! Бах! Бах!
Я теж вистрелила кілька разів:
Пах! Пах!
Не даремно ж я прийшла сюди?
Налий мені,сказав Вовк до Старої, коли всі Дикі Пси були мертві.
У нас тільки прозорий вогонь, сказала баба, що встигла закохатися в нього.
Вони всі зібралися за прилавком, усі пять старих ловлять зелене світло його очей.
І мені теж, сказала я.
А ви, юна пістолетнице, ще занадто молоді.
Я зроблю ковток? спитала я і взяла чарку Вовка.
Так-так.
Ви були прекрасні,сказала Стара.
Вовк невдоволено кривився.
Я знала одного чоловіка, він був такий, як оце ви. Бачите цю обручку? То він мені подарував її. Який він був пістолетник! Який стрілець! Він загинув, там, у перестрілці на даху вежі. А інакше
Тобі не сподобалося? запитала я.
Дикі Пси, сказав Вовк. Відчуття таке, наче вбиваєш безпритульних собак у клітці.
І тобі це не подобається?
Байдуже, Вовк випив, кивнув на: «Налити вам?»і спитав у мене:Скільки там іще?
Я образилась. Адже я оберігала його, а він подумав, що я його обдурила. Він хотів убивати, а вийшло, що я змусила його стріляти у власну тінь.
Налий мені,цього разу Стара поставила переді мною чарку, я випила, вийшла в центр заваленого Дикими Псами холу та заплющила очі.
У машині ані душі! сказала Стара.
І перш ніж Вовк вистрелив, Дикий Пес із Золотими Зубами впав, прикриваючись столом.
Тепер йому було веселішедесять живих псів, і він лежить серед них за канапою, що впала на прострелені ніжки.
Посіріло від диму.
Я вилізла на прилавок і сіла, закинувши ніжку на ніжку Чи немає зморшок на панчохах?витягла портсигар. Усі пять самотніх Старих стояли поряд зі мною і спостерігали за перестрілкою.
Агов, покликала я.
Але їм було не до мене. Я перехилилася за прилавок, узяла запальничку, прикурила і теж почала дивитися, як Вовк намагається вбити десятьох живих псів, готових його роздерти.
З чоловіками так завжди. Ти хочеш як краще, а вони вважають, що ти ображаєш їх.
Я загасила цигарку об прилавок і розбудила Дикого Псавін спав в одній із кімнат вежі, переобладнаної з Будинку Любові на будинок Дешевого Сну.
Він прокинувся, понюхав повітря і підвівся, щоб узяти автомат та відчинити двері.
Без сорочки, він вийде з темного коридору позаду Вовка, кіпне його черевиком. І коли Вовк перекинеться на спину та спробує вбити його, ударить прикладом в обличчя.
Вовк привязаний до стільця. Кров юшить по його обличчю.
Де вона? запитає Дикий Пес і, кинувши піджак, знову вдарить його.
Не знаю, відповість Вовк.
Ти все розкажеш.
Ще удар.
Де вона?
Вони убють його, зітхне одна Стара.
А шкода, скаже друга. Адже він такий красень.
Я побачу шахту ліфта з тілами вбитих Псами на дні, уявлю, як вони потягнуть до неї Вовка і скинуть його вниз. Я хитну головою. Вовк скривдив мене, але не настільки, щоб загинути саме так.
Бах! Бах! Бах! поки ще в повітря.
Іменем правосуддя! накажуть кримінальні міліціонери, обступаючи Диких Псів, що не чекали на них. Відпустіть його! Ви заарештовані!
Пес-Песище Зламаний Носище. Ну, який же він пес порівняно з Дикими Псами?
Цуцик. Ось ким він тепер буде.
Цуцик у розсупоненій краватці, з руками в кишенях пальта, пройде порожнім складом довкола пяти вже обведених крейдою та сфотографованих Диких Псів.
Як це було?
Вони зявилися, сказав Робітник зі Складу. Убили їх і врятували мене.
А де поділися потім?
Виїхали, я не знаю куди. Чоловік і дівчина Вінмовчазний, вонаніби
Янгол? підкаже Залізний Чоловік.
Так, скаже він.
Крихітка, здогадається Пес Зламаний Ніс.
І Вовк, кивне Залізний Чоловік.
Поїдемо?
Поїдемо.
Аби встигнути вчасно та врятувати нас.
Я рада Цуцикові, я рада Залізному Чоловікові, і я ображена на Вовка, але ж не настільки, щоб так принижувати його.
Усе могло бути й так, скажу я йому.
А коли до нас увірвуться кримінальні міліціонери:
Іменем правосуддя! і все таке. Бах! Бах!
Усі Дикі Пси будуть уже мертві.
Нехай усе ж таки Вовк убє їх.
М-да, побачивши їх, скаже Пес.
І скільки тепер? запитає Залізний Чоловік.
Уже пятнадцять, скажу я.
Досить, як на один день.
Адже то була їхня робота: обводити тіла крейдою, допитувати Старих, обшукувати вежу і знаходити в ній забитих Дикими Псами людей. Багато людей.
Але казати мені:
Їдь додому
Як хочете.
Я ображуся на них на всіх і піду до ліфта, навіть не глянувши ані на Пса, ані на Вовка, ані на чоловіка із залізним серцем.
Я поїду додому, і Сім Диких Псів чекатимуть на мене там.
Нехай Вовкові, Псові та Залізній Залізяці буде гірше.
Троє Псів чекатимуть на мене під моєю вежею. А четверорозчинивши двері, там, нагорі.
Тепер ми подивимося, що вони робитимуть.
«Досить, як на один день».
«їдь додому».
Я вийшла з таксі, підійшла до вежі й гукнула:
Я тут.
І з трьох різних боків до мене рушили відразу три Дикі Пси.
Бах! одного уб'є Вовк, що поїхав слідом за мною.
Пробач, скаже він.
Бах! другого убє мій улюблений Цуцик.
Крихітко, він посміхнеться. Адже я зовсім не мав на увазі
Ба-ба-бах! і навіть Залізний Чоловік сяйне металом своєї посмішки.
Тепер їх уже вісімнадцять. То як, ти пробачаєш нам?
Звісно, тішусь я. Поїдемо до мене. Я почастую вас чимось дуже смачним.
А ще я скажу:
Знайомтеся. ЦеЧоловік в Окулярах.
І, впустивши свої креслення, він простягне їм руку та запитає:
Як ви сказали? Вовк?
Я познайомлюся з ним, коли Вовк, Цуцик і його друг із заліза убиватимуть Диких Псів.
Я стоятиму, а Чоловік в Окулярах випадково мене штовхне й упустить усі свої креслення.
Ми поглянемо одне одному у вічі, і я побачу, який він милий. Милий, симпатичний і добрий.
Я побачу в них наше життя. Я побачу в них наш будинок і все, що нас чекатиме. Себе на його плечі. Себе з великим животом. Його розпатланого, після безсонної ночі за своїми паперами. Він прийде і скаже мені:
Доброго ранку.
Мене, яка теж не спатиме, а разом із ним слухатиме його незрозумілі розміркування. Нас, які прожили разом сто вісімдесят девять найщасливіших років.
І, подаючи йому згорнуті в трубку аркуші, я скажу:
Здрастуй, мене звати Крихітка.
Він поправить окуляри і усміхнеться до мене:
Здрастуй. То як справи?
І ми разом зайдемо в ліфт. Ліфтер підніме нас на мій поверх. І навіть чотири пси у моїй квартирі будуть мертві, вбиті Котом, що прийде трохи раніше за мене.
Привіт, Котику. Знайомся.
І моя квартирка накриє для нас стіл. І ми питимемо вино та балакатимемо. Усі гуртом. Майже цілу ніч.
Пес балакає. Вовк балакає. Кіт балакає. Це так важко уявити. Хвилин пятнадцять. Не більше.
Я буду утримувати їх, навіть коли побачу, що все одно незабаром вони підуть.
А Чоловік в Окулярах піде мити руки. І даючи можливість Вовкові та Псові піти, я відшукаю його, щоб сказати:
Я скучила.
Щоб дати йому привід пригорнути мене.
Де він?
У Максима.
Максима? не зможу згадати я.
У молодика, що спить, скаже Квартирка.
А, Макс
Я зайду до спальні Приспаного Мною Сонними Отрутами, та побачу там Чоловіка в Окулярах.
Макс спатиме в колбі з каламутною зеленою водою. У величезній колбі від підлоги до стелі.
Як цікаво, скаже мені Чоловік в Окулярах. Хто він?
Так. Просто друг.
Я можу розбудити його.
Можеш?
Можу, але на це треба кілька днів.
Милий, він ладен був залишитися.
Але я вже зрозуміла, що він мені не потрібний. Я побачила аркуш на стіні позад нього:
« мисливці раз;
мисливці вісім;
дикі пси;
люди-пацюки;
ожилі мерці».
Що він тут робитиме? Зі мною? Як йому пояснити те, що
Адже він просто не виживе. Він буде чужим у цьому світі. Навіть кохаючи мене. Мій Чоловік в Окулярах.
Йди, скажу я.
Але
Квартирка тебе проведе.
Він піде, і я залишуся сама.
Три цигарки поспіль, вдивляючись у пухирці в колбі.
Повернеться Квартирка і скаже
Ти провела його? запитаю я.
Так.
Він щось казав?
Ні.
Гаразд. Так, мабуть, краще. Тепер я побуду сама.
Але вона скаже:
Ваші друзі чекають на вас.
Як?! Вони?! Не пішли?!
І привітною господаркою, прекрасною, щасливою, у вогняній сукні я повернуся до них, щоб запитати:
Ви не сумували?
А побачивши, що ні, скажу:
Я теж хочу грати.
Вони сидітимуть за столому руках повно карт. Без піджаків, мружачись від цигаркового диму, у світлі лампи, опущеної до сукна на столі.
Я теж хочу грати, скажу я.
Ми граємо на кулі.
Кулі з Гербами ВладиПсові, ЗолоченіВовкові. Кулі з насічкамивлучити в тіло і маленький вибухКотові.
Чудово, скажу я і розірву поділ довгої сукні, щоб дістати пістолет.
Тр-р-р-р-р-р-р-р-р-р
Вовк, Пес, Кіт і Залізний Чоловік поглянуть на мене і побачать мої черевики. А я думала, що під сукнею їх не видно.
Гм.
Я знизую плечима, нічого не кажу, а просто розряджаю пістолета, висипаючи на стіл свої кулі. Я сама покривала їх перламутровим лаком, під колір нігтів.
Скільки? запитає, банкуючи, Вовк.
І я скажу:
Влучивши в тіло, вони залишають у ньому тридцятисантиметрові отвори.
Ставку прийнято, скаже мені Вовк.
Розділ 11
Ми гратимемо до ранку, а тоді вони підуть спати. Вовк, Пес і Залізний Чоловік. Кіт скаже їм усім:
Бувайте, і повернеться до мене.
Ну, Крихітко.
Так, Котику.
Є Вітчим. Є Місто. Є Дикі Пси. А ще є Кити.
Кити? запитаю я. Що то за Кити?
Вони допоможуть тобі. Звісно, якщо захочеш.
Частина восьмаКрихітка й кити
Це Місто живе грошима
Місто Великих Вогнів?!
Грошіпальне його Реклами. Гроші скликають сюди Людей.
Сім мільйонів, згадаю я.
І Кіт кивне:
Сім мільйонів. Але головні тут гроші, гроші і гроші. А всіма грошима тут керують Кити.
І я зрозумію.
Я скажу:
Гаразд. Що ж мені пропонують Кити?
Великі Кити, скаже Кіт.
І я кивну:
Великі Кити.
Розділ 1
Мене зустріли пять Великих Китів Міста. Кит Палацу Ігор, Товстий Усмішливий Кит Вантажних Перевезень, чиї люди до появи Псів збирали з Міста данину. Кит Сорока Фабрик та Кит, чиї люди займалися продажем порошків «ін». Сухий Сивочубий Китвласник Найбільших Крамниць і Найтовстішої Газети. Усі в темних мяких костюмах, усі з сигарами довкола великого столу в кабінеті Кита Палацу Ігор з його портретом, зі сталевими круглими дверима його персонального сейфа.
Два Особисті Гвардійці зустріли мене на порозі й намірилися обшукати.
Ні,сказала я і відступила.
Нехай проходить, сказав Товстий Кит.
Здрастуй, дитинко.
Вітаннячко.
Ми раді бачити тебе.
Каву?
Дякую.
Тоді до справи.
П'ять величезних Китів.
Ваш вітчим, сказали вони. Ми знаємо, що ви не дружите з ним
Мій вітчим. Я знаю, він завдав вам чимало прикростей
Негучне:
Па, губами, і кільце сигарного диму попливло до димових хмар над столом.
Ваш вітчим
Мій Вітчим
Ми знаємо
Я знаю
І ви
І я
Вони не керували Містом, але вони володіли ним. Уже багато років.
Місто живе грошима, сказав Кіт.