Бідний старий Джордж, промовив Енді. Він тільки й живе, що на адвері.
А Марті Арсенолт і Тобі Велан, як вам відомо, також не вельми на щось здатні. Лінда Еверет єдина з непостійно зайнятих поліцейських, котру я міг би назвати цілком адекватною. Ну, не могло це трапитися в іще гірший час, ніж між футбольною грою і навчаннями пожежників.
Лінда Еверет? перепитала Ендрія, на диво зацікавлено. Дружина Расті?
Тьху! Великий Джим часто довзоляв собі тьху, коли його щось дратувало. Та вона ж усього лише зарозуміла регулювальниця дорожніх переходів при школі.
Так, сер, підтвердив Рендолф. Але в минулому році вона пройшла спецпідготовку на окружному стрільбищі в Касл Року і має право носити зброю. Нема причин їй не виходити на чергування озброєною. Можливо, не на повний графік, у Еверетів двійко дітей, проте вона цілком здатна тягнути нашу спільну справу. Зараз же криза, врешті-решт.
Поза сумнівами, поза всякими сумнівами.
Утім, самому Ренні така перспектива здавалася вельми неприємною, щоб ці Еверети вискакували, мов ті чорти з коробки, всюди, де з'являтиметься він. Коротше: він не хотів мати у своїй команді дружину цього нікчемахи. По-перше, вона ще занадто молода, їй років тридцять, не більше, та ще й гарна, як та дияволиця. Тому, безперечно, погано впливатиме на інших. Гарні жінки завжди справляють поганий вплив. Достатньо йому й одної Веттінгтон з її снарядними цицьками.
Отже, продовжив Рендолф. Маємо тільки вісім людей з вісімнадцяти.
Ти забув порахувати себе, зауважила Ендрія.
Рендолф штурхонув собі в лоба сподом долоні, немов перемикав у голові трансмісію.
Авжеж, точно, дев'ять.
Мало, сказав Ренні. Нам треба наростити сили. Лише тимчасово, ви ж розумієте, поки ця ситуація не розсмокчеться.
Кого ви пропонуєте, сер? спитав Рендолф.
Перш за все мого хлопця.
Джуніора? звела брови Ендрія. Він же за віком ще навіть голосувати не може чи не так?
Великий Джим на мить уявив собі мозок Ендрії: п'ятнадцять відсотків у нім займають сайти її улюблених інтернет-магазинів, вісімдесят відсотків наркозалежні рецептори, два відсотки пам'ять і три відсоткипроцес актуального мислення. Нічого не вдієш, з цим йому доводиться працювати. А втім, нагадав він собі, хто має дурнуватих колег, у того життя простіше.
Йому вже двадцять один рік. У листопаді виповниться двадцять два. І також, на щастя чи з Божої ласки, він на цей вікенд прибув додому, він не в коледжі.
Пітер Рендолф знав, що Джуніор Ренні зараз не в коледжі, і не лише на вікенд, а назовсімвін прочитав про це в блокноті, що лежав біля телефону в кабінеті його покійного шефа, хоча не мав поняття, яким способом Дюк отримав цю інформацію, і чому він вважав її настільки важливою, щоб записати. Там також було написано ще дещо: проблеми поведінки?
Проте зараз, мабуть, не на часі ділитися цією інформацією з Великим Джимом.
Ренні продовжував, тепер уже запальним тоном ведучого ігрового шоу, котрий оголошує приз у додатковому турі.
Крім того, Джуніор має трьох друзів, котрі теж стануть у пригоді, це Френк Делессепс, Мелвін Ширлз і Картер Тібодо.
І знову на обличчі Ендрії відбилося збентеження.
Гм а хіба це не ті хлопці юнаки причетні до сутички біля «Діппера»?
Великий Джим подарував їй таку люту посмішку, що Ендрія аж посунулась у глиб крісла.
Ту справу занадто роздули. До того ж вона була спричинена алкоголем, як і більшість таких непорозумінь. Плюс, призвідником усьому там виступив отой Барбара. Тому-то ніякого протоколу не було складено. Суто варнякання, та й годі. Чи я не правий, Пітере?
Абсолютно праві,підтвердив Рендолф, хоча й сам виглядав збентеженим.
Усі ці хлопці старші двадцяти одного року, а Картеру Тібодо, здається, вже двадцять три.
Тібодо дійсно мав двадцять три роки і останнім часом працював на півставки автомеханіком у «Паливі & Бакалії». З двох попередніх місць роботи його вигналичерез гарячкуватість, як чув Рендолф, але в «Паливі & Бакалії» він, здавалося, присмирнішав. Джонні казав, що ніколи не мав кращого спеціаліста з вихлопних систем і електрообладнання.
Вони всі разом полюють, вправні стрільці
Господи, помилуй, щоб не з'явилося потреби нам у цьому впевнитися, прохопилася Ендрія.
Ніхто ні в кого не буде стріляти, Ендріє, ніхто не пропонує зробити цих хлопців повноправними офіцерами поліції. Я лише наголошую, що ми мусимо заповнити велику прогалину в чисельності, і то швидко. То як щодо цього, шефе? Вони можуть послужити, поки не завершиться криза, а ми їм заплатимо з надзвичайного фонду.
Рендолфу не подобалася сама думка про те, що вулицями Честер Мілла буде прогулюватися озброєний ДжуніорДжуніор, з його ймовірними проблемами поведінки, але також йому не подобалася думка, що він може суперечити Великому Джиму. Та й загалом це непогана ідеямати під рукою кілька додаткових здорованів. Хай навіть таких молодих. Він не очікував на проблеми в місті, але цих хлопців можна послати наглядати за натовпами на головних дорогах, що впираються в бар'єр. Якщо той бар'єр ще існуватиме. А якщо ні? Тоді й проблема вирішиться сама собою.
Він начепив на обличчя посмішку командного гравця.
Знаєте, мені здається пречудовою ця ідея. Пришліть їх до дільниці завтра вранці, десь на десяту
Краще на дев'яту, Піте.
Дев'ята ранку, це гарно, замріяно подав голос Енді.
Є якісь зауваження? запитав Ренні.
Зауважень не виявилося. Лише Ендрія начебто хотіла щось сказати, та не змогла пригадати, що саме.
Тоді я ставлю на голосування, промовив Ренні. Чи погоджується рада з пропозицією до діючого шефа Рендолфа прийняти Джуніора, Френка Делессепса, Мелвіна Ширлза та Картера Тібодо підручними на базову зарплатню? Строк їхньої служби триватиме, допоки не вирішиться ця клята безглузда ситуація. Хто за, голосуйте, як звичайно.
Всі підняли руки.
Питання ухва
Закінчення фрази перебили два вибухи, що прозвучали, як гарматні залпи. Всі аж підскочили. А тоді й третій постріл, та тут уже Ренні, котрий пропрацював ледь не все життя з двигунами, зрозумів, що воно таке.
Розслабтесь, товариші. То просто вихлопи. Прокашлявся генера
Старенький генератор стрельнув учетверте і заглух. Погасло світло, залишивши їх на мить у темряві єгипетській. Ендрія вискнула.
Ліворуч від Ренні подав голос Енді Сендерс.
О Господи, Джиме, пропан
Ренні швидко налапав плече Енді й стиснув. Енді заткнувся. Тільки-но Ренні послабив свою хватку, як у довгу, обшиту сосновими панелями кімнату знову вповзло світло. Не яскраве верхнє, а жевріння аварійних світильників, змонтованих по чотирьох кутах приміщення. У цьому благенькому жеврінні згромаджені при північному торці столу лиця набули жовтизни і постаршали. Вони виглядали переляканими. Навіть Великий Джим Ренні мав переляканий вигляд.
Без проблем, проголосив бадьоро Рендолф, проте прозвучало це в нього радше штучно, аніж природно. Просто бак спорожнів, от і все. На міському складі повно пального.
Енді крадькома поглянув на Великого Джима. Він ледь ворухнув очима, але Ренні здалося, що Ендрія помітила. Які вона може зробити з цього висновки, то інша справа.
«Вона забуде про все вже після наступної дози оксиконтину, заспокоїв він себе. Вже завтра вранці ніц не пам'ятатиме».
Наразі він не вельми переймався міськими запасами пропанучи, радше, його відсутністю. Цю справу він вирішить, коли виникне нагальна потреба.
Окей, друзі, я розумію, вам не менше, ніж мені не терпиться забратися звідси, тому давайте перейдемо до наступного питання. Я вважаю, ми мусимо офіційно затвердити Піта нашим шефом поліції, поки що тимчасово.
Авжеж, чом би й ні? промовив Енді, втомлено так промовив.
Якщо заперечень немає,продовжив Великий Джим. Оголошую голосування.
Вони проголосували так, як йому хотілося.
Проголосували як завжди.
7
Джуніор сидів на ґанку великого будинку Ренні на Мілл-стрит, коли на під'їзній алеї спалахнули фари батькового «Гаммера». Джуніор перебував у спокої. Біль до голови не повертався. Ейнджі й Доді лежали заховані в коморі Маккейнів, там з ними все буде гараздпринаймні якийсь час. Украдені ним гроші знову повернулися до батькового сейфа. У кишені в нього грівся подарований йому батьком на вісімнадцятиріччя пістолет 38-го калібру з інкрустованою перламутром рукояткою. Тепер він може й побалакати зі своїм батьком. Джуніор уважно вислухає, що йому скаже Король Не Треба Готівки. Якщо він відчує, що батько знає, що наробив його син, йому це не вбачалося за можливе, а втім, батько завжди знає так багатоДжуніор його застрелить. А потім оберне револьвер проти себе. Бо йому нікуди тікати, зараз нікуди. А може, й завтра теж. На зворотному шляху додому він трохи затримався на міському майдані, послухав, про що там люди балакають. Те, про що там ішлося, звучало божевільно, але велика заграва на південному обріїі менша на південно-західному, де 117-те шосе вело на Касл Рокпідтверджувала, що цієї ночі божевілля обернулося правдою.
Дверцята джипа прочинилися й захряснулись. Батько рушив до нього, помахуючи портфелем. На вигляд він не здавався підозріливим, сердитим чи обачливим. Не промовивши слова, він сів на сходинку поряд з Джуніором. А тоді, захопивши сина цим жестом зненацька, поклав юнакові долоню на шию і ласкаво поплескав.
Ти чув? спитав.
Дещо, відповів Джуніор. Щоправда, я не розумію.
Ніхто не розуміє. Гадаю, попереду в нас кілька важких днів, допоки все не розрішиться. Тож я мушу тебе про дещо попросити.
Про що? пальці Джуніора стиснули руків'я пістолета.
Ти зможеш взяти участь? Ти зі своїми друзями? З Френкі? З Картером і тим хлопцем, Ширлзом?
Джуніор мовчав, очікуючи. Що там ще за херня?
Тепер шефом став Пітер Рендолф. Йому потрібно кілька людей для поповнення штату поліції. Надійних людей. Чи ти не проти послужити підручним, поки не закінчиться ця хріноверть?
Джуніор ледь стримався, щоб не зайтися реготом. Тріумфальним реготом. Чи, радше, водночас радісним і переможним. Рука Великого Джима все ще лежала в нього на потилиці. Не давила. Не гнітила. Ледь не гладила.
Джуніор відпустив рукоятку пістолета в кишені. Він усвідомив, що йому все ще прухайому щастить так, як ніколи не щастило.
Сьогодні він замордував двох дівчат, котрих знав від самого свого дитинства.
А завтра він стане міським полісменом.
Звісно, тату, сказав він. Якщо ми потрібні тобі, ми готові.
І вперше за останні чотири роки (та, мабуть, більше) він поцілував батька в щоку.
МОЛИТВИ
1
Барбі й Джулія Шамвей недовго балакалине було про що. Барбі подумки зауважив, що, окрім їхньої, машин на дорозі більше нема, але поза містом у більшості вікон фермерських будинків світиться. Тут, на висілках, де господарі завжди мусять робити якусь нагальну роботу, ніхто не покладав великої надії на Електрокомпанію Західного Мейну, і тому генератори мали майже всі. Проїжджаючи повз радіовежу РНГХ, вони побачили пару червоних вогників, що, як завжди, зблискували на її верхівці. Електрифікований хрест на фасаді невеличкої будівлі студії горів тежбілий осяйний маяк серед темряви. А понад ним по небу, теж як зазвичай, з екстравагантною щедрістю було розсипано зірки, безкінечне сяйво енергії, що не потребувало ніякого генератора.
Я подеколи вибирався сюди на риболовлю, промовив Барбі. Тут спокійно.
Ну то й як, вдало?
Риби повно, але в повітрі іноді так тхне, ніби брудною білизною, що не доведи Господи. Чи то добривами, чи ще чимось, але я так ні разу й не наважився покуштувати виловленої риби.
То не добривато чисте лайно. Відоме також як запах лицемірства.
Пробачте?
Вона показала на темний силует, що врізався шпилем у зоряне небо.
Церква Святого Христа-Спасителя. Вони володіють тією станцією РНГХ, яку ми проїхали. Її ще називають «Радіо Ісус», чули?
Авжеж, я звернув увагу на цей шпиль, знизав він плечима. І станцію цю знаю. На неї важко не натрапити, якщо живеш тут і маєш радіоприймач. Фундаменталісти?
Порівняно з цими консервативні баптисти просто пухнастики. Сама я ходжу до Конго. Бо не переварюю Лестера Коґґінса, всі оті «ги-ги-ги, ось ви потрапите до пекла, а ми ні», і всяке тому подібне. Кому шовком, а кому вовком, отак. Хоча мені завжди було цікаво, звідки в них можливість утримувати таку потужну, п'ятдесятикіловатну радіостанцію.
Благодійні пожертви.
Мені, либонь, варто було б порозпитувати Джима Ренні,пхикнула вона. Він у них диякон.
Джулії належав чистенький «Пріус-гібрид», автомобіль, який, на думку Барбі, не личив хазяйці непохитно республіканської газети (утім, цілком гідний парафіянки Першої Конгрегаційної церкви). Але машина їхала майже безшумно, і радіо працювало. Єдине, що тут, на західній околиці міста, сигнал «Радіо Ісуса» був таким потужним, що глушив майже все інше на FM-частотах. Цієї ночі вони передавали якусь святенницьку лайно-музику, від якої Барбі ломило голову. Звучало це так, ніби польки з сольним акордеоном чеше якийсь оркестр потерпаючих від бубонної чуми.
Чому б вам не пошукати чогось на середніх хвилях? попросила вона.
Він почав крутити настройку, натикаючись лише на марнослівне нічне базікання, поки аж наприкінці шкали не натрапив на якусь спортивну станцію. Тут він почув, що перед плейоф-матчем «Марінерз» і «Ред Сокс» на їхньому стадіоні Фенвей-парк у Бостоні було оголошено хвилину мовчання на спомин жертв того, що диктор назвав «колізією в Західному Мейні».
Колізія, промовила Джулія. Термін, мабуть, характерний саме для спортивного коментатора, хоча не так вже й багато я їх чула. Можете його вимкнути.
Десь через милю після того, як вони проїхали церкву, крізь дерева почало жевріти світло. За черговим поворотом дороги вони в'їхали просто в сліпуче сяйво прожекторів, що розміром були, як ті прем'єрні «сонця» в Голлівуді. Два були націлені в їхній бік, ще парапрямо вгору. Рельєфно виступала кожна вибоїна на шосе. Худими привидами здавалися стовбури беріз. Барбі охопило відчуття, ніби вони в'їжджають прямісінько в якийсь фільм-нуар кінця 1940-х років.
Стоп, стоп, стоп, загукав він. Ближче не треба. Виглядає так, немов там нічого нема, але повірте мені, воно там є. І воно може вмент знищити всю електроніку вашого автомобільчика, якщо чогось ще гіршого не наробить.
Зупинившись, вони вийшли з машини. Трохи постояли перед її передком, мружачись від сліпучого світла. Джулія підняла руку, прикриваючи очі.
Одразу позаду прожекторів стояли ніс до носа два військових фургони з коричневими тентами. На додаток, по дорозі було розставлено козла, їхні лапи закріплені мішками з піском. У темряві рівномірно гуділи двигунине один генератор, а кілька. Барбі помітив товсті електрокабелі, що зміями повзли від прожекторів у ліс, де за деревами жевріли інші вогні.
Вони хочуть освітити весь периметр, сказав він і покрутив піднятим угору пальцем, як бейсбольний суддя, котрий сигналізує чиюсь перемогу. Прожектори навкруг усього міста, освітити тут все наскрізь і вгорі!
А навіщо вгорі?
Щоби попередити про загрозу для повітряного руху. Якщо когось сюди раптом занесе. Гадаю, зараз вони найбільше переймаються саме цим. Але завтра повітряний простір над Міллом буде запечатано незгірш за грошовий мішок Дядька Скруджа.
У смугах темряви по боках прожекторів, проте видимі в їх відблисках, стояли з півдесятка озброєних солдатів у парадній стійці «вільно», спинами до периметра. Напевне ж вони почули наближення автомобіля, хоч як тихо він не гудів, проте жоден не озирнувся в їхній бік.
Агов, хлопці! погукала Джулія.
Жоден не обернувся. Барбі від них цього й не очікував (перед виїздом Джулія розповіла йому, що почула від полковника Кокса), але мусив спробувати. А оскільки він розумівся на знаках розрізнення, то й знав, як саме це зробити. Тутешнім шоу керують сухопутні армійціучасть Кокса підказувала йому такий умовивід, проте ці хлопці не належали до них.
Йо, морпіхи!гукнув він.
Безрезультатно. Барбі підступив ближче. Він уже помітив темну горизонтальну смугу, що зависла в повітрі над дорогою, але поки що ігнорував її. Його більше цікавили люди, котрі охороняли бар'єр. Чи Купол. Шамвей розказала йому, що Кокс називав цю штуку Куполом.
Якось дивно бачити розвідників з Корпусу морської піхоти вдома, у Штатах, промовив він, підходячи ближче. Усі спецоперації в Афганістані вже завершено, так треба розуміти?
Безрезультатно. Він підійшов ще ближче. Йому здавалося, гравій під його підошвами так голосно рипить, що аж луна йде.
Я чув, у вашій бригаді надзвичайно багато кицьок. Уже легше. Якби тутешня ситуація виглядала насправді зле, сюди б напевно прислали рейнджерів.
Дрочило, пробурчав хтось із них.
Не вельми значний успіх, але Барбі повеселішав.
Попустіться, хлопці, попустіться та давайте потеревенимо.
Знову безрезультатно. А він уже стояв ледь не впритул до бар'єра (чи Купола). Шкіра йому не взялася сиротами і волосся не стало сторч на потилиці, але він знав, що ця штука зовсім поруч. Він відчував її.
І навіть бачив: смуга висіла в повітрі. Йому не ясно було, якого кольору вона виявиться при денному світлі, хоча він і здогадувався, що червоного, кольору небезпеки. Намальовано її було аерозольною фарбою, і він міг закластися всім умістом свого банківського рахунку (наразі там лежало десь трохи більше п'яти тисяч доларів), що йде вона навкруг усього бар'єра.
«Як зашморг на мішку», майнула думка.
Стиснувши кулак, він постукав зі свого боку по смузі, знову почувши той самий звук, ніби по склу. Один із вартових-морпіхів аж підскочив.
Не думаю, що варто почала Джулія.
Барбі її проігнорував. Його це почало вже бісити. Злість, що весь день накопичувалася в глибині душі, отримала нарешті свій шанс. Він розумів, що не варто дрочити цих хлопців, вони усього лиш пішаки, але стриматися було несила.
Йо, морпіхи! Виручайте братана.
Кінчай, чувак.
Хоч той, хто це сказав, навіть не озирнувся, Барбі зрозумів, що саме він начальник цієї веселої ватаги. Знайома інтонація, він сам такою колись користувався. Неодноразово.
Ми маємо наказ, тож краще ти нас виручи. В іншому місці, в інший час я радо пригостив би тебе пивом або надрав сраку. Але не тут і не цієї ночі. Що на це скажеш?
Скажу: гаразд, відповів Барбі. Проте, оскільки ми по різні боки спільної проблеми, мені від цього нерадісно. Він обернувся до Джулії. Де ваш телефон?
Вам би і власний не завадив, продемонструвала вона йому телефон. За ними майбутнє.
Я мав, відповів Барбі. Купив дешевку на розпродажу. Майже не користувався. Полишив у шухляді, коли намагався накивати п'ятами з цього містечка. Там він і зараз мусить лежати.
Вона вручила йому слухавку.
Номер набирайте самі. Мені треба працювати. Підвищивши голос, щоб її почули застиглі в тіні прожекторного сяйва солдати, вона гукнула:Я видавець місцевої газети, врешті-решт, і хочу зняти кілька кадрів. А далі продовжила ще голосніше:Особливо мені згодяться знімки, де солдати стоять обернені спинами до міста в скрутному становищі.
Мем, я вам не рекомендував би цього робити, відгукнувся їхній командир, кремезний парубок з широкими плечима.
Зупиніть мене, запропонувала вона.
Гадаю, ви й самі знаєте, що ми не можемо цього зробити, відповів він. А стоїмо ми до вас спинами, бо такий наказ.
Пане командире, крикнула вона. Скрутіть щільненько ваші накази, нагніться і засуньте їх собі туди, де дуже проблематична якість повітря.
У сліпучому світлі Барбі побачив чудернацьке видовище: губи її перетворилися на суцільну жорстку, безжальну риску, а з очей струменіли сльози.
Поки Барбі набирав номер із загадковим кодом, вона почала знімати.
Спалахи фотокамери виглядали блідо порівняно з живленими від генераторів прожекторами, але Барбі помітив, що солдати здригаються з кожним її клацанням. «Хотілося б їм, либонь, щоб на знімках не було видно їхніх знаків розрізнення», подумав він.
2
Полковник Армії США Джеймс О. Кокс казав, що о десятій тридцять сидітиме, тримаючи руку на телефоні. Джулія з Барбі приїхали трохи запізно, і Барбі набрав номер десь за двадцять хвилин до одинадцятої, проте Кокс, мабуть, дійсно не прибирав руку з апарата, бо не встиг телефон видати й половину першого гудка, як колишній командир Барбі озвався.
Алло, Кен слухає.
Хоча роздратування не покинуло Барбі, він все одно розсміявся.
Атож, сер. А я той самий курваль, що продовжує встрявати у всякі веселі оборудки.
Кокс також засміявся, гадаючи, поза всякими сумнівами, що початок у них виходить гарний.
Як ви там, капітане Барбара?
Я в порядку, сер. Але, з усією моєю повагою, зараз я просто Дейл Барбара. Єдине, над чим я тепер можу капітанствувати, це гриль та глибокі пательні в місцевому ресторані, до того ж у мене нема зараз настрою до теревенів. Я збентежений, сер, а оскільки бачу перед собою спини цілої зграї дрочил-морпіхів, котрі всіляко уникають того, щоб обернутися й подивитися мені прямо у вічі, я також ще й вельми обурений.
Розумію. Проте й ви мусите дещо зрозуміти, поглянувши на це з мого боку. Якби ті вояки могли чимось зарадити або ж покласти край цій ситуації, ви бачили би їхні лиця, а не сраки. Вірите мені?
Я чую вас, сер.
На відповідь це було мало схоже.
Джулія все ще знімала. Барбі відсунувся на край дороги. Звідси він розгледів поза фургонами великий намет і ще один, меншийнапевне, там містилася їдальня, а також заповнену іншими машинами стоянку. Спецпідрозділи отаборилися тут, а ще більші табори, либонь, розташовані там, де з міста ведуть 119-те і 117-те шосе. Отже, це надовго. Серце йому занило.
Та газетярка поряд? спитав Кокс.
Вона тут. Знімає. І ще, сер, повна відкритість: усе, що ви мені скажете, я переповім їй. Зараз я на цьому боці.
Джулія припинила своє заняття й послала Барбі посмішку.
Зрозуміло, капітане.
Сер, звертаючись до мене таким чином, ви не заробите собі ніяких очок.
Гаразд, хай буде просто Барбі. Так краще?
Так, сер.
А щодо того, що саме та леді захоче опублікувати заради добра мешканців вашого містечка, я сподіваюся, в неї вистачить почуття міри.
Гадаю, саме так.
А якщо вона надсилатиме свої знімки електронною поштою назовнідо якихось новинних служб чи, скажімо, у «Нью-Йорк Таймс»з інтернетом у вас може трапитися те саме, що й з телефонними кабелями.
Сер, це доволі гівняна гра
Рішення приймаються людьми вище мого рівня зарплатні. Я лише ретранслятор.
Барбі зітхнув.
Я їй скажу.
Що ви мені скажете? запитала Джулія.
Якщо ви намагатиметеся передати кудись ваші знімки, вони можуть ціле місто позбавити доступу до інтернету.
Джулія показала рукою жест, який у Барбі слабо асоціювався з симпатичними леді республіканських переконань. Він знову повернувся до телефонної розмови.
Як багато ви мені розкажете?
Все, що сам знаю, відповів Кокс.
Дякую, сер.
Хоча Барбі мав великі сумніви щодо щирості Кокса стосовно геть усіх питань. Армійці ніколи не розповідають усього, що знають. Чи, як їм здається, нібито знають.
Ми називаємо цю річ Куполом, сказав Кокс. Але воно не Купол. У всякому разі, воно нам таким не здається. Ми вважаємо, що це така капсула, стінки якої точно збігаються з межами міста. Говорячи точно, я саме це маю на увазі.
А вам відомо, наскільки ця річ висока?
Схоже, що здіймається вона на сорок сім тисяч футів з лишком. Нам не відомо, чи верхівка в неї кругла чи пласка. Поки що принаймні.
Барбі промовчав. Від ошелешення.
А щодо глибини хтозна. Наразі нам лише відомо, що глибше сотні футів. Це та глибина, до якої вже дорилися на кордоні між Честер Міллом і тим позамуніципальним поселенням, що лежить на північ від вашого міста.
ТР-90,власний голос здався Барбі якимсь безбарвним, апатичним.
Між іншим, ми розпочали в гравійному кар'єрі, який уже мав футів сорок глибини чи близько того. Я бачив спектрограми, від яких розум заклинює. Довгі шари метаморфічної породи просто розрізано наскрізь. Провалля нема, але можна помітити зсув там, де трохи опустилася північна частина геологічного пласта. Ми перевірили сейсмографічні записи метеостанції в Портленді, і ось воно. Об одинадцятій сорок чотири ранку було зафіксовано поштовх, 2,1 бала за шкалою Ріхтера. Отже, тоді-то це й трапилося.
Чудово, зауважив Барбі, сподіваючись, що прозвучало це саркастично, але почуття шоку, приголомшення не дозволяли йому бути надто цього певним.
Усе це ще не остаточні дані, але переконливі. Звісно, вивчення проблеми лише почалося, але вже зараз виглядає на те, що вглиб ця штука йде на стільки ж, наскільки й угору. Тож, якщо висота в неї п'ять миль
Звідки ви це довідалися? Радаром?
Аж ніяк. Цю річ не видно на радарі. Нема способу її упізнати, поки на неї не наштовхнешся, або поки не наблизишся впритул. Людські жертви, коли вона встановлювалась, виявилися напрочуд скромними, але мертвих птахів вздовж контуру до чорта. І всередині, й ззовні.
Я знаю. Я їх бачив. Джулія вже закінчила свої зйомки і стояла поряд, слухаючи, що каже Барбі. То як ви дізналися про висоту. Лазери?
Ні, вони теж проникають наскрізь. Ми використали ракети з холостими головками. З четвертої дня з Бенгора почали робити регулярні вильоти «Ф-15А». Дивно, що ви їх не чули.
Я, може, й чув щось таке, проказав Барбі,але мій мозок переймався іншим Літаком. Лісовозом. Людьми, що загинули на шосе 117. Тими напрочуд скромними людськими жертвами.
Вони рикошетили й рикошетили а тоді, вище сорока семи тисяч футіввжик-вжик! і почали собі летіти геть. Між нами кажучи, я навіть здивований, що ми не втратили нікого з наших акробатів-літунів.
А вони вже пролетіли понад цією штукою?
Менше двох годин тому. Місія пройшла успішно.
Хто це зробив, полковнику?
Ми не знаємо.
Це наші? Це якийсь науковий експеримент вийшов не тим боком? Чи це, Господи вбережи, якесь тестування? Ви обіцяли мені правду. Ви заборгували правду цьому місту. Люди тут уже дуже налякані.
Розумію. Але ми тут ні до чого.
А хіба ви знали б, якби це було не так?
Кокс завагався. Коли він заговорив знову, голос його звучав тихіше.
Я маю надійні джерела в моєму департаменті. Хтось лише пердне в Службі безпеки, як нам уже чутно. Те саме щодо Дев'ятої Групи в Ленглі і пари інших контор, про які ви ніколи навіть не чули.
Цілком імовірно, що Кокс казав правду. Проте не менш імовірним було й протилежне. Він цілком відповідав власному покликанню, врешті-решт; якби його поставили вартовим отут, серед холодної осінньої темряви в ряду оцих дрочил-морпіхів, Кокс точно так стояв би спиною до міста. Йому б це не подобалося, але наказ є наказ.
Чи є сподівання, що це якийсь природний феномен? спитав Барбі.
Такий, що цілком відповідає визначеним людьми кордонам міста? З кожним завертом і кожною сраною щілинкою? Як ви гадаєте?
Моя справа питати. Ця штука проникна? Ви знаєте?
Вода проникає,сказав Кокс, хоча й потрошку.
Як таке може бути?
Утім, він сам бачив, як дивно поводиться вода; разом з Джендроном вони це бачили.
Звідки нам знати? в голосі Кокса почулося роздратування. Ми працюємо з цим усього лиш якихось дванадцять годин, навіть менше. Тут так раділи, так ляскали одне одного по спинах, коли тільки вичислили, на яку висоту ця річ здіймається. Згодом і нове щось з'ясується, але поки що ми просто не знаємо.
А повітря?
Повітря проникає краще. Ми встановили пункт моніторингу там, де ваше місто межує ммм Барбі розчув шелестіння паперів, з Гарлоу. Там уже провели, як вони це називають, «продувні тести». Гадаю, так вимірюється співвідношення між кількістю того повітря, що проникає, і того, що відбивається. У будь-якому разі, повітря проходить, і то набагато краще за воду, хоча науковці кажуть, що все одно не цілком. Це дуже сильно вплине на вашу погоду, друже, хоча поки що ніхто не в змозі сказати, в який бік. Чорт, можливо, Честер Мілл перетвориться на Палм Спрингс,розсміявся він, проте доволі вимушено.
А тверді частинки? Барбі подумав, що відповідь на це питання йому відома.
Аж ніяк, заперечив Кокс. Тверді частинки не проникають. Принаймні нам так здається. І певне, вам варто знати, що так само відбувається в обох напрямках. Якщо тверді частинки не проходять всередину, не виходять вони й назовні. Це означає, що автомобільні вихлопи