Службу мав провести преподобний Муні, а я повинен був прочитати з четвертого розділу Послання до Ефесян: «І будьте одне до одного ласкаві та милостиві, і прощайте одне одному, як Бог через Христа простив вам». Я бачив, як кілька ділових типів на цих словах обмінялися поглядами, ніби до них містер Герріґен був не надто ласкавий та й прощати не дуже збирався.
Він вибрав три гімни: «Лишись зі мною», «Старий міцний хрест» і «У Саду». Хотів, щоб проповідь преподобного Муні тривала не більше десяти хвилин, і преподобний упорався за вісім, випередивши графік і, як я розумію, встановивши особистий рекорд. Загалом, преподобний просто перелічив те, що містер Герріґен зробив для Гарлоу, наприклад, заплатив за реставрацію Будинку асоціації фермерів та ремонт критого мосту через Роял-рівер. Він також сприяв тому, що коштів на громадський басейн було зібрано набагато більше, ніж планувалося, сказав преподобний, але відмовився від здобутого таким вчинком права дати басейну своє імя.
Преподобний не сказав чому, але я знав. Містер Герріґен казав, що дозволяти називати речі твоїм іменем не тільки абсурдно, але недостойно й ефемерно. Через пятдесят років, сказав він, або навіть через двадцять ти станеш просто іменем на табличці, на яке ніхто не звертатиме уваги.
Щойно сповнивши обовязок читця Письма, я сів у передньому ряду коло тата і подивився на труну, обставлену в головах і в ногах вазами з ліліями. Ніс містера Герріґена стирчав угору, наче вітрило корабля. Я наказав собі не дивитися на нього, не думати про те, як це смішно чи страшно (чи те й інше заразом), але пригадати, яким він був. Порада хороша, проте очі постійно зверталися туди.
Скінчивши коротку промову, преподобний підніс руку й благословив присутніх жалібників. І мовив:
Ті, хто хотів би сказати останнє слово прощання, тепер можуть підійти до труни.
Зашелестів одяг, забурмотіли голосилюди вставали. Вірджинія Гетлен почала дуже тихо грати на органі, і я усвідомивдивне відчуття, котрого я не зміг назвати, але через багато років ідентифікував як сюрреальність, що то було попурі з пісень кантрі, яке включало «Крила голуба» Ферліна Гаскі, «Я співав Діксі» Двайта Йоукема і, звісно, «Тримайся свого чоловіка». Тож містер Герріґен навіть залишив вказівки щодо музики для прощання, і я подумав: «От і правильно». Утворилася черга, місцеві в спортивних піджаках і легких літніх штанях перемішалися з нью-йоркськими гостями в костюмах і вишуканому взутті.
Як ти, Крейґу? пробурмотів тато. Хочеш глянути востаннє, чи тобі й так добре?
Я хотів більшого, але не міг йому розказати. Як і не міг розповісти йому, як почувався. Тепер я все усвідомив. Це сталося не тоді, коли я читав Письмо, бо я стільки всього читав для нього раніше, а коли сидів і дивився, як стирчить догори його ніс. До мене дійшло, що його трунаце корабель, який понесе його в останню мандрівку, понесе в темряву. Мені хотілося плакати, і я таки поплакав, але пізніше, на самоті. Зовсім не хотілося робити це тут, серед незнайомців.
Так, але я хочу бути в кінці черги. Хочу бути останнім.
Тато, Боже його благослови, не спитав мене чому. Він просто стис моє плече і став до черги. Я повернувся до вестибюля, почуваючись трохи незручно в спортивному піджаку, котрий став тіснуватим у плечах, бо я нарешті почав рости. Коли кінець черги просунувся до середини головного проходу і я переконався, що до неї вже ніхто не підійде, я став позаду пари чоловіків у костюмах, котрі приглушеними голосами балакали прощо б ви думали? акції «Амазону».
На той час, як я підійшов до труни, музика вже затихла. Кафедра стояла порожня. Вірджинія Гетлен, певно, вислизнула надвір перекурити, а преподобний мав бути в ризниці, перевдягатися й причісувати залишки волосся. У вестибюлі було кілька людей, що стиха бурмотіли між собою, але в самій церкві лишилися тільки я і містер Герріґен, як бувало стільки разів у його великому будинку на пагорбі, з якого відкривалися хороші, але не туристичні краєвиди.
На ньому був вугільно-сірий костюм, якого я ніколи не бачив. У похоронному бюро його трохи підрумянили, щоб він мав здоровий вигляд, от тільки здорові люди не лежать у труні з заплющеними очима, а промені денного світла не освітлюють востаннє їхні мертві обличчя, перш ніж їх навічно розмістять під землею. Руки були складені, і я пригадав, як вони лежали, коли я ввійшов до його вітальні лиш кілька днів тому. Він скидався на ляльку в натуральну величину, і я не міг стерпіти такого вигляду, не мав бажання затримуватись. Хотілося свіжого повітря. Хотілося бути з батьком. Хотілося повернутися додому. Але спершу я мусив дещо зробитиі то просто зараз, бо преподобний Муні міг повернутися з ризниці будь-якої миті.
Я поліз у внутрішню кишеню свого спортивного піджака й видобув телефон містера Герріґена. Коли я був з ним востаннє тобто з живим, а не зі скособоченим у кріслі чи схожим на ляльку в дорогій коробці, він сказав: радий з того, що я переконав його залишити собі телефон. Сказав, що той стає йому за доброго товариша, коли не спиться вночі. Телефон був захищений паролем (я вже казав, що коли щось захоплювало його цікавість, він швидко вчився), але я знав той пароль: пірат1. Я ввімкнув телефон увечері напередодні похорону й відкрив нотатки, бо хотів залишити йому повідомлення.
Я подумав, чи не сказати, що люблю його, але це було б неправильно. Він мені, безперечно, подобався, але я також трохи його остерігався. І не думаю, що й він мене любив. Не думаю, що містер Герріґен коли-небудь любив когось, окрім хіба що матері, яка виростила його після того, як батько їх покинув (я таки провів своє дослідження). Врешті-решт, моя записка була такою: «Для мене було честю працювати на вас. Дякую за листівки й лотерейні білети. Я сумуватиму».
Я підняв вилогу його піджака, намагаючись не торкнутися поверхні бездиханних грудей під хрусткою білою сорочкою але таки провів по них кісточками пальціві ще й по цей день відчуваю той дотик. Груди були тверді, мов дерево. Я запхнув телефон до внутрішньої кишені, а тоді відступив. І то дуже вчасно, бо преподобний Муні саме вийшов з бокових дверей, поправляючи краватку.
Прощаєшся, Крейґу?
Так.
Добре. Це правильно. Він обійняв мене за плечі й повів від труни. Я впевнений, що вашим з ним стосункам багато хто позаздрив би. А тепер чом би тобі не піти до батька надвір? І коли будеш такий ласкавий, скажи містеру Рафферті й іншим, хто нестиме труну, що ми будемо готові за кілька хвилин.
У дверях ризниці зявився інший чоловік. Він зчепив руки перед собою, а одного погляду на його чорний костюм із білою гвоздикою було досить, щоб упізнати в ньому представника похоронного бюро. Мабуть, він мусив закрити кришку труни й пересвідчитися, що вона щільно сіла. Я побачив його, і мене охопив такий жах перед смертю, що я був радий вийти звідти на сонце. Я не сказав татові, щоб він мене обійняв, але він, певно, й сам це побачив, бо оповив мене двома руками.
«Не помирай, подумав я. Будь ласка, тату, не помирай».
* * *
Служба на Вязовому кладовищі була краща, тому що коротша і тому що надворі. Управитель містера Герріґена, Чарльз Рафферті на прізвисько «Чик», коротко промовив про філантропічні вчинки свого клієнта, а тоді видобув із людей трохи сміху, коли розповів, як йому, Рафферті, доводилося миритися з «сумнівними музичними вподобаннями» містера Герріґена. То був єдиний людяний штрих, на який Рафферті спромігся. Він сказав, що працював «на містера Герріґена і з ним» тридцять років, і я не мав підстав сумніватися в цьому, але здавалося, що він небагато знає про людський бік містера Герріґена, окрім «сумнівного вподобання» таких співаків, як Джим Рівз, Петті Лавлесс та Генсон Карґіл.
Я подумав, чи не виступити наперед і не розповісти людям, які скупчилися навколо виритої могили, що містер Герріґен порівнював інтернет з прорваною трубою водогону, яка порскає інформацією замість води. Подумав, чи не розказати їм, що в нього на телефоні було понад сто фотографій грибів. Подумав, чи не розказати, як він любив вівсяне печиво місіс Ґроґен, тому що воно завжди наводило в його кишках лад, і про те, що коли тобі за вісімдесят, то вже ані вітаміни не потрібні, ані лікарі. Коли тобі за вісімдесят, можна їсти стільки рагу з просоленою яловичиною, скільки заманеться.
Але я не розтулив рота.
Цього разу з Письма читав преподобний Муні уривок про те, що ми всі в день великого пробудження постанемо з мертвих, як Лазар. Він знову поблагословив, і тоді все скінчилося. Коли ми розійдемося, повернемося до своїх звичних життів, містера Герріґена опустять у яму (з айфоном у кишені, завдяки мені), його вкриє земля, і світ його більше не побачить.
Коли ми з татом уже йшли, до нас наблизився містер Рафферті. Він сказав, що летітиме до Нью-Йорка аж наступного ранку, і спитав, чи може заскочити до нас додому ввечері. Сказав, що має про дещо з нами поговорити.
Спершу я подумав, що це через поцуплений айфон, але гадки не мав, як містер Рафферті міг дізнатися, що то я його взяв, і, крім того, я вже повернув його законному власникові. «Якщо він спитає щось, подумав я, то скажу, що, перш за все, він і отримав його від мене». І як телефон за шість сотень баксів міг бути важливою темою, коли статок містера Герріґена, певно, набагато більший?
Аякже, сказав тато, приходьте на вечерю. Я доволі хвацько готую спагеті болоньєзе. Ми сідаємо до столу десь о шостій.
Радо приймаю таке запрошення, сказав містер Рафферті. Він видобув білий конверт із моїм іменем, написаним почерком, який я зразу впізнав. Оце може пояснити дещо про тему розмови. Я отримав його два місяці тому разом із вказівкою зберігати до гм саме такої нагоди.
Щойно ми сіли в машину, тато вибухнув сміхом, заревів на все горло так, що аж сльози повиступали. Він сміявся і стукав кулаком по керму, сміявся і ляпав себе по коліну, обтирав щоки й далі сміявся.
Що таке? спитав я, коли він трохи притих. Що такого до сказу смішного?
У мене тільки одна думка про те, що це може бути, сказав він. Уже не реготав, але й досі гигикав.
Що ти таке говориш?
Я думаю, він згадав тебе в заповіті. Відкрий. Подивись, що написано.
У конверті був єдиний аркуш, класична епістола від Герріґена: жодних сердець чи квіточок, жодного «Любий» у вітальному рядку, а зразу до справи. Я зачитав його батькові вголос.
Крейґу: Якщо ти це читаєш, то я вже помер. Я залишив тобі 800 000 доларів під управління опікунів у трасті. Опікунами будуть твій батько і Чарльз Рафферті, мій управитель, а тепер ще й виконавець заповіту. За моїми підрахунками, цієї суми вистачить на чотири роки коледжу й будь-яку аспірантуру, яку забажаєш. Після чого має залишитися досить на початок обраної тобою карєри.
Ти говорив про писання сценаріїв. Якщо таке твоє бажання, тоді, звісно, цього й треба прагнути, але я такого не схвалюю. Про сценаристів є один вульгарний анекдот, котрий я тут не повторюватиму, але пораджу пошукати його з телефона за ключовими словами «сценарист» і «старлетка». Він має правдиве підґрунтя, котре, я думаю, ти зможеш осягнути й у своєму віці. Фільми ефемерні, а от книгиособливо хороші вічні або близькі до вічності. Ти прочитав мені багато хороших книжок, але багато інших ще не написані. Це все, що я тут скажу.
Хоч твій батько має право вето в усіх питаннях, що стосуються твого трасту, з його боку буде мудро не користуватися ним щодо будь-яких інвестицій, котрі пропонуватиме містер Рафферті. Чик знає всі дороги й стежки на ринку. Навіть з витратами на навчання твої 800 тисяч можуть вирости до мільйона чи й більше на той час, як тобі сповниться 26 років, коли термін трасту спливе і ти зможеш витрачати (або інвестуватице завжди наймудріший шлях) як забажаєш. Наші години разом принесли мені немало радості.
Дуже щиро твій,
містер Герріґен
PS: За листівки й додатки до нихнема за що.
У мене дрижаки пробігли від такого постскриптуму. Він ніби відповідав на нотатку, котру я залишив на айфоні, покладеному до кишені його похоронного піджака.
Тато вже не сміявся й не хихотів, але усміхався.
Як вонопочуватися багатим, Крейґу?
Нормально, сказав я, і, звісно, так і було.
Це був неймовірний дарунок, але усвідомлювати, що містер Герріґен так добре про мене думав, було не менш приємно, а то й більш. Циніки, мабуть, подумають, що це я намагаюся вдати з себе якогось святенника, але ні. Розумієте, ці гроші були наче фрисбі, що застряг на середині висоти здорової сосни в нашому задньому дворі, коли мені було вісім чи девять: я знав, де він, але не міг дістати. То й нехай. Наразі я мав усе, чого потребував. Звісно, крім нього. Що мені тепер робити в будні після полудня?
Я забираю назад свої слова за всі рази, коли говорив, що він жмикрут, сказав тато, вирулюючи позаду блискучого чорного позашляховика, котрий хтось із ділових гостей орендував в аеропорту Портленда. Хоча
Хоча що? спитав я.
Зважаючи на брак родичів і те, який він був багатий, міг би залишити тобі щонайменше чотири лимони. Або й шість. Він побачив мій погляд і знову засміявся. Жартую, малий, жартую. Все гаразд?
Я тицьнув його кулаком у плече і ввімкнув радіо, перекрутивши станцію з WBLM («штаб рок-н-ролу в Мейні») до WTHT («станція кантрі 1 у Мейні»). У мене зявився смак до кантрі й вестерну. І я його більше не втрачав.
* * *
Містер Рафферті прийшов на вечерю і добряче приклався до татових спагеті, особливо як на такого худорляка. Я сказав, що знаю про траст, і подякував йому. Він сказав: «Тут не мені треба дякувати», і розповів, як думав інвестувати ці гроші. Тато сказав, що він згоден на те, що містер Рафферті вважатиме за доречне, аби тільки той тримав його в курсі. Він таки натякнув, що «Джон Дір», може, непогане місце, аби прилаштувати частину мого пирога, бо вони запроваджують інновації як навіжені. Містер Рафферті сказав, що візьме це до розгляду, і пізніше я дізнався, що він таки інвестував у «Дір і Ко», але якусь символічну суму. Основну частину було вкладено в «Еппл» та «Амазон».
Після вечері містер Рафферті потис мені руку й привітав мене.
Герріґен мав дуже небагато друзів, Крейґу. Тобі пощастило, що ти був серед них.
Йому теж пощастило, що серед них був Крейґ, тихо сказав тато і закинув руку мені на плечі.
У мене від цього в горлі зявився кавалок, і коли містер Рафферті пішов, я подався до своєї кімнати й трохи поплакав. Я намагався не шуміти, щоб тато не почув. Хоча він міг і чути. Можливо, чув і розумів, що я хотів побути сам.
Коли сльози вщухли, я ввімкнув телефон, відкрив «Сафарі» й забив ключові слова «сценарист» і «старлетка». Жарт, котрий нібито пустив письменник на імя Пітер Фейблман, був про старлетку, яка настільки не розбиралася в тому, хто що вирішує, що переспала зі сценаристом. Можливо, ви його чули раніше. Я не чув, але натяк містера Герріґена зрозумів.
* * *
Тієї ночі я прокинувся десь о другій від звуків далекого грому і заново усвідомив, що містер Герріґен помер. Я лежав у ліжку, а віну землі. На ньому костюм, який він тепер носитиме вічно. Складені руки пролежать на місці, аж доки не перетворяться на кістки. Якщо за громом прийде дощ, земля може просякнути ним на глибину й підмочити труну. У ній не було гідроізоляції чи бетонної плитивін сам побажав так у своєму, як висловилася місіс Ґроґен, «мертвому листі». Врешті-решт віко труни зогниє. І костюм теж. Айфон зроблений з пластику, тож протримається набагато довше за костюм чи труну, але кінець кінцем і його не стане. Ніщо не вічне, окрім, може, Божого задуму, але навіть у тринадцять років я почав у цьому сумніватися.
Мені різко захотілося почути його голос.
І я зрозумів, що це можливо.
Робити таке було лячно (особливо о другій ночі), і я розумів, що це нездорова штука, але також знав, що коли зроблю це, то зможу знову заснути. Тож я подзвонив і вкрився сиротами, коли до мене дійшла проста правда стільникових технологій: десь під землею Вязового кладовища, у кишені мерця, Теммі Вайнет співала перші два рядки «Тримайся свого чоловіка».
А тоді у вусі почувся його голос, спокійний і чіткий, трохи рипучий від віку: «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним».
А якби він таки передзвонив? Що тоді?
Я урвав дзвінок, перш ніж почувся сигнал, і знову ліг у ліжко. Натягуючи ковдру, я передумав, підвівся й знову подзвонив. Не знаю чому. Цього разу дочекався сигналу, а тоді сказав: «Я сумую за вами, містере Герріґен. Дякую за гроші, що ви мені лишили, але я б віддав їх за те, щоб ви були живі. Я помовчав. Може, воно звучить як брехня, але це правда. Це правда».