Офіцер із Стрийського парку - Кокотюха Андрей Анатольевич

Андрій Вікторович КокотюхаОфіцер із Стрийського парку

Львів, Стрийський парк, жовтень 1918 року

Незнайомець призначив зустріч біля памятника Кілінському.

Юліуш любив символи й шукав їх навіть там, де інші не помічали. Але тепер знак надто яскравий, аби не зважати на нього й робити вигляд, що все цейого вигадки. Забагато збігів бачив у своїй та його біографіях. Саме тому, гуляючи біля бронзового полковника Кілінського, уявляв себе таким, як він, соратником Костюшка. Коли вже мислити ширшесамим Костюшком, чом би й ні.

У них із національним польським героєм чимало спільного.

Взяти хоча б таке. Свого часу Костюшко теж служив у чужому війську, воюючи за чужу незалежність. Америка високо цінувала пана Тадеуша, не всякому поляку випадало дослужитися до генерала американської армії. Юліуш теж не так давно воював на Волині не за рідну Польщу, а за Австрію та цісаря. Хоч вислужив не генерала, а капітана, не мав жодних сумнівівусе в нього попереду. Бо він, за прикладом Костюшка, вже почав боротися за поновлення польської державності й повернення коронних земель, багато разів відвойованих і знову, на жаль, утрачених.

Хтозна. Раптом він, капітан Юліуш Яблонський, після успіху, в який вірив, здобуде не меншу, ніж генерал Тадеуш Костюшко, військову славу. І йому поставлять памятник хай не в Стрийському парку, алебіля родинного гробівця на Стрийському цвинтарі. А ще кращена Личаківському, де його колись ховатимуть із почестями. Хай там як, а для своєї країни він уже зробив багато, готовий робити ще більше, навіть покласти життя

Подув холодний жовтневий вітер, і Яблонський підняв комір цивільного пальта, щільніше насунув капелюха.

Ні, то занадто. Він не має наміру помирати зараз. Клятви йти на смерть в імя становлення Польської республіки звучать красиво. Але годяться, коли промовляєш до легіонерів перед черговим лютим боєм. Абона таємних зібраннях, де від кожного чекають подібних обіцянок, бо так треба, правильно, пристало. Капітан готовий був заприсягтися: мало знайдеться фанатиків, котрі щиро готові за першої ж нагоди довести відданість проголошеним ідеалам й кинутися під кулю чи багнет. У приватних розмовах він сходився з колегами на тому, що заради своєї держави краще не помирати смертю хоробрих, а жити. Тим більше, подвигу ніхто не оцінить, а це для честолюбного Яблонського багато важило.

Міркуючи так, він, щоб не стовбичити на одному місці, неквапом ходив круг монумента. Кола рахував, бо, зробивши пять, зупинявся й рухався так само в протилежний бік. Дурня, та все одно цікавіше, ніж стояти, мов прибитий. Ковзнув правицею в кишеню, намацав поруч із револьвером годинник на ланцюжку, срібний, дідівський, котрий пройшов із ним війну. Розвернувшись, аби на нього впало світло від ліхтаря, відкинув кришку, глянув на циферблат. Скривився невдоволено.

Мало того, що нікчема. Ще й запізнюється. Висмикнув його, зайняту людину, сюди, а сам десь вештається.

Яблонського раптом потішила думка: а раптом той фацет злякався? Пригадав їхню першу зустріч. Капітана не лише вразило, що той чоловік його знайшов, а й здивувало, як багато людина, на яку за інших обставин ніколи б не звернув увагу, змогла дізнатися про нього. Навіть військовий чин чоловік назвав правильно, ще й сказав, у якій бригаді служив Яблонський. Вже потім зважився на шантажінакше їхню розмову Юліуш не сприймав. Незнайомець, з його слів, мав інші мотиви. Але завзято переконував у цьому себе, а не пана капітана.

Такий не думає ні про що, окрім грошей.

Особливо тепер, коли у Львові, як у всій колишній імперії, коїться один Бог знає, яка халепа. Й невідомо досі, куди далі все піде. Єдине, з чим погоджувалося товариство, починаючи з вересня,  влада лежить на бруківці. Треба брати її, як то зробили росіяни рік тому в Петрограді.

Може, приклад й невдалий. Бо колишнім ворогам і, за іронією долі, недавнім союзникам, усе ж непереливки. Але хто сказав, що буде легко? Навпаки, Пілсудському варто б стежити за російськими більшовиками й враховувати всі зроблені ними помилки. Зокрема, по Україні й українцях. Через безграмотну політику довелося віддати Київ з прилеглими територіями. Та ані Яблонський, ані хто інший по той бік Збруча польських інтересів не бачили. Відновити б раніше втрачені кордони, не дати тутешнім українцям знайти військових союзників, повернути Холмщину й Підляшшясвоє, тобто.

Та поки одні мріють та будують плани, іншим треба жити й щось їсти. Погляд в того дивного чоловіка був голодним, війна навчила Юліуша читати по очах. Стільки зусиль, без жодних перебільшеньтитанічних, покладених на те, щоб відшукати його. А виявляється, все так просто. Патетика, змішана з образою, по завершенніфінансові претензії. От же ж Іншим разом та за інших обставин капітан не став би подібного слухати. Хай веде до суду, коли треба щось довести. Чудово розуміє, на чиєму боці опиниться правосуддя. Тим більше, все вийшло випадково

Проте зараз Яблонському найменше хотілося фігурувати будь-де в публічному просторі.

На ньому є велика відповідальність. Тож здійнятий галас приверне увагу не лише до нього персонально, а й до всієї організації. Вона таємна, та ніхто не дасть гарантій, що поліція, хай якою б нині слабкою не була, не зачепиться за щось, здатне виявити їхню нелегальну спільноту.

Тут українці поліції допоможуть.

Тим тільки привід дай проти поляків.

Теперішнє становище по Галичині в цілому й у Львові зокрема навіть такий оптиміст, як капітан Яблонський, дуже обережно називав дотриманням хисткої рівноваги. Хилитало дуже сильно, чимдалі, тим дужче. Останнім часом дня не проходило, аби стрільці не зачіпалися з польськими легіонерами, причому обидві військові сили не мали офіційного статусу. Австрійці розгубилися, німці переймалися іншими політичними й військовими питаннями, котрі породила лютнева капітуляція в Бресті. Формально Велика війна скінчилася, та по суті своїй лиш переродилася в інші, локальні форми. Зрозуміло, що українці з поляками шукали себе в ній, раніше воюючи за одних проти інших, а теперміж собою та самі за себе.

Сутінки швидко переростали в прохолодну вологу жовтневу ніч.

Накрапав дрібний, суто львівський дощик. Людей у парку поменшало, хіба центральними алеями прогулювалися повії, невеличкими гуртами, а частішепоодинокі, полюючи за жадаючими швидкої й дешевої любові мужчинами. Дві такі мисливиці вже підкочувалися до Юліуша, питаючи, чи панові не нудно самому, й він різко відшивав обох. Не те, щоб гидував, навпаки, доступні, без претензій жінки подобалися Яблонському тим більше, чим старшим він ставав. У свої тридцять пять лишався єдиним сином колись великого славного роду, точнішеоднієї з його гілок. Одружуватися не мав наміру найближчим часом, та й раніше не надто прагнув обплести себе путами Гіменея, хай би там як не бурчала матуся. Тимчасові звязки його цілком вдовольняли, хоч професійні курви цікавили менше, ніж, так би мовити, цивільні жіночки й навіть молоденькі дівчатка, яким можна заплатити.

Ця його пристрастьпричина й наслідок того, що цього вечора ходить кругами довкола памятника Кілінському.

Знову глянув на годинник. Пся крев, ще трохиі він уже запізниться на збори! Товариство чекатиме, сьогодні обговорюються дуже важливі речі, а на ньомувелика ділянка. Отже, відповідальність. Зараз Юліуш чомусь уявив собі генерала Костюшка, котрий отак стоїть чорт знає, де і для чого, з револьвером у одній кишені й гаманцем із крокодилячої шкіри, набитим купюрамив іншому. Має справи державної ваги, але при цьому мусить зустрічатися з якимось нікчемою, аби тицьнути йому гроші, заплатити за свою помилку й розпрощатися зі злиднем назавжди.

З вологого вечора під світло ліхтаря враз виринули дві постаті, й капітан напружився. Рука ковзнула в кишеню, цього разуза револьвером, великий палець звів курок. Хоч клацання ніхто сторонній не міг почути, капітанові здалося: прозвучало заледве не на весь парк. І українські січовики в уніформі почують, звернуть на нього увагу, почнеться небажана для нього катавасія. Не так давно він не стримався, змушений був втрутитися в сварку, котра спалахнула поруч із баром на Джерельній.

Того вечора троє польських легіонерів відзначали день народження загиблого під Раранчою товариша, який не дожив до тридцятиріччя якихось сім місяців, й не побоялися, вдягнули уніформу Польського вермахту, включно з кашкетами«мацеївками». Саме до них присікалися стрільці, котрі саме проходили повз бар і почули, як підпилі легіонери співають, точнішегорлають мазурку Домбровського.

Спершу у відповідь на «Jeszcze Polska nie zginęła» українці затягнули свою «Червону калину», але пісенні змагання скоро перейшли у військові. Стрільці вимагали від легіонерів зняти зрадницькі строї та марширувати в спідньому, а коли один пригрозив пустити ляхів Львовом зовсім без штанів, із голими дупами, ветерани не витрималикинулися в бій. Сили виявилися не рівними, і Яблонський, забувши правила конспірації, тицьнув кельнеру-єврею купюру, звелів бігти по поліцію, а поки чекав, плюнув на свій чин та особисто поліз у бійку. Не так бився, як намагався розтягнути, ще й в запалі віддаючи накази командирським тоном. Коли поліція нарешті нагодилася, вирішив: мудріше буде тихенько забратися геть, інакше доведеться давати пояснення, називати себе, а в кишені револьвер Пізніше дізнався, чим усе скінчилося, й обуренню не було меж. Всіх затримали, та згодом стрільців відпустили, а легіонерів протримали до ранку, ще й наклали штраф.

Нічого.

Дуже скоро Польща виставить усі рахунки.

Тим часом стрільці, про щось говорячи між собою, минули памятник, не глянувши у бік Яблонського, й він укотре згадавдавно не вдягав форму, вона захована далеко в шафі, чекає свого часу. На цивільного січовики не звернули увагу, і Юліуш у глибині душі пошкодував про це. У парку, крім поодиноких перехожих та нудьгуючих повій, нема нікого, тож він, бойовий офіцер, при нагоді міг прийняти бій та навіть вийти з нього переможцем.

Як того разу.

Хоча

Ту сутичку й повноцінним боєм неможливо вважати. Так, прикрий інцидент, який для одного з учасників, слабшого, зле скінчився.

 Вечір добрий.

Хоч Юліуш Яблонський чекав, коли він зявиться, все одно мимоволі здригнувся від несподіванки. Бо виглядало, чоловік прийшов давно, й весь цей час сидів у засідці, аби тепер, щойно капітан відволікся, виринути з темряви.

 Де вас носить!  роздратовано мовив, повертаючись.

 Перепрошую пана офіцера. Мав невідкладні справи в місті.

 Коли вже вас затримала інша невідкладна справа, нашу, отже, могли відкласти на зручніший для мене час.

 Пан офіцер поспішає?

 Слухайте, шановний, я зайнята людина. Ви мали б зрозуміти це ще тоді, коли розшукали мене.

 Я вибачився за запізнення.

 До дупи ваші вибачення. Залагодимо питання швиденько.

 Просто тут?  чоловік кивнув на памятник.

 А де ви хочете?

 Прошу відійти далі. Туди, за дерева. Там ніхто не побачить нас навіть випадково.

Яблонський знизав плечами.

Хоче відійтита будь ласка.

 Ходімо.

Він зовсім не боявся цього чоловіка. Не чекав від нього жодних сюрпризів. Та які можуть бути несподіванки

Розділ першийКлиментій Кошовий, особа без певних занять

Йозеф Шацький, дантист із Кракідалів, оплакував Шмуля.

Старшого з чотирьох дітей знайшли мертвим на вулиці, біля стічної канави. Точно так лежав його дядько, покійний брат Естер, дружини Шацького й матері юнака, котрий прожив на цьому світі лише двадцять два роки. Але дядько закінчив так, бо багато пив і помер у злиднях, безславно. Шмуля застрелили, й невідомо, коли це сталося. Бо юнак давно не ночував удома на горе матері, яка вимагала від Шацького вплинути на сина й звинувачувала в усьому Ефраїма, сина сусіди й вічного недруга Лапідуса.

Останньою, хто бачив його перед смертю, була двадцятирічна Рива, світлоока, старша з двох доньок Шацьких. Дівчина закрилася, нічого не хотіла говорити, а потім, коли Естер насіла,  почала криком вимагати лишити її в спокої. Чи то від власних нервів, чи від образи на доньку матері раптом закололо серце й вона вперше за багато років злягла, лежачи пластом кілька днів й навіть не спромігшись сама провести Шмуля в останню путьїї вели під руки згорьовані сусідки.

Загибель юнака, тим більше єврейського, поза тим мало, кого здивувала. Шацький давно побоювався, що одного разу Шмуль нарветься на неприємності й пригода може погано скінчитися для некерованого сина. Та він припускав каліцтво, аж ніяк не наглу смерть. Ще коли до Львова чотири роки тому прийшла російська армія, а з неюросійська влада, Шмуль забрався з міста геть разом із біженцями, зник на півтора роки й зявився, коли батьки вже в думках його поховали. Та радості від того Шацькі не отрималимолодик дуже змінився, зробився серйозним і втаємниченим, ходив із наганом, часто згадував якусь самооборону.

Хто обороняв, кого й від кого, Йозеф поняття не мав. Не будучи в змозі стримати сина й щось заборонити вищому від себе на голову та широкому в плечах юнакові, він натомість згадав усі свої звички. Почав під сумні зітхання Естер частіше вештатися Львовом, не минаючи жодного брудного бару, совав свого носа, де міг, там слухав, там запитував. Так дізнався: є не один, а кілька гуртів, котрі називають себе військовими організаціями. Влада тріщала по швах, порядку в місті ставало дедалі менше, на австрійську поліцію ніхто не покладався. Силами, котрі могли протистояти один одній, були українські та польські військові. Всі воювали в цісарській армії, всі свого часу були розформовані, але не для того набували військового досвіду та тримали зброю, щоб отак просто все лишити. Тому громади організовувалися й собі, аби в разі чого захистити себе, коли доведеться опинитися між сторонами конфлікту.

А він назрівав.

Шацький як ніхто гостро відчував це. Війна ніби ось-ось мала скінчитися, вже навіть підписані перші мирні угоди. Проте будь-якої миті могла спалахнути нова. Не така велика, але від того не менш страшна. То тут, то там по Львову спалахували короткі сутички. Кримінальники не стояли осторонь, і збройних грабунків значно побільшало. Газети, котрі друкували кримінальну хроніку, збагачувалисящодня на перших сторінках заголовки кричали про чергове вбивство.

Шмуля Шацького теж згадали. Коротко. Десь всередині, маленькою заміткою.

Син і раніше виглядав старшим за свої літавластивість, притаманна багатьом євреям. Загибель сина за короткий час додала ще більше років. Маючи далеко за пятдесят, тепер виглядав так, ніби давно розміняв сьомий десяток. Постійно скуйовджена кучма зі срібної стала зовсім білою, як і кудлата борода, котру Йозеф донедавна дозволяв дружині акуратно підстригати. Лице посікли зморшки, від чого воно нагадувало печене яблуко. Про колишнього жвавого Шацького нагадував прямий, із невеличкою горбинкою, ніс, предмет його гордості, та мясисті сторчкуваті вуха, яких він соромився, старанно ховаючи під пасмами волосся й широкими крисами старого капелюха.

Інший на місці Йозефа напевне побіг би в поліцію, вимагаючи знайти вбивцю. Але дантист вже багато років скептично ставився до слуг закону, хоч, поклавши руку на серце, визнавав їхню ефективність в окремих випадках. На те було кілька причин.

Ще замолоду, коли Шацький тільки одружився на своїй коханій Естер, уродженій Боярський, він дозволяв собі загули по львівських барах. Причому з усіх можливих зазвичай обирав найдешевші, а отже, найогидніші. Саме там запізнався з численними персонажами львівського дна, згодом знайомства стали дантисту в пригоді. Та вони ж давали поліції приводи затримувати Йозефа не лише за вештання пяним у громадських місцях, а й за підозрою в звязках із сумнівними особистостями. Шацький багато разів ночував у камері, звідки його витягувала Естер, аби дати потім прочухана на всі Кракідали. Вкупі зі спробами завербувати його в агенти це не сприяло його дружбі з поліцейськими. З часом та народженням інших трьох дітейРиви, Іди й Даніеля,  Йозеф заспокоївся, хоч іноді все ж дозволяв собі пускатися берега, про що потім шкодував, адже не міг приборкати глибоко заховану авантюрну натуру.