Міркуючи так, не стільки через намір поміняти не лише місце проживання, а й церковну конфесію, скільки для того, аби чимось зайняти голову, Клим дійшов до місця, де ставав трамвай. Зупинка позначалася стовпом, на якому він побачив дві букви«D» і «Н». Поки міркував, що вони означають і чи доїде звідси туди, куди треба, нагодився й сам трамвай. Щойно він зупинився й двері відчинилися, Кошовий раптом передумав сідати. Відступив назад, дочекався, поки вагон розвернеться на рейках та поїде, дзенькаючи, назад.
Провівши трамвай поглядом і прийнявши, як йому самому здалося, важливе рішення, прибулий пішов на протилежний бік площі, де товклися коляски візників.
Розділ другийІнший світ
Їхати, пане? запитав найближчий до нього.
Поїдемо. Для чогось же ти тут стоїш.
Тепер візник розвернувся до Кошового повністю, при цьому ледь не ковзнувши з козел. Клим зміг розгледіти свого першого львівського знайомого краще. Невисокий, міцний, із вузьким лицем, вуса хвацько підкручені вгору. Вбраний він був не так, як його київські колеги: світла сорочка, жилетка, чиї ґудзики погано сходилися на черевці, чорні штани в дудочку, запорошені гостроносі черевики. Вказівний палець підбив угору круглий, схожий на невеличкий казанок чорний капелюх з вузькими круглими крисами.
З Великої України, по вимові чую, сказав упевнено й одразу запитав, сіпнувши гострим, зарослим учорашньою щетиною підборіддям:Чого це ви, пане?
Клим зробив вигляд, що не зрозумів, знову торкнувся пучкою краю ока, перепитав:
Що«чого»?
Оце, цікавий візник повторив за Кошовим.
Не твоє діло, відповів грубувато, зовсім не боячись виглядати нечемним в очах візника. Ми їхати будемо чи кривлятися?
Візник гмикнув, широким жестом запросив пасажира сідати в коляску. Коли той вмостився, запитав, не поспішаючи повертатися спиною:
Куди пана везти? І знову не стримався:Це ж ви з київського, так?
Угадав, відповів Клим сухо.
А я, пане, не циганка, щоб вам тут гадати.
У голосі кучера тепер зазвучали зухвалі нотки, з чого Клим зробив висновок: львівські візники від київських мало чим відрізняються. Теж не надто зважають на чини. Хоча сам він у Києві не мав аж такого великого чину, аби перед ним ламали картузи міські «ваньки». Вирішив промовчати, заводитися з першим-ліпшим не збирався.
Та новий знайомий не вгавав:
Знаєте, шановний, скільки Захар Гнатишин тут працює? Бігме, ще трамваї, грім їх побий, не ходили! Ось ця краса була тільки в задумках, безцеремонно тицьнув у бік вокзальної будівлі.Її ж у мене на очах зводили!
Захар Гнатишинце ти, як я розумію?
Рекомендую! Візник блазнювато підніс «казанка». Так ось, шановний, я тут, на цьому місці, стою стільки, скільки не всяка людина в наш час проживе. Чи я не знаю, коли, звідки та які потяги приходять до Львова щодня? Німецьку із цим усім вивчив, пасажирів закликати. Як ви думали? Приїхала людина, скажімо, з Відня. Чує знайому мову. Звичайно, піде до мене пасажиром. Без цього ніяк, шановний. Так куди зволите їхати? У справах тут? Тоді треба в готель. Дуже раджу «Жорж», довезу з вітерцем. Кліпнути не встигнете, як там будемо.
Знущаєшся? А ну, як я пересяду?
Та нікуди ви не пересядете, відмахнувся Захар. Зараз моя черга везти. У нас тут такий порядок. Домовилися не відбивати пасажирів один у одного. Раніше такого не водилося за нашим братом. Як пустили трамвай, довелося гуртуватися.
Чому?
Конкуренція, знаєте таке слово? Старші люди, особливо жінки, того трамвая відразу не злюбили. Був випадок, у газетах навіть писали, коли одна поважна пані повернулася до нього спиною і таке показала, що навіть у батярській кумпанії вголос не скажеш. А вже як тутешні батяри за язиком не стежать, то мусите знати! Але ті, хто молодший, кажутьто є прогрес! Захар багатозначно підніс пальця вгору. Тож трамвайники в нас пасажирів таки відбирають. Домовлятися требане чубитися, як раніше, не відлякувати клієнтів. Чемно стояти й чекати на свою чергу.
І я не можу пересісти?
Візник похитав головою.
Ніхто поперед мене з місця не рушить. То як, до «Жоржа»? Чи краще інший готель, такої ж кляси, бо в «Жоржі» нині незатишно. Щось там добудовують.
У животі Кошового зрадницьки забурчало.
Бачу, ти тут усе знаєш, почав здалеку. Насправді просто зараз готель мені не потрібен. Приїхав у гості до давнього приятеля. Живе він на вулиці Личаківській, то далеко звідси?
Не аж так. Думаю собі, вам, пане, Нижній Личаків треба.
Є різниця?
І то велика. Нижнійто поважні люди живуть, там зараз багато прибуткових будинків для забезпечених осіб. Верхнійто щось зовсім особливе. Батяр на батярі, ще й батяром поганяє. Це ж треба, послав Бог сусідство шановному панству.
Ти вже не раз їх згадуєш. Хто такі? Розбійники, бандити, крадії?
Та де! Як зустрінете батяране кажіть йому такого. Інакше ворог на все життя. Бешкетники, авантюрники, так у нас говорять. Ну, найбільший злочин, на який здатні,гаманця потягнути в роззяви. Чи годинник золотий. Або файні шкіряні рукавички. Зі справжніми злодіями та страшнішими головорізами, котрих на Клепарові повно, личаківські батяри не дружать. Тільки шановному панству від того не легше. Батяр що вам казати, батяр він і є батяр. Самі побачите. То на Личаківську вам? Номер який, знаєте?
Девятий. Адресу, вказану в листі, Кошовий завчив напамять. Тільки треба перед тим ще одну справу зробити, пане Гнатишин.
О! Раз пасажири панькаютьсято є щось важливе. Кажіть уже. Без криміналу?
Без, заспокоїв його Клим. У кожному разі, я так думаю, що нема. Справа такагрошей не маю.
Візник присвиснув, знову підбив капелюха пальцем догори.
Тю! А чого ж ви сідаєте їхати, коли нічим платити? Пішки прогуляйтеся, прошу пана! Погода ач яка файна.
Ти не зовсім вірно зрозумів, кахикнув Кошовий. Платити є чим. Ображений не будеш. Хотів сказати, не маю корон. Зате сто рублів є, катеринка, ось.
Задля наочності, на підтвердження своїх слів, Клим витягнув із кишені худюче портмоне, звідти вивудив і показав своє багатствобанкноту з портретом імператриці Катерини Другої, на яку дивився античний воїн із мечем у правиці, віддано приклавши ліву руку до серця.
У нас такі не ходять.
Знаю. Корон та крейцерів тутешніх не роздобув. Поміняти треба. Може, відвезеш до найближчого банку? Там і розрахуємося.
Візник почухав потилицю.
Якщо так Можна й до банку, коли хочете. Проте, як на мене, вам ліпше на Нижні Вали.
Це куди? Далеко?
У Львові все недалеко. Міняли там збираються, на бульварі. «Чорна біржа», знаєте.
Там варто вважати?
Та де! Навпаки, з ними простіше домовитися. Не треба показувати документи. І зміняють так, як найкраще. За вигіднішим курсом, аніж банк дає.
Не обмахлюють?
Що? Ані, зі мною ні. Хоч узагалі таке в нас водиться. Батярів на бульварі так само не бракує. Від тих усього можна чекати. Але я часто до міняйл пасажирів вожу, декого знаю. Чого тамдекого: зведу вас із Юзьом, сказавши так, для чогось додав:Паном Юзефом.
Пан, не пан, Юзеф, Юзьовсе одно. Аби гроші поміняв. Отоді вже на Личаківську поїдемо, під девятий номер. Годиться?
Їдемо вже! Скакайте в дорожку!
Кошовий слухняно примостився на пасажирському місці.
Захар же, розвернувшись на козлах, підхопив віжки, поцмокав губами, легенько вдарив коня по вгодованих та добре вичищених боках.
Заклацали підкови бруківкою.
Рушили.
Усе довкола і правда справляло на Клима Кошового враження іншого світу.
Дрожка котилася неквапом. Візник не поспішав, бо того не вимагав пасажир. Спершу їхали вздовж трамвайної колії, і Захар, не повертаючись, говорячи голосно, повідав: донедавна вагони теж тягнули кіньми. Лиш минулого року їх почали переробляти на електричні, бо міська влада захотіла, аби було, як у Відні. Тягнулося це дотепер. Частково трамваї ще рухала кінська упряж, але чим далі, тим частіше випрягали. Нові лінії, котрі прокладалися зараз у заможні райони, вже від самого початку живилися електричним струмом. І схоже, ця пошесть не припиниться.
Чому пошесть? запитав Клим, подавшись уперед, аби візник краще чув, і підніс голос.
Та не кричіть ви! відмахнувся Захар, далі дивлячись перед собою, і збоку могло скластися враженняговорить сам до себе чи бесідує з широким та округлим кінським задом. Чого валувати на все королівське місто? Я все чую.
Та поясни, чому ти так трамваї не любиш. Прогрес же, і, вирішивши, що простий львівський візник повною мірою відчуває подихи й виклики часу, додав:Я, наприклад, прихильник прогресу. Електрика
До чого тут електрика? знову відмахнувся той. У мене вдома гасова лямпа. Не кажу, що ми з жінкою та дітьми дуже від того потерпаємо. Вулиці треба освітлювати, то так, то вірно. Ліхтаріправильно, вечорами й ночами по світлих вулицях людей возити вигідніше. Тільки ж світло ліхтарневоно ж не гуркотить.
Все одно не розумію.
Захар зітхнув.
Глядіть, пане. Поки у трамвайні вагони запрягали коней, їхала ця конструкція повільніше. Затетихо. Щойно підключили електричну тягу, швидкість збільшилася. Але ж і грюкає по бруківціМатір Божа! Він перехрестився вільною рукою, тим більше, що саме минали черговий храм. Ще буває, іскри з-під коліс як сипонуть! Коні живі, вони попервах боялися, сіпалися. У мого кумпля навіть понесла кобила, з пасажирами в колясці.
У кого?
Товариша, охоче пояснив візник. То в нас так батяри говорятькумпель. Раз їдете на Личаківську, наслухаєтеся ще. А про пригоду з моїм кумплем газета «Kурєр Львовскі» потім писала: у колясці сиділи пан інженер із Лодзі, його пані інженерова та двійко діточок, дівчатка восьми й шести літ. Ледь урятували тоді, відбулися переляком, хоча й дуже сильним. Пан інженер сам би пробачив, жінчині переживання теж не сильно переймали. Дітей налякали до півсмерті, менша дівчинка взагалі зомліла. Словом, заплатив би мій кумпель великий штраф. Пізніше казав: думав уже, як і за скільки продасть коня з упряжжю, більше нема де грошей роздобути. Богу дякувати, знайшовся пан Геник, викрутив із халепи.
Хто такий?
Адвокат.
Ану-ну! зацікавився Клим. Адвокат, кажеш?
Теж менідивина! Цього добра у нашому Львові навіть забагато, як для одного міста. Вже не вживуться між собою. Хто спритнішийтой має гроші. Задорого, скажу я вам, деруть із простих людей. У вас так само?
Всяко. Чим це скінчилося? У твого цього самого кумпеля гроші, як я розумію, не водяться?
Зате магістрат наш має грубі гроші з того трамвая! промовивши так, Захар Гнатишин розпрямив спину, розправив плечі, викотив груди і тепер сидів на козлах із виглядом переможця. Спитаєте, пане, до чого тут магістрат? А я вам скажу! Той пан адвокат, котрий постукав у квартиру мого товариша, прийшов туди сам. З газетою в руці, те число, де описували ту прикру пригоду. Ще й малюнок додали, на ньому колега намальований з перекривленим писком. Смішно, тільки ж не йому реготати. Так ось, пан адвокат його розшукав і каже: кобила ваша, шановний, рвонула з місця й понесла, бо перепудилася, зачувши гуркіт електричного трамвая. Ще й побачила, як з-під коліс вирвався сніп вогню. То що, скажете, кобила в цьому винна? Чи, не дай Боже, її власник, візник з багаторічним досвідом, якого всі колєгі знають з кращого боку? Аж ніяк! Винен трамвай! І не чоловік, котрий ним керує, з нього нема чого взяти, найманий працівник. Збитків потерпілому панові інженеру завдав магістрат. У той самий день, коли почав клопотатися в імперському Міністерстві транспорту про дозвіл розпрягати коней і переводити трамвай у Львові на електричну тягу! Отак! Від президента міста й треба вимагати грошей за завдані людям збитки!
І вийшло?
Чого б то не вийшло? Коли кумпель мені про то розповів, я розізлився.
На кого?
На себе! У мою голову таке б мало вступити! Бо потрусити президента містаце ж свята справа, хіба ні? Словом, за якийсь час приносить той пан Геник моєму колєзі свіже число тієї ж самої газети, «Курєр Львовскі». Розгортає й показує. Там знову про нього написано, але вже без карикатури. Громадянин такий-то домігся, аби магістрат визнали винним у тому, що родина пана інженера з Лодзі пережила прикрі моменти і зазнала збитків. Бо трамвай налякав кобилу, запряжену в дрожку, у якій вони їхали у своїх справах на іменини до родича. Також відшкодування належить власнику кобили й дрожки. Бо той зазнав не менших збитків. Знаєте, що я ще вам скажу? Перед тим вступив до мого товариша додому сам пан редактор «Курєра». Приніс йому аж сто корон, тільки б чоловік не слухав свого адвоката й не позивався потім ще й до газети за образливий малюнок. Виграв би більше. Між іншим, пан адвокат, як про те дізнався, дуже гнівався. Виявляється, таки збирався труснути в суді ще й пана редактора, бо добре справа пішла, вирішив ся не зупиняти.
Тут балакучий Захар Гнатишин порівнявся з екіпажем, що їхав тією ж вулицею в протилежний бік, і відволікся, привітавши знайомого візника голосним: «Сервус!», піднявши при цьому капелюха. У відповідь почув: «Честь!», і товариші на козлах розкланялися один одному.
Поки тривав короткий обмін любязностями, Клим наново прокрутив у голові почуте.
Зі своєї, хай не такої вже великої, адвокатської практики не міг пригадати випадку, коли б можна було дійсно виграти позов проти міської влади чи судитися із самим генерал-губернатором Києва. Більше тогоне знаходив нічого схожого у справах старших колег. Здається, жоден київський адвокат не став би на такий завідомо програшний шлях. Чого тамбери вище: у Харкові, Москві, самому Санкт-Петербурзі такі процеси навряд чи можливі. Інакше газети давно б уже написали про подібні юридичні прецеденти.
Виглядає, тут, у Львові, справді все інакше. Практикувати буде непросто. Хоч Кошовий і не сподівався, що піде легко, та аж зараз прийшло остаточне розуміння: скільки б часу він у місті не затримався, довго чи коротко, доведеться звикати до нових правил. Аби хоч наново вчитися не відправили. Бо доведеться, як не те, мести вулиці. Чи хоча б податися у візники. Захар як українець може скласти протекцію.
Між тим, той повів далі, явно загнуздавши улюбленого коника:
Отже, шановний пане, подібних випадків у нас вистачає.
Позовів до магістрату?
Наляканих коней! І якби ж то тільки коней! Поки не проклали колій, місто спало тихо. Передмістя й нині не скаржиться. А ось там, де живуть заможні люди, спокою нема. Трамваї починають ходити рано, гуркотять і дзеленчать. Зимою ще можна щільно вікна зачинити, та й то не завжди допомагає. А коли літо й так пече, чого за Львовом узагалі-то не водиться, бо дощі для цієї пори року тут нормально Словом, трамваї заважають спати. Панство ж у нас таке, як і у вас, і кругом, любить довго поніжитися в ліжках. Для них ранок пізно починається. А тутгрюкіт під вікнами щодня, немов на залізниці товарні вагони вантажать! Кому сподобається? Мало кому. Особливо забудовникам та власникам дохідних будинків.
Чому?
Бо віднедавна бажаючих жити на вулицях, де їздять трамваї, поменшало. Дурне, що центр міста й місця престижні. Звісно, продати можна. Квартиру здати в оренду так само не складно. Але вже не за ту ціну, яку правили до трамвая. Ледь не у половину менше. Що скажете на це?
Відповіді у Клима не знайшлося. Судити про звичаї міста, в якому був лише трохи більше двох годин, він не збирався, бо місцевим усе одно краще видно, тож навіть найменшу суперечку програє.
Замість того Клим відкинувся на трохи витерту шкіряну спинку сидіння й почав роздивляться, де це він їде.
Перше враження, отримане від розглядання вокзальної споруди, зараз лише підсилилося й закріпилося.
Довкола все виглядало величним, могутнім, зведеним на віки. Тут незримо витав дух консерватизму. Чоловік молодий, Клим мимоволі вловлював це. Спершу прийшло відчуття, ніби опинився десь у склепі, серед сірого холодного каміння. Та лиш на короткий час, швидко минувши.
Надалі майже витіснилося іншимміська велич лише здавалася такою непробивною й непорушною. Насправді ж дрожка їхала між сучасними, зовсім не схожими одна на одну будівлями, котрі лише на перший погляд виглядали похмурими й суворими. Те, що здалося Кошовому старосвітським, навіть нагадало про читане в історичних книжках середньовіччя, в дійсності було гарно продуманим, добре впорядкованим та ледь не ідеально організованим.