Суворий наказ. Зараз ми відправляємо чергову маршову роту.Полковник Ройтер розвів руками і скривився.Я не можу не виконати наказу.
Та які питання. Речі я вже зібрав і готовий виступити хоч зараз.
Штабс-капітан вас відведе.
Зіновєв провів мене до міської площі, де розсілося приблизно дві сотні новобранців. Побачивши нас, підійшов молодий поручник. Зіновєв познайомив нас і переказав, що полковник Ройтер дуже вражений спілкуванням зі мною і невдовзі особисто приїде на передову, щоб знову зустрітися. Поручник сказав, що сам дуже радий нашому знайомству. Зіновєв побажав мені успіхів і пішов, а я залишився з ротою, яка вишикувалася і вирушила вперед.
З багнетом або на багнеті
оручник, його прізвище було Свенцицький, виявився моїм читачем. У нього був кінь, у єдиного в роті, але їхати верхи поручник відмовився і пішов пішки разом зі мною. Запитував про різні мої пригоди, підтвердивши чудову з ними обізнаність. Я ж більше цікавився подіями на фронті. Свенцицький мав дані, що наступ зупинився,як через спротив німців, так і через нестачу боєприпасів.
Особливо погані справи в артилерії, де залишилося по кілька снарядів на гармату. Та й набоїв для гвинтівок небагацько. Чекаємо на підвіз боєприпасів, тоді спробуємо продовжити наступ,розповідав Свенцицький.Ось зараз у солдатів лише по десятку набоїв на брата, і не факт, що коли прийдемо на передову, їх стане більше.
Ви вже були на передовій?
Так, був. Але моя рота зазнала досить великих втрат, і її відправили на переформування.
Втрати через кулемети?
Ні, ми потрапили під артилерійський вогонь. У німців досить потужна артилерія, треба визнати. Часто вони просто придушують наші батареї. Ми так і не побачили ворога, але вже втратили третину вбитими та пораненими. Добре, що козаки змогли зайти з тилу і німці мусили відступити. Ми увійшли до села, яке мали штурмувати, без бою. І знаєте, що мене вразило?
Що?
Після німців не залишилося нічого! Вони ж відступали терміново, але не було покинуто жодної речі з обозу, не кажучи вже про зброю! Так, наче вони на маневрах відступали! Ідеальний порядок, до якого нам далеко,зітхнув поручник.І подивіться на дорогу!
Так, дороги тут добрі,кивнув я.
Ні, я про те, що дорога порожня! Тут же мали їхати валки возів із припасами, вже минуло десять днів, як ми тут, тили мусили підтягнутися, але їх і не видно!
Харчі хоч є?
Я вибив віз продуктів, він разом із польовою кухнею попереду, чекає нас на обід. А на передовій, наскільки я знаю, з продуктами не дуже добре. Захоплені у німців припаси закінчуються, а підвозу своїх поки що немає. Тому треба наступати, щоб знову щось захопити.
Як думаєте, чому німці відступають? Це хитрість чи слабкість?
Не знаю. Хтось каже, що німець зосередив усі сили на Франції. Візьмуть Париж і тоді вже повернуться на нас. Хтось стверджує, що німці просто не чекали такого потужного наступу. Іване Карповичу, а дозвольте вас спитати?
Звісно, питайте.
Що ви тут робите?
Ну, я ж пішов добровольцем на фронт.
Я розумію, але ж фронт великий. Навіщо посилати найкращого сищика імперії на передову? Під дурні кулі?
Цього знати не можу, але питанням мого направлення саме на передову опікуються аж зі штабу армії.
Цікаво, цікаво.Поручник закрутив головою.Якісь інтриги?
Не знаю, але думаю, що цілком можливо.Я розвів руками.
Ох, ці інтриги. А можна ще вас спитати про пригоди?
Далі ми ішли, розмовляли про різні мої історії, були теми приємні та небезпечні. Марширували досить довго, аж поки не побачили при дорозі віз і поруч польову кухню, від якої смачно пахло кулешем. Ми підійшли, солдати потягнулися отримувати свою порцію в казанки. Поручник запросив мене до офіцерського обіду, приготованого в окремому казані. Якщо солдатам була перлова каша з тушонкою, то поручнику Свенцицькому, підпоручнику і прапорщику було приготовано рагу з мясом. Також панству заварили каву, тоді як солдатам був чай. Солдати розсілися обабіч дороги на камінні, а ось для офіцерів і мене поставили розкладні стільці. Каптенармус поставив на стіл флягу, в якій виявився трофейний німецький шнапс. Ми випили по чарці за перемогу російської зброї над тевтонським супостатом.
По обіді півгодини відпочили, після чого рушили далі й ішли, аж поки не почало сутеніти. Посланий вперед верхи підпоручник невдовзі повернувся і сказав, що в селі по дорозі вже розмістилося кілька рот, нам там місця не буде, але можна повернути з дороги, і за півверсти буде покинутий хутір із камяним будинком і великим сараєм, де можна буде розміститися.
Ми звернули з дороги. Прибули до хутора вже у темряві. Офіцери зайняли будинок, солдати розмістилися, хто у сараї, хто на сіннику, а хто у просто у дворі. Всі зморилися і швиденько вклалися спати.
А охорону виставити?здивовано спитав я у поручника.
Іване Карповичу, та це ж іще тил, яка охорона? Люди поморилися, нехай відпочивають.
Ну, не мені було лізти, вказувати, що робити офіцерам. Ліг собі просто на підлогу, кинувши під бік знайдену ватяну ковдру. Швиденько заснув, але невдовзі прокинувся. Було мені тривожно. Ще зі служби в Туркестані навчився я, що охорону треба виставляти завжди, бо бачив, як цілий розїзд козаків вирізали, бо вони думали, що кордон далеко і мирна долина, вляглися спати без охорони. Я обережно вийшов із хати, прислухався. На вулиці була тиша, чулося лише хропіння солдатів. Я тихенько вийшов із двору, зайшов у садок. Неподалік був ліс. Якщо вийти з того лісу, то можна садочком непомітно наблизитися до хутора і...
Я заліз на дерево, прислухався. Тиша. Посидів трохи. Збирався повертатися до хати, та задрімав. Прокинувся від того, що почув удар, глухе гупання. Прислухався. Ні, мабуть, здалося. Вже почало потроху сіріти. Посидів ще трохи, зістрибнув із дерева і тихенько пішов до хутора. Роса приємно холодила босі ноги, бо ж вийшов без чобіт. Ось сарай, я вийшов з-за рогу і зупинився, як укопаний, бо переді мною хтось стояв. Хтось дебелий, з ношею на плечах. Я схопився за браунінг, якого взяв у вбитих у маєтку барона бандитів. Людина напроти мене теж схопилася за зброю. Стояли. Я чув, як бється моє серце і як бється його серце. Чоловік підняв ліву руку, вказав на себе і пальцями показав, наче він іде. Потім показав на мене і знову перебрав пальцями. Притиснув вказівний палець до рота. Він пропонував мені мирно розійтися. Я кивнув і вказав на його ношу. Її треба було залишити. Чоловік подумав. Потім кивнув. Лівою рукою розстібнув ремінь, яким ноша була привязана. Вантаж упав на землю. Я кивнув. Відступив із дороги. Ми тримали руку на зброї. Чоловік пройшов, повернувся до мене і почав задкувати. Потім побіг. До лісу. Я трохи почекав, присів над скинутим вантажем. Це був солдат, наш. Із головою, залитою кровю, звязаними руками та кляпом у роті. Добряче німець його висповідав. Я витягнув кляп, перерізав мотузку, відніс солдата у двір. Всі спали, тиша. Зайшов у будинок. Але заснути вже не міг.
Невдовзі солдат опритомнів, почав стогнати, але на нього гримнули, щоб не заважав. Він замовк. Вже вранці з нього почали сміятися, що весь у крові. Солдат нічого не памятав, казав, що вийшов із двору до вітру, а потім щось трапилося. Всі жартували з ньогоот сходив, так сходив.
Я розповів про нічний випадок Свенцицькому. Показав мотузку та кляп, сліди на траві.
І хто це був?здивувався він.
Німецький розвідник.
Що йому робити тут? До лінії фронту більше десяти верст.
Можливо, німці готують наступ.
Та ні, ми будемо наступати, німці звязані на Західному фронті!
Можливо, але факт залишається фактом, німецький розвідник був тут і ледь не викрав нашого солдата. Треба організовувати охорону.
А чому ви не вбили того розвідника?спитав поручник.
Бо мій браунінг, як і його парабелум, був у кобурі. Можна було б погратися у те, хто швидше вистрелить, але ми розуміли, що результатом такої гри можуть бути два трупи. Гратися не хотілося.
Що ж, Іване Карповичу, вдячний вам за допомогу. Будемо тепер організовувати охорону.
Після швидкого сніданку ми виступили. Марширували кілька годин, коли попереду загриміли гармати. Після поодиноких залпів поручник спохмурнів.
Не наші, у наших стільки снарядів немає. Німець бє,зітхнув він.
Проскакав вістовий до штабу і крикнув, що німці атакують. Десь попереду почався запеклий бій. Поручник наказав пришвидшитися. Рота перейшла на біг. Дорога вийшла на відкриту ділянку, з полями по обидва боки. Ми поспішали. Праворуч від дороги вибухнув снаряд. З переляку деякі солдати попадали на землю, інші падали вже на них, стрій змішався.
До порядку! До порядку! Всім встати!почав кричати поручник.
Нарешті йому вдалося вишикувати роту, і ми знову пішли вперед. Ще один вибух. Цього разу снаряд розірвався ліворуч, уже дуже близько. Скрикнуло кілька поранених.
Це пристрілка! Пристрілка!закричав якийсь солдат, чоловік років за сорок, мабуть, доброволець.
Я згадав це слово, бо у Туркестані бачив, як тренувалися артилерійські батареї. Спочатку одна гармата намацувала ціль двома-трьома пострілами, а потім уже била вся батарея.
З дороги!закричав той солдат.Зараз вони вдарять по дорозі! З дороги!
Він побіг у поле. Я за ним. Абикуди, тільки б подалі від дороги. Частина солдатів кинулася за нами. Побіг і здивований поручник. За ним потягнулися інші, рота почала збігати з дороги. Вдалині почувся потужний залп.
Швидше, швидше!кричав той солдат і щосили біг геть від дороги. Потім несподівано крикнув:Лягай!і сам упав на землю, затуливши голову руками. Я впав поруч.
Мить очікування, а потім на дорозі почали вибухати снаряди, їх було багато, вони виривали у дорозі бруківку, що розліталася зі свистом. Крики поранених або переляканих. Вибухи припинилися.
Лежати!крикнув солдат. Бо знову почувся залп. Очікуванняі знову вибухи. Коли вони скінчилися, солдат підхопився і закричав:
До лісу! Швидко!
Все відбувалося наче уві сні. Я не знав, із чим і порівняти. Я багато чого бачив, багато що пережив, але під вогнем гармат опинився вперше. І виявилося, що весь мій досвід, усі мої вміння і знання перед гарматними снарядами не варті і копійки. Жах і бажання вижити, серце страшенно гупало, я не зрозумів, а відчув, що треба бути поруч із цим дивним солдатом, який, здається, єдиний тут розуміє, що відбувається, і знає, що робити. Триматися його!
Я підхопився і побіг до лісу разом із тим солдатом. І вся рота побігла. При дорозі залишилося кілька вбитих та поранених. Ми бігли з усієї сили, бігли дуже швидко, стрибаючи через картопляне бадилля. До лісу залишалося десь метрів триста, коли пролунав артилерійський залп. І солдат одразу заверещав:
Лягай!
Сам упав, покотився по бадиллю і принишк, я впав поруч. Більшість солдат попадала теж, але деякі побігли далі до лісу. Попереду почали вибухати снаряди. Вибухи і крики. Стіна вибухів, яка змела майже всіх тих, хто не виконав наказу солдата. Страшні крики поранених, я лежав присипаний землею і бадиллям, мене паралізував жах, я не міг підняти голову. Я весь тремтів. Я кілька разів був на межі загибелі, бачив смерть упритул, але нічого не можна порівняти з вибухами снарядів поруч.
Лежати! Лежати!крикнув солдат, і я міцніше притиснувся до землі. Ще залп. Страшне очікування, і знову вибухи, знову попереду. Щось важке гупнуло мені на спину. Я помацав і не зміг розуміти, що це.
До лісу!закричав солдат.
Я підвівся. І побачив, що тримаю в руках людську руку. Кинув її і побіг. Не жахнувся, не здивувався. Просто побіг. Бо це була єдина можливість вижити, а тіло дуже хотіло вижити. І воно діяло майже самохіть. Я ні про що не думав, голова наче вимкнулася, все робило тіло. Рятуватися! Я біг, стрибав через вирви від вибухів снарядів, біг швидко, як, можливо, ніколи ще не бігав у житті. Тіло легко неслося до лісу, я міг би випередити всіх, але не поспішав, тримався того солдата. У нього єдиного в погляді була впевненість. Він знав, що робить.
Вже коли забігли у перші кущі, солдат наказав не зупинятися. Бігли далі. Ще залп. Бігли. Потім вибухи, снаряди почали розриватися вже у лісі. Але дерева приймали осколки, у лісі було багато ям, де можна було легко сховатися, або повалених стовбурів, за якими можна було впасти. Останній вибух і тиша. Ну, не тиша, бо у полі кричали і стогнали поранені.
Зібратися! Зібратися!закричав солдат.
Рота, точніше її залишки, почали сходитися на лісовій галявині. Ось прийшов і Свенцицький. Легко поранений і сильно переляканий, як і всі інші, крім того солдата.
Знову артилерія! Знову стріляють нас, як перепелів!перелякано видушив із себе поручник і зблід.
Збирайте живих, із лісу не виходьте. Мені потрібно троє досвідчених людей,сказав солдат.
Поручник тикнув пальцем у тих, хто почав виходити з кущів на невеличку галявинку, де ми збиралися.
Чекайте нас тут, у поле не виходити, бо знову можуть накрити гарматами,наказав солдат.
Куди ви?спитав поручник. Дивним було звертання на «ви» до простого солдата, але не зараз. Усі розуміли, що цей чоловік врятував нас.
Вони не могли стріляти наосліп так влучно. Хтось тут коректує вогонь. Треба знайти. Поки чекайте,сказав солдат.Іване Карповичу, не хочете з нами?
Хочу,кивнув я. Не так через те, що справді хотів кудись іти, як через те, що боявся страху та паніки. Я весь тремтів: якщо залишитися зараз на місці, то згадуватиму, що трапилося на дорозі: розірвані на шматки тіла людей, кров, крики, випущені тельбухивсе те пекло війни, яке впало на мене і збило з ніг. Ні, я не хотів думати про це, хотів утекти від думок. Треба щось робити, єдиний вихіддіяти. Тому я погодився бігти з солдатом.
Тоді ходімо,кивнув він.
Ми пішли упятьох. Солдат, я і ще троє бійців. Солдат наказав зняти багнети, бо вони заважали у лісі. Його наказ одразу виконали. Ми вийшли на узлісся. Солдат набачив високий дуб і поліз на нього. Я за ним. Лазив по деревах добре. З дуба було видно дорогу. Розбиті польову кухню і віз з харчами, тіла вбитих на узбіччі. Поранені, хто міг, повзли до лісу, а хто ністогнали там, де їх поранили. Солдат дивився навколо. Вказав на пагорб неподалік.
Здається, коректувальники там. Найкраще місце для спостереження за дорогою,сказав солдат і поліз униз. Там наказав солдатам тримати зброю напоготові.
Ми пішли до пагорба. Десь неподалік, мабуть, біля села, до якого ми так і не дійшли, тривав бій. Гупали гармати, стрекотали кулемети. Ми майже бігли, обходили поле, на якому нас ледь не знищили. Аби залишилися на дорозі, то роту б розтрощили вщент. Я тільки головою крутив. Чортова війна! Розпанахані тіла, відірвані руки, крики поранених! Ану, патріоти! Ті, хто за переможну війну! Сюди б вас, ткнути мордами в тельбухи розірваних тіл! Суки! Мене трусило усього, я шепотів прокляття тим, хто почав цю війну.
Ось ми вже підійшли до пагорба.
Іти тихо, коли щось побачите, негайно сповіщайте мене. Триматися разом,прошепотів солдат і зняв манліхер із плеча. Я вихопив свій браунінг, хлопці узялися за мосінки. Були спокійні та зосереджені. Справді досвідчені хлопці. Ми почали тихенько дертися на пагорб. Не поспішали, щоб не видати себе. Заходили з тилу. В одному місці дерева розходилися і відкривалася дорога. Побачив, що по ній суне ціла валка возів. Із села, до якого ми прямували. То наші відступали, пустили вперед обоз та поранених. Пустили на загибель. І тут ми не могли нічого вдіяти. Вдалині пролунав залп.
Чорт, їм амба.
Солдат скривився і відвернувся. Люди на дорозі ще не знали, що сталося, їхали та ішли собі, а ми вже знали. Я теж відвернувся від дороги, бо розумів, що там можу побачити вже за мить. Вибухи, відчайдушні крики людей, несамовите іржання коней. Ми далі дерлися на пагорб. Ще залп. Люди на дорозі були приречені. Ще вибухи. Ми пройшли схилом і знову дерлися. Ще залп, іще вибухи. Один із хлопців схопив солдата за руку, вказав на щось. Якийсь дріт. Телефонний!
Солдат наказав іти по дроту в напрямку верхівки пагорба. Пішли. А потім дріт зник під землею. Ну, хитрі німці, зарили! Тільки солдат теж був не дурний. Він перерізав дріт і показав очима на кущі поруч. Ми сховалися там. Чекати довелося недовго. Почувся шурхіт, виліз німецький солдат, став, на коліно перед перерізаним дротом. Я і смикнутися не встиг, як хлопці повалили німця і приставили йому до шиї ніж. Крикнути і героїчно загинути він не намагався, його звязали телефонним дротом, засунули в рота кляп із відрізаного шматка його однострою, після чого показали, щоб вів до своїх товаришів. Німець закрутив головою, але коли йому знову приставили до шиї ножа, то повів.
Німецькі коректувальники сиділи на самому вершечку пагорба, де на сосні обладнали сідало, з якого дорога була як на долоні. На сідалі розкошували з біноклями двоє німців. Хлопці прицілилися в них, солдат свиснув. Німці подивилися вниз і зразу підняли руки. Солдат показав, щоб спускалися. Вони спустилися. Обережно. Я поліз до сідала. Забрав їхню зброю, подивився на дорогу. По ній швидко рухалася колона військ. Зі скатаних шинелей було видно, що наші. Відступали! Хоча бій за село ще тривав, гармати продовжували бити. Я швидко зліз. Доповів про те, що бачив. Солдат послав одного бійця до роти.
Скажи поручнику, щоб виводив роту до дороги, але не на саму дорогу, а біля неї, кроків за сто. Ми теж туди вийдемо.
Боєць побіг, а ми повели полонених. Знову почувся залп артилерії. Ми ішли лісом, тому не боялися. Але тим, хто був на дорозі, я не заздрив. Вибухи. Коли вийшли на поле і наблизилися до дороги, то побачили, що вона вся вкрита трупами. Тут же розбиті вози з обозу, вбиті коні. Багато поранених, яких ніхто не підбирав, незважаючи на їхні крики та стогони. Побачили купку солдатів, які бігли дорогою.
Куди біжите?спитав солдат у них.
Драпаємо! Командир батальйону загинув, німці пруть!закричали хлопці, що стрибали через трупи вбитих товаришів.
Зупинитися!крикнув солдат і вистрелив. Утікачі перелякано зупинилися.Підете з нами! Якщо хтось спробує втекти, пристрелю, як дезертира! Ясно?
Так точно!
Тоді давайте носити поранених із дороги!наказав солдат.
Поранених було багато, але трупів ще більше. Десятки, якщо не сотні. Страшних, покалічених вибухами і осколками трупів. Серед стогонів поранених я почув крики позаду, повернувся і побачив, що двоє наших хлопців добивають полонених німців. Багнетами, впевнено, всіх трьох.
Це ж через них!закричав один із хлопців, який побачив мій погляд і вказав на дорогу, завалену трупами.Через цих покидьків стільки наших поклали!Його обличчя скривилося від гніву. У повітрі пахло кровю і лайном від розірваних тельбухів убитих та поранених.
Братику, добий! Добий, братику!просив якийсь чоловік, що сидів і дивився на свою відірвану ногу.
Допоможіть! Допоможіть! А-а-а-а! Боляче! Мамо! Мамо! Суки, суки німецькі! Сеню, Сеню, вставай, Сеню! Добий! Прошу тебе, добий! Не можу терпіти! Добий!
Мене вивернуло. Я зламався навпіл і блював. Я знав, що війнастрашне чудовисько, але і в найжахливіших очікуваннях я не бачив і не чув такого. Мені хотілося устромити голову в пісок і сховатися від усього цього. Але сховатися не було куди. Я знову блював.
Іване Карповичу, носіть поранених,сказав мені солдат. Поплескав по спині.Щось робіть, не замислюйтеся. Ідіть,він підштовхнув мене.
Я кивнув. Вийшов на дорогу, схопив пораненого і потягнув його в поле. Поранений стогнав і просив не залишати його. Ще зовсім хлопчик, молодий, переляканий, з посіченим та скривавленим животом.
Не хочу вмирати! Не хочу вмирати! Не хочу вмирати!гарячково шепотів він.
Тихо-тихо! Зараз вози зі шпиталю прибудуть! Не хвилюйся, ти виживеш, поранення не важкі,брехав я. Залишив хлопця у картопляному бадиллі, побіг по наступних.
Носив знову і знову, потім долинув залп.
З дороги!крикнув солдат.
Та ми всі вже і без його команди побігли геть. Я біг із пораненим на плечах, порахував до трьох, упав разом із ним біля тіла вбитого солдата, наче сховався за ним. Вибухи, свист осколків. Труп кілька разів смикнувся, прийнявши на себе смертельне залізо. Тиша. Я підвівся. Забирати з дороги вже не було кого, бо ті поранені, яких ми не встигли забрати, мертві.
Перевязуйте рани, намагайтеся зупинити кров!закричав солдат.
Серед розбитого обозу був віз із бинтами, поруч із яким лежав убитий фельдшер. Ми брали звідти бинти, перемотували поранення. З лісу вийшла рота. Попереду біг поручник. Солдат доповів, що бачив.
Та що ж коїться?скривився Свенцицький.
Німці наступають, пане поручнику.
Висуваємося вперед, до села. Там необхідна наша допомога,сказав Свенцицький.
У німців кілька батарей, вони нас із землею змішають,не погодився солдат.
Солдате, як тебе звати?
Охотник Бобров!
Так ось, охотнику Бобров, я тут командир, я наказую і вимагаю виконання наказів!тихо сказав Свенцицький.
Слухаюся!погодився солдат.Але багато поранених, що з ними робити?
З пораненими залишаємо легкопоранених, нехай далі обробляють рани і чекають на вози зі шпиталю. Я пошлю вістового до штабу. Ми ж вирушимо вперед, щоб допомогти відбити напад німців,крикнув Свенцицький.
Він, здається, вже відійшов від жаху і швидко віддавав накази. Ми тільки повернули, щоб іти до села, як назустріч нам повалила піхота. Близько сотні солдатів, які покидали шинелі та наплічники, а деякі навіть зброю, бігли щосили нам назустріч.
Стояти! Стояти!закричав Свенцицький.
Німці в селі! Німці! Нашу батарею знищили! Атакували з трьох боків!валували солдати, але зупинялися, бо Свенцицький вихопив револьвер, а за ним стояв натовп солдатів, залишки роти.
Повернутися на позиції! Хто спробує тікати, буде розстріляний на місці!закричав поручник.
Почувся залп.
З дороги! Швидко!закричав Бобров і став махати руками. Солдати вмить зрозуміли його, почали розбігатися навсібіч.
Знову вибухи. Снаряди прицільно лягали уздовж дороги, знищуючи все, що було на ній. Стріляли німці добре, але, на щастя, снаряди шматували лише покинуті тіла загиблих. Ще залп. Перележали і його.
Поручнику, не моя справа, але треба відступити,прошепотів Бобров.
Не можна відступати без наказу!грізно прошепотів Свенцицький.
Пошліть вістового до штабу, може, наказ уже є. Але наступати нам немає з чим! Без артилерії, набоїв обмаль. І нам треба піти з цього клятого поля, а то нас тут переколошкають!
Поручник важко дихав, думав. Потім кивнув. Наказав солдатам розібрати поранених. По двоє здорових на кожного пораненого. Один тягне товариша, другийзброю і речі. Я запропонував узяти вцілілі вози. Таких виявилося два. Повантажили на них поранених, упрягалися по десятку і тягнули їх. Німці ще раз вдарили по дорозі, але позаду нас. Ми поступово відступили з поля. Змогли спіймати кількох уцілілих коней, запрягли їх у вози. Повезли до шпиталю найважчих поранених, але більшість залишилася з нами. Поклали їх у лісі, намагалися хоч чимось допомогти. Свенцицький наказав виставити на дорозі бойову охорону, на випадок появи німців. Ми залягли у кущах, дивилися на поле і дорогу. Вона була порожня. Прийшов Свенцицький. Він хвилювався, що зі штабу не посилають вістових, щоб дізнатися, що відбувається у селі.
Дозвольте ваш бінокль,попросив Бобров. У поручника був хороший цейсівський бінокль, такий, як у мене на хуторі. Бобров припав до нього, навів на вихід дороги з лісу.
Що там?спитав Свенцицький.
Та наші біжать. Відступають. Четверо. Чорт! Німці!
Я бачив удалині білі плямки чотирьох наших на дорозі, а за ними трохи більші плямки вершників. Постріл.
Що там?спитав я.
Одного з наших підстрелили, інші здаються,прошепотів Бобров.Їх оточили і повели.
Несподівано постріли.
Усіх полонених убили. Здається, біля того місця, де лежали вбиті коректувальники,прохрипів Бобров.
Що за німці?спитав поручник, який перед тим наказав виставити пости в тилу, щоб ніхто і не думав тікати.
Німці, верхи. Це розвідка. Намагаємося підпустити якнайближче. Потім даємо залп. Треба спробувати взяти полоненого, щоб допитати і зясувати, що відбувається. У першого не стріляти, тільки у коня. Так, пане поручнику?спитав Бобров, щоб не було враження, наче він тут командує.
Так, стріляти з мого наказу! І лежати тихо!додав Свенцицький.
Ми залягли і чекали. Німці не дуже поспішали. Спочатку наблизилися, потім відступили, зїхали з дороги на поле, підїхали, знову відступили.
Ну і обережна ж ця німчура!прошепотів поручник.
Нічого, наші будуть. Якби не збиралися їхати вперед, уже повернулися б,прошепотів Бобров.
Справді, німці таки попрямували до нас. Двома маленькими загонами. У першому було троє вершників, у другому одинадцять.
Перших пропускаємо,прошепотів Бобров.Іване Карповичу, вони за вами.Я кивнув.Наступних уже розстрілюємо за наказом.
Бобров подивився на поручника. Той кивнув і пошепки передав наказ бійцям. Я поліз у ліс, наказавши двом солдатам бігти за мною. Ми залягли в улоговинці, з якої дорогу добре було видно. Побачили трьох вершників, які уважно роздивлялися навколо. Вони були вже біля нас, коли позаду почулися постріли. Це наші розстрілювали другий загін кавалерії. Я крикнув, і хлопці вистрелили. Одного німця вбили, під двома іншими вбили коней. Поки німці підхопилися, я вже наставив на них браунінг. Німці підняли руки. Ми повели їх по дорозі. Там хлопці ловили німецьких коней із другого загону. Свенцицький покликав підпоручника, який був у роті.
Зараз ми з Іваном Карповичем зїздимо до штабу, зясуємо, що і як,сказав Свенцицький.Ви тут тримайте оборону і німців по дорозі не пропускайте. Все зрозуміло?
Так точно,відповів підпоручник. Зовсім молодий хлопчик, який дивився на нас ошелешеними очима. Якби не Бобров поруч, страшно було б на нього роту залишати.
Ми повантажили звязаних полонених на коней і поспішили до штабу, щоб отримати наказ щодо подальших дій. Скільки їхали, назустріч нам ніхто не траплявся, а от наздоганяли ми багатьох. Вози обозу, яким пощастило проскочити перед гарматним ударом, два вози з пораненими, піші солдати. Позаду, де залишилася рота, почулася стрілянина. Здається, німці вирішили наступати далі й атакували роту. Поручник нагнав коня, ми поспішали за ним.
Коли прибули до маленького містечка, де стояв штаб полку, застали там страшну метушню. Всі бігали, кричали, ніхто нічого не знав, але обоз вантажився і вже відступав. Ройтера на місці не було, він відбув на передову. Свенцицький знайшов нового начштабу полку майора Грубіна, доповів про ситуацію на передовій.
Село Монінгер узято противником, батальйон, який його обороняв, розбитий, залишки безладно відступають. Маршова рота, яку я очолюю, потрапила під сильний артилерійський обстріл, у ході якого втрачено близько сорока людей убитими та пораненими. Ми ліквідували спостережний пункт німецьких коректувальників, а також кінний загін німецької розвідки. Тримаємо оборону біля дороги, ось тут,поручник показав на мапі, розстеленій перед майором.Чекаю на подальші накази.
Майор подивився на Свенцицького, і з цього погляду було видно, що начштабу сам розгублений.
Звязку зі штабом дивізії немає, в тилу помічені загони німецької кавалерії. Чортзна-що відбувається.Грубін був збентежений, але потім згадав, що він же начштабу, друга людина в полку.Наказую вирушити на ваші позиції і тримати їх! Доручаю збирати всіх солдатів, яких зустрінете на дорозі, і залучати їх до оборони.
Слухаюсь, пане майоре. Але нам потрібні набої і підтримка артилерії.
Нічим поки не можу допомогти. Набоїв у нас самих обмаль. Дві батареї є, але в них по шість снарядів на гармату, я не можу з таким запасом їх кинути на передову. Щойно підвезуть боєприпаси, допоможемо.
І в нас багато поранених, треба доправити їх до шпиталю.
Шпиталь переповнений, можливо, вони зможуть надіслати фельдшера.
Там же десятки поранених, деякі важко!обурився Свенцицький.
Це війна, поручнику! Тут бувають втрати!строго сказав Грубін.Виконуйте наказ.
Дайте хоч продовольства. Солдати голодні.
Увечері відправлю до вас дві польові кухні.
Ще в нас є полонені, їх треба допитати.
Почекаємо повернення полковника, здайте їх на полкову гауптвахту.
Слухаюсь.
Полонених ми здали, зібралися їхати, бачили, як із міста валками пішли обози.
Не розумію, полк відступає, а нам наказують тримати оборону,здивувався я.
Теж не розумію,сумно кивнув поручник.
Треба взяти хоча б один віз із харчами. Інакше увечері будемо голодувати.
Ну, ми ж не можемо грабувати обоз.
Воля ваша,розвів я руками.
Ми поверталися і зупиняли солдатів, які траплялися дорогою. Вони намагалися довести, що ідуть до штабу у справах, але Свенцицький їх не слухав, кричав і повертав. Попереду знову вдарили гармати, кілька залпів, потім стрілянина з рушниць.
Ану стояти!закричав поручник, коли помітив, що кілька солдатів, які побачили нас, спробували втекти до лісу. Надавав їм ляпасів, пообіцяв розстрілювати дезертирів. Солдати стояли насуплені, в руках у кожного гвинтівка. Дуже вже лаяти їх було ризиковано. Я пообіцяв хлопцям увечері дві польові кухні з кашею та хлібом. Це подіяло краще.
Іване Карповичу, замикайте колону. Якщо будуть спроби втечістріляйте!гучно наказав поручник.