Ну, я і випив. Весь келих. Ковтнув і аж очі заплющив, бо ж міцне питво. Ото стою, крекчу, кривлюся, а потім відчуваю, що рука смикатися почала. Одна, потім друга, а далі й ноги пішли! Я очі розплющив і бачу, що сам смикаюся, як оті мурини! Єлизавето Павлівно, якби ви мене тоді побачили, то подумали б, що сам диявол у мене вселився! Ото так я сіпався! Стрибав, крутився, давав навприсядки, верещав, звивався, плазував! Наче чорт мені на потилицю сів і нумо гнати! Ті негри пострибали зі сцени, оточили мене і давай жарити, ще швидше, ще страшніше, не памятаю, скільки то все тривало, аж поки впав я непритомний!
Отямився від того, що плескали мене по щоках. Очі розплющив, а це Великий князь стоїть переді мною, а я на диванчику розвалився, наче пяний у холодній! Підхопився я, честь віддав члену правлячого дому. А князь сміється.
Ну що, Ваню, виступити ти не зміг, але танцюванням своїм той гріх сповна спокутував,каже Великий князь.Диви, мужик мужиком, а витанцьовує, наче тільки з Парижа!
Мені Іван Іларіонович серце наказали відкрити, ну я й відкрив!доповідаю я.А що то за музика така була, що як схопила та понесла, наче дикі коні?
То, Ваню, джаз, новомодна музика з самої Америки, нею зараз у Парижі захоплюються. Матильда, знайома моя, почула і дуже захопилася. Бачу, і тобі сподобалося?
Так той, за нутро ж бере, аж пробирає!
Ну це я бачив із твого танцю,усміхається князь.Випити хочеш?
Так точно!
Чого?
А що Іван Іларіонович порадить! Він сьогодні мій поводир у світі живильних напоїв!
А випий-но, Ваню, холодного сидру, щоб спрагу втамувати. Пити ж хочеться?питає штабс-капітан і подає мені кухоль здоровенний і холодний, аж пара по стінках виступила. Ну я і хильнув, до самого денця, щоб на сльози не залишати, бо ж я тепер артилерія, не абищо. Випив, поставив, утерся.
Добре, Ваню?
Як у раю, ваша благородь!
Ще танцюватимеш?
Як скажете, Ваша імператорська високосте!
Молодець, нам такі солдати потрібні!похвалив мене Великий князь, і аж тепло на серці зробилося.
А тут іще крики жіночі. Ну, не крики, а таке воркотіння, наче зграйка голубок до підвалу прилетіла. І справді, заходять десятка півтора дам, балакають, сміються, віялами помахують. І такі дами, що тільки глянеш на них, а кров аж кипить і тіло все наливається. Слабка людина, Єлизавето Павлівно, ох слабка, особливо коли спиртоузом оброблена і музикою розпанахана. Тоді вже все, не ти додатком своїм керуєш, а він тобою.
Що це за янголи небесні?спитав я хрипко.
А це діви з найкращих закладів Варшави,також хрипко пояснив мені їх благородь.
Навіщо ж аж звідти везти?трохи здивувався я.
Бо, Ваню, полячки, вони найгарніші,мрійливо зітхнув Великий князь.
І тут ушкварила музика. Негри ті такого завалили, циганочку з виходом із гопаком та ще камаринським підперезану! І тут закрутилися всі, затанцювали, застрибали! І жінки, і чоловіки, і я грішний. Бо така вже музика, що прилипаєш до неї, наче муха до меду, прилипаєш і тонеш. Незчувся коли, а вже дивлюсяне просто я танцюю, а ще якусь дівку навколо себе кручу, із тих, із полячок. Дівка зі шкірою білою та ніжною, видно, що на сонці не печеться. Пахне від неї, наче від райського саду, сміється, лопоче щось по-своєму, звивається біля мене, наче змія. І так я розпалений, а тут іще мені гасу підливають, то горів, а то зараз вибухну. Ледь-ледь вистачило мені сил згадати про вас, Єлизавето Павлівно. Хоч Ви й кажете, що живемо ми вільно і кожен сам собі господар та пан, але я людина старорежимна, і мені важливо, що як уже живуть люди разом, то вірність одне одному тримати треба. Воля волею, а лад мусить бути. Не той лад, коли по голові тебе бють, а той лад, до якого ти сам головою своєю доходиш. Бо ж слабка людина, і як не буде себе за патли тримати, то швидко вниз покотиться, до тваринного стану, а то й далі.
Не впевнений, що оце все думав тоді. Скоріше за все, зовсім не думав. Бо ж музика та бісова, мурини очима блимають, полячки звиваються, оно Великого князя оточили, наче супостати витязя, спекотно стало, дивлюся, що починають дівчата одяг скидати, а під одягом тим такі тіла, що деревоі те повстане, а я ж не дерево, жива я людина, Єлизавето Павлівно, ще й, дякувати Богові, при здоровї. Пропав Іван Карпович, уже висить на одній руці над проваллям гріховним, зараз поточиться і впаде у саму геєну вогненну, розпусти тілесної та хоті низчеревної. І впав би, і пропав би, але згадав, що на одній руці вишу, а друга вільна. Тут людина аморальна посміхнеться, подумає про своє, мені ж не до посмішок було, зрозумів я, що дві мені дороги: або напитися, або впасти до обіймів цих солодких. І вирішив я напитися. Кинувся до столів, одну чарку коньяку, ще одну, потім горілки.
Стою, дихаю важко, очі вирячив, язик висолопив. А потім наче пірнув кудись. Музика почала поволі стихати й уповільнюватися. То була така музика, наче суміш шаленого їжака з зайцем, який стрибав у всі боки і коловся, а то зробилася хвилями, які гойдали. У річках або ставках, Єлизавето Павлівно, таких хвиль немає, а ось у морі є. Коли лежиш на них із заплющеними очима, а вони тебе гойдають. Ох як же добре! І мене тоді почало гойдати, у теплій, блаженній тиші, поруч сирени стрибали, щось казали до мене, але я їх не чув, зовсім я нічого не чув, з одного боку наче там був, а з другого наче відгороджений якоюсь скляною стіною від усього, що там було. Іван Іларіонович уже чомусь до пояса голий, і дві білявки біля нього. Наче щось каже, а я нічогісінько не розумію, тільки киваю і посміхаюся, пливу по своїх хвилях. І відчуваю, як добре пливти, як добре вигинатися та пірнати!
Потім була темрява. Отямився я, коли вже танці закінчилися і розпуста теж. Хтось лежав під столами, хтось на майданчику для танців, мурини палили в кутку і гомоніли по-своєму. Я побачив Великого князя, якому, здається, було зле, але навіть у таку мить він зберігав урочистість та величність, притаманні членам правлячого роду.
Вам чимось допомогти?поспішив я прислужитися, але Великий князь тільки закрутили головою, якою вперлися у стіну.
Я озирнувся, щоб пошукати Івана Іларіоновича, коли побачив його на дивані одразу з кількома дівчатами. Всі вони міцно спали. Тут я почув заклик Великого князя і поспішив йому на допомогу, як учинив би на моєму місці і будь-який інший громадянин нашого Отєчєства. Приніс князю холодної води та чистий рушник. Князь мужньо переносив примхи тіла, а мені дуже не хотілося, щоб щедра Роменщина запамяталася Великому князю оцим поневірянням.
Ваша імператорська високосте, а хочете наче заново народитися? Як пани кажуть, почати життя з чистого аркуша?
Великий князь здивовано подивився на мене.
Ваню, мені погано, ти щоне бачиш?
А хочете за годину бути свіжим та тверезим?
Як це?
Ходімо зі мною!
Добре, тільки штабс-капітана візьми,наказали Великий князь.
Я ледь витяг Івана Іларіоновича з-під жіночих тіл, потім ще довго приводив до тями, не дуже успішно, аж поки Великий князь облагодіяв свого адютанта десятком ляпасів і примусив прокинутися. Звісно, я б ніколи не наважився давати ляпаси пану офіцеру, навіть задля його користі. Ми утрьох вийшли через чорний хід у двір повітового управління. Вже було темно, я ледь знайшов візника, і ми поїхали до Гармашевських лазень на Сулу. Коли приїхали, там уже збиралися зачинятися, бо випровадили останніх відвідувачів, але коли почули, хто у гостях, то одразу ж запросили. Слуги підкинули дров і запевнили, що хвилин за десять у лазні буде як треба. За цей час я допоміг Великому князеві і штабс-капітану роздягтися, а також просив не втрачати бойовий дух. Кілька разів зазирав усередину, і коли відчув, що лазня нагрілася, то запросив до парильні.
Ваню, мені й так погано, яка ще лазня!поскаржився князь, але я попросив почекати хвилин пять. Сам хлюпнув води на розпечене каміння, аж дихати важко стало.
Ваню, та це ж пекло!знову поскаржився князь, а штабс-капітан застогнав.
З цього пекла дорога до раю! Обіцяю вам, Ваша імператорська високосте! А як не відчуєте раю, то привезіть сюди найбільшу гармату, обкладіть мене порохом і запустіть у небо, щоб не обіцяв зайвого!
Ох, Ваню, важко!
А потім як же легко буде! Іван Іларіонович про крила казав, так ото крила і виростуть!
Крила! Крила!жалісно застогнав штабс-капітан, який ніяк не міг отямитися.
Може, досить, га, Ваню?спитав Великий князь згодом.
Ще трохи, Ваша імператорська високосте!попросив я, бо в цій справі головне дотримуватися правил, інакше все змарнується.
Ваню, помираю!
Сутінки, Ваша імператорська високосте, чорнішають перед світанком!
І називай мене просто князь! Без спіднього сидимо, яка вже тут високість!
Слухаюсь! Ще трошки, князю, зовсім трошки!
Дивлюся, він уже весь потом у два пальці вкрився, аж ріки по ньому течуть, а я сухий сиджу. Туго з мене піт виходить, уже не знаю чому. Мені ще хвилин пять посидіти, але ж тепер я людина військова, то живу не задля себе, а заради батьків-командирів. А їм уже пора з лазні. Підхопив я штабс-капітана під ліву руку, а князя під праву.
Вперед!кричу.
Як побіжимо ми, двері одні відчинили, другі, вибігли на вулицю, там князь зупинитися хотів, віддихатися, але не можна зупинятися! Далі вибігли на дощатий причал та як стрибнули у воду! Ох Сула благословенна! А ще ж біля лазні струмок холодний із дна бив. Така тут вода холодна, що аж ноги зводить, обпікає, наче вогонь.
О-о-ох!аж закричав Великий князь, і штабс-капітан умить отямився. Почав кричати, що тоне, бо, як виявилося, плавати не вмів. Але ж я поруч, виштовхнув Івана Іларіоновича до причалу, допоміг Великому князю вилізти. Стоять вони, дихають важко, очі аж трохи вирячені, головами крутять.
Ну то як? Нове життя чи не нове?питаю.
Ваню, нове! Тільки холодно! Нумо ще в парильню!наказав Великий князь, і гріх його було не послухатися.
Побігли в парильню, ще посиділи. Вже їх імператорська високість не скаржилися, сиділи сумлінно, а коли я сказав, то побігли і пірнули. Гарно так, головою вперед, і так уміло у воду ввійшли, що ані бризки, та й хвиль майже не було. Штабс-капітан стрибати злякався, але я його штовхнув, бо ж без цього пірнання не треба і до лазні ходити. Штовхнув, стрибнув слідом, з води виловив, дивлюся, а їх благородь уже самі потроху плавають. Тут Великий князь закричав.
Судома! Судома!і під воду пішов.
Ну, це не дивно, що судома, вода ж холодна. Пірнув я, допоміг виплисти та на берег вилізти.
Ви, князю, пяткою по землі, пяткою!порадив я.Найкращий спосіб від судом.
Їх благородь гупнули кілька разів, усміхнулися, минула судома.
Слухай, Ваню, а щось їсти хочеться, випити хочеться!аж скрикнув Великий князь.
Аякже! Життя тільки починається! Вже вибачайте, у нас особливих минтусів, як ото були, немає, їжа проста, мужицька!
Та я зараз і чорта зїм! Давай!
Пішли ми до зали, а там уже на столі смажене сало, яєчні з півсотні яєць, картопля смажена і варена, оселедець із цибулькою, огірки малосольні, капуста свіжа, вареники чотирьох видів, свинина копчена, коропи смажені, лящі вялені, узвар холодний і сулія напою від Юхима Трикурки.
Дозвольте, князю, мені стіл вести,смиренно попросив я.
Не тільки дозволяю, але й наказую!рикнув князь.
Ну, тоді прошу по шматочку оселедця, в олії вимоченого, вжити!сказав я і налив усім по чарці Трикурчиного напою.Як кажуть у нас у селі, сам пю, всіх запрошую і приклад подаю!
Сказав і почаркувався з Великим князем, а штабс-капітан поспішили випити.
Не можна так, штраф,налив йому знову.Хто з тостувальником не чаркувався і випив, тому вира.
Ще налив їх благороді.
Пити треба за правилами. Ну, за нашого вельмишановного гостя!
Тут уже правильно випили, ніхто не поспішав, усі зі мною почаркувалися.
Ваню, а що це за амброзія?спитали Великий князь.
Це настоянка місцева, на травах. Подвійна перегонка, лікарські рослини, не так для пияцтва, як для зміцнення здоровя і прикрашання життя!
Смачна, зараза!каже штабс-капітан, який уже дві чарки випив.
Зараз пропоную ось сальце смажене намастити сметаною з хріном. Це підвалини нам міцні будуть для подальшої гулянки!
Собі поклав шматок добрячий, намацюлив щедро, вкусив. Райське задоволення прямо. Запекло у роті, сльози на очі навернулися, бо хрін тут ядучий. Он аж закахикалися і Великий князь, і їх благородь. Я їм по кухлю узвару подав, вони випили, головами закрутили.
Ну що ж, шановне панство,підвівся я, налив по чарках.Сам пю, всіх запрошую і приклад подаю, а як мало буде, то ще збігаю!
Цього разу вже ладом усе було, ніхто випивати не поспішав, чинно почаркувалися, тоді вже перехилили. Випили, аж покректують від задоволення, огірочками хрумають, копченою свининою заїдають.
А той, Ваню, добре ж як,кажуть нарешті Великий князь, і від цих слів серце моє переповнюється великою радістю, бо хіба ж, Єлизавето Павлівно, не для того ми живемо, щоби радувати улюблене начальство, а тим більше членів правлячого дому!
Яєчню прошу, з цибулею та печерицями.
А там яєчня у три пальці завтовшки і на величезній пательні. Порізав її і поклав у тарілку шановному панству. Їмо, аж лящить. Тобто це у штабс-капітана, а Великий князь зберігає урочистість навіть у такій буденній справі. Знову я налив настоянки, холодної, з погреба.
Що ж, сам пю, всіх запрошую, приклад подаю, як мало, то ще збігаю, як грошей немає, то дістану!накручую я тост. Сміються гості. Почаркувалися, випили.
Наступний тост, Ваню, я кажу,попросив їх благородь.
До наступного тосту ми картопельки смаженої з верченою печенею та гірчицею поїли. Ось штабс-капітан підвівся. То і підвестися не міг і балакати, а то стоїть, хіба хитається трохи.
Сам пю, всіх запрошую, приклад подаю, як мало, так ще збігаю, як грошей немає, так дістану, а як випю, то нікого не боюся!отаке проголосив. Великий князь аж засміявся.
Молодець який! Хороший у мене адютант, га, Ваню?
Найліпший, Ваша імператорська високосте!
Просто князь, Ваню, просто князь.
Знову випили. Трохи закусили. Відчуваю, як пішла важкість по організму. А їх же благородь казали, що треба крил.
Вельмишановне панство, прошу до парильні,запропонував я.
А треба?засумнівався штабс-капітан.
Дуже!
Прийшли ми до парильні, а там уже справжнє пекло, хіба що чортів немає. Але як води хлюпнув, то і ці ввижатися почали.
Піду я,за хвилину каже Іван Іларіонович, який сидів весь у поті, наче водою облитий.
Залишите свого командира?жахнувся я.
Сиди,наказали Великий князь, які теж були весь у поті, але мужність і силу волі, притаманні члену правлячого дому, зберігали.
Просиділи ще кілька хвилин. Дивлюся, вже і Великий князь сумніватися почали.
Вперед!крикнув я.
Побігли ми на берег. Штабс-капітан знову згадали, що плавати не вміють, хотіли залишитися, тільки ніжки помочити, але так не можна, штовхнув я їх, а Великий князь знову пірнули, та красиво так, наче ото ластівка до води полетіла. Я по-простому стрибнув, випірнув, допоміг штабс-капітанові, вилізли, стоїмо і тремтимо, наче очерет на вітрі. Ще разок до лазні сходили, потім стоїмо на березі.
Ваню, знову ж наче за стіл і не сідали!дивується Великий князь.
Тоді прошу!
Пішли ми за стіл, а нам подають горщики.
Що це, Ваню?
Це, князю, борщ, головна українська страва.
Борщ, зараз?дивується штабс-капітан.І взагалі я перших страв не люблю.
Це не просто борщ, а борщ настояний!
Це ще як?недовірливо питає їх благородь.
Борщ, як той ваш коньяк, одразу гріх їсти. Борщ мусить постояти, охолонути і смак узяти. Тільки невігласи так роблять, що зварили борщ та їдять одразу. А православні християни зварили і залишили у пічці, щоб він там доходив. А коли дійде, тоді подають дорогим гостям. Зі свіжим хлібом, часником та сметаною. Сметани добрячу ложку в борщ, а часником скоринку натираємо.
У часнику запах грубуватий,каже штабс-капітан.Дами не люблять.
Дами не люблять, коли у чоловіка висить, наче каторжник на шибениці, а часник чоловічої сили додає,кажу я не для того, щоб учити начальство, бо воно і так вченіше мене у сто разів, а задля застільної бесіди. Дивлюся, Великий князь повторює за мною. Сметану кинув, хліб часником добряче натер.Ну, тепер можна і під гаряче сказати.
Ваню, я скажу,несподівано мовив Великий князь.
Вважатимемо за честь!Я аж підскочив і налив чарки.
Великий князь підняв свою.
Сам пю, всіх запрошую, приклад подаю, як мало, то ще збігаю, як грошей немає, то дістану, як випю, то нікого не боюся, а на одній сулії не зупинюся!
Браво! Браво!
Ми почаркувалися і випили. Я перемішав сметану і потягнув ложку борщу. Не оту ложку металеву, як у панів, а добрячу, розмальовану деревяну ложку, якою взяти борщу можна було на весь рот. Вкинув, жую, а воно ж смакота. Коли дивлюся: штабс-капітан розчервонівся, закахикався, Великий князь теж важко дихають.
Ваню, наче розпечену смолу в пеклі жуємо!каже Іван Іларіонович.
А який же борщ без гострого перцю?дивуюся я.Перець цей мусить горлянку пропекти, щоб уже більше нічого вона не боялася.
Ще по одній, я сказав тост. Доїли борщ, не простий, а з реберцями, молодими, ото пообгризати можна хрящі. Ще по одній, казати тост зголосилися їх благородь, але вже після і приклад подаю безнадійно заплуталися, та й стояли ледь-ледь, хиталися, наче берізка у полі.
Так, Іване Іларіоновичу, щось ти здав. Мабуть, доведеться відправити тебе на фронт, бо штабне життя тебе розхолодило,зітхнув Великий князь. Адютант намагався щось заперечити, але ще більше заплутався у словах і ледь не впав.Уклади його, Ваню, хай відпочиває.
Слухаюся!
Поклав їх благородь на лавку, а з Великим князем продовжили частування. Тости говорили по черзі, і жодного разу їх імператорська високість не збилися! Потім ще до парильні пішли. Пірнули. Поплавали у холодній воді, вилізли, стоїмо дихаємо нічним повітрям. Комарі б на нас напали, але господар лазні якісь трави палив, димом відлякував.
Ех, Ваню, добре як.
Добре, князю,погоджуюсь.Але далі ще добріше буде. Прошу до столу.
Ще випили по три, обовязково з тостами, і знову Великий князь не схибив! Коли чую, голоси. Ага, купецтво роменське розстаралося на свято. Ось заходять Михась Відпусти та Василь Вареникнайперші у Ромнах музики. Один у барабан і в бубон бє, а другий на гармоні грає. Михася Відпусти так звуть, бо якось він із одною жіночкою пішов погуляти. Воно ж музикам це легко, бо по святах вони працюють, а там, де свято, там і наливають, а де наливають, там жіночки веселі збираються. Раніше у гречку стрибали, але як кукурудза зявилася, почали до кукурудзи ходити, бо висока вона, тінява, затишно в ній, наче в хаті. Ну ото пішов Михась із дівкою, вляглися відпочити. А тут господар кукурудзи їде. Бачить, щось біле блимає серед кущів. Подумав, чи свиня якась потраву чинить, чи злодій якийсь. Та й пальнув із рушниці сіллю. І сіль посікла Михасю філейні частини. Заверещав він, смикнувся тікати, але така дивина в нього вийшла, як у собак буває, коли налякають їх. Смик-смикі на місці. Відпусти!кричитьВідпусти!. А жіночка сама перелякалася страшенно, не розуміє, що сталося, кричить: Та чи я тебе тримаю!. Тут господар у кукурудзу зазирнув. А там чудовисько о чотирьох ногах і чотирьох руках, сраки теж дві, як і голови. Кричать, про допомогу благають, а розєднатися не можуть. Довелося до села везти та у великий чан садовити і теплою водичкою відливати. Коли розєднали їх, то чоловік тієї жіночки надягнув Михасю на голову барабан і бубон. Довелося нові купувати. Ото і став Михась Відпусти, інакше й не звали.
А Василя Вареника назвали так, бо колись перечепився він на станційному буфеті з одним торгівцем. Чогось почали вони сперечатися, які вареники кращі: ті, що на воді, чи ті, що на парі. Василь за парові стояв: паровий вареникто біла кістка, шляхетне панство і офіцери серед вареників, а водянітак собі, для ледарів наїдок. Але торгівець був інакшої думки, вихваляв водяні вареники, а парові лаяв. Василь приніс із трактиру порцію парових, щоб переконати торгівця, а той відкусив трохи і сплюнув, сказав, що гівно ніколи не їв і не їстиме. Василь йому спересердя у пику дав. А торгівець йому на голову горщик із варениками одягнув. Ото і став Вася Вареником.
Можна, Іване Карповичу?питаються.
Заходьте. А де решта оркестру?
Решта лежать біля трактиру, сплять, бо перебрали. А ми ось на ногах стоїмо,кажуть, і видно, що стоять лише тому, що удвох, спираються один на одного.
А зіграти зможете?
Зможемо.
Веселого?
Веселого.
Такого, щоб наче чорти на вилах підкидали?
Підкинуть!
То давай!
Всілися вони, інструменти підготували, князь на них дивиться скептично. А вони сутужні якісь.
Зрозумів!киваю. Налив хлопцям по чарці, наклав на тарілку закуски, підніс. Випили вони. Хлібом занюхали. Заграли. Спочатку нескладно трохи, бачу, що кривиться Великий князь. Але тут же, як у парильні, почекати треба. Оно хлопці розігрілися, швидше заграли, штабс-капітан прокинулися, вже і я підхопився, бо ж не можна сидіти під таку музику! А тоді вже і Великий князь із місця як зірвався та як затанцював!
Ну й почалося. Танці, пісні, настоянка рікою, ще двічі у парильню ходили, по настоянку ще посилали. Потім феєрверк був, знов-таки купці хотіли висловити повагу правлячому дому. Ну й закрутилося, Єлизавето Павлівно, таке, що хай Бог милує. Далі памятаю я шматками. Що полягали спати лише по обіді. Прокинулися вранці. Знову свято. Вже без коньяків, французьких страв, шампаню, полячок та негрів, а у лазні, з їжею простою і музиками. Парилися, пірнали, танцювали, пісні волали. Наступного разу коли прокинувся, їхали вже у потязі. Ну, думаю, дякувати Богові, поїхали нарешті на фронт, кров за Отєчество проливати.
Тільки очі заплющив, коли будять.
Іване Карповичу, Бахмач!кажуть мені.
Я усміхнувся, бо згадав, що в цьому місті зустрів Вас, Єлизавето Павлівно. Подумав про те, наче у раю побував, а потім умить у пеклі опинився, бо як заболить голова! Сухо у роті, наче в пустелях Туркестану! Голову руками обхопив, бо таке враження, що ось-ось розвалиться.
Вставайте, Іване Карповичу!смикає мене хтось наполегливий.
Не можу, не чіпайте мене!стогну я.
Дворянство і купецтво Конотопського повіту вас чекає! Урочисте відправлення добровольців!
Великий князь же відправляє.
Великий князь наказав і вам готуватися!
Не можу,зітхаю я.Захворів я.
Так у нас ліки є, Іване Карповичу,трясуть мене. Розумію, що не відчепляться, але немає в мене сил, щоб підвестися.Іване Карповичу, швидше! Часу небагато залишилося.
Розплющую очі, хлопець якийсь переді мною. Тримає тацю, а на ній чарка горілки і огірок на тарілочці малосольний. Як побачив я ту кляту горілку, то аж здригнувся, відсахнувся, наче від нечистої сили.
Води! Води дай!простогнав.
Води Іван Іларіонович наказав дати лише після того, як горілочки випєте і огірком закусите,каже хлопець.
Так точно!гримить штабс-капітан і забігає в купе.Ну ж бо, Ваню, підводься! Часу немає розлежуватися, Велика війна почалася!
Я подивився на нього і аж рота роззявив від здивування. Бо їх благородь були в мундирі, виголені, з помитим волоссям і виглядали так, наче позаду не було ані підвалу повітового управління, ані лазні на березі Сули.
Давай, давай, Ваню!
Не можу, ваша благородь. Мертвий я,чесно зізнаюся.
А ти випий!
І думати не можу про цю горілку, не те що пити!вже злякався я.
А ти не думай, ти візьми і випий. Просто ж! Давай!
Не можу!
Це наказ! Заради государя імператора!
І що мені залишалося, га, Єлизавето Павлівно? Я ж тепер військова людина, для мене наказсвяті слова, обовязкові для виконання. Узяв чарку і випив. Ще коли пив, то думав, що от зараз усе і виблюю.
Ковтай, ковтай!втрутився штабс-капітан, і я ледь ковтнув.Огірок!Я закусив.Тепер дихай глибоко!І я дихав. Іван Іларіонович почекав хвилину, а потім зазирнув мені в очі.Ну як?
Я перелякано прислухався до організму. Воно ж, Єлизавето Павлівно, у кожній справі важлива звичка. Ото якщо ти щодня верхи їздиш, то добре їздиш, якщо щодня стріляєш, то добре стріляєш. А якщо випиваєш частенько, то і до цього звикаєш. А я ж, як Ви самі знаєте, пиятикою не захоплювався, хіба що міг чарку ввечері випити. А тут жеяк ото панотця за плуг поставити. Не витримало тіло, а голова так взагалі.
Ну, Ваню, як?
Та той,скривився я, а потім несподівано відчув, що наче й попустило трохи. Те саме пекло, але полегшало.
Краще?
Краще.
Тоді ще чарку.
Не можу!
Це наказ!
Випив. Уже й не закусював.
Тепер причепурися, ось твій одяг. За пять хвилин мусиш бути готовий.
А як там Великий князь?
Не хвилюйся, я його вже оживив. Поспішай, конотопське дворянство нас чекає.
Це промову треба казати?злякався я, бо язик був наче заснулий короп і в голові аж гуло.
Промову скаже князь, швиденько, потім оркестр грає марш, новобранців садять у потяг, а ми вирушаємо за місто, де відбудеться бенкет.
Знову пити?жахнувся я.
Ваню, це війна! Будь мужнім!
Ну я й був. Вистояв мітинг на вокзалі, навіть ні разу не впав, хоч паморочилося. Просили мене закликати громадян іти добровольцями, але що я міг у такому стані сказати, коли почуваюся на межі, ось-ось піде з мене горілка назад. Сказали і без мене, оркестр заграв, добровольців стали вантажити у вагони, а ми поїхали за місто. У маєток якогось місцевого пана, де відбувся бал на підтримку нашої звитяжної армії. Спочатку все пристойно було, випивали і закусювали, а закінчилося знову все лазнями, дівками, феєрверками та танцями. Знову все закрутилося, і далі нічого не памятаю. Коли наступного разу прокинувся, вже й не знав, що за день. Сказали мені, що до Ніжина їдемо і там теж нас зустрічають урочисто. Я вже без умовлянь випив три чарки поспіль і тим урятувався від страшного головного болю. Потім іще мітинг, де я, Єлизавето Павлівно, зганьбився, бо впав із трибуни, добре, що підхопили мене, аби на бруківку, то розбився б. Далі поїхали кудись, знову пили і танцювали. Мабуть, дуже багато, бо геть нічого не памятаю, поки оце отямився у шпиталі в Києві.
Тут добре, лікарі мене доглядають, годують курячим бульйоном та чаєм. Кажуть, що Великий князь трохи підірвав здоровя і поїхав на Кавказ, водички попити. Як же його і не підірвати, здоровя те, коли ось такий сполох патріотизму і всі бажають проводити новобранців на фронт! Туди, сподіваюся, скоро вирушу і я, бо вже руки сверблять бити ворогів нашого Отєчєства. Сили потроху до мене повертаються, голова вже не болить, невдовзі буду придатний до воєнних подвигів. Відчув, як же добре не пити, як добре тверезому, коли язик та руки слухаються, коли голова не болить, в очах не чорнішає, а ноги самі по собі танцювати не починають. Їй-бо, рай! Тут іще чаю принесли, та не просто чаю, а з білим хлібом та маслом! Ще й цукор-рафінад. І не пайкою, а насипом, їж скільки хочеш. А ще ж лежу сам у палаті, ліжко в мене панцирне! І лікарі до мене тічкою ходять, усе піклуються, чи добре почуваюся. Спитають і просять журнальчика з моїми пригодами підписати, кажуть, що після того, як вирішив піти я добровольцем, популярність моя зросла і всі мене дуже люблять. Я підписую, питаю, коли мене випишуть, а лікарі кажуть, що Великий князь наказав добре мене вилікувати, бо ж слабкі на війні не потрібні.
Вибачте, що написав оце стільки багато, але виклав усе, що зі мною трапилося, точніше, те, про що запамятав. Тепер ось закінчую лист найкращими побажаннями, передавайте привіт Моніці та Уляні Гаврилівні. Обіцяю писати й далі, а також не пити, бо дуже виявився я заслабким для цього. Ваш Іван Карпович».
Неприємності починаються
то дописав листа, віддав хлопчику, щоб відніс на пошту. Зайшов лікар Антон Тимофійович Полупанов, який мною тут опікувався. Він спочатку був налаштований до мене вороже, чим дуже здивував, бо інші люди були дуже прихильні, приносили на підпис журнали з моїми пригодами, хотіли поговорити. Цей же мовчки огледів мене, навіть не приховував презирстваНу що ж, бравий унтер-офіцер Підіпригора, похмілля у вас минуло, стан здоровя вашчудовий, можете вирушати по медалі та ордени на передову.
Він криво посміхався, наче я чимось його образив.
Вибачте, Антоне Тимофійовичу, не розумію вашої ворожості щодо мене,сказав йому прямо.
Що ж тут не розуміти? Япротивник війни, виприхильник, один із патріотичних соколів, які торочать про великі перемоги та розтрощення тевтонів!
Я озирнувся. Ми були в палаті самі, двері зачинені, ще лікаря могло було чути, але я говорив тихо. Зайвих вух можна було не боятися. Як і того, що цей лікарпровокатор. Ще з роботи у охоронному відділенні я знав, що лікарів вербувати найважче, бо була в них своя фахова гордість.