Пане,задиркувато озвався він,я ще пожалкую, що вас найняв. Ви запитуєте те саме, що й фараони. Може, поцікавитеся, де вона ховала гроші й чи були в неї вороги! Слухайте, про це вже питали, а я не маю часу на такі балачки! Не примушуйте мене пожалкувати про витрачені гроші, пане!
Це вже було занадто. Попельський підвівся, сперся кулаками на стіл і глянув Байдикові просто в очі. Побачив налляті кровю білки, погано поголені щоки й жмутки сивого волосся, що стирчало з вушних раковин. Це було справді нечуване нахабство.
Ти, товстуне, надягни мешти,просичав він,бо твої ноги тхнуть! Ну що, оригінально? Інші поліцейські теж таке казали?
Витягнув гроші й жбурнув їх на стіл. Тоді відвернувся й пішов до виходу. Натиснув на клямку.
Мої ноги можуть смердіти,почув він і відсмикнув руку від липкої клямки.Зате гроші не смердять. Хочеш заробити більше? Тоді послухай, про що я не розповів поліції! Ні? Забирайся геть!
Детектив подумки побачив усміхнене обличчя Леокадії, якій він вручає букет троянд і гроші на сплату боргів та на прожиття. Уявив Риту, яка з апетитом наминає марципани в Залевського, а тоді Вільгельма Зарембу, що здивовано приймає від нього свою позичку, сто злотих, які він, Попельський, витратив на нове вбрання. Тоді для різноманітності уявив, як він укотре перелічує дрібняки в кнайпі, перш ніж замовити чай, покірливо перепрошує учнів за тимчасову перерву в заняттях і продовжує втовкмачувати в їхні тупі голови математику й латину.
Карти тут роздаю я,Байдик сперся ліктями на письмовий стіл, а його важкий погляд уперся в обличчя Попельського нестерпним тягарем.Я вас найняв, я тут шеф, я керую всією цією справою. Я начальник приватного слідчого відділу. Ви робите все, що я вам накажу, тоді викидаєте це зі своєї довбешки, а гроші, якими ви погордували, повертаються до вас у десятикратному розмірі. Пять тисяч, Попельський! Стільки, скільки коштує новенький «Сітроен», стільки, скільки отримує на місяць генерал Ридз-Сміглий. Хочеш стати бодай на місяць генералом, Попельський?
У нас із ним схожі зачіски й однакові імена,відповів детектив, не зрушивши з місця.
Моя мати погодилася б видертися на це чортове горище заради однієї-єдиної людини,Байдик ретельно згасив сигару в попільничці, висипаючи на стіл кілька недопалків і купку попелу.Задля нього стара залізла б під землю й перепливла Полтву. Це якийсь убогий математик. Вона казала про нього «мій бідолаха». Колись моя мати прийшла до нього, аби замовити йому формулу, яка б полегшила їй пошуки параметрів для гороскопу, а він замість винагороди витягав у неї інформацію про її клієнтів. Мати розповідала йому про них геть усе. На підставі гороскопів, які вона йому постачала, цей чоловік математично описував їхнє життя. Мені про нього відомо лише те, що живе він на Задвужанській.
Попельський заціпенів, а тоді тремтячими руками закурив сигарету. Задвужанська. Вулиця злочинів, вулиця зради. Вулиця замордованої рудоволосої й вулиця віроломної Ренати. Вулиця коханця, що полюбляє таких потвор, як Люба Байдикова. Едвард машинально видихнув дим крізь ніздрі поламаного носа й тихо зойкнув від болю.
Чому ваша мати задля нього була готова на все?запитав детектив.
Бо він був її дупцинґером, зрозуміло?
Ким?Попельський не вірив власним вухам.
Любасом,засопів Байдик.Тим, хто регулярно ковзався на її гівнах. Мені це відомо не від неї, а від її сусідів. Стара мені б точно цього не сказала або щось би вигадала. Брехала, як по нотах...
І тому ви не розповіли про це поліції?Попельський аж здригнувся, почувши ці жахливі слова.Бо вам соромно? І через це ви найняли приватного детектива, чиє мовчання можете купити? Я правильно вас зрозумів?
Ні,Байдик підвівся з-за столу.Не тому. Поліція пішла б за моїми вказівками, схопила цього чоловіка й запроторила його до Бригідок. От, що було б. А ти приведеш його мені. Темної ночі привезеш до мого саду. Я з ним поговорю, а тоді віддам його тобі. Живого, але трохи змученого. Не бійся, я його не вбю. Просто порозмовляю. Запитаю, що такого поганого зробила йому моя стара, що він її закатрупив. Ось, чому я нічого не розповів поліції. Що ти на це скажеш?
Попельський підійшов до столу. Серед аркушів, списаних математичними обрахунками, лежали пятсот злотих. Детектив простягнув до них руку.
Відколи це, пане інженере, звертаються на «ти» до генерала Польського війська?
III
Попельський вийшов з вілли Байдика і якусь мить роззирався вулицею. Він давно не бував у цих околицях, і минуло трохи часу, перш ніж Едвард пригадав собі про існування проходу між парканами садиб. Кілька хвилин він швидко йшов навпростець, а тоді дістався до жіночої школи на розі Яблоновських та Волоської, звідки до трамвайної зупинки було два кроки. Відразу вгледів трамвай номер 11, що надїжджав від Стрийського парку і, необачно забувши про болючий ніс, наддав ходу. Ускочив до вагона, важко відсапуючись.
Та він не переймався ані носом, ані тим, що піт приліпив його повязку до спини. Не звертав уваги на вигуки дітей у формі поблизького виховного закладу, які заповнили вагон, бо в супроводі двох учителів їхали, певне, на вокзал, а звідтіля на недільну маївку. Попельський думав лише про математика, який мешкав на Задвужанській. Ця вулиця була однією з найдовших у місті й налічувала приблизно по сто номерів з кожного боку. Припущення, що він живе неподалік місця, де знайшли тіло рудоволосої, було мало ймовірним, оскільки вбивця продемонстрував неабияку кмітливість, супроводжуючи свій учинок гебрайським написом. Поза тим, виникали й інші перешкоди. Чоловік, якого замордована називала «бідолахою», міг бути чиїмсь пожильцем, а той, хто винаймав йому помешкання не зареєстрував його, щоб не сплачувати податку. До того ж, у реєстраційних книгах вказують виконуваний фах, а не освіту, а коханець Люби Байдикової аж ніяк не мусив працювати математиком. Він міг бути комівояжером, котрий задля розваги час від часу відсвіжує в памяті тригонометричні рівняння. Зрештою, його можна було б розшукати за допомогою нишпорок Заремби, але тоді довелося б розповісти другові про новий слід у справі. А цього Попельський хотів уникнути, позаяк поширення отриманої інформації означало те, що поліція перехопить розслідування, а Едвард сам позбавить себе «генеральської» винагороди. А прохати Зарембу нікому про це не розповідати було небезпечно для самого Вільгельма, й могло означати кінець його поліційної карєри у випадку, якби хтось з інформаторів виявився непорядним і доніс Коцовському. Крім цього, Попельський відчував, що сплачуючи величезну суму за розшук материного коханця, Байдик має щодо того якісь підлі наміри, можливо, він захоче помститися математику, вбити й закопати в саду? Тоді завдання Попельського стало б небезпечним для нього самого, бо означало б співучасть у вбивстві. Усе це виглядало погано. Йому конче потрібен був помічник!
Він важко зітхнув і вирішив обміркувати що патову ситуацію завтра. А нині хотілося натішитися гарним заробітком.
Попельський вийшов біля електростанції й попрямував додому. Дорогою з ностальгією глянув на вікна свого колишнього кабінету в будинку Воєводської комендатури на розі Леона Сапєги, а тоді швидко збіг уздовж парку, що оточував цитадель, у бік пошти. У квітковій крамниці «Флора» купив букет червоних троянд для Леокадії, у цукерні на Сикстуськійшоколад з горіхами для Рити й льодяники для служниці Ганни.
Через пять хвилин він уже обдаровував своїх дам. Стримана Леокадія прийняла квіти й конверта із грошима з лагідною посмішкою й олімпійським спокоєм, зате Рита, угледівши шоколад, вистрибувала й репетувала, як мала дикунка. Попельський змінив піджак на вишневу хатню куртку, зручно всівся в затемненій вітальні біля великого годинника, закурив сигарету й дивився, як кузина ставить квіти до кришталевої вази, яку ще кілька хвилин тому збиралася віднести до ломбарду. Підбігла доня й підставила замурзані шоколадом губенята. «Suum cuique,подумав він, кожному даю своє, те, що йому справді належить: Леокадіїповагу й привязаність, Ритібатьківську любов».
Він був утомлений, сонний і вдоволений. Заплющив очі. З балкона, з-за щільної портьєри, долітав легенький повів. Чулося шелестіння картце Леокадія розкладала пасьянс, шерхотіння олівця на аркуші бристолюце Рита малювала будинки, палаци, гори й річки. Усі сиділи в одній кімнаті. Усім було добре. Усі отримали те, чого бажали.
Зі стану напівдрімоти його вихопив телефонний дзвінок. Попельський запитально глянув на служницю Ганну, яка стояла у дверях вітальні зі слухавкою в руці.
То я си піду ду Гершоса пу телєтину на шницлі,озвалася Ганна, поклала слухавку на столик і вийшла з помешкання.
Попельський підбіг до телефону, ледь роздратований на служницю, котра не сказала йому, хто дзвонить, а до всього ще й наражає його на кпини, розповідаючи при сторонніх про домашні справи.
Ага, ось ти де, Едзю,почувся веселий голос Заремби.Хіба ж добре в неділю ходити до жидівського різника? Хіба не знаєш примовки «свій до свого»?
Дай спокій, Вілеку,Попельський усміхнувся.«Свій до свого» буде нині ввечері. Я хочу повернути тобі позичену сотню. Може, сьогодні в «Луврі»? Я давно там не був.
А-а-а, бачиш,голос Заремби споважнів.Я саме в цій справі... Тобто не через сотню, а щодо зустрічі. Бо я телефоную за дорученням Коцовського. Отримали переклад нового гебрайського напису. Він якийсь дивний, і там прямо говориться про вбивство...
О девятій в «Луврі»?
Звісно!
Попельський повернувся до кімнати й знову сів у крісло. І раптом відчув, що за час його відсутності настрій у вітальні змінився. Щоправда, Леокадія продовжувала розкладати пасьянс, але робила це якось демонстративно, а Рита відчайдушно розмальовувала папір. «Невже посварилися?»подумав він трохи роздратовано.
І як же ти помчав до телефону!озвалася німецькою Леокадія.Аж тут розчарування, гірке розчарування, чи не так, Едварде?
Не розумію, про що ти.
Ну, бо це ж була не вона,кузина навіть не глянула на нього.Це пан Заремба, а не твоя солодка жидівочка...
Рита колись уже чула з тітчиних вуст це німецьке слово, отож знала, про кого йдеться. Стиснула губенята й пильно глянула на батька. Обидві жінки його життя ненавиділи ту, яка навіть не встигла в ньому зявитися. Можливо, вона й хотіла придивитися до нього, хтозна, чи не шукала там місця для себе! А він накинувся на неї, як на дешеву шльондру! Нахабно запихав лаписька під її сукню! Торкнувшись голого тіла над панчохою, тремтів, розпалений бажанням! Прагнув відплатити їй за те, що бачила його приниження Бекерським! Оволодіти нею силоміць, зґвалтувати, видирати волосся, коли вона стоятиме навколішках перед ним! Ось, про що він мріяв. А натомістьпекучий ляпас і пекучий сором. Отримав, що йому належало, справедливий урок зневаги, але вона не дочекалася жодних перепросин, ані слівця. «Suum cuique»,думав старий, побитий сатир.
Не продовжуючи дискусії з Леокадією, Попельський пригнітив недопалок і вийшов до передпокою. Старанно зачинив двері до вітальні й сів біля апарату. Узяв телефонний довідник, відшукав у ньому те, що було потрібне, і набрав номер. Був напружений, хоча знав, що однаково не почує в слухавці Ренатиного голосу.
Стратин, маєток графа Юзефа Бекерського,пролунало звідти.
Добридень,мовив він ледь тремтячим голосом.Чи це камердинер, пан Станіслав Вйонцек?
Так, це я.
Говорить Едвард Попельський. Це ви мене відвезли...
Чим можу допомогти?
Я хотів би поговорити з панною Шперлінг.
Вона тут уже не працює.
У слухавці запала тиша. Попельський почув брязкіт, тоді якийсь шурхіт, розмову, навіть музику. Але сигналу припинення звязку не було. Чекав. Відчував, як усе йому свербить, немов невидимі комахи обліпили тіло й залазять до всіх отворів у голові. Він добре знав це відчуття. Люта, палюча нетерплячка.
Панна Шперлінг зараз у Львові,у слухавці почулося тріскотіння й притишений Вйонцеків голос.Вона мешкає в панни Маріанни Столецької, адреса...
Задвужанська, який номер?нетерпляче перебив Попельський.
Ніяка не Задвужанська, вулиця Лінде 3,старий камердинер попрощався, додавши: «Бажаю швидкого одужання».
Попельський поклав трубку. Вени пульсували йому на шиї. Вона мешкає деінде, на Лінде, а тоді поїхала в інше місце! На Задвужанську! До любаса, до коханця, аби під нього лягти, як сука! Сперся на спинку стільця. Не відчував болю в спині, йому пік погляд Леокадії, не бачив Ганни, яка весело наспівуючи, повернулася з телятиною на шніцелі, перед очима маячіла струнка постать кузини.
«Ах, яке розчарування,промовляли чорні очі Леокадії.Яке гірке розчарування!».
Притиснувся спиною до стільця. Тепер біль зробився відчутним, Попельський мало не зомлів. «Меит mihi, так мені й треба,подумав.Кожному по заслузі».
IV
Ресторан «Лувр» містився на розі Костюшка й 3 Травня, у прегарній камяниці Рогатина. Звідси було близько і до будинку Попельського, і до вулиці Хорунщизни, де мешкав Вільгельм Заремба. Саме через розташування друзі найохочіше зустрічалися тут, це повелося відтоді, коли Попельському ще не доводилося так ощадити. Тепер давні часи поверталися.
Сиділи за бічним столиком, який Попельський замовив заздалегідь по телефону, і споживали гарячі фаршировані яйця, вкриті хрумкою скоринкою. Запивали чистою горілкою «Смірнофф».
Навколо панував напівморок, тож Попельський зміг зняти окуляри. Їм треба було чимало розповісти один одному. Заремба хотів розказати про попередній хід слідства, а Попельський збирався попрохати друга про делікатну й складну послугу, про яку він так багато думав сьогодні, під час пообідньої прогулянки з Ритою на Високому Замку.
Знаєш що, Едзю?Заремба налив собі до склянки газованої води.Я почну, бо в тебе, як ти сам казав, до мене довга розмова.
Так буде краще,Попельський покуштував фарш, у якому відчувався смак петрушки, кропу, грибів і смальцю, на якому підрумянювали яйця.
Учора ввечері Віктор Желязний заявив нам про зникнення однієї зі своїх дзюньЗаремба настромив на виделку останнє яйце.І впізнав замордовану. Лія Кох, двадцять три роки, юдейка, завжди підловлювала фраєрів на Сапєги...
Люксусова дзюня. Її знайшли майже на робочому місці...
Справді, недалечко. Ось результати розтину,Заремба витягнув з течки рапорт.Випереджу твоє запитання. Вона не мала венеричних захворювань. Отож, злочинець не є принциповим убивцею сифілітичок...
Назвемо його Гебраїстом,Попельський розлив рештки горілки з маленької карафки й підніс її догори так, щоб це помітив офіціант,бо лише гебрейська мова повязує ці вбивства, крім статі жертв. Що ще відомо про Лію Кох?
Народилася на Ваговій у бідній багатодітній родині дрібного торгівця. Через пятнадцять років уперше зявилася в нашій хроніці,Заремба вибивав на картонній течці якийсь ритм.2 березня 1922 року її заарештували на конспіративній комуністичній квартирі, де вона займалася підривною діяльністю...
Якою?спантеличився Попельський.Шльондра Желязного була комуністкою?
Підривною, підривною, ти вірно розчув,Заремба засміявся.Вона там за ширмою приймала товаришів. Уяви собі, один друкує листівки, а другий трахає. Під час допиту сказала, цитую: «Таким чином я справила приємність пятьом більшовикам».
Занадто вишукана фраза, як для неповнолітньої хвойди.
Тоді вона отримала санітарну книжку, про рід занять повідомили батьків та Ізраїльський виховний будинок, де вона коротко мешкала. Про неї там були не найкращої думки: була нахабна, неслухняна й ображала інших вихованок. У нас про Лію Кох нічого не чутно було чотири роки. Тоді вона знову вигулькнула у звязку зі скаргою. Така собі Стефанія Корчинська, яка мешкала біля Підзамчого, пожалілася на сусіда, столяра Антонія Фриліха. Мовляв, з його вікна ночами долинали любовні стогони, які заважали мешканцям спати. Поліцейський з Бальонової пішов туди й застав у помешканні Фриліха девятнадцятилітню Лію Кох. Він її суворо попередив, а Фриліхові довелося сплатити штраф, отак усі ці стогони припинилися.
Любовні стогони?замислено повторив Попельський.
Біля столика зявився офіціант із новою двістіграмовою карафкою горілки й раковим супом та пиріжками із заварного тіста. Розставив тарелі перед чоловіками й подав їм накрохмалені серветки. Доки вони їх повязували на шиї, налив із супниці ополоником рожевий бульйон, а тоді, зачерпнувши сметани, забілив його.
Спершу поїмо,запропонував Попельський,бо ще заллю юшкою експертизу.